Південноруські літописи XI—XII століть та їх місце в Історіографії України

Найвизначнішими пам'ятками історичної літератури є давні руські літописи, в яких відображені насамперед суспільні погляди і інтереси ідеологів панівного класу доби раннього феодалізму. Найдавнішим, що зберігся до наших днів, літописом вважається «Повесть времевньїх лет», яка охоплює події до початку XII ст. Найкраще вона збереглася в двох пізніших редакціях, або літописних зводах: Лаврентіївському—І377 р. і іпатіївському — XV ст.

Літописання пов'язане з сукупністю соціально-економічних. політичних і культурно-Історичних явищ Русі. Провідним центром розвитку ранньої руської культури часів розквіту Київської держави був Київ. Звідси й беруть свій початок літописні пам'ятки, що були ранньою спробою створити книги з нашої віт­чизняної історії.

Академік О. О. Шахматов і сучасні радянські дослідники припускають, що в основі «Повести временних лет» лежать більш ранні Київські І Новгородські літописні зводи, що накла­ло свій відбиток на характер, зміст, мову і стиль самої „Повести”

«Повесть» була зведена в єдину систему історичного викладу в часи бурхливих подій (внаслідок яких прийшов з Переяслава на великокнязівський престол Володимир Мономах) у Києві, в Печерському монастирі, монахом Нестором і відредагована ігуменом Видубецького монастиря Сільвестром—Лаврентіївським літопис між 1113—1116 рр. і Іпатіївський—близько 1118 р.

Після «Повести» вміщено Київський літопис, що охоплює події XII ст., які закінчуються 1199 р. До нього прилучений Галицько-Волинський літопис. Після розпаду Київської держави в ХІІ—XIII століттях літописання продовжується, крім Києва, у Новгороді, Володимирі на Клязьмі, а на півдні — в Галичі І ВолодимирІ-Волинському.

Ще в XIX ст. російський історик К- М- Бестужев-Рюмін вдало зауважив, що «Повесть временньїх лет» є «архівом, у якому зберігаються сліди загинувших для пас творів початкової нашої літератури. Цим самим дослідник підкреслив, що для складання «Повести» використано велику кількість місцевих і перекладних іноземних, головним чином візантійських Історичних джерел, якими володіли Нестор і Сільвестр. До місцевих джерел ми можемо віднести початковий літопис часів Ярослава Мудрого та літописні записи Києва і Новгорода другої половини X! ст. Поряд з ними велике місце належить різноманітним народним переказам і давнім легендам, що передавалися з вуст у вуста, від покоління до покоління, про славні героїчні діла і подвиги предків. До зведення ХП ст. було залучено також матеріал візантійської історіографі— хроніку Георгія Амартоли, хронограф Никифора, договори Візантії з Руссю тощо. Тексти історичних повістей пересипані уривками біблійних легенд, запозичених з книг старого і нового заповіту, псалтирів та різного роду моралізуючо-повчальної літератури.

Складачі літописного зведення Нестор і Сільвестр, користуючись великим матеріалом, зв'язали історію Русі з світового історією; вони надали руській землі центральне місце серед народів Заходу і Сходу.

«Повесть» названо так за своїм заголовком- «Повесть временньїх лет... откуду єсть пошла Русская земля й хто в ней почал первее княжити».

Отже, літописець ставив головною своєю мстою показати, звідки походить народ .руський і держава Русі з центром у Києві, Ці питання були висунуті політичним життям древньоруської народності кінця XI й початку XI! століття, в часи зростаючих князівських міжусобиць — ознак розпаду Київської держави і спроб Володимира Мономана зберегти єдність руських земель під зверхністю Києва.

Історія Русі розглядається літописцем на широкому тлі з точки зору тодішніх про неї уявлень, з певною класовою, державною і церковно-релігійною тенденційністю. Незважаючи на цю тенденційність, автори літопису дають дуже багато об'єктивно правдивих історичних даних.

