7.2. Розчленування україни на лівобережну та правобережну

Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на поч. 1660-х років розділилася на дві окремі частини — Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом. Чигиринський центр, який нагромадив вели­кий досвід державної політики, зберіг свій вплив тільки на Право­бережжі й то в основному на старшину. В той час на Лівобережжі проводилася інша політична лінія. Усі гетьмани перебували під значним впливом іноземних держав, насамперед Московії і Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками між народними низами і старшиною, соці­альним напруженням . В українському суспільстві зростала анар­хія, з якої користалися його вороги.

Правобережжя

Після Ю.Хмельницького гетьманом Правобережної України, завдяки підтримці татар, став Павло Тетеря (1663—1665). Він по­ходив із православної шляхти, служив канцеляристом у луцькому суді, з 1648 р. — учасник Національної революції. При Б.Хмель­ницькому Тетеря виконував важливі дипломатичні доручення, зо­крема брав участь у виробленні «Березневих статей» 1654р.,азго- дом — Гадяцького та Чуднівського договорів, був переяславським полковником та недовгий час займав посаду генерального писаря при гетьманові Ю.Хмельницькому. Людина з доброю освітою, ро­зумна, талановита, він у той же час відзначався користолюбством та егоїзмом.

161

Ставши гетьманом, П.Тетеря висунув вимоги до польського ко­роля, які передбачали підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького, відміну залежності православної ієрархії від римо- католицької, надання гетьманові права самостійних дипломатич­них зв'язків з Кримом, Молдавією та Волощиною тощо. Більшість із них, як свідчить відомий дослідник Я.Дашкевич, король задо­вольнив. Невирішеним залишилося релігійне питання, яке, поряд з існуючими соціально-економічними суперечностями та намаган­нями польської шляхти відновити в повному обсязі своє панування і гноблення в колишніх маєтках, стало причиною постійних народ­них заворушень.

11 — 5-2004

Влітку 1663 р. інтереси гетьмана Тетері й польського короля збіглися у питанні щодо початку воєнних дій проти Московії: пер­ший прагнув за допомогою польського війська поширити свою вла­ду на Лівобережжі й таким чином возз'єднати козацьку Україну, другий хотів відібрати у царя Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої. У листопаді 20-тисячне польське військо, 24 тис. козаків та 40 тис. татар ввійшли на Лівобережжя, а вже в січні 1664 р. вони взяли в облогу Глухів, що знаходився недалеко від українсько-московського кордону. Та надалі події розгортали­ся несприятливо для нападників. По-перше, проти відновлення польсько-шляхетських порядків виступило населення Лівобереж- жя. По-друге, похід запорізького кошового І.Сірка проти Крим­ського ханства значно обмежив татарську допомогу польському ко­ролеві. По-третє, на Правобережжі почалося повстання, на при­душення якого було відправлено частину війська на чолі з П.Тете­рею. До цього також додалася надзвичайно важка зима та голод. Пе­реконавшись у неможливості перемоги, король Ян Казимир відмо­вився від намірів відновити польську владу на Лівобережжі й повернувся у Польщу. У цей час загинув славетний полковник І.Бо- гун, якого розстріляли поляки, звинувативши у зв'язках з новооб­раним лівобережним гетьманом І.Брюховецьким.

Тим часом розгоралося повстання у Правобережній Україні, спрямоване як проти Польщі, так і проти гетьмана Тетері. Приду­шувати його останньому допомагало польське військо, яке очолю­вав С.Чарнецький. Прагнучи помститися за 1648 рік, поляки по­всюдно палили, грабували, мордували українців, віддавали їх та­тарам як плату за допомогу. Чарнецький навіть наказав розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки. На ви­могу П.Тетері поляки заарештували і стратили І.Виговського, якого було звинувачено в організації повстання. Це ж інкримінували Ю.Хмельницькому, митрополиту Тукальському, героєві конотоп­ської облоги полковнику Г.Гуляницькому, котрих таколс було заа­рештовано та посаджено до в'язниці.

До повстання, що охопило майже все Правобережжя, у березні 1664 р. долучилася інтервенція І.Брюховецького. Витіснивши во­рожі війська з Лівобережжя та жорстоко покаравши тих, хто ви­знав владу польського короля, останній на чолі лівобічних полків та за підтримки московського війська переніс воєнні операції на пра­вий берег Дніпра, прагнучи поширити свою владу на всю Україну. Але ця затія закінчилася невдачею. З допомогою поляків і татар Те­тері вдалося витіснити Брюховецького зі своєї території та на пев­ний час придушити основні осередки народного повстання. На­слідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало перетво­рення Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров'ю за­хисників міст і сіл. За дуже приблизними підрахунками дослід­ників, загинуло бл. 100—120 тис. осіб і десятки тисяч було забрано в татарську неволю.

