1.2 Проблеми синдрому гіперактивності у вітчизняній та зарубіжній психології

Питання вивчення гіперактивності у дітей хвилювали лікарів з середини XIX століття. Але довгий час єдиний термін для позначення відхилень у розвитку особистості був відсутній. Велика кількість робіт відображало різні концепції авторів.

У 1845 р. німецький лікар Х. Хоффман в поетичній формі описав надзвичайно рухливу дитину і дав йому прізвисько "непосидько Філіп". Предметом пильного вивчення лікарів це захворювання стало з початку XX століття. В 1902 р. в журналі Лансет з'явилася лекція англійського лікаря Стілла, який пов'язував гіперактивність з біологічною основою, а не з поганим вихованням, як негласно передбачалося в ті часи. В той же час він вважав, що у таких дітей відзначається зниження "вольового гальмування" із-за недостатнього "морального контролю". Він припустив, що така поведінка була результатом спадкової патології або родових травм. Окрім цього, Стілл першим відмітив переважання цього захворювання серед хлопчиків. Часте сполячування цього синдрому з антисоціальною і кримінальною поведінкою, з схильністю до депресії і алкоголізму.[18, с.7]. Повідомлення про велике число дітей, які вели себе дивно, стали з'являтися після епідемії енцефаліту в першій половині XX століття, що, ймовірно, змусило пильніше вивчити зв'язок поведінки дитини в середовищі з функціями його мозку. З того часу гіперактивність у дітей почали міцно пов'язувати з ушкодженням мозку. В середині XX століття більшого поширення отримав термін "гіпердинамічний синдром", походження якого зв'язують з віддаленими наслідками ранніх органічних пошкоджень головного мозку.

Так, Левін обстежуючи 279 гіперактивних дітей , прийшов до висновку, що важкі форми рухового занепокоєння обумовлені органічним ураженням мозку, а у виникненні легких формах велику роль відіграє порушення взаємовідносин з батьками. [18, с. 7].

У 1947 р. A. Страус висунув концепцію мінімального ушкодження мозку, згідно якої гіперактивність у дітей нагадує наслідок черепно-мозкової травми у дорослих. Надалі в англо-американській літературі з'являється термін "мінімальна мозкова дисфункція". Саме цей термін був офіційно введений в 1962 році на спеціальній міжнародній конференції в Оксфорді і з тих пір вживається в медичній літературі. З цього часу термін ММД використовувався для визначення таких станів, як розлади поведінки та труднощі навчання, не пов'язані з вираженими порушеннями інтелектуального розвитку. У вітчизняній літературі термін «мінімальна мозкова дисфункція» в даний час вживається досить часто [18, с. 7]. Л.Т Журба і Е.М. Мастюкова (1980) у своїх дослідженнях вжили термін ММД для позначення станів непроградієнтного характеру з наявністю легких, мінімальних пошкоджень мозку на ранніх етапах розвитку (до 3 років) і які проявлялися в загальних порушеннях психічної діяльності за винятком загального інтелектуального розвитку. Автори виявили найбільш характерні порушення у вигляді своєрідної моторної недостатності, порушень мовлення, сприйняття, поведінки, специфічних труднощів навчання [10, с.27].

Автор 3 . Тржесоглава (1986) пропонує розглядати ММД з боку

органічних і функціональних порушень. Вона вживає терміни «легка дитяча енцефалопатія», «легке ушкодження мозку» з позицій органічного підходу, а терміни «гіперкінетична дитина», «синдром підвищеної збудливості», «синдром дефіциту уваги» та інші - з позиції клінічного з урахуванням проявів ММД або найбільш вираженого функціонального дефіциту [20, с.49].

Таким чином, у дослідженні ММД все більш виразно простежується тенденція до їх розмежування на окремі форми. З урахуванням того, що мінімальна мозкова дисфункція ще тільки вивчається, різні автори описують даний патологічне стан, використовуючи різні терміни.