«Повесть” складається з певних не чітко окреслених частин, іноді уривків. Починається літопис оповіданням у плані церковно-біблійного викладу всесвітньої історії від легендарного потопу Ноя і поділу світу серед ноєвих синів до розселення слов'ян в середній І східній Європі- Тут же вміщено церковну легенду про проповідь християнської віри апостолом Андрієм Первозванним серед населення Криму й по всій течії Дніпра аж до Новгорода. Києву, як центру і вогнищу в справі поширення християнства і освіти, літописець відводив особливе міс це як киянин і, разом з тим, як ідеолог та представник христи­янського віровчення. Історія Києва з землею полян поставлена в літопису на найчільніше місце в житті всієї решти східних, західних і південних слов'ян, починаючи від оповідання без дати про трьох братів — Кия, Щека, Хоріва і сестру Їх Либедь. Старшому з братів — Кию літописець надав княжого походження. Цим він. по-перше, виявив свого ідеологію як представник київської великокнязівської влади. По-друге, від цього місця він почав розв'язувати поставлену в заголовку «Повести» про­блему—«.Хто первее почал княжити» на Русі. Оскільки ці по­дії були далекими від пори життя й діяльності літописця, то дана проблема, не маючи під собою історичного джерела, не знайшла свого розв'язання, а оповідання про заснування Киє­ва Києм, Щеком і Хорівом являє собою не що Інше, як легенду. В міру труднощів, перед якими опинився літописець, він шукає шляхів до розв'язання питання про походження Русі від князів Рюриковичів. Слід підкреслити, що для давніх руських лі­тописців взагалі було властивим шукати назви міст, земель І походження держави від імен тих або інших осіб. Так, назва Київ виведена від Кия, племен радимичів — від імені Радима. вятичів —від Вятки І т. Ін.

Історію слов'янських племен і Русі в цілому літописець подає як внутрішній процес, у зв'язку з сусідніми племенами і на­родами неслов'янського походження. Для нього слов'яни і Русь суть єдине поняття — «а всяк словенок язнк єсть Русь». Під 852 р. він вміщує коротке оповідання про початок царювання імператора Михайла у Візантії й тут підкреслює, що з цього часу греками почала прозиватися земля Руська — «яко при сем царе приходища Русь на Царьград». Проте пізніший складач або редактор літопису, тукаючи відповіді на питання, хто «первее почал княжити» на Русі, розв'язує це питання за допо­могою легенди про закликання варягів, незважаючи на те, що вона суперечить всьому попередньому і наступному літописному викладу історії Русі.

За літописною повістю варяги раніш приходили із-за моря «на Чудь, Словене. на Мери, й на всех Кривичах, на козаре имахуть на поляне, н на Северех, й на Вятччих имаху по беле й веверици от дьіма», тобто збирали данину від слов'янських племен і деяких інших сусідів, аж поки не були вигнані за море.

Під 862 р. літописець сформулював легенду про закликання варягів так: «Вся земля наша велика І обшіьна, а наряда в пеіі нет, да пойдете княжити й володеть нами. Й избряшея трие брата с роду сйоимії й пояша всю Русь й придоша к словеном первее... и от теч варяг прозвася руская земля». Цією легендарною повістю про закликання варягів у літопису відкривається ніби нова його частина — історія утворення й дальшого розвитку древньоруської держави. Складач літопису ввів у дію неіснувавше плем'я варягів-русів, вивівши його з Скандинавії на землю східних слов'ян. Оповідання про закликання варягів носить легендарний характер так само, як І ряд інших легенд, запозичених автором з сучасних, відомих йому народних переказів, таких, як поєдинок юнака Кожум'яки з печенігом-велетнем, про мудрість І хитрість жителів міста Білгорода (тепер с. Білгородка біля Києва), які, обманувши печенігів, зуміли витримати тяжку облогу, осліплення і прозріння Володимира в час його хрещення та ін.

