20 В. Народницький напрям найяскраві­ше виявився в працях Максимовича, Костомарова, Куліша, Лазаревського й Антоновича.

Представником романтичного народ­ництва в укр. І. був Михайло Максимо­вич, автор численних розвідок з іст. Києва Й КИЇВСЬКОЇ Руси, , а також коз. І. Микола Косгомаров присвятив гол. увагу дослідам над політ, історією коз.-гетьманської Укра­їни. Його монографії про Хмельниччи­ну, Руїну, добу Мазепи та розвідки про гетьманування Виговського, Ю. Хмель­ницького, Полуботка, оперті на багатому джерельному матеріалі написані з властивою йому художністю викладу, дали яскраву (стихійні нар. рухи), але однобічну (недооцінка держ.-творчої діяльности укр. гетьманів, навіть Б. Хмельницького) картину іст. життя й розвитку України другої пол. 17 і пер­шої чверти 18 в. Великий вплив на даль­ший розвиток укр. іст. думки мали історіософічні розвідки Костомарова (зокре­ма «Мьісли о федеративном начале в древней Руси» і «Две русские народно­сте»). Іст. досліди Пантелеймона Куліша були пов'язані гол. з добою Козаччини. В працях Лазаревського та Антоновича домінують питання соц.-екон. історії. Олександер Лазаревський досліджував іст. Лівобережної України 17—18 вв., зокрема селянства, коз. старшини й шляхетства, колонізації та землеволо­діння (капітальне «Описание Старой Ма­лороссии» І—III,- 1888—1902 й низка роз­відок), адміністративний та суд. устрій Гетьманщини, а також укр. І. 18 і поч 19 вв. Володимир Антонович найбільше уваги присвятив соц.-екон. іст. Право­бережної України 16—18 вв., а також політ, іст. Лит.-Руської держави. Йому належить низка монографій з іст. Ко­заччини та гайдамаччини, селянства, шляхетства, міст та міщанства, Церкви. У своїх наук.-популярних лекціях з іст. Козаччини («Бесіди про часи коз. на Україні», 1897; 2 вид. п. н. «Виклади про часи коз. на Україні», 1912) Антоно­вич дав заг. ■ огляд укр. історії за часів Козаччини. Особливою заслугою Анто­новича перед укр. І. було створення на-ук.-іст. школи (т. зв. «київ, школа»), що в особі учнів Антоновича з Київ. Ун-ту (Д. Багалій, І. Линниченко, М. Довнар-Запольський, М. Дашкевич, П. Голубов-ський, В. Ляскоронський, О. Грушев-ський, В. Данилевич, О. Андріяшев, П. Іванов, Н. Молчановський та ін.) покла­ла підвалини новітньої укр. І. З цієї Ж школи вийшов наивидатнішии укр. істо­рик М. Грушевський. З ім'ям В. Антоно­вича зв'язана діяльність трьох осеред­ків укр. іст. науки: Київ. Археографіч­ної Комісії, 1ст. Т-ва Нестора Літописця і наук, осередку, що видавав журн. «Ки-евская Старина». Крім того, .велася іст. праця в Київ. Ун-ті св. Володимира {до­сліди в царині іст. України та іст. укр. права) і Київ. Духовній ■ Академії (дослі­ди з іст. укр. Церкви, освіти та культу-ри М. Петрова, С. Ґолубева, Ф. Тітова й ін.).

Укр. іст. досліди велися в другій пол. 19 в. також у Харкові (ун-т, Іст.-Філол. Т-во), Одесі (у-т, т-во «Истории и Древ­ностей», праці А. Скальковського з іст. Запоріжжя та Полудневої України), в Галичині (праці Д. Зубрицького, о. А. Петрушевича, І. Шараневича, Ю. Целе-вича, К. Заклинського, А. Добрянського, еп.. Ю. Пелеша, о. О. Качали та ін.; вид. «Гал. - Руської Матиці», Львівського Ставропігійського Ін-ту, «Руська Іст. Бібліотека» О. Барвінського) тощо-. На еміграції працював М. Драгоманов, який своїми історіософічними працями (його студія «Пропащий час. Українці під Мо­сковським царством. 1654—1876») мав великий вплив на розвиток укр. іст. думки.

М. Грушевський і укр. І. поч.20 в. На кін. 19 в. укр. І. вже диспону­вала великим доробком монографічної літератури та археографічних вид. Разом з цим заг. зріст укр. культури й нац. свідомости владно висував потребу на­ук, синтези іст. процесу укр. народу і якнайширшої популяризації іст. Укра­їни. Першу наук, схему іст. укр. народу, на заселеній ним території, протягом усього його іст. життя, побудував, уґрун­тував і впровадив у наук, вжиток М. Грушевський. Його монументальний твір «Історія України-Руси» в -10 тт., вида­ний у Львові й Києві в 1898—1937 рр., знайшов цілковите визнання і в укр. І. і в І. чужій (зокрема поль. і рос.). Заг. огляд усієї історії України Грушевський подав у своїх наук.-популярних нарисах іст. України, що, починаючи з 1904 р., вийшли в світ в різних і численних.вид., як укр., так і чужими мовами («Очерк истории украинского народа», «Ілюстро­вана історія України», «Про старі часи на Україні» та ін.). Теоретичне обґрун­тування своєї іст. схеми Грушевський зробив у ст. «Звичайна схема «руської історії» і справа раціонального укладу іст. сх. слов'янства» (надрукованій в «Сборнике статей по славяноведению», вид. Академією Наук у Петербурзі, І, 1904). Поза тим Грушевський опубліку­вав кілька сот наук, праць з іст. України та укр. І. й джерелознавства.

В основі іст. концепції М. Грушевсько-го лежав примат соц. інтересів над інте­ресами держ.-політ., що споріднювало її з народницькою І. Але в процесі даль­шого студіювання іст. України (зокрема Козаччини й Хмельниччини) й своєї участи в сучасній укр. політиці Грушев­ський надає чимраз більшого значення держ.-політ. чинникові, і це мало пев­ний вплив на йоґо учнів.

Історіографія

Великою заслугою Грушевського було створення іст. «школи» у Львові, на­слідки праць якої, гол. над часами лит.-поль. і коз.-гетьманськими, друкувалися перев. у вид. НТШ (праці учнів Грушев­ського— С. Томашівського, М. Кордуби, І. Крип'якевича, І. Джиджори, І. Кре-вецького, В. Герасимчука, Б. Барвінсько­го, О. Терлецького та ін.). Праці львів­ського іст. осередку мали загальноукр. характер і своєю тематикою, і тим, що у вид. НТШ брали найжвавішу участь історики з Центр, і Сх. України (О. Гру­шевський, В. Липинський, В. Доманиць-кий, М. Василенко, В. Модзалевський. О. Лотоцький, М.- Слабченко, В. Барвін-ський та ін.). Після 1905 р. М. Грушев­ський переносить осередок своєї наук, діяльности до Києва, де укр. іст. праця концентрується перев. навколо створе­ного ним Укр. Наук. Т-ва та його ви­дань («Записки УНТ», «Україна», «Наук. Збірник» тощо). Крім згаданих вище до­слідників, тут брали участь також О. Левицький, І. Каманін, В. Щербина, Л. Добровольський, В. Данилевич, Д. Доро­шенко, М. Стадник та ін.

Наук.-іст. праця велася також у Хар­кові (здебільша над проблемами іст. Лі­вобережної і Слобідської України) при ун-ті й Іст.-Філол. Т-ві (праці Д. Бага-лія, Д. Міллера, М. Плохинського, В. Барвінського, М. Максимейка й ін.), в Одесі при Ун-ті й Т-ві Історії і Древно­стей (досліди І. Линниченка, М. Слаб-ченка, П. Клепацького та ін.), в Катери­нославі (Катеринославська Архівна Ко­місія, що присвятила свої досліди гол. іст. Запоріжжя та Півд. України в пра­цях Д. Яворницького, Д. Дорошенка, В. Біднова та ін.), в Чернігові (праці Черні­гівської Архівної Комісії, в яких брали участь В. Модзалевський, відомий укр. історик-генеалог, П. Дорошенко, А. Вер-зилов'та ін.), в Полтаві (Полтавська Ар­хівна Комісія та її співр. — І. Павлов-ський, Л. Падалка, В: Пархоменко та ін.), в Житомирі (О. Фотинський), в Ка­м'янці (праці о. Ю. Сіцинського), в Ні­жені (Іст.-Філол. Т-во: праці М. Береж-кова, Ю. Максимовича та ін.),. на Кубані (праці П. Короленка, Ф. Щербини), в Криму (Таврійська Архівна Комісія, праці А. Маркевича) тощо.

Дослідження історії Укра­їни в чужій І. Питаннями іст. Укра­їни займалися в 19—20 вв. також чужі вчені, голі рос. і поль. Це викликане бу­ло іноді суто наук, інтересами, а зде­більша тим, що'рос. і поль.. І., плекаючи відповідно до своїх держ.-політ. концеп­цій — звичайні схеми «руської» (рос. чи СССР) або поль. (в розумінні іст. Поль­щі) історії; анектували історію України, розбиваючи її до того ще на окремі фрагменти. Проте, досліди рос. і поль. вчених, не зважаючи на свою тенден­ційність, принесли чимало нового доку­ментального матеріалу, а деякі з них становили поважний вклад до студію­вання укр. минувшини. Зокрема з рос. вчених можна назвати С. Соловйова, Г. Карпова, О. Лаппо-Данилевського, О. Шахматова, Є. Голубінського, М. Любав-ського, О.- Прєснякова, М. Присьолко-ва, В. Ейнгорна, П. Жуковича, Є. Шмур-ло, Б. Грекова, В. Пічету, Г. Вернад-ського та ін. В поль. І. над питаннями іст. України працювали М. Грабовський, Е. Руліковський, Ю. Бартошевич, Т. Ю. Отецький, К. Шайноха, О. Яблоновський, Й. Ролле (д-р Антоні Й.), М. Дубецький, Ф. Равіта-Ґавронський, Т. Корзон, К. Пуласький, Й. Третяк, Л. Кубаля, М. Гандельсман, К. Ходиницький, В. Том-кевич, С. Кучинський, О. Галецький, Г. Пашкевич та ін.

Новіт.ня укр. І., спираючись на дослідах попередньої доби, встановлює тяглість укр. іст. традиції від часів Кня­жої держави 10т-14 вв., через Коз.-Геть-манську державу 17—18 вв. до новітньо­го укр. нац.-держ. відродження. Ця тра­диція була державницька, і вона стала провідною ідеєю новітньої укр. І., визна­чивши весь її дальший розвиток. Осно­воположниками укр. державницької І. були В. Липинський і С. Томашівський.

В. Липинський бачив завдання новіт­ньої укр. І. у відновленні іст. традиції доби Коз.-Гетьманської держави і, до­сліджуючи історію укр. шляхетської верстви, присвятив багато уваги студі­ям над державою Б. Хмельницького. С. Томашівський, після низки поважних джерельних студій над тією добою, звернувся до іст. княжої України і дав її синтезу в своїй книзі «Українська історія І. Старинні і середні віки» (1919).

Після недовгої доби укр. державносте в 1917—20 рр. укр. історики на еміграції, в Галичині і навіть на підсов. Україні, попри несприятливі умови, продовжують наук, діяльність, розвиваючи далі тра­диційну схему укр. іст. процесу, оформ­лену М. Грушевським, і заповнюючи її новим ідейним державницьким змістом. Великого розмаху набуває наук.-іст. праця на Україні в 1920-их рр., гол\ зав­дяки М. Грушевському, який з 1924 р. зосереджує свою діяльність в Укр. Ака­демії Наук у Києві. За його ред. вий­шов ряд важливих для укр. І. видань («Україна», 1924—ЗО; «За сто літ», 1927—ЗО; «Записки Іст.-Філол. Відділу. УАН», 1925—ЗО — прач* ^Іст- Секції; вид. Археографічної Комісії тощо) з працями самого М. Грушевського, його співроб. —^: * О. Грушевського, Й. Гермайзе, П. Кли-менка, В. Данилевича, В. Щербини, Л.

Добровольського, К. Лазаревської та ін., а також його учнів (С. Шамрай, О. Ба-ранович, М. Ткаченко, В Юркевич й ін.). Другим осередком укр. І. були наук, інституції в Києві й Харкові, керовані Д. Багаліем, які провели значну роботу в царині історії України 17—19 вв.: пра­ці Д. Багалія, О. Оглоблина (з екон. і по­літ, іст. України), Н. Полонської-Васи-ленко (з іст. Запоріжжя й Півд. Укра­їни), В. Романовського, В. Барвінського, Н. Мірзи-Авак'янц, В. Дубровського, О. Багалій-Татаринової, В. Базилевича, М. Горбаня, Д. Соловія, А. Козаченка та ін. Поважну наук, роботу в царині іст. укр. права й держ. ладу було проведено в дослідах М. Василенка та його співр. — Л. Окіншевича, І. Черкаського, В. Но-вицького, М. Тищенка, В. Гришка та ін., а в ділянці екон. історії України — в дослідах К. Воблого, А. Ярошевича, Є. Сташевського та ін.

Важливу наук.-іст. працю було прове­дено в Одеському іст. осередку, керовано­му М. Слабченком, автором праць з екон.-соц. історії України 17—19 вв., а також з історії укр. права, де працювали та­кож Є. Загоровський, О. Рябінін-Скля-ревський та ін. Ін. осередками укр. І. були: Дніпропетровське (Д. Яворницький, В. Пархоменко та ін.), Полтава (П. Клепацький та ін.), Ніжен (М. Петров-ський, А. Єршов), Чернігів (П. Федорен-ко й ін.). Окреме й досить ізольоване місце в укр_. І. 1920—30-их рр. посідав марксистський історичний напрям, гол, осередок якого був у Харкові (праці М. Яворського та його учнів і співр. — М. Рубача, 3. Гуревича, М. Свідзінського та, ін.).

В 1930-их рр. майже всі ці наук, осет редки були ліквідовані сов. владою, ба­гато істориків були репресовані або поз­бавлені можливости працювати, і укр. іст. наука на Центр, і Сх. Укр. Землях перестала нормально розвиватися.

В Галичині, не зважаючи на важкі ма­теріальні умови і політ, обмеження, пра­цював в 1920—30-их рр. ряд істориків, здебільша об'єднаних навколо НТШ: С. Томашівський, І. Крип'якевич, М. Кордуба, О. Терлецький, В. Герасимчук, І. Кревецький, Б. Барвінський, М. Чуба­тий, М. Андрусяк, о. Й. Скрутень, о. Т. Коструба, о. Р. Лукань та ін., що їх іст. праці друкувалися в ЗНТПІ, «Старій Україні», «Записках ЧСВВ», «Богосло-вії» тощо. На Закарпатті іст. досліди провадили о. В. Гаджеґа, А. Годинка й ін.

Гол. осередками укр. І. на еміграції були Прага {Укр. Вільний Ун-т, Укр. Іст.-Філол. Т-во, Музей Визвольної Бороть­би України), Берлін (Укр. Наук. Ін-т), Варшава (Укр. Наук. Ін-т, Укр. Воєнно-Іст. Т-во), частково Париж. На еміграції працювали М. Грушевський (до 1924 р.)і В. Липинський, С. Томашівський (деякий час), Д. Дорошенко, А. Яковлів, Р. Ла-щенко, В. Біднов, В. Прокопович, І. Бор-щак, Б. Крупницький, С. Наріжний, Д. Олянчин, М. Антонович, І. Лоський та ін. Більшість із них розробляла зах.-евр. архівні матеріяли, перед тим май­же невідомі в укр. науці. Наслідком цієї праці з'явилася низка дуже поважних наук, публікацій. Особливе значення ма­ють праці Д. Дорошенка (зокрема синте­тичні праці з іст. України та укр. істо­ріографії), А. Яковлева (зокрема «Укр.-моск. договори XVII—XVIII ст.»), Б. Крупницького (про гетьмана Пилипа Ор­лика, Мазепу й ін.), І. Борщака (м. ін. про Григора і Пилипа Орликів), Д. Олянчина (розвідки з іст. укр.-нім. від­носин 17—18 вв.).

