2. Класифікація казок: історичний аспект.

Казка як своєрідний жанр літературознавчої науки здавна посідала важливе місце у літературі всіх народів світу. Згадки про казку (як і її зразки) знаходимо в різноманітних писемних пам’ятках, що дійшли до нашого часу крізь віки і тисячоліття. Так, в Китаї ще у XXII ст. до н. є. був відомий збірник казок «Шан – Хої – Кінг». Ряд казок Стародавнього Єгипту було зафіксовано у XIV ст. до н. є. За багато століть до нашої ери активно побутували казки в Індії. Чимало з них увійшло потім до славнозвісного збірника «Панчатантра». Широкого розголосу набули стародавні казки Арабського Сходу, що склали цілий збірник «Тисяча і одна ніч» й були потім перекладені на мови багатьох народів.

Мабуть, жоден з жанрів літератури не відзначається таким багатством нашарувань, як казка. На ній позначився вплив різних історичних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. Усе це свідчить про важливе місце казок у культурно побутовій практиці людства уже на ранніх шаблях його історичного розвитку і про тісний зв’язок їх з життям народу. «Історія казки, - справедливо відзначає російська дослідниця Е. Померанцева, - є насамперед історія її співвідношення з дійсністю» [22, с. 24].

Звичайно, кожна казка засвоювала певний елемент нової дійсності не механічно, не прямолінійно, а в своєрідному, передусім художньо естетичному аспекті. Тим-то нове в казці тієї або іншої історичної доби щоразу й неминуче зливається із старим в органічне ціле.

За своєю природою казка є досить характерним жанром: вона щільно примикає до інших різновидів оповідальної творчості, насамперед до легенди, переказу, оповіді, які, як відомо, особливо тісно пов’язані з конкретною історією, реальним життям і побутом. Художні образи казок, психологія характерів, ситуації, художні деталі казкового епосу в своїй основі завжди глибоко самобутні й історично конкретні, бо ж вони у специфічній художній формі відбивають життя, погляди, смаки та сподівання певного народу у певний час його історії.

Проте казка має й чимало відмінного від суміжних з нею жанрів оповідального письменства. Це, зокрема, притаманна їй своєрідна внутрішня установка на вимисел. Якщо в легенді або, скажімо, переказі основним є підкреслення «достовірності» чи «ймовірності» того, про що йдеться у творі, то казка завжди розповідає явну «вигадку», яка цікава не сама по собі, а передусім своїм більш або менш прозорим натяком на якесь конкретне життєве явище, захоплює своєю алегоричністю, і це завжди усвідомлюється як самим творцем казки, так і її виконавцем, слухачем.

Казка певною мірою зв’язана з міфами, різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині.

Народи світу в своєму розвитку загалом пройшли більш або менш аналогічні історичні стадії. Це відбилося і на казці, про що свідчать однотипні в казковому епосі різних народів нашарування, глибока спорідненість, часом вражаюча подібність багатьох сюжетів, мотивів та образів, хоч безсумнівна при цьому й величезна, особливо в пізніші часи, роль культурного взаємообміну між народами. До того ж казка як характерна форма художньої розповіді за своєю природою здавна забезпечувала широкий простір для участі в процесі її творення та поширення індивідуального творчого начала. Імпровізаційний елемент у творах цього жанру завжди посідав досить важливе місце, хоч знаходив і не настільки широкий вияв, як, скажімо, в легенді, переказі або оповіді. У казці він більшою мірою, аніж в інших видах оповідальної творчості, стримувався різноманітними чинниками формального порядку (більш або менш усталеною фабулою, внутрішньою цілісністю сюжетів та мотивів, законами композиції, системою так званих «загальних місць» тощо), щоразу сполучався з певною (казковою) традицією.

Усе це й склало той специфічний ґрунт, на якому літературна казка в міру культурного поступу людства дедалі більше зростала вшир і вглиб, у кожну історичну епоху своєрідно оновлювалась, переосмислювалась, видозмінювалась, постійно збагачувалась і розвивалась як з погляду генетичного, так і типологічного, щедрим потоком вливалась у культурну скарбницю кожного народу як її неоціненне надбання і водночас активно запліднювала казкову традицію інших народів, проте й сама часто – густо зазнавала при цьому неабияких впливів.

Одним з найважливіших завдань літературознавства як науки є здійснення наукової класифікації казкового епосу, що має передусім пізнавальне значення. Класифікація такого типу повинна глибоко розкрити особливості жанрової системи казки на кожному історичному етапі, а також якомога повніше відбити історію виникнення, складання та дальшого поступування жанру, повинна сприяти з’ясуванню закономірностей його розвитку й характеру зв’язку з тим конкретним соціальним і етнокультурним середовищем, в якому він виникав і потреби якого був покликаний задовольняти; повинна допомогти збагнути характер взаємодій того або іншого жанру з різноманітними видами та формами художньої й історично-побутової практики мас тощо.

