2. Суспільний лад
Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі в роки Визвольної війни, знайшли своє завершення у другій пол. XVII-XVIII ст.
Панівна верства Масове покозачення української шляхти під час війни, соціальне відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва призвели до створення особливого аристократичного прошарку, який отримав назву "знатне військове товариство". Його верхівку складало бунчукове товариство. До бунчукового товариства належала генеральна старшина.
До знаті входило також значкове товариство.. До значкового товариства входила полкова старшина.
"Знатні товариші" вилучалися із загальної полкової та сотенної юрисдикції і підлягали лише юрисдикції гетьмана.
Існувала ще одна привілейована верства - військове товариство, до якого належали ті, хто не попадав в перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.
Всі "знатні товариші" несли обов'язкову службу або виконували різного роду доручення гетьмана: проводили ревізії, очолювали посольства, здійснювали законодавчу діяльність тощо.
До привілеїв знатного товариства належала також привілейована підсудність, можливість отримувати різні посади у Генеральному уряді, право володіння великими земельними ділянками. Незабаром в руках знатного товариства зосереджуються значні земельні масиви. В 1730 році в руках нових українських землевласників знаходилося 52 відсотки всієї землі.
Закріплення землі проводилося в формі роздачі земель за службу ("рангові землі"), передачі землі "на вічне спокійне володіння" або шляхом "займаншини" (захоплення вільних земель), що спостерігалось головним чином на півдні України.
Отже, з одного боку, панівна верства України привласнила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право займатися промислами, право на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантії їй були надані. Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.
У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством. Ще за Глухівськими статтями цар пообіцяв жалувати дворянство за поданням гетьмана. У 1764 році відповідно до царського указу отримала права дворянства генеральна козацька старшина, а у 1783 році це положення було поширене на всю українську шляхту. Тим самим українська панівна верства була оформлена в єдиний дворянський стан. Дворянські права української шляхти були підтверджені жалуваною грамотою дворянству 1785 року.
Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традиційними правами та вольностями давало в руки цього соціального прошарку майже необмежену владу.
В панівну верству України входили також російські дворяни, які особливо інтенсивно поповнюють її у XVIII ст., коли царський уряд проводить політику роздачі земель Півдня України.
За Гадяцьким трактатом 1658 року польській шляхті були повернуті права на маєтки в Правобережній Україні. Фактично тут було відновлене польсько-шляхетське землеволодіння і ті порядки, які існували до Визвольної війни.
Українська шляхта Хоча знатне військове товариство і відтіснило на певний час українську шляхту як стан, все ж таки вона не переставала відігравати важливу роль у політичному житті України. Під час Визвольної війни патріотично налаштована частина української аристократії створила фактично нову шляхту. Звичайно, ця шляхта не тільки зберегла традиційні права, а й добилася нових привілеїв. У другій половині XVII ст. з'явилась низка підтверджень її прав. Так, Глухівські статті (1669 року) підтвердили її права на земельні пожалування, одержані від Хмельницького. З часом шляхта домагається визнання за нею прав російського дворянства. На цій підставі відбувається консолідація шляхти та козацької старшини. Належність до шляхетського та козацького станів стає спадковою. Всі привілеї, які отримувала від гетьмана та царського уряду козацька старшина, відносилися і до української шляхти.
Духовенство В роки Визвольної війни Православна церква в Україні була відновлена в своїх правах. За договором 1654 року царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства і обіцяв не порушувати їх.
За історичною традицією духовенство поділялося на біле та чорне. Біле духовенство поповнювало ряди знатного товариства, і навпаки, чорне духовенство формувалось із середовища козацтва. Таким чином, біле духовенство за правовою ознакою наближалась до знатного товариства.
Величезні привілеї мало і чорне духовенство. Хмельницький не тільки залишив за монастирями земельні володіння та кріпосних селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами, внаслідок чого монастирі стають крупними землевласниками.
За життя Хмельницького Москва не наважувалась втручатися в справи Української православної церкви. Але в 1685 році Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, хоча це й не порушило її основних привілеїв. Зовсім іншим було становище Української православної церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею. І хоча Андрусівським договором 1667 року Польща зобов'язувалась до повної толерантності в питаннях релігії, реально вона цього не виконувала і продовжувала дискримінацію православних. Особливо критичним було становище Православної церкви на Правобережжі після Прутського походу 1711 року. Переслідування православних, окатоличення та полонізація українського населення призвели до повстання 1768 року, яке отримало назву "Коліївщина".
На Правобережжі, крім Католицької церкви, продовжувала діяти Українська уніатська церква.
Козацтво Зростання сили знатного товариства відбувалося значною мірою за рахунок рядового козацтва. Правовою основою козацького стану була військова служба. Постійну службу несли тільки реєстровці. Після 1654 року реєстровими стали вважати всіх козаків, які служили у війську. Частина реєстровців була заможною і належала до знатного товариства. Більшу ж їхню частину складали рядові козаки, які також мали ряд привілеїв. Так, вони звільнялися від податків, військових постоїв, були підлеглі та підсудні тільки своїй козацькій адміністрації, мали право на промисли, на виготовлення горілки, вина та пива для власного споживання.
