2. Гетьманування ю.Хмельницького. Поділ України між Росією та Польщею.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька. У жовтні 1659 р. у Переяславі між геть­маном і російським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська метрополія підпорядковувалася московському патріарху.

Переяславські статті, укладені під тис­ком Москви і промосковської лівобереж­ної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення полі­тикою російського уряду висловлював і молодий гетьман. Восени 1660 р. після невдалих військо­вих операцій проти Польщі Ю.Хмельниць­кий пішов на укладення угоди з польським урядом. У жовтні 1660 р. сторони підписа­ли Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Поспо­литої на автономних засадах (відновлюва­лися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства). Більшість козацтва і старшини Ліво­бережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмель­ницького. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невда­лими. Усвідомлюючи свою політичну не­спроможність, Ю.Хмельницький склав булаву. Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665рр.), який дотримувався пропольської орієн­тації, на Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668 рр.), який зробив ставку на російський уряд. Таким чином, Українська держава роз­кололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебу­вали у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

Війни між Лівобережжям і Правобереж­жям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини і Криму набули затяжного, над­звичайно складного і трагічного характе­ру, супроводжувалися все більшим втру­чанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України. Врешті-решт, Росія і Польща виріши­ли досягти компромісу за рахунок поділу українських земель. 30 січня 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир'я на 13,5 років:

* визнавалося входження Лівобереж­ної України до складу Росії, а Право­бережної України - до складу Польщі, Київ на два роки залишався за Росією, За­порізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

3. Боротьба п, Дорошенка за збереження єдності України.

Про підготовку російсько-польського договору Україна не знала, в Андрусів не були запрошені ні І.Брюховецький - геть­ман Лівобережної України, ні Петро До­рошенко, обраний замість П.Тетері гетьма­ном Правобережної України (1665-1676 рр.). Боротьбу національно-патріотичних сил за об'єднання України очолив П.Доро­шенко. Розуміючи, що Річ Посполита не на­дасть допомоги у реалізації його плану, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман при­ділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об'єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі. На початку лютого 1668 р. в Лівобереж­ній Україні вибухнуло антимосковське по­встання. П.Дорошенко, заручившись під­тримкою значної частини населення Ліво­бережжя, усунув І.Брюховецького і об'єд­нав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його геть­маном об'єднаної України. Відкрилася перспектива відродження возз'єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігра­вала і відсутність єдності в діях україн­ських сил.

Росія і Річ Посполита не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз'єднання в одній державі. Гетьман Правобережного козацтва П.Дорошенко опинився у війні на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запоріжжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом. Для організації опору Польщі П.Доро­шенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськи­ми військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Много­грішного. Роз'єднання козацьких сил, що відбулося, негативно позначилося на роз­витку подій. Дем'ян Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672 рр.).

Українська держава знову розколола­ся на два гетьманства.

Лівобережжя. Д.Многогрішний, погодившись на вхо­дження України до складу Росії, взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б.Хмельницького. Геть­ман відновив зв'язки з П.Дорошенком, на­давши йому військову допомогу. Діяль­ність Д.Многогрішного не узгоджувала­ся з офіційною політикою російського уря­ду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про "зраду", і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної Украї­ни було обрано лояльно настроєного до Росії Івана Самойловича (1672-1687 рр.).

Правобережжя. П.Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочат­ку із П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М.Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674 рр.). Під тиском надзвичайно тяжких зовніш­ніх і внутрішніх обставин П.Дорошенко почав шукати опори у турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреч­чини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України:

* Поділля відходило до Туреччини;

* Українська держава утворювалася в ме­жах Брацлавського і Київського воєводств.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П.Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати випла­ти данини, роззброєння козаків, зруйнуван­ня фортець, відбулося безжалісне погра­бування українського населення турецьки­ми і татарськими військами. Сподівання гетьмана на турецьку про­текцію не виправдалися. У 1673 р. П.Дорошенко пішов на пере­говори з Москвою. Він погодився повер­нутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, й прав і вольностей, надання надійної до­помоги для боротьби з Туреччиною. Оскіль­ки позиції сторін не співпали, переговори припинилися. На початку 1674 р. російські війська ра­зом з військом І. Самойловича оволоділи ос­новними містами Правобережжя. І Самойлович обирається гетьманом усієї України. Москва усвідомлювала, що її спроба по­вернути Правобережжя під свою протекцію приведе до неминучої війни з Туреччиною. Та коли влітку 1674 р. турки і татари всту­пили на правобережні землі, російсько-ук­раїнське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П.Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які принесли з собою татари і турки.

Після відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський. У грудні 1674 р. П.Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умови збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору (згадайте його умови). Переговори зазна­ли невдачі. Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка.

Починаючи з 1674 р. становище П.Доро­шенка погіршується: правобережне насе­лення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратни­ки, родичі. Підвладна Дорошенкові тери­торія скоротилася до Чигирина і його округ. У жовтні 1676 р., коли до Чигирина під­ступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П.Дорошенко капітулював, при­сягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати держав­ну ідею, за яку так наполегливо і послідов­но боровся Б.Хмельницький. Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець національно-виз­вольної війни та її поразку. Була ліквідо­вана українська державність на Право­бережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в ме­жах етнічних українських земель було створено лише на короткий період.