Оповідання про Кожум'яку вміщене під 993 р. (Іпат. літ.). Зміст його зв'язаний з походом Володимира Святославича на печенігів, що наступали із-за Сули, І нібито тут князь зустрівся з кочівниками над бродом біля Трубежу, де ни»; Переяслав. Руські воїни стояли з одного боку броду, а печеніги—з другого. Ні перші, пі другі не наважилися перейти брід. Прибув печенізький князь, викликав Володимира І сказав йому: дай ти сво­го воїна, а я дам мого, хай змагаються на поєдинку, котрий з них переможе, на боці того табору й буде перемога. Послав Во­лодимир шукати серед русів відважного воїна. Прийшла до нього літня людина простого роду й каже князеві: з чотирма сипами я вийшов на війну, а ще один найменший сидить дома. Його з дитинства ніхто не подужав набити, а одного разу він розгнівався па мене і перервав руками шкіру, яку м'яв. Князь зрадів і послав за юнаком. Прибувши, юнак попросився випро­бувати його силу. Привели збудженого, роз'яреного гарячим залізом вола, в якого на швидкому бігу юний Кожум'яка ви­рвав шматок боку з шкірою і м'ясом «елико ему рука я». І наказав йому Володимир єдиноборствувати з печенігом-велетнем.

Печенізький багатир насміхався над непоказним на зріст русином. Але юнак схопив велетня, підняв у повітря, задавив на смерть І вдарив об землю. Печенізький табір з криком кинувся врозтіч, а «Русь погнаша по них секуще их... й заложи Володимир город на броду том й нарече й Переяславь, зане перея славу отрок». Отже, ця легенда зв'язує побудову міста Переяслава біля ріки Трубайла з перемогою руського юнака над печенізь­ким велетнем. Літописцеві байдуже, що Переяслав па півдні Русі згадується в його ж літопису ще на початку Х ст. Його приваблювала героїчна повість, яка була нічим іншим, як народною легендою, як спогад народу про безіменних героїв, що вкрили славою свою вітчизну в боротьбі з кочівниками.

Повість про руського юнака, що «Переяславу» у печенізького велетня-багатиря, носить суто народний характер. Народність її полягає в тому, що головним героєм тут виступає ремісник-шкіряник, представник працюючих людей що перевагу надано простій, незнатній людині перед князівською військовою знаттю. Юнак, один із багатьох синів міського ремісника, не лише подолав силу печенігів, а й осоромив усю військову дру­жину князя, серед якої не знайшлося гідного воїна для єдиноборства з печенігом-велетнем.

Друга легенда вміщена в літопису під 997 р. про облогу печенігами Білгорода «бе бо голод велик в граде». На віче дехто пропонував здати ворогові місто, бо, мовляв, однак люди помруть з голоду. .Лише одного з найстаріших жителів не було на віче, і йому потім розповіли, що люди хотять здатися печенігам. Мудрий старик порадив почекати три дні. Він звелів зварити з вівсяної і пшеничної муки кисіль і спустити його в діжках у криницю. В другу криницю в такий же спосіб опустили медовий розчин. Після цього запросили печенізьких послів, які вже розраховували на капітуляцію міста. Жителі Білгорода в присутності печенігів діставали ситну їжу з криниць і спокійно спо­живали Її. Цим вони доводили своїм ворогам, що для них невичерпну силу продовольства приховує їхня земля. Посли самі покуштували киселю й медової сити І віднесли своєму князеві, доповівши про все, що вони бачили у місті. Печенізький князь визнав дальшу боротьбу марною і наказав зняти облогу. Жителі Білгорода торжествували спою перемогу.

Ці легендарні оповідання, безсумнівно, складені на основі історичних сюжетів південноруської народної творчості, В них відображено погляд народу на свою героїчну історію. В багатьох інших повістях літописець також подав історичні події в світлі народних уявлень.

