2. Понятійний апарат історіографії. Історіографічні джерела.

Історіографія як специфічна історична дисципліна має свої джерела, які не співпадають по своєму характеру з джерелами конкретних історичних досліджень. Первинне значення при історіографічних дослідженнях мають, передусім, конкретно-історичні роботи по історії і культурі. Наприклад, праці Августина, Вольтера, Гегеля, Макса Вебера, Тойнбі або інших мислителів, що створили глобальні концепції історичного розвитку. Особливу групу джерел складають архівні матеріали і мемуарна література про істориків, історичні школи, що допомагають зрозуміти багато особливостей творчості учених. Різнотипність джерел, необхідність їх комплексного використання визначає складність історіографічних досліджень.

3. Міфологічна історична думка.

В часи найдавнішої історії - IV-II тис. до н.е. панувала міфологічна історична думка. Їй властивий був синкретизм – невіддільність людини від природи; не існувало уявлень про час і простір, недавнє минуле під впливом міфологічного світобачення перетворювалось у легенду, а послідовність подій втрачалася. Міф –це символічне відображення та наївне бачення світу в образах богів і напівбогів. Міфи передавали з покоління у покоління певну традицію, систему вірувань. З виникнення держав Шумеру й Аккаду, Давньовавилонської держави, Єгипетської у них почала міфологізуватися особа правителя, прирівнювання його до бога. Найдавніший запис їх діянь – це «Стелла коршунів» (середина ІІІ тис. до н.е.) – про діяння володарів Месопотамії. Існувала необхідність впорядкування спадковості правителів. Так, з’являється «Список царів» у Шумері – правителі жили тисячі років. Виникають також розповіді про правління царів Шумеру, Аккаду, Вавілону, Ассирії, які вчені назвали «анналами».

4. Біблійне бачення історії.

Своєрідною збіркою історичної літератури є Біблія (точніше, Старий завіт). У основі історичних книг Біблії лежать жрецькі або, з часів Соломона, царські аннали, перероблені невідомими авторами в різний час, від Х до II ст. до н.е. Проте при освітленні ранніх періодів, відчувається великий вплив епічних народних творів. Але вже в "Третій книзі Царств" (висхідною до X - IX вв. до н.е.), знаходиться досить реалістичний підхід до подій минулого. Тут немає механічного втручання бога в усі події, немає чудес, а історичне оповідання включає портрети дійових осіб, крім того, виклад місцями розвивається у вигляді ланцюга причин і наслідків.

Проте при визначенні історіографічної цінності Біблії в цілому необхідно виходити, не з історичних достоїнств деяких її книг, а із загальної теократичної, богословської установки, яка вплинула на розвиток цілого напряму в історіографії, - клерикалізму, досягло особливо свого розквіту в період середніх віків.

Важлива роль «Біблії» – Старого Завіту. Викладена у ньому історія євреїв внесла чимало нових ідей:

• здійснено розрив з міфологічною традицією, що поєднувала світ богів і світ людей;

• сформульовано ідею розвитку, змін, боротьби, ідею лінійності розвитку, початку і кінця земного буття;

• виникло уявлення минулого, сучасного, майбутнього, тобто історичного часу;

• подано ідею універсалізму в розвитку людства – ідея теологізму – визначеності життя волею Вищого розуму.

У VIII – VI ст. до н.е. започатковуються докорінні зміни у становленні культурно – духовних цінностей майбутньої європейської цивілізації – це «вісьовий час». Окреслився початок переходу від міфологічного до філософсько – наукового осмислення питань, період становлення нового типу раціональності, коли думка набуває предметності, а засоби мислення стають самостійними об'єктами ідеальної природи.