У вітчизняній психологічній науці гіперактивності також приділялася увага, однак, не першорядна. Так, В.П. Кащенко виділяв широкий спектр порушень характеру, до яких, зокрема, відносив і «болісно виражену активність». У його посмертно виданій книзі «Педагогічна корекція» читаємо: «Кожній дитині властива рухливість як тілесна, так і психічна, тобто думок, бажань, прагнень. Цю його психофізичну властивість ми визнаємо нормальною, бажаною, вкрай симпатичною. Дивне враження справляє дитина млява, малорухома, апатична. З іншого боку, надмірна спрага руху та діяльності (болісно виражена активність), доведена до неприродних меж, також привертає нашу увагу. Ми тоді відзначаємо, що дитина постійно перебуває в русі, не може сидіти спокійно жодної хвилини, рухається на місці, дивиться по сторонах, сміється, бавиться, вічно про щось говорить, на зауваження не звертає уваги. Саме швидкоплинне явище вислизає від його вух й очей: він все бачить, все чує, але поверхнево ... У такої дитини немає гальм, немає належного самоконтролю. Все це викликається ненормальною м'язовою рухливістю, болючою розумовою, а також загальнопсихічною активністю. Ця психомоторна підвищена активність знаходить потім своє вираження в психічній хворобі, яка називається маніакально-депресивним психозом »[14, с.17].

На нашу думку, описаний феномен Кащенко відносив до «недоліків характеру, які є обумовленими переважно активно-вольовими елементами», виділяючи також в якості самостійних недоліків відсутність певної мети, неуважність, імпульсивність вчинків. Визнаючи хворобливу обумовленість цих явищ, він пропонував різні способи їх управління - від спеціально організованих фізичних вправ до раціонального дозування навчальної інформації, що підлягає засвоєнню. Він писав: «Необхідно навчити дитину бажати і приводити у виконання свої бажання, наполягати на них, словом, здійснювати їх. Для цього корисно давати йому завдання різної складності. Ці завдання протягом довгого часу повинні бути доступні дитині і ускладнюватися лише в міру розвитку його сил» [14, с.29]. Це безперечно, але навряд чи достатньо. Цілком очевидно, що на такому рівні вирішити проблему не вдається.

Безпосередньою причиною порушення називали мінімальну мозкову дисфункцію, тобто безліч мікропошкоджень мозкових структур (що виникають внаслідок родової травми, асфіксії новонароджених та безлічі подібних причин). При цьому грубі осередкові пошкодження мозку відсутні. В залежності від ступеня ураження ретикулярної формації і порушень з боку прилеглих відділів мозку виникають більш-менш виражені прояви рухової розгальмованості. Саме на моторному компоненті цього порушення і зосередили увагу вітчизняні дослідники, назвавши його гіпердинамічним синдромом .

Багаторічне вивчення цього синдрому дозволило виявити його надзвичайно широку поширеність, а також уточнити дані про причини його виникнення .

Дослідження в цій області привели вчених до висновку, що в даному випадку причиною порушень поведінки виступає дисбаланс процесів збудження і гальмування в нервовій системі. Була локалізована і "ділянка, яка відповідала» за дану проблему - ретикулярна формація. Цей відділ центральної нервової системи «відповідає» за людську енергію, рухову активність і вираженість емоцій, впливаючи на кору великих півкуль і інші вищерозміщені структури. Внаслідок різних органічних порушень ретикулярна формація знаходитися в перезбужденному стані, і тому дитина стає роздратована . Сучасні теорії в якості області анатомічного дефекту при синдромі гіперактивності розглядають лобову частку і насамперед - префронтальну область кори великих півкуль [11, с.56].

Уявлення про залучення лобової частки при гіперактивності грунтуються на схожості клінічних симптомів, що спостерігаються при синдромі гіперактивності і у хворих з ураженням лобової частки. У пацієнтів обох груп відзначаються виражена мінливість і порушена регуляція поведінки, відволікання, слабкість активної уваги, рухова розгальмованість, підвищена збудливість і відсутність контролю імпульсів [13,с. 21].

Визначальну роль у формуванні сучасної концепції синдрому гіперактивності зіграли роботи канадської дослідниці когнітивної орієнтації В. Дуглас, яка вперше в 1972 р. розглянула синдром гіперактивності з аномально коротким періодом його утримування на якомусь об'єкті чи дії в якості первинного дефекту . При уточненні ключових характеристик гіперактивності Дуглас у своїх подальших роботах поряд з такими типовими проявами цього синдрому, наголосила на необхідності суттєво більшого, ніж в нормі, підкріплення для вироблення поведінкових навичок у дітей з гіперактивністю. Однією з перших вона прийшла до висновку про те, що синдром обумовлюється загальними порушеннями процесів самоконтролю і гальмування на вищому рівні реакції психічної діяльності, але аж ніяк не елементарними розладами сприйняття, уваги і рухових реакцій. [19, с.37].

РОЗДІЛ ІІ КЛІНІЧНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДІТЕЙ З СИНДРОМОМ ГІПЕРАКТИВНОСТІ.