Після другої світової війни вільна іст. наука на Україні фактично перестала існувати. Хоч в УССР є іст. установи (зокрема Ін-т Історії АН УРСР), де пра­цює чимало істориків, старших і молод­ших (І. Крип'якевич, К. Гуслистий, Ф. Ястребов, М. Супруненко, П. Лавров, В. Дядиченко, Ф. Лось, К. Стецюк, В: Голобуцький, І. Гуржій, І. Бойко та ін.), видається чимало праць з іст. України, виходить (з 1957 р.) «Укр. Історичний Журнал», але сучасна укр. советська історіографія цілком підпорядкована по­літ, цілям і наказам ком. уряду, отже змушена провадити лінію моск. больше-визму. Це визначає всю діяльність укр. совєтських істориків — їх ідеологію, ме--тодологію, тематику й навіть фразеоло­гію, більше того — диктує наслідки їх­ніх дослідів і висновки їхніх праць. Цим позцачені як заг. огляди історії України (зокрема «Історія Укр. РСР», І—II, 1953, 1958), так і монографічні іст. праці (виз­начніша з них: «Богдан Хмельницький» І. Крип'якевича, 1954), а навіть докумен­тальні вид. (гол. з них: «Воссоединение Украиньї с Россией», І—III, 1954; спіль­не вид. АН СССР і АН УРСР).

Укр. історики ца еміграції в Европі і в Америці, старшої і молодшої ґенерації (М. Андрусяк, (|) І. Борщак, о. А. Вели­кий, І. Витанович, (ї) П. Грицак, В. Гришко, (І) Д. Дорошенко, В. Дубров-ський, (І) Б. Крупницький, І. Лисяк-Рудницький, о. І. Назарко, О. Оглоблин, Л. Окіншевич, Д. Олянчин, Н. Полон-ська-Василенко, О. Пріцак, (І) о. Й. Скрутень, М. Чубатий, О. Шульгин, (І) А. Яковлів та ін.) працюють над роз­робленням синтетичних оглядів історії України та укр. І., поширюючи свою увагу також на іст. Сх. Европи в цілому. Наук.-вид. працю провадять: НТШ (Іст.-і Філос. Секція), УВАН (Іст. Секція), УВУ, Василіянський наук. осередок у Римі та ін. Наслідком співпраці укр. істориків був складений іст. відділ в ЕУ І, а та­кож в англомовній «Укр. Енциклопедії», яка друкується в ЗДА.

О. Оглоблин

ІСТОРІОГРАФІЯ — спеціальна галузь наукових знань, що вивчає іс­торію історичної науки. До другої пол. XIX ст. І. називали саму історичну науку, а історіографами істориків (таке вживання термінів подеколи трапляється й тепер), але нині під І. розуміють саме ту га­лузь знань, яка вивчає розвиток історичної думки, збагачення науко­вих історичних знань, місце історичної науки в суспільному житті. В І. виокремлюють пов'язані між собою, проте усе ж різні розділи — теорію і практику. Теоретична І. — це сукупність логічно упорядко­ваних знань про закономірності розвитку історичної науки, зміст, структуру й завдання І. Історіографічна практика — це, з одного боку, здійснення спеціальних історіографічних досліджень, а з другого — практичне використання історіографічних підходів і методів в історич­них дослідженнях.

У системі І. розрізняється загальна, предметна і проблемна І. За­гал ь н а І. досліджує виникнення історичних знань, перетворен­ня їх на науку, розвиток науки у зв'язку із суспільними потребами й пізнавальними законами; в загальній І. можна виокремити на­прям, який називається порівняльною І. і який дає можливість по­бачити, чим відрізняються погляди людей на своє минуле за різ­них культурно-історичних умов, і генералізувати ці погляди в єди­ний процес осягнення всесвітньої історії. Предметна І. — це І. історії окремих регіонів, країн або напрямів людської діяльності (історії культури, історії економічного життя, історії державності тощо). Проблемна І. — це вивчення історії опрацювання пев­них проблем історичної науки, процесу поглиблення знань з певної теми, характеристика стану її розробленості. На проблемному рів­ні особливо чітко постають науково-прикладні, практичні завдан­ня І. — дати відповіді на три запитання (ці відповіді, власне, й мають бути обґрунтуванням діяльності розробки тієї чи іншої теми): які проблеми розроблені з достатньою повнотою і якою мірою мож­на спиратися на результати праці своїх попередників? які пробле­ми порушувалися, але не знайшли повного розв'язання чи розв'я­зані неправильно й потребують нових відповідей? які проблеми не порушувалися в літературі й потребують опрацювання?

За всіх особливостей різних рівнів історіографічного знання загаль­ний зміст і загальні завдання І. залишаються для них спільними. І. передбачає з'ясування соціальної основи історичних дослід­жень — суспільно-економічних, соціальних, національних, полі­тичних, духовних, тобто культурно-історичних умов, що форму­ють історичний інтерес, напрями, тенденції розвитку історичної думки, актуалізацію того чи іншого аспекту історичного досвіду, стиль досліджень. Такий підхід дає змогу виявити зв'язок історич­ної науки з сучасністю (тобто з часом написання історичних праць), відокремити при цьому догідливе пристосування історичних тво­рів до кон'юнктурних інтересів певних політичних сил від цілком природної відповідності історичної науки (як і всіх інших наук) об'єктивним потребам суспільного розвитку певного часу. Саме су­часність справляє вирішальний вплив на формування проблематики досліджень, яка передусім характеризує стан науки на конкретно­му етапі її розвитку. Проблематика історичної науки, при тому, що деякі проблеми згасають внаслідок втрати суспільно-історичного інтересу до них (інколи тимчасово), має стійку тенденцію до роз­ширення. Це сприяє диференціації історичного знання. Поряд із вивченням соціальних умов розвитку науки до завдань І. належать аналіз дослідницьких методів, властивих певним етапам розвитку науки чи певним її напрямам, процесу поповнення джере­льної бази історичних досліджень, удосконалення методів науково­го використання джерел, розвитку джерелознавства, появи нових спеціальних історичних дисциплін. До завдань І. слід віднести та­кож вивчення організаційних форм існування науки, внеску в нау­ку, творчого шляху й дослідницького досвіду окремих учених або наукових колективів.

Усі загальні завдання І. підпорядковані головному: вивченню про­цесу приростання наукових історичних знань, оцінюванню стану розвитку її та визначенню напрямів її подальшого розвитку. Вияв­ляючи здобутки науки, І. ставить їх на службу науковому знанню. Крім того, І. з'ясовує, як історична наука за певних часів відігра­вала в суспільстві роль постачальника соціально-історичної інфор­мації, необхідної для життєдіяльності, збагачувала його досвідом історії, виконувала свою культурно-перетворювальну функцію. І. спирається на певне коло джерел, які безпосередньо відбивають процес розвитку історичної науки та її історію.

ІСТОРІЯ (від грец. historia — оповідь про минулі події, про те, що піз­нано) — наука, яка вивчає розвиток окремих держав і народів, а також людства в цілому в усій його конкретності й різноманітнос­ті, яке пізнається з метою розуміння його минулого, сучасного ста­ну і перспектив у майбутньому. Є однією із суспільних наук, яка відображає важливу сторону людського колективу, його потребу в самоусвідомленні; однією з форм самоусвідомлення людства. Історія як процес розвитку людства виникає з по­явою людей на Землі, виокремлення їх із природного світу і форму­вання у первісний колектив. З цього моменту люди як суб'єкти І. починають створювати матеріальні й духовні цінності, вести бо­ротьбу з довкіллям і долати суперечності, що виникають у суспіль­стві, змінюючи при цьому відносини між собою. Люди живуть у несхожих природних умовах, посідають різне місце в системі вироб­ництва і споживання, мають неоднаковий рівень свідомості і т. ін. Поступальна хода І. виявляється передусім в історії матеріального виробництва. Починаючи з виготовлення примітивних кам'яних знарядь, людство переходить до виготовлення і використання до­сконаліших знарядь з міді, бронзи, заліза, на наступних етапах ство­рює різні пристрої, механічні двигуни, машини, системи машин, чим закладає підвалини сучасного виробництва. Водночас відбуваються процеси переходу від первісних колективів до суспільства рабів і рабовласників, кріпаків і феодалів, підприємців і найманих робіт­ників і т. д. Людство пройшло шлях від підкорення силам природи і поклоніння їм до потреби усвідомленого перетворення природи, мірою пізнання законів її розвитку.

Шлях, пройдений людством за сотні тисяч років, показує, що про­цес його історичного розвитку має об'єктивний характер. На роз­виток суспільства впливають багато чинників, що взаємодіють між собою: насамперед виробництво матеріальних благ, тобто засобів для життя людини; рівень розвитку продуктивних сил, стан вироб­ничих відносин і відповідні їм надбудови (держава, право і т. ін.), географічне положення, щільність і темпи зростання народонасе­лення, спілкування народів та ін. Кожен із чинників справляє істот­ний вплив на суспільство, створюючи в сукупності необхідні умо­ви для його існування й розвитку.

Матеріальне життя суспільства як об'єктивний бік історичного про­цесу його розвитку є первинним, а людська свідомість — вторин­ною щодо нього. Історія суспільства виявляється у свідомій діяль­ності кожної людини, що становить суб'єктивний бік історичного процесу. Суспільна свідомість людського колективу є відбитком його суспільного буття і передусім досягнутого в ньому способу виробництва. Залежно від цього кожне покоління людей застає певний рівень продуктивних сил і виробничих відносин, що стає базою для майбутньої їхньої діяльності, яка повинна мати реаль­ний характер. На хід розвитку базисних, матеріальних відносин постійно впливають різні елементи надбудови: політичні відносини, правові форми, політичні, філософські, юридичні теорії, релі­гійні уподобання тощо. Цей чинник є визначальним у створенні відповідних суспільно-економічних формацій. Внутрішнім джерелом розвитку суспільства є суперечності, які пос­тійно виникають і переборюються, — між людством і природою та усередині суспільства. Подолання перших зумовлювало відкриття нових сил природи, їх використання в процесі розвитку продуктив­них сил. Але головним у прогресі суспільства є переборювання су­перечностей між продуктивними силами і виробничими відносина­ми, що в суспільстві становлять спосіб виробництва матеріальних благ.

Ці суперечності відображаються у свідомості людей і є причиною появи нових оригінальних ідей. Вони призводять до боротьби пев­них груп людей — тим, кому до вподоби старі форми власності, політичні інституції, що їх підтримують, та прихильниками нових економічних засад у суспільстві і відповідних елементів надбудови, що сприяє подальшому прогресу матеріальних продуктивних сил. Розв'язання цього принципового конфлікту залежить від багатьох чинників як економічного, так і політичного характеру. Поступальний розвиток людського суспільства має і просторовий характер. Первісні люди з місць початкової появи поступово розселя­ються по всій земній кулі. З'являються регіони, де цивілізація розви­вається швидше, де вперше починають складатися державні об'єд­нання рабовласницького типу, які впливають на життя та побут су­сідніх територій. Потім люди освоюють нові обширні землі, дедалі тісніше спілкуючись між собою, вельми прискореними темпами про­ходячи стадії каменю, металу (міді, бронзи, заліза), виникнення, роз­витку та падіння кожної суспільно-економічної формації. Звичайно, цей історичний процес був різноманітним і водночас мав багато спіль­них рис у різних народів і в різних країнах, що зміцнювало їх зв'язок і взаємовплив.

І. є наукою про розвиток суспільства. Вона, як і інші науки, мірою свого розвитку всотувала досвід багатьох людських поколінь, збагачувався і розширювався її зміст, відбувався процес інтенсивного накопичення знань. Всесвітня історія стала охорон­цем тисячолітніх надбань людства в усіх галузях матеріального й духовного життя. Цей процес почався в глибоку давнину в усній народній творчості, а на межі V—IV ст. до н. є., з виникненням пи­семності, тривав в писемних пам'ятках.

Упродовж тривалого часу І. мала винятково описовий характер. Безпосереднім об'єктом її уваги були зовнішні, головним чином по­літичні події людської історії в їх хронологічній послідовності, ви­вчення окремих аспектів історичного процесу. Тільки пізніше в історичній науці почали вичленовувати елементи, зв'язки, струк­тури людського суспільства, з'ясовувати механізм історичного процесу. її предметом стало конкретне і розмаїте життя людства в усіх його виявах в історичній послідовності, починаючи з появи люд­ського суспільства до наших днів.

У вивченні конкретної історії суспільства історична наука спира­ється на факти минулого й сучасності, в яких відображається об'єк­тивний процес розвитку людства. Внутрішньою основою історич­ної науки є накопичення фактів, їх систематизація і вивчення їх вза­ємозв'язків. Завдяки цьому вдалося зафіксувати взаємовплив окре­мих явищ, типовість деяких із них для всіх народів, груп країн, на­копичити знання про розвиток суспільства.

Важливою складовою розвитку історичної науки є постійне вияв­лення усієї сукупності фактів про різні події, явища й процеси, ви­вчення і висвітлення їх. В І. значне місце посідають опис і розпо­відь, завдяки використанню яких з'являлися численні історичні дослідження, присвячені вивченню окремих подій, локальних явищ, різних фактів життя суспільства. Завдання історика полягало в тому, щоб дати максимально точний і стислий опис подій або явищ, які досліджувалися.

Але історична наука повинна зрозуміти і пояснити описувані факти. На підставі аналізу їх у сукупності вона з'ясовує сутність специфіч­них законів розвитку суспільства, особливості історичного процесу окремих країн і народів порівняно з іншими. Внаслідок цього з'явля­ються теоретичні узагальнення. Порушення цього принципу тією чи іншою мірою призводить до спотворення процесу пізнання історії суспільства, що негативно відбивається на якості досліджень. Необхідною умовою об'єктивного вивчення фактів і явищ суспіль­ного життя є історизм. Ще історики Стародавнього Сходу, антич­ного світу (Геродот, Фукідід, Полібій, Ксенофонт, Плутарх, Тіт Лівій та ін.) намагалися дати опис історичних подій у хронологіч­ній послідовності. Пізніше прагнення до історизму виявилось у спро­бах з'ясувати тенденції історичного процесу, головні етапи його розвитку, їх зв'язки, розглянути кінцевий результат. Ігнорування принципу історизму призводить до спотворення історичної дійс­ності, напр. до безпідставного звеличення минулого, його невиправ­даної модернізації тощо.

Історична наука пов'язана із соціологією, політологією, економі­кою, юриспруденцією, філософією, філологією та іншими конкрет­ними суспільними науками, використовує їх досягнення у вивченні різних аспектів життя суспільства або специфічних його явищ, за­позичує теоретичні поняття, категорії, які використовують ці нау­ки. У процесі вивчення історії суспільства в історичній науці відбу­вається спеціалізація, виокремлення її частин. Насамперед це — всесвітня І. (історія первісного суспільства, старо­давня І., середньовічна, нова й новітня); І. великих, пов'язаних між собою регіонів (Європи, Близького і Середнього Сходу, Середньої Азії та ін.); І. окремих країн (Великої Британії, США, Росії, України та ін.); І. загального й особливого в явищах, які пережили групи країн і народів (Відродження, Реформації і т. д.). Дослідження окремих сто­рін І. людства привело до появи таких галузей історичної науки, як економічна, політична, військова історія тощо. Таке розгалуження у своєму поєднанні сприяє ґрунтовному пізнанню всесвітньої історії за її частинами та розділами, аналізу накопичення знань та їх узагаль­ненню.

Ще одну групу галузей історичної науки становлять допоміжні (спе­ціальні) історичні дисципліни (джерелознавство, археологія, палео­графія, дипломатика, хронологія, сфрагістика, геральдика, нуміз­матика та ін.), поява яких була зумовлена необхідністю розробки для І. власної методики дослідження. Названі дисципліни вивча­ють природу джерел, їх зміст, види, кількість, рівень зберігання. Вони розробляють правила відтворення джерел, їх датування, пе­ревірки їх свідчень за відомостями з інших джерел, прийоми вияв­лення, відбору та вивчення фактичного матеріалу. Органічними частинами І. є дві спеціальні історичні науки архео­логія і етнографія; окрему групу становлять суміжні дисципліни: І. природознавства та його розділів (фізики, математики, біології, хімії та ін.), І. техніки, держави і права, економічних, політичних учень, військового мистецтва тощо. І. розвитку самої історичної науки вивчає історіографія.