Подібні літописні оповідання про мудрість, кмітливість і героїзм народу не лише викликали у читача інтерес до історичного минулого, а й виковували почуття любові й патріотизму до своєї вітчизни. Вони були палким закликом до справедливої боротьби з кочівниками.

Слідом за повістями, в яких відображено часи виникнення й розвитку древньоруської держави IX—Х століть, її боротьбу з зовнішніми ворогами, в «Повести» знайшла висвітлення й доба розквіту культури XI ст., часів князювання Ярослава Муд­рого та його трьох синів — Ізяслава, Святослава й Всеволода.

Початковий звід літопису закінчується на 1093 р. З цього часу печорський чорноризець Нестор не лише доповнив попередній звід «Повестей», а й продовжив його на підставі власних спостережень і даних живих свідків історичних подій. Свідченням цього є повісті про міжусобиці синів Ярослава, напади половців на руські міста, зокрема па Київ, спустошення ними Печерського монастиря (1096 р. — Лавр, літ.), про з'їзд князів у Любечі, осліплення Василька, з'їзди у Вітичеві та біля Долобського озера.

В оповіданні про договір князів на з'їзді біля Долобського озера літописець навів патріотичну промову Володимира Всеволодовича Мономаха дружині Святополка Гзяславовича: „Дивно мені дружно, що ви коней шкодуєте тих, якими орете. Чому ж ви того не добачаєте—як тільки смерд почне орати, половчанин, приїхавши, вдарить смерда стрілою, а кобилу його забере, а в село в'їхавши забере жінку його і дітей, і все майно його візьме; то ви коней шкодуєте, а чому ж ви не жалієте смер­да. І ніхто йому заперечити був не в силі». В «Повестях». почи­наючи з 90-х років XI рр.. подається ціла героїчна епопея бо­ротьби Русі з половцями. Душею цих подій, захисником руської землі у літописця виступає Володимир Мономах. Літописець, автор І складач «Повести временньїх лет» Сільвестр. ігумен Видубецького монастиря, патронованого переяславськими князями Мономаховичами, виявився яскравим прихильником та ідей­ною опорою цих князів. Він доклав усіх зусиль, щоб показати з усією тенденційною догідливістю свого улюбленця князя Во­лодимира Всеволодовича Мономаха.

У 1116 р„ па догоду київському князю, Сильвестр піддав літо­пис новій переробці й редагуванню. Він вмістив у літопису на­ведену вище промову Володимира Мономаха на Долобському з'їзді князів у ПОЗ р. і справедливо зробив його натхненником об'єднавчих тенденцій, які найбільше проявлялися в Києві. Во­лодимир Мономах показаний у літопису пової доробки як найвидатніший державний І культурний діяч. Ймовірно, що саме у Видубецькому монастирі, и одну з редакцій «Повести временньіх лет» було внесено відоме «Поучепие» Володимира Мопо-маха. Після редакції Сильвестра «Повесть временньїх лет» на­була вигляду цілісного закінченого історичного твору давньої Русі. Вона являє собою визначну пам'ятку староруського пись­менства та взагалі одну з важливих і цікавих пам'яток нашої давньої вітчизняної культури, в тому числі староруської історіографії та літератури.

Майже вся література Київської держави в період ЇЇ розкві­ту, особливо в часи Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, пронизана ідеєю показу величі руської землі. Особливо це тор­кається літописного зводу «Повесть временннх лет» і такого пам'ятника літератури та ораторського мистецтва, як «Слово о законе й благодати» Іларіона, написаного між 1037—1050 рр., та Ін.