Поведінка П.Тетері та поляків викликала загальний осуд та ненависть правобережного населення, яке навесні 1665 р. знову піднялося на повстання. На поч. червня один із повстанських ва­тажків, найімовірніше В. Дрозденко, розбив під Брацлавом військо П.Тетері, ледь не захопивши у полон його самого. Після цього не­вдатний і розчарований гетьман, прихопивши клейноди, корогви й залишки архіву, втікає до Польщі, а згодом — до Туреччини, де був отруєний польськими агентами. Зневірившись у московсько­му цареві, як гарантові української державності, П.Тетеря надіяв­ся знайти підтримку у польського короля та кримського хана, але здобув лише прокляття власного народу за завдані руїни. Виявило­ся, що в існуванні української державності не зацікавлені ні Польща, ні Кримське ханство, ні, тим більше, Москва.

Лівобережжя

У 1660-х роках Лівобережжя, перебуваючи під впливом мос­ковських правителів, переживало тяжкі руйнівні конфлікти, при­чиною яких, головним чином, були міжстаршинські сутички за гетьманську владу. Каталізатором цієї боротьби, як вже зазнача­лося, став Чуднівський договір, який ще більше загострив грома­дянську війну, що неминуче вела Українську державу до розколу за територіальним принципом. Вже у квітні 1661р. наказний (тим­часовий) гетьман на Лівобережжі Яким Сомко зробив першу невда­лу спробу домогтися на скликані й неподалік Ніжина Козацькій раді обрання себе гетьманом. Через рік — у квітні 1662р. — на старшин­ській раді в Козельці він домігся проголошення його « повним геть­маном », але цього разу Москва визнала вибори недійсними, оскіль­ки шукала собі надійнішого васала. Крім Я.Сомка, за гетьманську булаву на Лівобережжі змагалися ніжинський полковник Василь Золотаренко та кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький — де­магог, який створив собі імідж переконаного захисника козацьких прав і вольностей, палкий прихильник московської орієнтації.

У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада— виборчі збори, в яких взяли участь низове козацтво, селяни та міщанство. За підтримки запорізьких козаків та черні і під тиском московського війська на чолі з князем Д.Вєліко-Гагіним гетьманом було обрано І.Брюховецького. Його суперники були ув'язнені, а згодом — стра­чені.

Гетьман Іван Брюховецький (1663—1668) був яскравим пред­ставником доби Руїни, одним із тих авантюристів, про яких козаць­кий літописець С.Величко писав, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; тоякбимавжаловати матки погибающоїУкраїни?» З 1648 р. він знаходився при дворі Б.Хмельницького в якості «стар­шого слуги», виховуючи гетьманського сина Юрка та виконуючи окремі доручення. У 1659 р. І.Брюховецький був відправлений на Січ, щоб заручитися підтримкою запорожців Ю.Хмельницького як претендента на гетьманську булаву. Залишившись на Запорізькій Січі, був обраний кошовим отаманом.

Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький проводив від­верто промосковську політику. Став першим з українських геть­манів, який відвідав Москву, у 1665 р. підписав т. зв. Московські статті, що значно обмежували політичні права України, посилю­вали її залежність від московського уряду: 1) безпосереднє управлін­ня військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України, за винятком лише козацького стану, передавалося цар­ським воєводам; 2) військові залоги на чолі з воєводами мали пере­бувати у всіх великих містах, зокрема у Києві, Чернігові, Перея­славі, Ніжині, Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Кане- ві й навіть у фортеці Кодак на Запоріжжі. їх утримання покладалося на українських платників податків; 3) обмежувалося право вільно­го обрання гетьмана, вибори якого могли відбуватися лише з дозво­лу царя у присутності московських представників; 4) українському гетьманові заборонялося вступати у дипломатичні відносини з іно­земними державами; 5) податки з українського населення, крім ко­зацького стану, збиралися царськими чиновниками до московської скарбниці; 6) Київська митрополія підпорядковувалася москов­ському патріархові.

Московські статті стали важким ударом по українській держав­ності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, І.Брюховецький легковажно втратив. За зраду національних інте­ресів він отримав боярство, численні помі стя та за дружину — донь­ку князя Долгорукого.

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І.Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння укра­їнського суспільства переповнили події, пов'язані з Андрусівським перемир'ям, укладеним на 13,5 років між Москвою і Польщею 9 лю­того 1667 р. без участі українських представників, яке передбачало: 1) Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобережжя за­лишалося у складі Московії, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; 2) Київ з околицями на 2 роки передавався Московії; 3) Запорізька Січ мала перебувати у спільному володінні обох держав; 4) Московії поверталися Смо­ленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир'я фактично уза­конювало поділ України між двома хижаками, які прагнули пожи­витися за чужий рахунок, та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й возз'єднання в її ме­жах усіх земель, де проживали українці.

У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських при­хильників. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький не­сподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито ви­ступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 р. на таємній старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади на Лівобережжі та перехід України під турецький протекторат. Заручившись підтримкою старшини, Брюховецький направив посольства до турецького султана і крим­ського хана, а також активізував зв'язки із правобережним геть­маном Дорошенком. На поч. лютого вибухнуло антимосковське пов­стання, в результаті якого до сер. березня більшість території Ліво­бережжя була звільнена з-під влади московського уряду. Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому. 18 червня 1668 р. в с. Бу- дищах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадово- лені попередньою гіромосковською політикою та відмовою зректи­ся гетьманства на користь П.Дорошенка.