Історія як суспільна наука виконує важливу громадсько-освітню функцію. Найбільша її цінність для сучасного суспільства полягає в тих її результатах, яких вона досягла в пізнанні закономірностей історичного процесу. Узагальнений нею досвід буття людства дає змогу відділити необхідне від випадкового, загальне від одинично­го, сформулювати закони розвитку суспільства.

В. Гусєв

МЕТОДОЛОГІЯ (від грец. metodos - шлях дослідження, спосіб пізнан­ня і logos - слово, поняття, вчення) — 1. Вчення про методи пізнання й перетворення світу. 2. Сукупність методів, що використовуються в будь-якій науці. Розвиток М. пов'язаний з іменами великих греків Сократа, Платона, Арістотеля. Зокрема Сократ висунув на перший план діалек­тичну природу мислення в пошуках істини при зіставленні різних за значенням фактів. Платон для цього застосував закони логіки. Арісто-тель поєднав методи Сократа й Платона і створив універсальну логіч­ну систему пізнання дійсності. У подальшому медотологічні принципи дістають розвиток у Ф. Бекона, який виступив проти схоластики. За нових умов методи пізнання дійсності набувають дальшого розвитку в працях класичної німецької філософії І. Канта, Й. Фіхте, Г. В. Гегеля. Класичний системний підхід, комплексну розробку методів та за­собів дослідження знаходимо у працях В. Вернадського. Враховуючи досягнення наукової думки, маємо змогу зробити вис­новок: М. — це вчення про структурну побудову, логічні конструк­ції, методи і принципи розв'язання наукової проблеми, конкретні­ше — вчення про основоположні принципи побудови, форми і за­соби наукового пізнання дійсності.

Отже, М. базується на сукупності принципів і методів, застосуван­ня яких у конкретному науковому дослідженні дає можливість роз­в'язати певну проблему.

Основоположними принципами історичного наукового досліджен­ня є історизм та об'єктивність, що в сукупності з відповідними ме­тодами становить методологічне підґрунтя.

Відповідно до принципу історизму процеси розвитку об'єктивного світу мають розглядатися в тому вимірі, в якому вони відбувалися в дійсності, тобто, історизм збігається з науковою об'єктивністю, виключає будь-які спотворення історичної науки. Об'єктивність — принцип підходу до характеристики, аналізу будь-якого явища, історичного факту з позицій об'єктивного пізнання дійсності, незалежно від класових, партійних чи інших класифіка­цій. Цей принцип потребує від історика дослідження подій, фактів тільки на підставі наукового підходу і зіставлення кількох аналогіч­них фактів, адже зіставляючи різні факти, історик має можливість розширити свої знання з досліджуваного питання і з найбільшою і об'єктивно підійти до його оцінки.

М. наукового дослідження зобов'язує історика використовувати численні методи та принципи, без яких неможливе саме історичне дослідження. Вони умовно поділяються на загальнонаукові, спе­ціально-історичні та методи суміжних наук.

МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ (від грец. metodos - шлях дослідження, спо­сіб пізнання і 1о£оз — слово, поняття, вчення) — система принци­пів, прийомів та процедур формування й використання методів історичного пізнання, а також вчення про цю систему. Сучасна М. і. — складне за змістом і формами вияву утворення, що харак­теризується різноманітними, подекуди протилежними підходами до вивчення історичного процесу, розбіжності між якими зумовлені відмінностями у світогляді істориків і осягненні та розумінні ними світу історії, умовами їх соціального та індивідуального буття. В історичному розвитку М. і. можна виокремити три етапи — кла­сичний, некласичний і постнекласичний. Характерними рисами класичної М. і., панівної в європейській духовній культурі до се­редини XIX ст., а у вітчизняній — до кінця 60-х рр. XX ст., є: чітке протиставлення суб'єкта й об'єкта історичного пізнання і дії, розу­міння історичної реальності як цілком «прозорої» для суб'єкта піз­нання, автентично і повністю осяжної суто раціональними засоба­ми людського розуму. Внаслідок цього формується переконання у всемогутності науки й ідеалізація наукового відображення історич­ної дійсності, віра в історичний прогрес, у можливість раціональ­ного, цілеспрямованого, а то й планомірного перетворення історич­ної реальності і встановлення «розумного порядку речей» на під­ставі раціонального ж, тобто наукового, осмислення цієї реально­сті (Гегель, І. Кант, Б. Спенсер, К. Маркс).

У процесі переходу до некласичної М. і., який розпочався в європейській історичній свідомості з другої пол. XIX ст., у вітчиз­няній — з другої пол. 80-х рр. XX ст., орієнтація на розум і науку як на універсальні і безвідмовні засоби адекватного й вичерпного піз­нання історичного процесу та перебудови цього процесу з «нерозум­ного» в «розумний» з досягненням зрештою стану «царства розу­му, щастя і свободи» для всіх людей, втрачає свою одностайність. Однією з визначальних для некласичної М. і. є дедалі чіткіша опозиція сцієнтистських, наукоцентристськи орієнтованих досліджень історії та антисцієнтистських, наукобіжних спроб осмислення істо­ричного процесу. На цьому етапі історичного розвитку все розмаїт­тя концепцій і напрямів М. і. з певною умовністю поділяється на два основні напрями: наукоцентричний (позитивістська та радян­ська марксистська М. і.) і наукобіжний (М. і., заснована на засадах філософії життя, персоналістська, феноменологічна, герменевтич-на, екзистенціалістська, релігійна М. і.).

Постаючи спочатку (в процесі конституювання й утвердження) як протилежні, взаємовиключні, ці напрями у своєму подальшому розвитку поступово дедалі більше позбуваються претензій на ви­нятковість, монопольно автентичне осягнення історії. Водночас відбувається зміна основоположних парадигм історичної свідомо­сті; моністично й глобалістськи орієнтоване історичне мислення на етапі некласичної М. і. зазнає істотної трансформації. Усе це приз­водить до формування сучасної, постнекласичної М. і. як чітко ви­раженої синергійної, поліваріантної, сценарної, плюралістичної, нелінійної методології. Специфіку М. і. визначають такі питання: предмет, можливості і межі осягнення історичного буття, особли­вості співвідношення та інтервал застосовності наукових, раціона­льних, дискурсивних і позанаукових, інтуїтивних засобів, методів і форм осмислення історичного процесу; місце й роль розуміння й пояснення наукового дослідження історичної дійсності та її без­посереднього цілісного співпереживання, онтологічного та гносе­ологічного, фактуального й концептуального, індивідуального й соціального в автентичній реконструкції та творчій деконструкції історичного буття. Принципове значення має й те, що на етапі пост­некласичної М. і. дуже різним є й розуміння самої історичної ре­альності — від традиційного тлумачення її як єдиного й об'єктив­ного, незалежного від волі та свідомості суб'єкта глобального природно-історичного процесу (класичний марксизм) до тлумачен­ня індивідуального існування людини як єдиної справді автентич­ної форми історичного буття. Адже характер розуміння об'єкта зу­мовлює як структуру М. і., так і спосіб її залучення до процесу осягнення історії. Так, для представників наукоцентричної М. і. остання постає як ієрархізована багаторівнева мережа різних за сту­пенем узагальнення систем істинного й достовірного історичного знання, де кожна система вищого (філософський, загальноісторич-ний, спеціально-історичний тощо) узагальнення постає як М. і. щодо всіх систем нижчого ступеня; для адептів наукобіжної М. і. — як форма й засіб не багаторівневого, опосередкованого, а безпосе­реднього й цілісного осягнення історичного буття шляхом власної самоідентифікації й самореалізації.

ИСТОРИЗМ, принцип подхода к действительности как изменяющейся во вре­мени, развивающейся. Принцип И. первоначально был выдвинут и разрабаты­вался в филос. системах Дж. Вико, Воль­тера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дидро, Г. Фихте, Г. Гегеля, А. Сен-Симона, А. И. Гер­цена. В 18 и 1-й пол. 19 вв. его развитие шло в форме философии истории, к-рая возникла в борьбе с бессодержательным эмпиризмом историч. науки средневе­ковья и провиденциализмом теологии. Философия истории просветителей 18 в. рассматривала человеческое общество как часть природы; заимствуя из естество­знания понятие причинности, она выдви­нула идею «естественных законов» исто­рии, единства историч. процесса (И. Гер-дер), разработала теорию прогресса как движения от низшего к высшему (франц. материалисты) и т. д. Взгляд на историю общества как на внутренне закономерный, необходимый процесс развивали предста­вители нем. классич. идеализма. Однако и они привносили эту необходимость в историю извне, из области философии. Высшим этапом развития принципа до­марксистского И. была философия Геге­ля; по словам Ф. Энгельса, «он первый пытался показать развитие, внутреннюю связь истории...» (М а р к с К. и Эн­гельс Ф., Соч., 2 изд., т. 13, с. 496). Огромную роль в утверждении прин­ципа И. сыграли успехи конкретных наук — науки об обществе (напр., А. Бар-нав, франц. историки периода Рестав­рации) и естествознания (И. Кант, Ч. Лайель, Ч. Дарвин). Принципу И. до К. Маркса было чуждо понимание развития как борьбы внутр. противоре­чий, что приводило к господству эволю­ционизма.

Осн. смысл философско-историч. кон­цепций неокантианства (Г. Риккерт, В. Виндельбанд), крочеанства (Б. Кро­не), философии жизни (В. Дильтей), экзистенциализма (К. Ясперс), прагма­тизма, неопозитивизма (К. Поппер), неогегельянства, а также теорий после­дователей этих концепций в сфере кон­кретных наук — т. н. «исторической школы» в политич. экономии, «позитив­ной школы» в истории и др., состоит как раз в отрицании возможности подхода к объективной действительности с точки зрения раскрытия закономерного про­цесса её развития, в подмене принципа И. релятивизмом. Ограниченно пони­мают И. представители и тех бурж. кон­цепций истории, к-рые сводят процесс развития к чередованию одних и тех же «циклов» (А. Тойнби), к серии не свя­занных друг с другом «стадий роста» (У. Ростоу) и т. д.

Последовательно принцип И. был раз­работан К. Марксом, Ф. Энгельсом и В. И. Лениным. Выражая сущность марк­систского понимания этого принципа, В. И. Ленин писал: «...Не забывать ос­новной исторической связи, смотреть на каждый вопрос с точки зрения того, как известное явление в истории возник­ло, какие главные этапы в своем раз­витии это явление проходило, и с точки зрения этого его развития смотреть, чем данная вещь стала теперь» (Поли. собр. соч., 5 изд., т. 39, с. 67). Отличит, черта марксистского И. состоит в том, что он распространяется на все сферы существо­вания объективной действительности — природу, общество и мышление. «Мы знаем только одну единственную науку,— писали К. Маркс и Ф. Энгельс,— науку истории. Историю можно рассматривать с двух сторон, ее можно разделить на историю природы и историю людей. Однако обе эти стороны неразрывно свя­заны; до тех пор, пока существуют люди, история природы и история людей взаим­но обусловливают друг друга» (Соч., 2 изд., т. 3, с. 16, прим.).

Марксистский И. исходит не просто из движения объективного мира, не про­сто из его изменяемости во времени, но именно из его развития. Такой подход означает, что объект должен рассматри­ваться, во-первых, с точки зрения его внутр. структуры, причём не как ме-ханич. множество отд. элементов, связей, зависимостей, а как органич. совокуп­ность этих структурных составляющих, как внутренне связанное и функциони­рующее целое, как система; во-вторых, с точки зрения процесса, т. е. следующих друг за другом во времени совокупности историч. связей и зависимостей его внутр. составляющих; в-третьих, с точки зрения выявления и фиксирования качеств, из­менений в его структуре в целом; нако­нец, с точки зрения раскрытия законо­мерностей его развития, законов перехо­да от одного исторического состояния объекта, характеризующегося одной структурой, к другому историческому состоянию, характеризующемуся другой структурой.

В соответствии с принципом И., раз­работанным марксистско-ленинской фи­лософией, процессы развития объектив­ного мира должны рассматриваться в том виде, в к-ром они протекали в дейст­вительности. Иными словами, марксист­ский И. совпадает с высшей науч. объек­тивностью, исключает искажения дейст­вительной истории, допускаемые бурж. наукой, архаизацию настоящего и модер­низацию прошлого. Любое явление, лю­бой предмет могут быть поняты и пра­вильно оценены лишь при условии рас­смотрения их в конкретных историч. условиях и связях. «Весь дух марксиз­ма,— писал В. И. Ленин,— вся его си­стема требует, чтобы каждое положение рассматривалось лишь (а) исторически; (Р) лишь в связи с другими; (у) лишь в связи с конкретным опытом истории» (Поли. собр. соч., 5 изд., т. 49, с. 329). Для совр. науки — естественной (био­логия) и социальной (социология, антро­пология, лингвистика, этнография), рав­но как и для филос. и логико-методоло-гич. осмысления процессов, происходя­щих в совр. науч. знании, характерны дальнейшее развитие принципа И., его сближение с др. принципами и прежде всего такими, как структурно-функцио­нальный и системный подходы, обогаще­ние его содержания элементами указан­ных принципов и методов.

Б. А. Грушин.

Методологічні основи давньоруського літописання.

Суспільна ідеологія і процеси у середині богослов’я в Київській Русі, як і на Заході, в середні віки розвивалися в руслі загальних закономірностей мислення феодального суспільства. Боротьба між християнською ортодоксією і ідеями, що містять елементи позитивного знання, які упроваджувалися в богослов’я під впливом повсякденної практики, відбувалася і тут і там. На Русі вона знайшла своє відображення в зіткненні містико-аскетичного візантизму з емпіричним натуралізмом, на Заході прийняла більш спекулятивні і наукоподібні форми, що отримали завершений вираз в реалізмі і номіналізмі. Ця найістотніша відмінність в рівнях теоретичного мислення вичерпно пояснюється особливостями висхідного ідейного матеріалу. Західна антидогматична традиція зростала на основі античної філософії, корені руської - в язичницькому світобаченні народу.

Культура античного миру, зруйнованого варварами, змістилася на схід. Візантійське феодальне суспільство, будучи новою формацією, зберегло, проте, дух і стиль часів розпаду Римської імперії. Презирство до плебса, знеособлення людини, підступність і безпринципність зовнішньої і внутрішньої політики, нескінченні верхівкові перевороти, нестримна розкіш, найжорстокіші форми експлуатації народу, строга регламентація мислення породили особливі форми ідеології. Візантійське православ'я зрадило анафемі стихії, з яких воно виникло. На Заході вони існували як смутна пам'ять про минуле, а нове населення варварства їх не знало.

Таким чином завершуючи розгляд методологічних підходів істориків за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства та початку литовського періоду (до домінування польського впливу) можна виділити такі важливі моменти:

Релігійний чинник з його складовими: вплив язичеського світогляду (особливо зв’язок з природою, етикоморальні підходи до пояснення тих чи інших історичних подій тому можна швидше застосувати термін теїстична а не теологічна, тобто вона не була замкнена тільки на християнській доктрині.) Прийняття християнства до церковного розколу і тому органічний зв’язок з західноєвропейською думкою (зазначить що Росія в силу історичних причин довше знаходилась під впливом візантійського православного богослов’я, що визначав методологічно-концептуальні підходи).

Перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, співвідношення необхідності „закону” та свободи” (благодаті), філософсько-світоглядне обґрунтуванням політики.

ЛІТОПИС РУСЬКИЙ

Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук ві­копомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам'яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Книга ця — велетенська історична епопея. Події в ній розпочинаються з пралегендарного «сотворіння світу» і закінчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землі й на небі, на степових роздолах і на просторах морів, на всенародних торжи­щах і в княжих гридницях, в монастирях і тюрмах, в імператорських палацах і в хи­жах трударів. Тут дві тисячі дійових осіб, відомих на ім'я, і безліч безіменних. Тих, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали кров свою, боронячи вітчизну, і тих, що панували над ними, грабували, палили, осліплювали, вбивали, ненаситні на владу, землі, золото й рабів.

Книга ця — першоджерело відомостей про тисячі й тисячі подій, історій, людей. В ній усе важливе. Тому так пильно вивчали і вивчають її ось уже ціле тисячоліття, з пієтетом вслухаючись у кожне слово, довго роздумуючи над кожною літерою. Про неї написано безліч праць. І ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо неви­черпне життя, про яке вона розповідає.