Іларіон був одним з тих освічених руських культурних діячів, яких так старанно готував Володимир та його син Ярослав за­мість запрошених на Русь візантійців. Раніше він був святенником княжої церкви в с. Берестові, поблизу заснованого в 1051 р. печерського монастиря. Прагнучи позбутися впливу Візантії в усіх сферах життя, в тому числі в ідеологічній сфері", Ярослав поставив на чолі руської церкви замість грецьких іє­рархів, як водилося до цього, митрополитом Іларіона із руських. Під 1051 р. літописець вмістив замітку «В лето 6559 постави Ярослав Ларіона митрополитом Руси святой Софьи собрав епископьі». Була утворена руська митрополича кафедра.

«Слово» закінчується, як властиво було тоді для всіх промов, молитвою на честь будівника всього, чого досягла Русь і Київ, — князя Володимира. В «Слові» прославляється велич землі руської.

Багатогранна література, мистецтво і освіта часів тимчасо­вого зміцнення зверхності Києва над іншими землями в першій третині XII рр. .характеризують другий після часів Ярослава важливий етап розвитку стародавньої культури Русі.

Серед пам'яток письменства початку XII ст., в яких виявля­лася історична думка, важливе місце займає «Поучение» Воло­димира Мономаха, що збереглося у Лаврентіївському літопису, вміщене в ньому під 1096 р,, хоч було написане, мабуть, напри­кінці життя Мономаха.

В «Поучение» поєднано два твори. Один з них — «Грамотица» князя Мономаха своїм дітям — складає, власне, основу того, що прийнято називати «Поучення дітям або іншому, хто буде слухати або чигати цю грамотицю». Другий твір — послан­ня Мономаха князеві чернігівському Олегу Святославичу з при­воду убитого в 1096 р. в міжусобиці під Муромом Мономахового меншого сина Ізяслава. ЦІ два послання, присвячені двом різним питанням, становлять цілісний твір, причому друга ча­стина являє собою епістолярій, якому наслідувало ряд пізніших авторів середньовічної Русі.

Само «Поучение» — «Грамотица» являє собою жанр по­слання батьків до дітей, поширений на той час у літературі Ві­зантії та ряду інших держав. У староруській літературі він на­гадує звернення князя Ярослава Мудрого в передсмертний час до своїх синів. «Ось я відходжу від світу нього, — говорить Яро­слав, — а ви, діти мої, майте між собою любов, бо ви є брати одного отця й одної матері. Якщо будете в любові жити між собою і бог буде з вами й підкорить вам противників ваших і ви будете жити спокійно. Якщо будете жити в ненависті і роз­дорах, то самі загинете й загубите землю отців і дідів своїх, придбану Їхньою великою працею». Далі йде оповідання про надання Ярославом синам своїм уділів: старшому Ізяславу — Київ, Святославу — Чернігів, Всеволоду — Переяслав, Вя­чеславу — Смоленськ, Ігореві — Володимир-Волинський, Яро­слав заповідав Їм «перереступати предела братня», тобто не посягати брату на наділ братній.

«Поучение» Мономаха охоплює ширше, ніж заповіт Яросла­ва, коло політичних питань. Воно в сукупності з літописним зводом — «Повестью временньїх лет», до складання якого не був стороннім сам князь, разом з його Уставом про рези, допов­ненням та розширенням «Руської Правди» й Іншими пам'ятками цієї доби становило політичну програму Володимира Мономаха, викликану бурхливими подіями — повстанням у Києві 1113р. Політична лінія київського князя була спрямована на деяке послаблення експлуатації народу феодальними верхами, на по­м'якшення загострених класових суперечностей, а також на зміцнення великокнязівської влади І оборони Русі від кочівників ЦІ найголовніші напрямки політики київського князя, з до­датком до них автобіографічного елементу, знайшли своє відо­браження в «Поучений» Володимира Мономаха

Пам'яткою південноруського літописання, в якій знайшли відображення події ХІ—XII! століть на території сучасної Ук­раїни, є загальне древньоруське літописне зведення південної редакції, що здобуло назву Іпатіївського літопису.