Казка як жанр – це певного роду абстракція, що об’єднує масив текстів зі спільними типологічними особливостями. Проте казки різняться між собою сюжетами, героями, проблематикою, ґенезою, сферою побутування, адресатною спрямованістю тощо. На основі цих відмінностей і виокремлюються конкретні жанрові різновиди казки.

Найважливіші ідеї, основна проблематика, сюжетні стрижні, і головне - розстановка сил, що здійснюють добро і зло, по суті, єдині у казках різних народів. У цьому сенсі будь – яка казка не знає кордонів, вона для всього людства.

Фольклористика присвятила казці безліч досліджень, але визначення її як одного з жанрів української народної творчості до цих пір залишається відкритою проблемою. Неоднорідність казок, великий тематичний діапазон, різноманіття мотивів та персонажів, у них ув'язнених, незліченну кількість способів вирішення конфліктів дійсно роблять завдання жанрового визначення казки дуже складною.

І все – таки розходження в поглядах на казку пов'язане з тим, що розцінюється в ній як основне: установка на вигадку чи прагнення відобразити дійсність за допомогою вимислу.

Одні вважають, що казки – це епічні, переважно художні прозові твори чарівного, авантюрного характеру з установкою на вигадку ...

На думку інших, не установка на вигадку є головною рисою казки, а установка на розкриття життєвої правди за допомогою підносить або знижує реальність умовно – поетичного вимислу.

Однак, як це часто буває в науці, відсутність класичного визначення абсолютно не відображається на самому явищі і дуже мало впливає на життя в суспільній свідомості. Німецький фольклорист К. Ю. Обенауер, наприклад, побічно стверджував принципову нерозв'язність проблеми визначення казки і, не вбачаючи в цьому трагедії, зауважив: «Діти знають, що таке казки» [18, с. 11].

Суть і життєздатність казки, таємниця її чарівного буття в постійному поєднанні двох елементів сенсу: фантазії і правди.

На цій основі виникає класифікація видів казок, хоча і не цілком однакова. Так, при проблемно – тематичному підході виділяються казки, присвячені тваринам, чарівні казки, пригодницькі, соціально-побутові та інші.

Різко окреслених кордонів групи казок не мають, але незважаючи на хиткість розмежування, така класифікація дозволяє почати з дитиною предметну розмову про казки в рамках умовної «системи» - що, безумовно, полегшує роботу батьків, вихователя або вчителя.

Казки про тварин

Народна поезія обіймала цілий світ, її об'єктом стала не тільки людина, але також і все живе на планеті. Зображуючи тварин, казка надає їм людські риси, але в той же час фіксує і характеризує повадки, «спосіб життя» і т.д. Звідси живий, напружений текст казок.

Людина здавна відчувала спорідненість з природою, вона дійсно була її часткою, борючись з нею, шукала у неї захисту, співчуваючи і розуміючи.

Чарівні казки

Казки чарівного типу містять у собі чарівні, пригодницькі, героїчні. В основі таких казок лежить чудовий світ. Чудовий світ – це предметний, фантастичний, необмежений світ. Завдяки необмеженій фантастиці і чудовому принципу організації матеріалу в казках із дивовижним світом можливе «перетворення», що вражає своєю швидкістю (діти ростуть не по днях, а по годинах, з кожним днем ​​все сильніше або краще стають). Не тільки швидкість процесу ірреальна, але і сам його характер (з казки «Снігуронька». «Зирк, у Снігуроньки губи порожевіли, очі відкрилися. Потім посипався сніг і вийшла із замету жива дівчинка». «Звернення» в казках чудесного типу, як правило, відбуваються з допомогою чарівних істот або предметів. Так, у казці О. С. Пушкіна, князь Гвідон звертається за допомогою до своєї помічниці, і та перетворює його то в комара, то в муху, то в джмеля.

Побутові казки

Характерною прикметою побутових казок стає відтворення в них повсякденного життя. Конфлікт побутової казки часто полягає в тому, що порядність, чесність, благородство під маскою простакуватості і наївності протистоїть тим якостям особистості, які завжди викликали у народу різке неприйняття (жадібність, злість, заздрість).

На відміну від чарівних казок, побутова казка містить більш значущий елемент соціальної і моральної критики, вона виразніше у своїх громадських перевагах. Похвала і засудження в побутових казках звучать сильніше.

Казка в різних формах і масштабах прагне до втілення ідеалу людського існування.

Віра казки в самоцінність благородних людських якостей, безкомпромісну перевагу добра, засновані так само і на заклику до мудрості, активності, до справжньої людяності.

Казки нашої планети розширюють кругозір, пробуджують інтерес до життя і творчості інших народів, виховують почуття довіри до всіх мешканців нашої Землі, зайнятих чесною працею.