«Літописець руский» («Літопис руський») —такий заголовок має ця книга в рукопису, що колись належав Іпатському монастирю біля міста Костроми (нотатка XVII ст. на звороті першого аркуша: «Книга Ипатцкого монастьіря летописец о княжениі»). В науці літопис цей звичайно і називається Іпатським, або Іпатіївським, хоча він має свою власну назву, яка точно розкриває його зміст. Власне, можна говорити — і то на підставі лише давнього місця зберігання рукопи­су — про Іпатський список «Літопису руського». Нині рукопис зберігається в Сан-Петербурзі у бібліотеці Академії наук .

«Літопис руський» — це книга великого формату (ЗО X 23 см). Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року. Рукопис має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками і нараховує 307 нумерованих аркушів (включаючи й перший, колись чистий, а тепер із різними пізнішими припис­ками), або 614 сторінок. У рукопису, де текст розташовано у два стовпці, 40 зошитів (не рахуючи першого аркуша) по 8 аркушів; але 5-й зошит має 7 аркушів, 8-й — 6, 10-й — 3, 14-й — 6, 40-й — 7. Вирвано лише один, восьмий аркуш п'ятого зошита; він мав бути між арк. 40 зворотним (с. 80) і арк. 41 (с. 81) нинішньої нумерації. Отже, літопис дійшов до нас у задовільному стані.

Коли книгу копіювали, її було розшито і розділено між/чотирма переписувачами. Всі працювали одночасно. Однією рукою переписано арк. З—40 (перші п'ять зоши­тів); другою — арк. 41 —103 (зошити 6—14), перші п'ять рядків 104 арк. і арк.198—212 (зошити 27—28); третьою — арк. 104—197 (зошити 15—26); четвертою рукою переписано арк. 213—307 (зошити 29—40). На арк. 2—2 звор. пізніше кіновар'ю в один стовпець виписано імена князів, що сиділи в Києві «до избитья Батнєва». Із арк. З (с. 5) розпочинається текст самого літопису. В рукопису є про­галини. Деякі виникли тому, що переписувачі не могли точно припасувати одну до одної виготовлені частини, інші — через окремі пошкодження в оригіналі, з якого переписували книгу, місцями через поганий папір самого Іпатського списку тощо. Є прогалини на арк. 304 звор. і на арк. 305; постали вони тому, очевидно, що було втрачено або переплутано аркуші оригіналу. Рукопис має численні приписки на бере­гах, які треба поставити на своє місце в тексті. Зроблено немало інших виправлень, при цьому й пізнішого часу.

«Літопис руський» — це південноруське літописне зведення, складене з різних зводів на початку XIV ст. Іпатський список (кодекс) скопійовано на півночі Русі з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису. Від літописного зведення початку XIV ст. походить і так званий Хлєбни-ковський список (колись належав коломенському купцю Хлєбникову), який нині зберігається теж у Сан-Петербурзі, у Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна під шифром Р IV № 230. Папір, почерк і мова цього кодексу показують, що його виготовлено на Україні в XVI ст., але скопійовано з оригіналу, який був генетично давніший, ніж той, з котрого зроблено список Іпатський. Тут немає, зокрема, датування в останній частині літопису, якого, отже, не було і в самому зве­денні початку XIV ст., бо не було і в авторських протографах. Хлєбниковський кодекс допомагає в багатьох місцях відновити пропуски та виправити інші дефекти Іпатського списку. Є ще інші, пізніші списки «Л ітопису руськог о», але вони похідні від Хлєбниковського.

«Літопис руський» ділять на три частини, які в науці дістали такі назви: «Повість минулих літ» («ПовЬсть временньїх'ь літ»), Київ­ський літопис, Галицько-Волинський літопис. Історія створення літописного зведення початку XIV ст. є проблемою дуже складною. Так само склад­ним є питання про те, коли і як постала кожна з частин літопису. Про це існує вели­чезна література, висловлюються різні погляди, дискусії тривають, і тут варто сказати лише в найзагальніших словах, як виникнення літописної справи на Русі взагалі й нашого літопису зокрема уявляють нині.

Вважають, що найраніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази тощо) по­стало в Києві у 996—997 роках. Його склала, мабуть, група світських та духовних осіб із оточення Володимира Святославича.

Далі в літопису йдуть 16 років майже без історичного матеріалу (998—1013), а тоді маємо детальний опис подій 1014—1017 років із Ярославом Мудрим у центрі. Ярослав у ті роки князював у Новгороді й при ньому тут, очевидно, і були зроблені ці записи. Продовжувалися вони й далі, коли в 1018/19 році Ярослав остаточно укріпився в Києві. Оформились вони зведенням, що виникло десь між 1054—1060 роками і довело розповідь до смерті Ярослава. У цьому зведенні з'явилися відомості про прикликання варягів, розповіді про Олега Віщого, про Ігоря і його жону Ольгу, про діяльність їхнього сина Святослава, про заснування Києво-Печерського мо­настиря.

Ігумен Києво-Печерського монастиря Никон у 1072—1073 роках зробив нове зведення давніших і подальших літописних матеріалів. Тут, зокрема, говориться про народне повстання в Києві 1068 року. У 1093—1095 роках, коли на Русь ринули половці, наступне літописне зведення складає інший ігумен цього ж монастиря Іоанн, закінчивши його подіями 1093 року.

Ці літописні зведення, розповідь київського боярина Василя про осліплення теребовльського князя Василька Ростиславича, яка постала десь після 1097 року, численні пам'ятки всесвітньої історії та літератури (твори Георгія Амартола, Іоанна Малали, біблійні книги, договори Київської Русі з Візантією тощо) використано при складанні «П овісті минулих літ».

Автором-укладачем «Повісті минулих літ» був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Він продовжив зведення ігумена Іоанна, можливо, до 1112 року, включивши сюди деякі нові матеріали, зокрема розповідь про перенесення мощей Феодосія Печерського. Нестор же написав початок літопису, що розпочи­нається знаменитими словами «ПовЬсть временньїхь лить...», а далі вів хроні' у ііодій 860—1111 років. Точно кажучи, «П о в і с т ь минулих л і т>,- (Повість про літа, що минули) — це вступ до літопису, його недатозара частина. У ній розповідаєтьсялише про те, «откуду єсть пошла Руская земля и хто в неи почаль пЬрвЬе княжити». Але звичайно «Повістю минулих літ» називають комплекс літописних праць, що склався між 1112—1119 роками.

Несторів звід, або першу редакцію «Повісті минулих л і т», за часів Володимира Мономаха було передано в його родовий Михайлівський монастир на Видобичі, і далі над літописом працював тутешній ігумен Сильвестр. Він завершив роботу над текстом (можливо, лише переписав) у 1116 році, наприкінці зазна­чивши: «Игумень Силивестрь святаго Михайла написахь книгьі си Літописець, надьяся оть бога милость прияти, при князи ВолодимерЬ, княжащю ему КьієвЬ, а мнЬ в то время игуменящю оу святаго Михаїла, вь 6624, индикта 9 льта; а иже чтеть книгьі сия, то буди ми вь молитвах*». Текст під 1110 роком просто урвано, навіть не закінчено речення. Ім'я Нестора в цій редакції зникло.

Так постала друга редакція «Повісті минулих літ», що збереглась у пергаментному Лаврентіївському списку (та інших), який зробив 1377 року «Лаврентей мнихь». Під 1096 роком (на стор. 155—169) сюди вписано Твори Во­лодимира Мономаха. Рукопис зберігається також у Ленінграді, в Державній публіч­ній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна під шифром Р IV № 2.

У 1118—1119 роках над літописом працював третій редактор, бувала людина. Зробивши деякі доповнення (розповідь Гуряти Роговича, ладозькі легенди тощо) в тексті другої редакції, він продовжив розповідь до кінця 1117 року. Є гіпотеза, що в роботі над цією новою редакцією брав участь син Володимира Мономаха Мстислав, який до 1117 року князював у Новгороді. Мстислав намагався піднести роль свого стольного города і варягів. Третя редакція продовжує, зокрема, речення під 1110 роком, урване в другій редакції. Третя редакція «Повісті минулих літ» і дійшла в Іпатському кодексі та за списком Хлєбниковським, у якому збе­реглося ім'я Нестора-літописця.

Розповіді про події наступних 80 років, що відбулися головним чином у Київ­ській землі, займають у книзі найбільше за обсягом місце. Вони складають К и ї в-ський літопис, що ввійшов до Київського зведення 1199 року, яке скомпілю­вав і поповнив, довівши мову до 1199 року, видобицький ігумен Мойсей. Він вико­ристав третю редакцію «П овісті минулих лі т», а також різноманітні мате­ріали наступних десятиліть, які залишила ціла група князівських та монастирсько-єпископських літописців. Серед них виділяються літописні відомості про «Мстисла-вове плем'я» (з 1146 по 1168 рік, з перервою). Автором їх був, можливо, київський боярин Петро Бориславич, котрий сам неодноразово виступає на сторінках літопису як людина, добре поінформована в княжих справах і як виконавець різних дипло­матичних доручень. У 1139 (1140) —1171 роках (також з перервами) літопис вів, імовірно, архімандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп. У Київське зведен­ня ввійшли матеріали чернігівського та володимиро-суздальського літописання.

Ігумен Мойсей, зводячи докупи всі ці відомості, багато чого з них опустив, зокрема виключив надзвичайно колоритні характеристики доброго десятка князів. Матеріали ці відомі з виписок історика В. М. Татіщева, котрий мав у себе так званий Розкольницький рукопис літопису, до якого, очевидно, не дотягнулося цензорське перо Мойсея. Цей надзвичайно цінний пергаментний рукопис згорів у маєтку Та­тіщева.

Різні автори, орієнтація на ті чи інші князівсько-боярські угруповання, різний рівень таланту, освіти, поінформованості, різний підхід до літописної справи — все це є причиною того, що в літопису, особливо в його середній частині, марно шукати якоїсь однієї концепції, однотипності викладу подій, узгодженості характеристик, однакової оцінки тих самих фактів або осіб. Це ж саме стосується й стилю, єдиного в цілому та з індивідуальними особливостями в частинах. Розповідь у київській частині ділова, фактична, багата на конкретну історичну інформацію.

Київський літопис закінчується промовою-ораторією ігумена Мойсея з приводу побудови підпорної стіни на березі Дніпра біля Михайлівської церкви Видобицького монастиря.

Остання, третя частина «Літопису руського» — Галицьк о-В олин-ський літопис. Нині він просто приєднаний до Київського літопису. Початок його було втрачено ще в протооригіналі Хлєбниковського списку. Тут немає відомостей про важливі події 1199—1204 років, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстиславича, який загинув 19 червня 1205 року. Закінчується літопис 6800(1292) роком (фактично — зимою 1289/90 року).

Це було окреме літописне зведення. Як доводять, над ним працювало не менше п'яти авторів-укладачів (чи редакторів). Перший, що трудився десь у 1255 році, довів розповідь до 1234 року включно (за датуванням Іпатського списку); другий продовжив літопис до 1265 чи 1266 року, а писав коло 1269 року; десь у 1286 році працював третій укладач, який закінчив виклад 1285 роком включно; четвертий автор трудився близько 1289 року і до цього ж року включно довів літопис, але грун­товно переробив, починаючи з 1261 року матеріали другого і третього редакторів; п'ятий автор написав кілька сторінок на початку XIV ст. і 1292 роком закінчив оста­точну редакцію Г а л и ц ь к о-В олинського літопису. Є спроба встановити імена редакторів. Та поки що вияснюється одне: перший і другий літописці належали до оточення Данила Романовича і діяли головним чином у Холмі; переважно із середовища Володимира Васильковича були третій і четвертий редактори, хтось, можливо, з духівництва Перемишля та Любомля; п'ятий міг бути жителем Пінська.

Перша частина Г а л и ц ь к о-В о л и н с ьк о г о літопису (по 1260 рік включно) розповідає про події насамперед у Галицькій землі і в науці називається Галицьким літописом. Виклад тут зосереджено навколо яскравої постаті Данила Романовича, але подано немало відомостей і про інші землі Давньої Русі. Саме тут детально змальовано трагічну і героїчну картину оборони Києва в грудні 1240 року від навали татаро-монгольських орд Батия. З 1261 року йде друга, Волин­ська частина Г а л и ц ь к о-В олинського літопису. На перший план тут виходить Волинська земля і волинські князі.

Укладачі-редактори Г а л и ц ь к о-В олинського літопису збирали й оформляли літописні записки-нотатки, що складалися при князівських дворах та монастирях цих земель, використовуючи також інші літописні матеріали, де були, зокрема, відомості про татаро-монголів, про окремі події у північно-східній Русі; записували вони й свідчення очевидців. Під рукою у них була «П овість ми­нулих лі т», Київський літопис, численні історично-літературні твори («X р о н і к а» Іоанна Малали, твори Йосифа Флавія, повість «О лександрі я», «Слово о законі і благодаті» Іларіона тощо). Характерною рисою третьої частини «Літопису р у с ь к о г о» є її суто світське спрямування. Тут значно менше біблійно-євангельських цитат, ніж у частинах попередніх (особливо у «Повісті минулих літ»). Виклад подій у багатьох місцях образний, художній.

Переклад «Літопису руського» здійснено за книгою: Полное соб-рание русских летописей. Том второ й. Ипатьевская лею-пись. Издание второ є. СПб., 1908, яку підготував акад. О. О. Шахматов, та за факсиміле оригіналу. Деякі втрачені тексти Іпатського списку в перекладі відновлено за Лаврентіївським списком, опублікованим у виданні: Полное соб-рание русских летописей. Том первьій. Лаврентьевская летопись. Вьіп. 1—3. Издание второе. Л., 1926—1928, підготованому акад. Ю. Ф. Карським. За цим же виданням та факсиміле оригіналу перекладено Твори Володимира Мономаха.

При перекладанні взято до уваги або додано читання Хлєбниковського кодексу, підведені О. О. Шахматовим до видання Іпатського списку, а також поправки і доповнення, які він навів у примітках наприкінці книги. Тексти-доповнення з Хлєбниковського списку (крім трьох великих уривків) друкуються курсивом і без застережень. Тексти, додані в перекладі з Лаврентіївського списку та з інших джерел, також друкуються курсивом, але кожного разу із вказівкою на джерело у посторінкових виносках. У квадратних дужках надруковано додатки від перекла­дача. Це — слова, що їх не можна було відновити за жодним джерелом, але які потрібні для закінченої структури речення; у квадратних дужках подано також інформативний матеріал, без якого текст документа-літопису є дуже, а то й зовсім неясним,— названо, де це потрібно, по-батькові того чи іншого князя, встановлено, де це вдалося зробити, імена анонімних персонажів, визначено суспільне становище певної особи, географічну реалію і т. д. Отже, якщо випустити все, надруковане курсивом, у квадратних Кламаних дужках (див. далі), то матимемо «чистий» Іпат-ський текст з усіма пропусками, перекрученнями, неясностями. Такий спосіб подачі матеріалу відповідає нинішнім міжнародним текстологічним стандартам.

Поділ тексту на речення та абзаци зроблено відповідно до логіки викладу лі­тописного матеріалу і розуміння її перекладачем, оскільки в оригіналі не завжди навіть відокремлено слова; крапки стоять без будь-якого порядку. Абзаців узагалі немає, якщо не вважати ними початки порічних статей.Власні імена, географічні, етнічні та інші назви подано в тих документально зафіксованих історичних формах, які знала Давня Русь, але відповідно до норм сучасного українського правопису. Оскільки в оригіналі багато імен тих самих осіб, географічних та інших назв мають несталі написання (Георгии, Гюргии, Гюргя, Гюрга, Дюрдя, Дюрга, Юрии; Луцескь, Луческь, Лучьскь, Лучькь, Луцкь), то в пере­кладі, ясна річ, написання кожного імені чи назви уніфікується; при цьому враховано тенденцію історичної видозміни їх (отже, всюди буде Георгій або Юрій, Луцьк). Імена духовних осіб передано у традиційному церковному звучанні (Феодосии, Федосии, Федос всюди перекладено через Феодосій); хрестильні ж імена світських осіб наведено у світських формах (Ивань та Иоаннт» для імені князя всюди пере­кладено через Іван). Іноземні імена й назви подано за тогочасним руським звучанням (залишаємо Володислав, не перекладаючи на Владислав); у кількох випадках дуже перекручені іноземні імена й назви виправлено (із застереженням у виносках). Тогочасні юридичні, адміністративні, державні, церковні, побутові та інші терміни, зокрема іншомовні, не перекладаються (як правило),— де треба, їх пояснено у по­сторінкових примітках або в покажчиках.