Іпатіївський літописний звід поєднує в собі три головні дже­рела. Першим джерелом був Київський літопис 1200 р. Другим джерелом послужило літописне зведення Галицько-Волинської землі, так званий Галицько-Волинський літопис, який майстер­но І майже непомітно влитий у цілий Іпатіївський список. Упо­рядник Іпатіївського зводу використав також у своїй південній редакції третє джерело, завдяки чому літопис було поповнено оповіданнями з історії Північно-східної Русі. Текст цих опові­дань запозичений з Північно-Східного літописного зводу ХНІ ст., подібного до Лаврентіївського літопису ¹.

Якщо вилучити відомий Галицько-Волинський літопис, яким закінчується Іпатіївський список, а також матеріал, що сто­гується північного зведення XIII ст., ми матимемо уявлення про так званий Київський великокнязівський літописний звід, скла­дений у Видубецькому монастирі в 1200 р. на похвалу великому князеві Рюрику Ростиславичу.

Київський літопис 1200 р, являє собою зведення, впорядко­ване з різного роду південноруських літописів і усних перека­зів. що існували на території південних феодальних князівств XII ст., а головне — літопис Київською князівства. Чернігів­ський літопис князя Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Игореве», який почав князювати у Чернігові в 1198 р., та, на­решті, літопис переяславського князя Володимира Глібовича, що закінчується оповіданням про його тяжке захворювання під час походу на половців і смерть у 1187 р.

В оповіданні про смерть Володимира Глібовича літописець проголошує похвалу переяславському князеві на зразок пане­гіриків, які зустрічаються в «Повести временньїх лет» (XI—XII ст.). Він розповідає, як за князем Володимиром Глібовичем всі переяславці плакали: «О нем же Украйна много постона» ^а. У цьому літописному оповіданні, внесеному в Київський звід під 1187 р., вперше з відомих нам письмових пам'яток вжи­то назву «Україна» у відношенні до південноруських земель та Їх населення, головним чином у відношенні до землі Пере­яславської і Київської- Термін «Україна» — народний. Можна припустити, що у народному вжитку він існував раніше, ніж потрапив на сторінки літопису. Цим терміном у XII ст. визна­чалися південноруські землі, що межували з половцями або кипчаками. Це стародавня земля колишніх племен середнього Придніпров'я, або руська земля у вузькому розумінні цього слова, що була розташована по обидва боки середньої течії Дніпра по ріках Трубіж. Ворскла, Сула та ін., — на лівій сто­роні, по Ірпеню, Стугні, Росі та їх притоках — па правій стороні Дніпра. З дальшим поширенням політичного і культурного впливу цих земель на всю Південну Русь, в міру встановлення тісніших зв'язків між окремими землями Південної Русі, Ук­раїною поряд з старовинною назвою «Русь» стали називатися всі південтюркські території, де панувала мова і своєрідні місцеві особливості побуту та культури жителів цієї частини Русі.

Наприкінці XII і протягом XIII століття термін «Україна» вживається літописцями також у відношенні до інших піп-денних і південно-західних земель Русі. В тому ж Київському літопису під 1189 р. вміщено оповідання про приїзд князя Ро­стислава Берландича «ко Украйни Галичской» ¹. В даному ви­падкові літописець вживає назву «Україна» стосовно до галиць­кого пониззя, тобто до південних територій Галицького князів­ства. Дещо пізніше Галицько-Волинський літопис Іменує цією назвою галицькі землі, що лежали на Західному Бугові і межу­вали з Польщею. Так, під 1213 роком в Галицько-волинському літопису читаємо, що князь Данило Галицький відібрав віл польського короля Лешка (Берестин І Угровеск й Верешин, й Столп Комое й всю Украйну» ^г. Під 1282 р. у тому ж літопису розповідається- як Лешко взяв у волинського князя Володимира Васильковича «село на Вкраинице именем Войнь». Назва «Україна» набрала з XIV ст. загального значення для визна­чення території та населення всієї Південної Русі І ввійшла по­всюди у народний І літературний вжиток. У західноєвропей­ських і польських джерелах землі України продовжували в біль­шості називатися Руссю. Назва «Україна» і «Русь» дуже часто чергуються і становлять тотожне поняття аж до XVII ст. В XVI—XVII століттях термін «Україна» остаточно заступає собою стародавню назву «Русь». Остання залишається пере­важно за північно-східними руськими землями, об'єднаними в складі Російської централізованої держави.