У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюється. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан.
Тих, хто втратив своє господарство, називали підпомічниками. Ця категорія козаків несла ті ж повинності, що й селяни, але в двічі менші. Ще одну групу складали підсусідники, які були вихідцями із збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали майна і наймалися на роботу до заможних козаків, які їх одягали та годували. Закон дозволяв підсусідникам переходити до заможної верстви, якщо вони розбагатіли і завели власне господарство.
Свій самобутній устрій мало запорозьке козацтво, оскільки Січ зберегла самостійність. Частина козаків проживала в Січі. Вони несли сторожову службу, займалися різноманітними промислами. У паланках, які розташовувалися за укріпленнями Січі, жили сімейні козаки та селяни.
Соціальна диференціація спостерігалась й на Запорозькій Січі. З часом старшина перетворюється у великих землевласників, які експлуатують голоту та сіромах - козацькі низи. Після ліквідації Запорозької Січі указом від 16 листопада 1781 року козаків було переведено в розряд селян-однодворців, на яких було накладено подушний податок і заборонялося переселятися з місця на місце.
Міське населення Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах поступово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є багато прикладів втручання козацької адміністрації у самоврядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними містами правили козацькі отамани. Після смерті Хмельницького гетьмани рідко підтримували міста у їхній боротьбі з свавіллям козацької старшини.
Міщани не мали привілеїв, якими володіли козаки. Їх правове становище було близьким до становища державних селян, у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував той, що сплачувався державними селянами.
На міському населенні ратушних міст лежав обов'язок сплати податків до гетьманської казни. Вони несли також ряд повинностей: охорона міста, шляхову та постойну повинності, різноманітні громадські збори тощо.
Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат. Із загальнодержавних повинностей за ними лишалася тільки військова. На магістратах лежав обов'язок утримувати розквартироване в містах військо. На мешканців міст покладалося утримання міської адміністрації, сплата певних податків духовенству. З них стягувалися також грошові податки на ремонтні роботи в місті.
Міське населення не було однорідним і поділялося на окремі соціальні прошарки. До привілейованої групи належали ремісники та купці. У свою чергу ремісники поділялися на майстрів та робітників. Ремісники об'єднувалися у цехи за видами ремесла. Ремісники міста на загальних зборах обирали на три роки управу - орган, спільний для всіх цехів міста. До нього входили староста та два його товариші.
Певні привілеї мало також купецтво. В купецький стан входив будь-який міщанин, що мав капітал більше 500 крб. Купці об'єднувалися в гільдії. Члени гільдії звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Але на купців покладались повинності: сплата громадських зборів, шляхова, постійна та деякі інші.
В містах проживали також представники знатного товариства, шляхта, духовенство, рядові козаки. Разом з адміністрацією вони утворювали верхівку міського населення.
Поява підприємств, які належали купцям і де широко застосовувалася наймана праця, свідчило про народження елементів нового, капіталістичного виробництва.
Селяни Після визволення всі землі, що належали польській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знаходилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких - посполиті селяни - були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни - працею. Був можливий перехід з одного стану в інший. Але ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни. Так, повертаючи землі монастирям, гетьман видає універсали, якими затверджується не тільки право володіння землею, а й "звикле послушенство" селян, під яким розумілося виконання ними повинностей на користь монастирів.
Одночасно універсалами гетьманів почалася роздача державних земель козацькій старшині. Універсали підтверджувались указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов'язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву "чинш". Крім того, селяни виконували кріпосні повинності на користь власника. У 1701 році Мазепа видав універсал, яким вводилася дводенна панщина для посполитих селян. Селяни повинні були віддавати панам частину врожаю, худоби, птиці тощо. На них лежав також обов'язок сплачувати державний податок (грошима, продуктами) - "стацію", який йшов на утримання війська. Конкретної одиниці оподаткування не існувало: в частині полків податки стягувались від земельного наділу, в інших - від кількості худоби.
У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п'яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4-5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше заміняється на грошовий. Проводячи заздалегідь продуману політику поступового закріпачення селянсько-козацьких мас України, царизм в 20-ті роки XVIII ст. дозволяє поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також віддавати їх в рекрути. Фактором, який дуже негативно впливав на становище українського селянства, було те, що в Росії процес закріпачення був завершений ще Соборним уложенням 1649 року. Російські поміщики і польські пани давно вже ставилися до своїх селян, як до рабів, їхній приклад впливав на відповідну практику українських землевласників, які з початку XVIII ст. добиваються від гетьмана видання універсалу, що заборонив би перехід селян під страхом смертної кари. У 1721 році універсал Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 році генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втеч селян за кордон заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 року гетьман Розумовський видає універсал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки в тому випадку, якщо вони мали письмовий дозвіл від пана, при цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 році цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було затвердженням кріпосного права в Україні. У 1765-1769 та 1782 роках проводяться генеральні описи населення України. Після ліквідації 1775 році Запорозької Січі царизм наважується на юридичне оформлення кріпацтва. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селянства України. Встановлення кріпосного права позбавило селян особистої волі і будь-яких громадянських прав.