Дуже важливою і дуже складною проблемою літопису є його хронологія. Від­значимо лише найголовніше. Всі дати в оригіналі наведено від «сотворіння світу»: перший рік нашої ери вважався 5509 роком від початку цієї легендарної події. Новий рік наші предки розпочинали не першого січня, а навесні. Рік закінчувався кінцем лютого — початком або серединою березня. Називався він березневим. Щоб пере­вести березневу дату від «сотворіння світу» на січневу дату нашої ери, треба для січня — лютого від дати, що рахувалась од «сотворіння світу», відняти 5507 років, а для решти місяців — 5508 років. Отже, коли в літопису сказано, що якась подія відбулася 2 лютого 6569 року, тобто наприкінці 1061 березневого року нашої ери, то за січневим літочисленням це буде 2 лютого 1062 року. Зустрічаються в літопису також дати за вересневим візантійським літочисленням, якого дотримувалась церква; тут новий рік розпочинається 1 вересня, тобто на чотири місяці раніше від початку січневого року і на півроку раніше від початку року березневого. У кількох випадках виявлено дати за олександрійським літочисленням, яке час від «сотворіння світу» до початку нашої ери визначає у 5500 років.

Усі дати літопису наведено за старим, юліанським стилем, бо нинішній, григо­ріанський календар, який виправив багатовікові, що все збільшувалися, астрономічні відставання юліанського календаря, запроваджено лише 1582 року, коли 5 жовтня було оголошено 15-м жовтня (додано десять днів). Щоб установити астрономічну тотожність будь-якого дня IX—XIII ст. дню нинішньому і майбутньому, тобто перерахувати його на новий стиль, треба для IX ст. до числа за старим стилем дода­вати 4 дні, для X ст.— 5 днів, для XI ст.— 6, для XII—XIII ст.— 7 днів. Отже, коли в літопису сказано, що Володимир Василькович помер 10 грудня 1288 року, то цей день припадає на нинішнє 17 грудня.

Цілі смуги років у Київському літопису занотовано за так званим ультраберезневим літочисленням (про що сказано у примітках на своєму місці). Це літочислення випереджає березневе на рік; подія, записана тут, приміром, під 19 травня 6666(1158) року, насправді сталася 19 травня 6665(1157) року.

Багато дат довелося уточнити, бо нерідко під одним роком літописець нотує події двох, а то й кількох років; під двома роками — події одного року; у межах року події записано далеко не завжди в реальній хронологічній послідовності. Дати подій Г а л и ц ь к о-В олинського літопису встановлено ученими на основі багатьох джерел; в Іпатському кодексі вони лише в кількох випадках відповідають дійсності. У Хлєбниковському списку, як було зауважено вище, датування у цій частині літопису немає.

Оригінал написано давньоруською мовою, в основі якої лежала жива мова руси­чів, нерідко навіть з діалектизмами; наявні в літопису також елементи старослов'ян­ської лексики, фразеології, синтаксису. Мова ця нині важко доступна для доско­налого розуміння її, вона потребує спеціальних філологічних знань, а літопис як па­м'ятка — також знань історичного, хронологічного, археологічного, генеалогічного та іншого характеру, щоб серйозно її осягнути.

ЛЕОНІД МАХНОВЕЦЬ

Ф.САФОНОВИЧ, «СИНОПСИС», КОЗАЦЬКЕ ЛІТОПИСАННЯ.

З XVII ст. до наших днів збереглось небагато літописних творів. Серед них можна назвати Хмільницький, Львівський, Чернігів­ський, Густинський, Межигірський, «Хроніку» Сафоновича. Чимало літописів XVII ст. загинуло, очевидно, назавжди, залишились тіль­ки окремі згадки про них в літературі пізнішого часу.

Одним з нових явищ у розвитку української істо­ричної думки другої половини XVII ст. стало дедалі виразніше утвердження ідеї тяглості історії України від заснування Києва, утворення Київської держави до Гетьманщини. Ця ідея зіткнулася з промосковською монархічно-імперською ідеєю «Москва - третій Рим», за якою Московія заявляла свої амбітні претензії на київську спадщину, на оборону православ­ної віри в Україні. Ще Іван III після завоювання Новгорода прийняв у 1493 р. титул «государя всея Руси», а Іван IV запро­вадив назву «Московська держава» (1570), яка проіснувала до Петра І, і утвердив деспотичну модель державного правління. За його правління було встановлено державний контроль за на­писанням і переписуванням літописів, обґрунтовувалось римське походження московських князів.

Чим відрізнялася русько-українська історична ідея від мос­ковсько-російської? Ця різниця простежується, насамперед, у порівнянні політичної доктрини митрополита Іларіона, ви­кладеної у «Слові про закон і благодать», та автора концепції «Москва - третій Рим» Філофея. Якщо Іларіон уникав понят­тя «богообраний народ», твердячи, що всі народи рівні за мірою Божої благодаті, то на думку Філофея Москва - «бого-обрана» і лише держава православної конфесії може бути об'єктом Божественного промислу. Московська держава трак­тувалася як священна, як захисниця православної віри, російським ідеалом оголошувався «Новий (третій) Рим», а історичною місією Москви декларувалося світове панування, московський цар розглядався як прямий спадкоємець Риму і Києва. Слід також мати на увазі, що церковнослов'янська мова як носій книжної культури Київської Русі лягла в основу не української (нею залишилась природна народна мова), а російської літературної мови. Звідси виводився ще один аргумент московських істориків і церковнослужителів про виключне право Москви на київську культурну спадщину. Наростання протистояння навколо київської спадщини за­свідчує ряд тогочасних творів українських авторів, зокрема «Кройніка» Феодосія Софоновича - колишнього ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Києво-Могилянської академії. Твір складався з трьох частин, мав компілятивний характер, ґрунтувався на давньоукраїнських літописах, польських хроніках, у т. ч. Матвія Стрийковського, і був завершений у 1672 р. Перша частина охоплювала різні за хронологією події, з одного боку, в Київському, Чернігів­ському та Галицько-Волинському князівствах, а з другого боку, в Північно-Східній Русі, розрізняючи їхню історію. У «Кройніці» ув'язувались стародавня, середньовічна і нова історія України, причому її найдавніші часи висвітлювались у єдності з Північною та Західною Руссю. Це, очевидно, мало засвідчити спільне коріння східнослов'янської людності.

Друга частина, що нагадує збірник історичних повістей про важливі події на землях України-Русі з кінця XIII до кінця XVII ст., логічно і хронологічно поєднана з княжими часами і утверджувала ідею безперервності і тяглості української історії. Водночас цю логіку історичного процесу можна було розглядати як аргументацію наступності влади Москви від Києва насамперед по церковній лінії.

Аналіз «Кройніки» Ф. Софоновича засвідчує, що він пе­реслідував благородну мету: створити стислий нарис україн­ської історії і в такий спосіб допомогти кожному українцеві осмислити родовід свого народу, минувшину своєї Батьків­щини. Твір проникнутий ідеєю цілісності і єдності України, національного патріотизму, адже всі відомості про Київщину, Волинь, Поділля і Галичину подаються як життя одного наро­ду, а історія козацтва, козацького устрою оцінюється як національне надбання, як ознака його самобутності.

«Кройніка» Ф. Софоновича послужила основою для іншого історичного твору - «Синопсиса», що став важливим етапом у розвитку української історичної думки, перехідною ланкою від літописних до історичних праць. Він проникнутий ідеєю цілісності і органічної єдності історії України-Русі, написаний у Києво-Печерській лаврі і надрукований 1672 р. Це перший нарис української історії, автором якого вважають лаврського архімандрита Інокентія Гізеля, що на час Переяславської ради 1654 р. був ректором Києво-Могилянської академії і відмовив­ся присягати на вірність цареві, але згодом переорієнтувався на співпрацю з царем Олексієм Михайловичем, який прийняв титул государя всієї Великої, Малої і Білої Русі. Ряд до­слідників ставлять під сумнів авторство «Синопсиса» І. Гізеля, мотивуючи це тим, що він був людиною високоосвіченою, добре обізнаною з історичними джерелами і літературою, адже за рекомендацією П. Могили навчався в Англії, де прослухав курси богослов'я, історії, юриспруденції, а отже, не міг припус­титися грубих помилок і неточностей, якими обтяжений твір. Достеменно відомо, що І. Гізель дав благословення опубліку­ванню «Синопсиса» в Лаврській друкарні як архімандрит Лаври. Побутує думка, що автором міг бути Пантелеймон Козановський - ієромонах, економ Києво-Печерської лаври, що був причетний до видання розширеного варіанта «Синопсиса» в 1681-1682 рр. Не виключено, що твір мав замовний характер московської патріархії, адже на догоду романівській династії автор «Синопсиса» ввів поняття «слов'яно-руський народ», а київського князя Володимира називає першим самодержцем «всея России», а до його спадкоємців відносить і «великого КНЯЗЯМ Олексія Михайловича. Автор вдався до біблійних ле­генд, аби від племені «Мосоха» вивести назву Москви і московитів як прабатьківського племені всіх слов'ян.

Слід мати на увазі, що невдовзі після Андрусівського пере­мир'я Київ потрапив під владу Московської держави і, очевид­но, історик намагався засвідчити лояльність новим володарям Москви своїми монархічними поглядами. Тогочасна москов­ська історіографія обґрунтовувала споконвічність самодержав­ного ладу, успадкованість монархії Київської Русі Москов­ською Руссю, а прийняття українських земель під високу руку московського монарха трактувала як повернення їх у лоно матері - Росії, доводила її право на володіння Україною. Про-московська заангажованість твору проглядається у замовчу­ванні ряду важливих подій української історії, включаючи й Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, тобто ту подію, що живила ідею українського автономізму. На свідо­ме замовчування ролі козацтва та Визвольної війни україн­ського народу свого часу звертав увагу М. Грушевський, наго­лошуючи, що якраз національна боротьба з Польщею склала епоху в історії, а пам'ять про неї переповнювала свідомість українського суспільства. Такі маніпуляції з історією вклада­лися в проросійську концепцію спадкоємності державної влади Москвою від Києва. Не виключено, що це могло стати наслід­ком «редагування» «Синопсиса» в процесі його московських перевидань 1678 і 1680 р.

З огляду історіографії цінність «Синопсиса» полягає в тому, що він став перехідним містком від літописання до створення історичних творів з елементами наукового осмислення подій. Твір умовно поділяється на три частини: а) основна, яка при­свячена Київській Русі; б) оповідання про Куликовську битву; в) розповідь про Чигиринські походи і правління царя Федора Олексійовича. Усі ці частини тісно ув'язані між собою, але основні сюжетні лінії зосереджені на історії Києва і Києво-Печерської лаври. Особлива увага приділена періоду князю­вання Рюриковичів, зокрема Володимира Великого та Володи­мира Мономаха, згадується оборона святих київських місць спільними силами козаків і московського війська.

Попри ідеологічну упередженість твору він відбиває спад­коємність козацької і княжої історії, хоча й виклад цього процесу ув'язується з приєднанням України до Московії як «повернення» Києва у лоно московського царювання. Можна погодитися з думкою дослідників про те, що «Синопсис» був своєрідним політичним маніфестом Києво-Печерської лаври, проповідуючи своє єднання з Московією при одночасному збереженні незалежності від Московської патріархії, автономії України, рівноправних відносин з Польщею як противаги мос­ковським зазіханням, протидія Туреччині та Криму. Набувши статусу підручника, «Синопсис» відіграв важливу роль у фор­муванні історичної свідомості українського і російського суспільств, при цьому провідна верства, насамперед церковна, кожна по-своєму трактувала своє розуміння історії України і Московії. Книга популяризувалась у всьому християнському світі, була перекладена грецькою та латинською мовами і понад сто років слугувала навчальним посібником з історії, справила вплив на подальший розвиток історичних знань в Україні, Росії і Білорусі.

Таким чином, в історичній думці другої половини XVII - по­чатку XVIII ст. складається дедалі глибший водорозділ між двома трактуваннями тяглості історії. З одного боку, козацька доба розглядається як логічне продовження історії Київської Русі, як надбання українського народу. З другого боку, суспільній свідомості нав'язується монархічно-імперська ідея Москви як спадкоємиці традицій Києва. Протистояння цих ідеологем надовго визначить світоглядні орієнтири наступних поколінь істориків.

Велике повстання українського козацтва 1648 р., яке пере­росло у Національно-визвольну війну, або революцію, всього ук­раїнського народу під проводом Богдана Хмельницького та його наступників, ліквідація на звільненій території польсько-шля­хетської влади і утворення козацько-гетьманської держави — все це послужило викликом українській історичній думці для з'ясування історичних коренів української державності, обґрунтування істо­ричних засад національної державницької ідеї. У суспільній свідомості українського народу, його передової верстви — козацт­ва утверджувалось розуміння того, що Українська козацька держава - спадкоємиця Київської Русі і має існувати в кордонах, які встановили «благочестиві великі князі».

Зростання національно-державницької свідомості українсько­го суспільства спонукало істотні зрушення в розвитку історичної думки, сприяло появі нових форм історичної творчості, збагатило її зміст. Поворотне значення мало зародження козацько-стар­шинського літописання, яке, з одного боку, було продовженням княжої літописної традиції, а з другого боку, стало перехідним етапом до створення історичних творів з елементами наукового мислення. «Літопис Самовидця», козацькі щоденники, мемуари, історії і синопсиси засвідчили намагання їх авторів не тільки фіксувати й описувати історичні факти, а й пояснювати їх, з'ясо­вувати взаємообумовленість подій.

Генератором історико-філософського осмислення сучасності в органічному зв'язку з історичним минулим, створення історич­них праць і підготовки професійних істориків стала Києво-Могилянська академія. Праці її професорів і вихованців П. Могили, Ф. Прокоповича, І. Гізеля, С. Яворського та інших окреслили нове розуміння історії, надовго визначили провідні напрями розвитку історичних знань, їх гуманізації. Однією з найпопулярніших історичних книг XVII ст. став «Синопсис», який пере­кладався грецькою та латинською мовами і понад сто років служив підручником з історії.

В історичній думці другої половини XVII — початку XVIII ст. дедалі рельєфніше заявили про себе автономістські та антиімперські мотиви, чітко простежуються антипольські, антитурецькі та антимосковські настрої, що віддзеркалювало особливості національно-визвольних змагань українського народу, імперських зазіхань на його землі. Історичні твори цієї доби проникнуті ідеями українського патріотизму, відновлення окремішності України, її соборності.

Однією з найвидатніших історіографічних пам'яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Само­видця. Ця пам'ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як лііописи Граб'янки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить пові­домлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних доку­ментах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поши­рена на Україні.

Літопис Самовидця привертає пильну увагу істориків, літера­турознавців, мовознавців, любителів старовини. Як історичне дже­рело його не обминає жоден історик, що вивчає історію україн­ського народу другої половини XVII ст. Літопис Самовидця за­лишив глибокий слід в українській історіографії та літературі XVIII- XXст.

Високу оцінку праці Самовидця дали відомі українські історики, філологи, письменники: Т. Шевченко, О. Бодянський, М. Макси­мович, М. Костомаров, О. Левицький, В. Іконников, І. Франко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Возняк та ін.

На відміну від інших літописів про цей твір є величезна науко­ва критична література. Найважливішими працями про літопис Са­мовидця є студія видатного історика, академіка АН УРСР О. Левицького* та фундаментальна праця члена-кореспондента АН УРСР М. Петровського².

Літопис Самовидця, як і інші українські літописи, до середини XIX ст. без назви та імені автора зберігався в списках. Його попу­лярність обмежується, головним чином, першою половиною XVIII ст. Про це може свідчити кілька списків цієї пам'ятки, які дійшли до нас. Починаючи з другої половини XVIII ст. літопис Самовидця витискується працею Граб'янки, і твір Самовидця залишається на довгий час забутим. І лише 1840 р. один із списків літопи­су випадково потрапляє до рук молодого П. Куліша, який, за­хопившись стилем викладу і поглядами автора, витрачає чимало зусиль, розшукуючи нові списки і популяризуючи літопис серед наукової громадськості.