Літописи та інші історико-літературні твори були не єдиним засобом поширення історичних знань у давній Русі. Велику роль у цьому відношенні відігравала усна народив творчість, з якій відображено життя і побут народу в його образному на­родному уявленні.

Усна поезія з давніх часів у наших предків користувалася широкою популярністю; вона була невід'ємною часткою духов­ного життя трудового народу. Нею народ виражав труднощі боротьби з силами природи, виявляв свої погляди на світ, своє горе і радощі. З середовища народу виходили співці і музи­канти, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо,

Особливе місце в давній Русі займала історична народна творчість — історичні оповідання, пісні і перекази, в яких збе­режено найяскравіші сторінки історії, овіяні мудрою пародіюю фантазією. При відсутності письмових джерел літописні XI ст. великою мірою користувалися народною творчістю як історич­ним джерелом. У свій час М. Горький висловив пірну думку про те, що «від глибокої давності фольклор невідступне і своєрідно був супутником історії». Це в першу чергу торкається такого народно-історичного жанру, як билинний епос-Стародавні руські билини — не епічні пісні про героїку на­родних багатирів, які своїми подвигами вписали не одну славну сторінку в давню Історію нашої Вітчизни. Створення билин відноситься в своїй основі до Х—-ХІ століть. Батьківщиною їх є переважно Південна Русь І Новгород часів розквіту Київської Русі, Проте найкраще збереглися вони до недавніх часів на далекій півночі, в колишніх Олонецькій і Архангельській губер­ніях. На півдні їх витіснили історичні пісні і думи про героїчну боротьбу українського народу з татарами, турками і польською шляхтою ХVI--ХVII столітті. Епос Київської Русі часів до татарських завоювань тільки частково залишився в українській народній творчості.

Билинний епос був великою часткою багатогранного фоль­клору Русі ще в часи формування Київської держави. Він слу­жив одним з джерел для створення літописних повістей. В билинах відбито погляди народу на Історію та визнання ним величі Русі серед країн світу, основні ідеї та прагнення народу до під­несення могутності своєї вітчизни, збереження Її єдності і захисту від зовнішніх порогів.

Багатогранному змістові фольклору давньої Русі. зокрема героїчному епосу, відповідала ідейність та висока художність поетичної форми. Будучи більш ранньою в порівнянні з письмен­ством. народна творчість не була затьмарена чи поглинена останньою. Навпаки, вона співіснувала разом з літературою і була одним із джерел пізнання історичного минулого.

Староруські письмові Історичні пам'ятки XI—XII століть, особливо літописи південноруського походження, мають без­посереднє відношення до української історіографії, в такій са­мій мірі, як до братньої Історіографії Росії І Білорусії. В них знайшли своє відображення події історичного життя півдня Руської держави, які складають основу виникнення і розвитку трьох братніх народів, зокрема українського народу, що завер­шив своє формування після розпаду Київської Русі, в період боротьби за подолання феодальної роздрібненості.

Традиції давнього руського літописання і народної творчості Історичного змісту були успадковані пізнішою Історіографією України XIV—XVI століть. ЇЇ відгуки особливо були помітними в часи боротьби за возз'єднання України з Росією в XVII ст. і навіть у більш пізній період (кінець ХVII і початок XVIII століття в козацько-старшинських літописах. Спогадами про спільність історичного життя Південної, Північної і Західної Русі в давні часи, розумінням спільного походження та Історич­ної спорідненості трьох народів пронизана вся українська Істо­рична прогресивна література.