Заходами Куліша рукопис Самовидця 1846 р. був опублікований О. Бодянським у московських «Чтениях»³. О. Бодянський, готу­ючи рукопис Самовидця до друку, мав у своєму розпорядженні чотири списки: 1) список П. Куліша, який охоплював історичні події з найдавніших часів і закінчувався 1668 р.; 2) список М. Кос­томарова (одержаний від харківського вчителя Третякова), який закінчується 1690 р. (у ньому пропущено опис історичних подій з 1683 по 1687 р.); 3) список у перекладі російською мовою (друга половина XVIII ст.) з численними помилками (належав бібліотеці московського «Общества истории и древностей российских»); 4) список київського урядовця М. Юзефовича, що був переписаний у 40-х роках XIX ст. Списки Юзефовича й Кулі­ша переписані з одного і того ж джерела.

В основу свого видання Бодянський поклав список Куліша, хоча використав і решту списків, додавши до публікації примітки, заува­ження, доповнення, різно­читання, пояснення незро­зумілих слів, іменний і гео­графічний покажчики. Ко­роткі передмови до видан­ня написали П. Куліш та О. Бодянський. У цьому ви­данні літопис починається описом подій з найдавніших часів, а кінчається 1734 ро­ком.

Другий видавець літопи­су Самовидця Орест Левиць­кий три роки працював над новим виданням літопису, яке вийшло 1878 р. у Київській археогра­фічній комісії¹. У розпорядженні Левицького, крім видання Бо-дянського, було два нововідкритих списки літопису — так звані Іскрицький та Козельський. Список, відомий під іменем Козельсь­кого, зберігався в рукописному збірнику полтавського полкового осавула Якова Козельського (у родині відомого філософа-демокра-та і просвітителя Я. Козельського) разом з працею Граб'янки та іншими документами⁸. Переписано його 1740 р. на Полтавщині.

Список Іскрицького також зберігся в давньому рукописному збірнику, що належав бунчуковому товаришеві Петру Іскрицькому, а в XIX ст. його нащадкам — сім'ї Кулябків-Корецьких, яка прожи­вала в Суразькому повіті на Чернігівщині.

В оправленому збірнику на 198 аркушах, написаному" україн­ським скорописом початку XVIII ст., вміщено такі матеріали:

1. Статья гетмана Богдана Хмелниц­кого

2. Статя гетмана Юрія Хмелницкого

3. Список с універсалу гетмана Богдана Хмелницкого

4. Коммиссія Гадяцкая и подтвержденіе коммиссії Гадяцкої

5. Копія с трактату вічного мира между его імператорским величеством и сал-таном турским 1720 р.

6. О начал/ войни Хмелницкого

7. Розговори в царствії мертвих... между генералом лейтенантом Наганом Реїн-толтом фон Паткулем ... и между ба­роном Георгом Генрихомфон Герцом...

8. Умисл Стефана Яворского иногда ме-трополита Рязанского и Муромского из его діла по емер ти оставшогося Бо-гословскаго «Камень віри» реченнаго, Листом партикулярним откритьш в літо 1730.

На перших аркушах рукопису по складах на кожній сторінці написано:

«От книг бунчукового товариша Петра Іскрицкого рукою». Список Іскрицького О. Левицький відносить до 1734 р. і цілком слушно вважає його за найдавніший і найближчий до оригіналу, що дало йому підставу зазначений список покласти в основу свого видання літопису.

М. Максимович свідчить, що 1834 р. він мав два списки літо­пису Самовидця, які потім загубилися, через що й не були вра­ховані ні Бодянським, ні Левицьким під час видання¹. Слід зга­дати, що один із списків літопису Самовидця був відомий україн­ському історикові другої половини XVIII ст. Олександрові Рігель-манові, який переклав його російською мовою і дослівно заніс до своєї відомої праці про Україну. Отже, з шести списків літопису Самовидця тільки два (Іскрицького та Козельського) вчені відно­сять до першої половини XVIII ст. Решта розглядається як копії другої половини XVIII—XIX ст. До того ж списки Юзефовича і російський є копіями з попередніх. Зіставляючи тексти списків,

О. Левицький указує на порів­няно невелику розбіжність між ними і ділить їх на дві групи:

1) списки повні — Іскри­цького, Юзефовича і росій­ський. Характерною рисою цих списків є те, що вони мають своєрідну вступну частину, в якій описуються історичні події до 1648 р.;

2) списки короткі — Козель­ського, Третякова і Куліша. Ці списки починаються описом по­дій на Україні з 1648 р.¹

До повних списків слід від­нести і нововиявлений при під­готовці цього видання список М. Судієнка.

Загалом же літопис Само­видця мав одну редакцію, яку тепер неможливо відновити. Од­нак доповнення, вставки, роз­біжності в текстах списків свідчать, що всі вони не автентичні оригіналові. Отже, важко запев­няти, що перший-ліпший рядок чи оригінальна думка належать обов'язково авторові праці. Все-таки за всіма ознаками до оригі­налу найближче стоїть список Іскрицького.

О. Левицький зробив спробу (і, треба сказати, вдалу) виявити справжній текст літопису, очистивши списки від пізніших допов­нень і нашарувань. Він переконливо довів, що описи подій на Укра­їні до 1648 р. і після 1702 р., які є у виданні Бодянського, було вне­сено з іншого, пізнішого джерела — так званого «Короткого опису Малоросії». Усе це дало право Левицькому відкинути в своєму виданні вступну частину, тобто опис історичних подій до 1648 р., і кінцеву частину повної редакції списків, тобто подій, що відбу­валися на Україні з 1703 до 1734 р.

Справжній текст літопису, що безсумнівно належить Самовид­цеві, О. Левицький хронологічно обмежує роками 1648—1702. З ци­ми висновками Левицького погодились усі пізніші дослідники літо­пису, зокрема й такий знавець цього питання, як М. Петровський ^а. До речі, вперше звернули на це увагу П. Куліш і О. Бодянський.

Отже, до рук згаданих дослідників і видавців літопису Самовидця потрапило шість списків, переписаних на Лівобережній Україні в середині XVIII ст., а також у XIX ст. Серед них найдавнішим є список Іскрицького. Всі вони зазнали певних змін, скорочень і доповнень, тобто в усіх списках відбиті риси поглядів переписува­чів середини й другої половини XVIII ст. Найяскравіше це видно на прикладі праці О. Рігельмана.

Твір Самовидця від першої до останньої сторінки відбиває живу атмосферу другої половини XVII ст. Так могла писати людина, що була сучасником, очевидцем описаних подій. Це дало підставу Кулі-шеві (особливо розповіді автора літопису від першої особи) назвати твір літописом Самовидця. Під таким іменем він і відомий у науці.

Під час дослідження цього літопису відпадає така важлива і важка проблема, характерна майже для всіх інших літописів, особ­ливо XVIII ст., як проблема джерел.

Основна суперечка між дослідниками літопису Самовидця точи­лася передусім з приводу того, свідком чи учасником яких конкрет­них подій був автор, що він міг почерпнути від інших учасників та з усних переказів, оскільки, за твердженням авторитетних істориків, у праці Самовидця важко вловити сліди використання ним докумен­тів канцелярії Хмельницького або ж пізнішої доби, як це спостеріга­ється в багатьох інших літописах. Сам автор тільки в двох місцях говорить про особисту присутність під час подій, зокрема, на похо­роні наказного гетьмана Івана Золотаренка в Корсуні 1655 р.: «Сам тамбьілинабралемься страху немалого...,боя самнатоесмотргл в той скарбниці, як еще огонь не розширилася бьш», і під час облоги росій­ськими військами Риги 1656 р., на що автор «своїми очима смотрг'л».

О. Левицький, наприклад, вважав, що автор літопису, крім згаданих подій, бачив так зване «конотопське чудо» 1652 р., був при­сутній під час облоги і взяття російськими військами на чолі з царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Смоленська, брав участь у поході лівобережних козаків проти війська Юрія Хмельницького 1662 р., був присутнім на чорній раді 1663 р., спостерігав бої військ Брю-ховецького з армією С. Яблоновського під Білою Церквою 1665 р., був 1669 р. на раді в Новгороді-Сіверському, на якій обрали геть­маном Д. Многогрішного, брав участь у кримських походах 1687 і 1689 рр. та ін.^г Ці думки Левицького поділяла частина авторитетних учених. Однак свої твердження Левицький обґрунтовує лише текстуальним аналізом, і їх легко заперечити.

Трохи інші твердження випливають з гіпотези про особу автора літопису. Так, М. Петровський і М. Грушевський, які вбачають в авторові літопису Романа Ракушку-Романовського, свої здогадки підкріплюють біографією цієї особи². Вони, зокрема, твердять, що Самовидець-Ракушка був серед учасників зустрічі Виговського з Карамбеєм 1658 р., у складі посольства від м. Ніжина до Москви 1659 р. і свідком Борисівської комісії, керував поділом Ніжинського

полку на три окремих полки щт 1663р., брав участь у пере-говорах козацької старшини 1663 р. в Батурині з дяком Башмаковим, був у складі посольства від митрополита Йосипа Тукальського до царгородського патріарха 1670 р.

Більшість дослідників, ідучи за Левицьким, вва­жає, що для написання цього твору автор мусив ви­користовувати свої коро­тенькі записи про події 1648—1672 рр. Другим важ­ливим джерелом, напевно, були свідчення очевидців, учасників подій.

Тільки М. Петровський не погоджується з тверджен­ням, що автор вів коротенькі записи, а також використо­вував інші документи, реєстрики, хронічки, крім записів у цер­ковних книгах (наприклад, про затемнення сонця 1654 р.). Основним і єдиним джерелом літопису цей учений вважає власні спогади автора, який до 1668 р. проживав у Ніжині, що був на той час полковим містом, важливим політичним і еко­номічним центром Лівобережжя, а 1669—1675 рр.— на Правобе­режжі в Брацлаві і з 1676 до 1702 р.— знову на Лівобереж­жі, в Стародубі, а також його участь у суспільному житті, особис­ті стосунки з видатними політичними діячами, спогади учасників тощо. Проте категоричне твердження Петровського викликає пев­ний сумнів. Малоймовірно, щоб літописець зміг утримати в своїй пам'яті події трьох десятиріч і до дрібниць, рік за роком, хай навіть з деякими помилками, їх відтворити, особливо імена діячів, геогра­фічні назви, вихід документів, події за межами України і т. ін. До того ж в одному місці за 1676 р. при уважному вивченні літо­пису все ж можна побачити сліди користування автором друковани­ми джерелами, зокрема книжкою Симеона Полоцького про боротьбу з старообрядцями, він навіть цитує її ¹.

Про те, що автор був певною мірою людиною книжною, знав трохи й дипломатичні папери, свідчать згадки про них, а також термінологія, слова іншомовного походження (типу респонс, пре-зидіум, юригелт, аліянс, аманат, елекція, інквізиція, креденс, ме­діатор).

Не виявивши писемних джерел у літопису, дослідники вважа­ють, що праця Самовидця написана на основі його власних спосте­режень (а деякі — і на основі записів), свідчень учасників подій, усних переказів, які автор уміло стилізував у своєрідну форму і таким чином нівелював різні сторонні впливи.

Безпосередньо на сторінках пам'ятки не зазначено місце, де був написаний літопис або ж де проживав його автор. Відповідь і на це питання може дати лише текстологічний аналіз джерела. Перший видавець пам'ятки О. Бодянський звернув увагу на докладний опис літописцем похорону в Корсуні 1655 р. наказного гетьмана Івана Золотаренка і додав у примітці до цього оповідання, що автор, очевидно, походив з Корсуня або з Корсунського полку¹. М. Максимович убачав в авторові задніпровського козака² (меш­канця Правобережної України.). На таку думку Максимо­вича, крім усього іншого, штовхала, мабуть, і мова твору, яка в своїй основі має одну з говірок Правобережної України.

Отже, перші два дослідники літопису Самовидця вважали, що він був написаний на Правобережжі.

О. Левицький дійшов переконливого висновку, що в літопису подіям на Лівобережній Україні відведено значно більше місця і вони описані докладніше, ніж події на Правобережній Україні, такі, наприклад, як так зване «конотопське чудо», облога Конотопа, похід польського короля Яна Казіміра на Лівобережжя та ін.³ На основі топографічних назв, текстологічного аналізу він навіть конкретно вказав Чернігівщину, а ще точніше — м. Стародуб як місце складання літопису. Це підтверджують і сторінки твору, присвячені описові подій у Стародубі, зокрема пожежі 1667 і 1690 рр., історії з стародубським попом Яковом 1677 р., перевезенню майна і коштовностей Київського Печерського монастиря 1677 р., зимі 1677 р. в Стародубі, смерті стародубського полковника Семена Самойловича 1685 р. та ін.

До того ж на сторінках літопису зустрічається багато висловів типу: той, тамтой, тая, тот бок Дніпра, сей бок Дніпра, сим боком Дніпра, сегобочная Україна і под., які стверджують, що Правобе­режну Україну автор називає «тою стороною», а Лівобережжя — «сей бік», «Задніпрям». Остання назва рідко вживалася в XVII— XVIII ст. Лівобережних козаків він вважає за «наші войска». Наприклад, описуючи умови Андрусівської угоди 1667 р., автор твердить, що «козацтво, которое зостает на том боку Дніпра, як Чи­гирин, Черкаси, то повинни слухати короля его милости, а которое зостает на сем боку Дніпра, то повинно слухати его царского величе-ства»⁴. Зображуючи напрям руху сарани, яка 1690 р. напала на Україну, автор пише: «Тая, що йшла на Кіев, то пойшла в Полщу

Шліонску и поза Днгстром, и там, на Волиню, коло Гродня и Берестя Литовского; а инная тут, на Україні, коло Нгжина и Чер-нггова и на О'вери коло Ста-родуба зазимовала»¹. Щодо мо­ви пам'ятки, яка свідчить не про лівобережне, зокрема сізер-ське, походження автора, то Левицький твердив з цього при­воду, що місцем народження ав­тора літопису була Правобереж­на Україна, звідки він пересе­лився на Лівобережжя². Цей висновок утвердився в історіо­графії про Самовидця. Він став згодом однією з основ дальшого дослідження над виявленням автора літопису, яким, як ствер­джує частина вчених, був гене­ральний підскарбій Роман Ра-кушка-Романовський, що остан­ні десятиріччя свого життя про­живав у Стародубі.

Авторитетний дослідник літопису М. Петровський, приймаючи висновки Левицького про місце проживання автора, застерігає, що оскільки ввесь літопис писався протягом багатьох років, то слід розрізняти питання, де в той чи інший час проживав літописець, від питання про місце, де він його писав ³.

М. Петровський на основі текстологічного аналізу пам'ятки доводить, що перший період свого життя (1648—1668 рр.) автор проживав на Чернігівщині, у Ніжині, після цього він переїхав на Правобережну Україну і тут проживав з 1669 по 1675 р. Останній період свого життя він проживав у Стародубі. Тут, у цьому полковому місті, він наприкінці 70-х років приступив до написан­ня своєї праці. До речі, із Стародуба походить список Іскрицького.

Оскільки текст літопису кінчається 1702 р., усі дослідники ціл­ком слушно вважають літопис Самовидця пам'яткою другої поло­вини XVII ст.Студіюючи текст літопису, вони також одностайно дійшли висновку, що праця написана однією людиною, проте не рік за роком (протягом 55 років) і не рівночасно з подіями, а згодом, коли вони вже історично визначилися. О. Левицький з цього при­воду заявив, що «думка зберегти для пам'яті нащадків події блиску­чої доби Богдана Хмельницького могла прийти літописцеві в голову

не раніше хоч би від того часу, коли значення подвигу Б. Хмельницького встигло цілком визначитися, тобто крайньою межею були останні роки життя гетьмана¹. Досліджуючи характер викладу подій, форму і стиль пам'ятки, Левицький дійшов переконливого висновку, що літопис Самовидця можна розділити на дві, хроноло­гічно майже рівні частини — історичну і літописну. Перша частина має характер літописних мемуарів й охоплює історичні події почи­наючи з 1648 р. і кінчаючи не раніше як 1672 р.; друга — охоплює решту пам'ятки, тобто події після 1672 р. і до 1702 р.

У першій частині праці історичний стиль викладу переважає над літописним. Самі події викладаються в логічно-причинній послідовності, мають форму завершених і пов'язаних між собою історичних оповідань. їм властива своєрідна структура, вони мають окремі заголовки: «О началі войни Хмелницкого», «Война самая», «Починается война Збаражская», «Починается война его царского величества» та ін.

У викладі історичної інформації літописець інколи забігає напе­ред описуваних подій, згадуючи про події, що відбулися наступ­ного року. Це ми бачимо, наприклад, в оповіданні про похід козаць­кого війська і татарських орд 1650 р. в Молдавію, такими є звістка за 1664 р. про дворічне ув'язнення Ю. Хмельницького, Й. Тукаль-ського й Г. Гуляницького, згадка 1648 р. про королювання М. Ви-шневецького, що був обраний королем аж 1669 р., повідомлення 1667 р. про страту Разіна, що сталася 1671 р., та ін.

Дрібні ж події і явища, які не мають істотного значення для пояснення основних подій, літописець, як правило, оминає. Інколи він допускає неточності, робить фактичні й хронологічні помилки, застерігаючи читача висловами типу «на тот час».

На думку О. Левицького, літописець з самого початку війни Хмельницького вів короткі записи про події, які відбувались, і на основі цих записів згодом, тобто не раніше як 1672 р., упорядкував свою працю. Далі, йдучи за подіями та фіксуючи їх, він, уже як справжній літописець, рік за роком писав працю до кінця життя. Ця друга частина, що характеризується як літописний твір, не має, на відміну від першої, заголовків і причинно-логічної форми викладу, завершених оповідань. її основним стрижнем є хроноло­гія, роки, в які вміщуються інколи незавершені історичні події й факти, або ж одна, переважно велика, історична подія розчленовує­ться роком на дві, немає розповідної форми викладу. Події, явища і факти добираються, незважаючи на важливість і першорядність серед подібних подій, явищ і фактів року. Це призвело до того, що поряд із важливими явищами літописець ставить дрібні, друго­рядні і в такій послідовності, як вони відбувалися протягом року, без відбору головних і другорядних, завершених і незавершених.

Характерною рисою другої частини літопису є наявність у ній по­бутових явищ і фактів.

На противагу першій частині тут відсутні хронологічні помилки, немає випередження подій, але опис їх незавершений. Наприклад, оповідь за 1677 р. викладено в такій послідовності: повідомлення про сувору зиму, від'їзд гетьмана Петра Дорошенка до Москви, суд над С. Адамовичем і його спільниками, пожежа в м. Стародубі, після цього — від'їзд С. Адамовича й П. Рославця до Москви, далі — звістка про похід під Чигирин війська Юрія Хмельницького разом з татарськими і турецькими ордами, оповідання про невдоволення мешканців Стародуба попом Яковом, облога Чигирина і, нарешті, перевезення до Стародуба майна Києво-Печерського монастиря¹.

Подібні місця переписувачі легко зводили в одне оповідання. Так, у пізніших списках з'єднано в одне оповідання події 1698 і 1699 рр.

Чимало сторінок літописної частини праці мають яскраву форму щоденника історичних подій і явищ.

Думка О. Левицького про те, що 1672 р. кінчається історич­ний виклад подій і починається літописний, згодом була уточнена М. Петровським (він слушно історичну частину продовжив до 1677 р.)².

Текстологічний аналіз літопису Самовидця дав можливість ученим, передусім О. Левицькому і М. Петровському, визначити час написання праці та її стильовий характер.

Основне питання, яке стоїть у центрі уваги дослідників літопису Самовидця,— це питання його авторства. Майже кожен з дослідни­ків пропонував щодо цього свою гіпотезу.

М. Максимович вбачав в авторові пам'ятки козака³. Цієї ж думки дотримувалися О. Бодянський⁴, К. Заклинський⁵, Д. Бага-лій⁶ та ін. За першою здогадкою М. Грушевського, автор літопису походив із покозаченого міщанства і належав до нижчої полкової ієрархії'. М. Костомаров, спираючись на оповідання про Борисів-ську комісію, гадав, що автором літопису був член цієї комісії нака­зний гетьман і обозний Федір Коробка, особа, близька до Б. Хмель­ницького⁸. Однак Коробка весь час проживав у Чигирині, і з 1670 р. його ім'я губиться в документах. Тому гіпотеза Костомарова не знайшла підтримки серед дослідників літопису. Російський історик Г. Карпов, який високо ставив літопис Самовидця як історичне джерело, вважав, що автором літопису був, імовірніше^ хтось із духовенства або міщан ¹.П. Куліш, очевидно, на підставі сторінок літопису, присвячених церковним справам на Україні, гадав, шо автор літопису був попом².

О. Левицький спочатку пристав до думки тих учених, які твер­дили, що автором літопису був козак ³, а згодом, звернувши увагу на співчуття літописця до шляхетського стану і його неприхиль­ність до низів, гадав, що автор — виходець із православної україн­ської шляхти, яка стала на бік Хмельницького відразу ще на по­чатку національно-визвольної війни⁴. Левицький водночас запере­чував гіпотези про належність автора до духовенства, бо для такого твердження, на його думку, не дає підстав ні зміст, ні стиль, ні мова, ні погляди автора. Участь літописця в політичних подіях і в дипло­матичних місіях, його стосунки з видатними політичними діячами, на думку Левицького, заперечували належність автора до міщан. І, нарешті, відсутність у літопису описів козацьких битв, військо­вих деталей, конкретних повідомлень про бої, сутички, походи, холодне, а інколи й відверто вороже ставлення до козаків не дає також підстав зараховувати його до середовища козаків. Левицький навіть твердив про «цілком безплідну всяку спробу викрити цей таємничий анонім»⁵.

На деякий час в історіографії запанував погляд Левицького, що автор літопису був вихідцем з української православної шляхти, який працював у гетьманській канцелярії.

Але найбільшої популярності набрала відновлена в 20-х роках XX ст. В. Модзалевським, М. Петровським, В. Романовським та іншими вченими гіпотеза про те, що авторсм пам'ятки був генераль­ний підскарбій, брацлавський протопоп і стародубський священик * Роман Ракушка-Романовський (прибл. 1622—1703) ⁶.

Вперше ця думка була висловлена ще 1846 р. П. Сердюко-вим, гімназійним товаришем П. Куліша, у листі до останньо­го⁷. В зв'язку з цим слід спинитись на біографії Ракушки-Романов-ського.

Генерального військового підскарбія Романа Ракушку-Романов-/ ського деякі вчені вважають за видатного державного діяча України другої половини XVII ст.

Народився він близько 1622 р. у невідомому місці. Його батько Онисько в 20-х роках XVII ст. прибув до Ніжина «на слободу» з м. Романівки Брацлавського воєводства. Напевно, Романовський спочатку належав до української православної шляхти, бо його син Роман в 1655 і 1665 рр. мав власну печатку з гербом. У Ніжині Онисько Романовський міг пристати до козацького стану, а 1630 р.— до козацьких верхів. У документах прізвище Ракушки писали: ? Роман Ракушка, Роман Ракушенко, Рікушченко, Ракушчина, Ро-кушко і под. Водночас він виступає з прізвищем Ракушка-Романов­ський. Уперше прізвище Роман Роскушенко зустрічається в козаць­ких реєстрах 1649 р. Він значиться там як козак першої полкової сотні Ніжинського полку. Про дитинство й освіту Романа нічого невідомо. Певно, що він не одержав високої шкільної освіти, скажі­мо, такої, яку давала Київська колегія. До того ж у літопису від­чувається неприхильне ставлення автора до подібних шкіл. В 1654— 1655 рр. він — «ревізор скарбу військового» і «дозорца скарбу військового в полку Ніжинськім». Наступного 1656 р. Ракушка-Романовський перебуває під Ригою в царському таборі, а в травні 1657 р. знову як козак проживає в Ніжині. 1658 р. як ніжинський сотник він бере участь у відновленні союзу Виговського з кримським ханом. Після цього на деякий час слід Романовського губиться, і ₍лише 1659 р. він з'являється як полковий суддя. Ми бачимо його у складі делегацій від міста Ніжина до Москви. 1660 р. Ракушка-Ро­мановський вже ніжинський сотник, учасник переговорів з Польщею в Борисівській комісії, незабаром він — ніжинський наказний полковник. 1663 р. Ракушка разом з групою «значних» Я. Сомка і В. Золотаренка був на ніжинській раді. Він несподівано стає одним із соратників гетьмана Івана Брюховецького й займає в гетьман­ському уряді посаду генерального підскарбія, на якій себе належно виявив. 1663 р. Ракушка-Романовський брав участь у поділі Ніжин­ського полку на три окремі: Ніжинський, Стародубський і Сосниць-кий. Над цими полками, а також над Київським, Прилуцьким, Лубен­ським і Полтавським гетьман доручив йому владу. В цей час він ві­дав також млинарством Лівобережної України. 1665 р. якийсь час виконував обов'язки наказного ніжинського полковника. На 1667 р. припадає кінець гетьманування Брюховецького, тоді ж обривається політична й державна кар'єра Ракушки-Романовського. Незадовго після цього, наприкінці 1668 р., Ракушка-Романовський з'являєть­ся на Правобережній Україні в Брацлаві протопопом. У цей час він активно виступає проти гетьмана Д. Многогрішного, який захо­пив його майно в Ніжині. 1670 р. їде посланником гетьмана Доро­шенка і митрополита Тукальського до царгородського патріарха Мефтодія з проханням затвердити Й. Шумлянського львівським епіскопом. Тут він при нагоді домігся від патріарха прокляття насвого ворога Многогрішного. Після цих подій слід Ракушки-Рома-новського на деякий час знову губиться. Лише 1676 р. ми знову його бачимо на Лівобережній Україні в м. Стародубі як духовну особу. Одержав парафію. У Стародубі Ракушка-Романовський завів господарство і жив разом з родиною аж до смерті. Помер Ракушка 1703р., проживши майже 80 років. Отже, Роман Ракушка-Рома­новський був помітною для свого часу постаттю і, як добрий ор­ганізатор, людина письменна і розумна, відігравав певну роль у політичних подіях на Україні в другій половині XVII ст.

Його ім'я, а також ім'я його сина Івана сім разів зустрічається на сторінках літопису Самовидця і праці Рігельмана.

На основі зіставлення біографічних даних Романа Ракушки-Ро-мановського з фактами автобіографії анонімного автора літопису, його поглядами, обставинами життя, суспільно-політичним стано­вищем, місцями проживання, схемою літопису, усіма його прикме­тами вчені дійшли висновку, що саме Ракушка-Романовський був автором літопису Самовидця. З самого початку, відгадуючи автора літопису, вчені, природно, відштовхувалися від тексту літопису, передусім історичних імен, які зустрічаються на його сторінках. Адже іншого виходу з подібних ситуацій не може бути.

Найдокладніше гіпотезу про авторство літопису Ракушки-Ро-мановського в 30-х роках XX ст. розробили М. Петровський і М. Грушевський.

Цю гіпотезу сприйняв ряд учених, зокрема І. Крип'якевич, Я. Гординський, К. Харлампович, П. Клименко, В Барвінський та ін.¹

Однак ця визнана гіпотеза викликала і сумніви серед частини

дослідників.

Після виходу праці М. Петровського «Нариси історії України другої половини XVII ст.» зі своєю гіпотезою виступив видатний знавець історичних джерел М. Возняк. 1933 р. він опублікував працю «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?», у якій, полемі­зуючи з «ракушківцями», твердить, що автором літопису Самовидця був корсунський полковник Федір Кандиба ². Однак ця гіпотеза не була підтримана вченими.

Отже, з усіх відомих гіпотез щодо автора літопису Самовидця гіпотезу, що його автором був Роман Ракушка-Романовський, можна вважати за найаргументованішу і найпереконливішу. Та оскільки оригінал літопису невідомий і немає прямих вказівок щодо особи автора літопису, ця колективна думка названих учених і далі залишається гіпотезою, науково не спростованою.

Відомо, що визвольна війна, очолена Богданом Хмельницьким, з самого початку була боротьбою широких селянських і козацьких мас проти польсько-шляхетського гноблення на Україні. Водночас вона була антифеодальною боротьбою. У ній брали активну участь також козацька старшина, дрібна шляхта, населення міст, духовен­ство, навіть представники інших національностей. Усі вони були за­цікавлені в знищенні гніту польських магнатів.

Основними гаслами, під якими почалась війна, були боротьба за «давні права і вольності» і за «православну віру», тобто вимоги соціальних і національних прав українського народу.

Цю боротьбу українського народу широко відобразили україн­ські літописи XVII—XVIII ст., зокрема й автор літопису Самовидця.

Праця Самовидця починається глибокими роздумами автора над тогочасним життям і причинами, що спонукали український народ виступити на збройну боротьбу. Автор літопису пише: «Поча­ток и причина войни Хмелницкого ест єдино от ляхов на право-славіе гоненіе и козаком отягощеніе. Тогда бо оньїм не хотячи, чего не звикли бьіли панщини робити, на службу замковую обернено, которих з листами и в городі до хандоження коней старостове держа­ли, в дворах грубу, тоест печи напалити, псов хандожити, дворі змгтати и до инших незносних діл присталяли. Знову зась которіе зоставали козаками реєстровими, а над оними полковникове шляхта панове от гетмана коронного насиланніе бьіли, которіе б от їх волности бинамній не дбаючи, але яко могучи оньїх [с]мірали, легце поважаючи. Плату, которая постановлена бьіла на козаки от короля его милости и Речи посполитой по золотих тридцять на рок, тое на себе отбірали, з сотниками ділячися, бо сотников не козаки оббирали и настановляли, але полковники, кого хотіли з своєї руки, жебьі оньїм зичливими били. Также полковникове козаков до всякой домовой незвичайной роботи пристановляли, в поля зась пойшовши, любо якій козак достане у татар коня доброго, того отоймут, з Запо-рожжа през поля дикіе з рарогом, раструбом, орлом, албо с хортом козака бідного шлет в городи, кому подарок шлючи, якому панові, не жалуючи козака, хочай би згинул, як не трудно от татар. Знову зась, хочай би якого язика татарского поймали козаки, то з язиком татарским, на кого ласкав полковник, якого жолніра своего внсила-ет до гетмана коронного, а козацкую отвагу потлумляют. В горо­дах зась от жидов тая била кривда, же неволно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тилко меду, горілки, пива, але и браги. Которіе зась на рибу хожували козаки за пороги, то на Кодаку на коммисара рибу десятую отбірали. А пол­ковником особливо треба дати и сотникам, и асаулові, и писареві,— аж до великого убозства козацтво прийшло, а болше шести тисячей неповинно козаков бити. Хочай и син козацкій, тую ж панщину мусіл робити и плату давати, тое над козаками било. Над посполством

зась, любо во всем жили обфито в збожах, в бидлах, в пасіках, але однак чего не звикла бьіла Україна терпіти, вимисли великіе бьіли от старостов и от намісников, и жидов. Бо сами державци на Україні не мешкали, тилко уряд держали, и так о кривдах людей посполи­тих мало знали,, албо любо и знали, толко заслїплени будучи подар-ками от старост и жидов арандарей, же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкур и мажут: з їх подданних видравши, оним дару-ют, що и самому пану волно бьі узяти у своего подданого, и не так бьі жаловал подданній его. А то леда шевлюга, леда жид богатится, по килка цуґов коней справляет, вимишляючи чинши великіе, по-воловщини, дуди, осип мірочки сухіе, з жорнов плату и инное, от-нимання фолварков,— що натрафили на чоловіка одного, у которого отняли пасіку, которая всей землі Полской начинила біди, а тим способом».

Ця картина життя українського народу напередодні національно-визвольної війни стала хрестоматійною. Автор літопису досить яскраво намалював основні причини наростання народного невдо­волення, яке незабаром переросло в збройну боротьбу. Як бачимо, на першому місці він поставив релігійну, тобто національну причи­ну, яку не обминав жодний український історик XVII—XVIII ст.

Однак розкрити її він був безсилий, оскільки для цього йому, очевидно, бракувало знань, зокрема відомостей з історії українсько­го народу хоч би попереднього сторіччя. Цим, напевне, слід поясни­ти й те, що свою працю він, на відміну від інших літописців, почи­нає з 1648 р. Сказавши в цілому про національно-релігійні при­чини, він перейшов безпосередньо до конкретних життєвих фактів, які були йому найбільше відомі.

Самовидець конкретно згадав усі соціальні причини, внаслідок яких найширші маси українського народу ставали безправними, потрапляючи в повну залежність від польської шляхти.

До того ж, згідно з ухвалою 1638 р., кількість реєстрових коза­ків була обмежена до 6000 чоловік. Через те багато реєстровців також потрапляло в панщизняну залежність, мусило нести на собі ввесь її тягар, виконувати чорну, принизливу для козацької гідності роботу. І реєстрове козацьке військо опинилось під пильним оком польської адміністрації. Усе це добре бачив спостережливий автор літопису, і соціальний момент у спалаху війни він зобразив як вирішальний, поставивши його в центрі уваги.

Що ж до життя поспільства (селянства і рядового козацтва), то, за твердженням автора літопису, воно й не могло бути кращим: «жили обфито в збожах, в бидлах, в пасіках». Ці верстви були не-вдоволені великими податками, які перелічує Самовидець.

Але автор чомусь не згадує про утиски, яких зазнавало міське населення.

Що ж стосується духовенства, то Самовидець називає кілька фактів утисків загального характеру, оскільки Лівобережжя, де проживав автор, майже не зазнало уніатського гніту. Названі ним факти гноблення православного духовенства перебільшені неточні. Наприклад, його заява, що в Чернігові було кілька уніат­ських архімандритів, не відповідає дійсності. Насправді у першій половині XVII ст. в Чернігові був єдиний архімандрит Кирило Ставровецький, який формально числився уніатом.

Перебільшене також твердження Самовидця про те, що на Украї­ні в середині першої половини XVII ст. в кожному містечку був костьол. Не відповідають дійсності й конфлікти київського воєводи Тишкевича з київськими митрополитами та ін.

Червоною ниткою через усі події другої половини XVII ст. в літописі Самовидця проходить ідея спустошень, грабежу, знищення матеріальних цінностей, утисків — усіх збитків, у тому числі й тих, яких зазнавали передусім «значні», вищі шари суспільства від «черні», «голоти» і зовнішніх ворогів.

«Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабле-нія тих добр не чинил. И на тот час туга великая людем всякого ста­ну значним бнла и наругання от посполитих людей, а найболше от гултяйства, тоест от броварников, вьшников, могилников, буд-ников, наймитов, пастухов, же любо бн, який человік значній и не хотіл привязоватися до того козацкого войска, тилко мусіл задля позбитя того насмівиска и нестерпних бід в побоях, напоях и кор­мах незвичайних, и тії мусіли у войско приставати до того козацтва».

Слід підкреслити, що в літописі Самовидця є й суперечливі місця, де автор не дотримується чіткої ідейної лінії. Часто об'єктив­ні моменти перемішуються в літопису з суб'єктивними тлумачення­ми. Поряд із щойно наведеними мотивами, які нібито спонукали голоту й «значних» записуватися до козацького війська, він тут же в оповіданні за 1648 р. наводить інші причини: «И так народ пос­политій на Україні, послишавши о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почали ся купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто и ніґди козацтва не знал».

Ставлення Самовидця до різних суспільних класів, його погляди відбилися в оповіданні про чорну раду 1663 р., де, як відомо, суперечності між козацькими верхами і низами після смерті Хмель­ницького досягли свого апогею. Події відбуваються через 15 років після початку повстання, коли пристрасті народу, здавалось, уже вляглись. Характерною рисою цього оповідання є те, що тут нібито . формально діють самі внутрішні сили українського народу, різні його прошарки, які представляють значну територію України. Тут, з одного боку, виступає партія «значних», яку очолюють Я. Сомко і В. Золотаренко, і з другого — голота на чолі з І. Брюховецьким. Пі­сля перемоги Брюховецького над «значними» автор літопису пише: «При котором настановливаню полковников много козаков значних чернь позабивала, которое забойство три дни тривало. Хочай яко­го значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено. А старшина козаки значніе, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли».

Цю гостру безкомпромісну боротьбу авїор літопису не бхвалює, він боїться її, його лякають насильні методи боротьби, знущання голоти над козацькою старшиною і «значними» людьми. Напевне, саме через це Самовидець недоброзичливо відгукується про Запорі­жжя, яке зберігало свої волелюбні традиції, підтримувані козацьки­ми низами, голотою.

Одначе тріумфи голоти були недовговічними. Українські гетьма­ни і царські воєводи в 70—80-х роках жорстоко розправлялися з «свавільною черню», привчали її бути дисциплінованою і слухняною. Коли, наприклад, 1687 р. було скинено гетьманаСамойловича і «го­лота хотіла бунтуватися», з нею жорстоко розправились: «Итого ж часу в раді козаком указ їх царских величеств читано и позволено иншого гетмана собі оббирати, а поколя гетмана наставлят, увесь порядок войсковий поручено обозному войсковому Василію Борков-скому. Где почалися бунти у войску на старших, але зараз тое мос-ква ускромила, а нікоторіе от войска оторвалися в городи своеволею, многіе двори пограбовали, арендаров и иних людей значних и прия-телей гетмана бувшого, которих напотом имано, вішано, стинано и мордовано, яко злочинцов».

Така політика царизму і козацької старшини щодо голоти про­довжувалась в останні роки життя літописця.

Про гострі політичні моменти історії України (Андрусівське пере­мир'я 1667 р., після якого «встали шатости на Україні», Гадяцький пакт 1658 р., підлеглість української митрополії московському пат­ріархові та ін.) Самовидець розповідає в спокійному інформативно­му стилі або не згадує про них.

Водночас із рядками зневажливого ставлення до козацької го­лоти, черні у літопису Самовидця можна знайти й такі сторінки (особливо про гетьманування Д. Многогрішного і І. Самойловича), де автор, яскраво засуджуючи внутрішню політику козацької стар­шини, співчуває простому народові та козакам. Наведемо кілька прикладів. Гетьман Самойлович і його сини «здирства вшелякими способами вимишляли так сам гетман, як и синове его, зостаючи пол­ковниками: аренди, стаціе великіе, затяговал людей кормленіем»; «козака собі городового так посполитих, яко значних нізащо важили и в двори не пускали, маючи у дворах своїх на килко мі'сцах сторожу сердюцкую». 1678 р. на війну «не тилко козаков у войско гнано, але й міщан и изсел дватретоговиправовали, и убогшіе чотири пятогоз оружем и борошном» і «нікому не фолґовано: и войтов, бурмистров, райцов и ремесников всяких, навет и мужиков, скрипников, дудни-ков — усіх гнано до войска».

Кілька разів згадує Самовидець про введення різних податків і народне невдоволення з цього приводу. Зі співчуттям до людей пише Самовидець про татаро-турецькі напади на Україну, коли бу­сурмани «по селах людей в неволю побрали и иних постинали», або ж коли «Умань преславній город українскій пограничній с церквами божіїми и с християнским народом дощенту спалили и спустошили»

(1674 р.), чи «бідним людем помочи не дали компанії, ні сердюки, которіе стояли коло Дніпра, плату беручи и хліб у людей» (1694 р.). Інколи Самовидець згадує і про кривди, які чинили посполитим польські жовніри, шляхта, російські воєводи.

Завжди співчуває простим людям автор літопису, коли реєструє стихійні лиха, великі морози, нашестя сарани, поширення епіде­мій тощо.

Але оскільки головною темою праці Самовидця є зовнішня історія українського народу, то питанням соціального життя Ук­раїни другої половини XVII ст. відведено у літопису незначне місце.

Отже, у літопису Самовидця певною мірою виражено погляди і ставлення його автора як до вищих, так і до нижчих верств україн­ського народу. Автор літопису інколи зневажливо ставиться до коза­цької голоти і суспільних низів, обурюється, коли посполиті спус­тошують або забирають майно значних, багатих і, навпаки, не залишається байдужим до тяжкого життя, нещастя простого люду. Водночас Самовидець нагадує читачеві, що тільки в перші два деся­тиріччя нижчі шари українського народу час від часу брали гору над «значними», особливо за гетьманування Хмельницького і Брю-ховецького. У наступні десятиріччя з голотою нещадноршправля-лись, її висилали далеко за межі України, використовували як військову силу.

Самовидець проти міжусобиць, його суспільним ідеалом є спокій. Тому він засуджує тих, хто розв'язує кровопролитні війни, спусто­шує землі, мордує невинних людей. Багато місця в своїй праці він відводить зруйнованим і спаленим містам, козацьким міжусоби­цям, татарським нападам, через що Правобережна «Україна стала пуста» (1675 р.).

Конкретніше Самовидець виявляє свої погляди, розповідаючи про певні історичні події та про окремих діячів.

Тема визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування на Україні під керівництвом Б. Хмель­ницького є центральною в усіх українських літописах другої половини XVII—XVIII ст. Цьому ж періодові історії українського народу відведено основне місце і в літопису Самовидця — першому історичному творові, що так широко відобразив діяльність Хмель­ницького та його наступників. Відомо, що козацькі літописи були породжені саме добою, пов'язаною з іменем великого гетьмана.

Літописи XVII ст., хоч і дуже скупі та нечисленні, все-таки є безпосередніми записами сучасників, вони були основним джере­лом і фактичним фундаментом усіх наступних літописних праць і таким чином започаткували літописну традицію про історичну постать Хмельницького. У всіх літописних працях XVII—XVIII ст. відображення постаті гетьмана займає центральне місце, через те ще ціннішою є праця Самовидця — один із найдавніших творів про Хмельницького.

Цей літопис характерний відносно правдивим відображенням загальної панорами історичних подій, що відбувались на Україні в другій половині XVII ст. Але вже першим дослідникам літопису впала в вічі відсутність прямої оцінки автором історичних діячів і видатних подій, зокрема незрозуміле ставлення літописця до особи Б. Хмельницького¹.

Особі гетьмана, його історичним вчинкам літописець присвячує багато сторінок, однак ніде не виявляє прямого ставлення до постаті Хмельницького, якщо не зважати на два натяки, до того ж один по­зитивний, а другий відверто осудливий². Частина дослідників, за традицією давньої літератури, не робить літопис Самовидця винятком і твердить, що автор літопису позитивно ставиться до Хмельницько­го. Передусім вони підкреслюють сам факт звернення автора саме до періоду історії українського народу, міцно пов'язаного з діяль­ністю Б. Хмельницького ³. Свою працю Самовидець починає розпо­віддю про діяльність гетьмана, який був «козак ростропній в ділах козацких воєнних, и у писм/ бг'глш»⁴. Це, безперечно, підтверджує, що літописець добре розумів значення й важливість цієї доби в історичній долі українського народу та місце й заслуги Б. Хмель­ницького, однак свою оцінку приховує і не виявляє її. Блискучі перемоги Хмельницького над польсько-шляхетським військом, військовий талант, глибокий розум гетьмана, вибух величезної наро­дної сили, прояви героїзму, патріотизму іт. ін. не хвилюють літопис­ця, не викликають жодних емоцій, не доходять до його серця, як це, звичайно, видно майже в усій іншій літературі про Хмельницького, навіть у чужоземній та у свідченнях відвертих противників гетьмана.

Причиною, що спонукала Хмельницького виступити зі зброєю, Самовидець традиційно називає пограбування Чащганським хуто­ра Хмельницького Суботова, що, за літописцем, є незаконним актом, та викрадення королівських листів у Ілляша. Отже, повстання Хмельницького є законним, воно дозволене самим королем. За Самовидцем виходить, що Хмельницький, виступивши проти польської шляхти, керувався лише мотивами особистої кривди. Звичайно, цей фактор відіграв свою роль, проте автор не побачив, як гетьман особисті інтереси поєднував із загальним настроєм усьо­го народу, хоч він і твердить, що навколо гетьмана «почалися купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто нігди ко­зацтва не знал»⁵.

Однією з причин перемог Хмельницького над шляхетською Польщею Самовидець вважає союз гетьмана з кримським ханом. За це він дорікає не тільки Хмельницькому, що той «звлаща з таким поганином и ворогом вгри христиннской збратавшися»⁶, а й усім іншим гетьманам, які брали в спільники мусульман. Він за будь-якої нагоди не забуває підкреслити, як дорого платять українські геть мани за такий союз, віддаючи на винищення ордам десятки населе­них пунктів України.

Після розгрому польсько-шляхетського війська під Пилявцямі¹ Хмельницький мав перед собою відкриту дорогу і дійшов до Львова Татарські орди несли горе всій Західній Україні, зокрема Поділлю, Волині. «И хто может зраховати так неошацованную шкоду в лю-дех, що орди позабирали, а маетности козаки побрали, бо в тот час не било милосердія межи народом людским. Не тил жидов губили и шляхту, але и посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда бьіла»¹.

Переговори в Переяславі з королівським урядом 1649 р., за Самовидцем, закінчилися тим, що Хмельницький одержав «при­вілей» на «вольності», атрибути гетьманської влади і пообіцяв не робити жодних ворожих кроків проти Польщі. На думку Самовидця, блискучі військові перемоги і особливо похвали чужоземних послів спричинилися до того, що в Хмельницького запаморочилась голова і появилась зарозумілість, а це нібито вплинуло на дальший хід його політики в бік ще більш непримиренного ставлення до коро­лівського уряду, бо гетьман, «слушной згоди з монархою полским, як з паном своїм не чинил»². Насправді ж непримиренну політику до польської шляхти зайняли широкі народні маси, що було голов­ною причиною небаченого розмаху боротьби, і Хмельницький, добре розуміючи це, виражав їхню волю. Та й після смерті Хмель­ницького посполиті, козаки, вибираючи нового гетьмана, бажали «жебьі тая слава бьша, же Хмелницкій гетманом»³.

У літопису Самовидця глухо відбито справжні гасла Хмельниць­кого: «жебьі при стародавньїх волностях своїх козацких зоставати», і підкреслено, що після перемог козацьких військ «зараз по ус/х землях слава козацкая и Хмелницкогопойшла.же монахи разніеот-зивалися з приязню и подарки присилали» (1649 р.). Однак літопи­сець не говорить про соціальні й широкі державні здобутки перших років національно-визвольної війни, радощі визволення рідної зем­лі тощо. Малоймовірно, щоб усього цього не бачив очевидець подій. Можливо, він дивився на все це очима людини 70-х років.

Поряд з інформацією про тріумфальні перемоги Хмельницького над польсько-шляхетським військом за перший рік боротьби Са­мовидець визнає, що польсько-шляхетська армія була розбита, і тут же заявляє, що лише завдяки м'якосердості Хмельницького польський король не потрапив до неволі. Насправді ж зрадницьку роль під Зборовом відіграв кримський хан, який був підкуплений королем і не бажав, щоб Ян Казімір потрапив до рук Хмельницького.

Самовидець навіть похвалив за це гетьмана, бо Хмельницький не допустив, «жеби міл ся достати монарха християнскій в руки и в не­волю бгсурманскую». Отже, літописець зображує гетьмана й далі відданим польському королеві.

Темними фарбами змальовується похід Хмельницького разом з ордами в Молдавію, як спустошення християнського краю на ко­ристь бусурманам.

Нарешті, Самовидець ще раз повторює свою думку про небез­пеку союзу Хмельницького з кримським ханом, коли 1651 р. козаць­кі війська, хоч і «дали бой слушній войску королевскому», були роз­громлені під Берестечком. Дорікаючи Хмельницькому, Самовидець висловлюється так: «Аже нестатечная приязнь вовку з бараном» ².

Козацьке військо відступило під Білу Церкву, і Хмельницький «не звонтпил: дал добрій бой» польському і литовському військам, хоч і довелось гетьманові на важких умовах підписувати Білоцер­ківський мир. Так і далі розповідає Самовидець про Хмельницького³.

Навіть смерть Хмельницького не вразила літописця так, як, скажімо, Величка чи Граб'янку. Він коротко, без співчуття і похвал пише, що Хмельницький, будучи хворим, помер у Чигирині, однак додає, що на похоронах «множество народа, а найболше людей вой-сковьіх бьіло»⁴.

Окремі дослідники літопису Самовидця вважають, що нібито навмисне перебільшення, применшення або замовчування автором певних історичних фактів свідчить про його прихильне ставлення до гетьмана, вони вважають, що з цією метою літописець довільно збільшує кількість полонених ворожої армії і, навпаки, зменшує втрати своїх військ, замовчує окремі поразки тощо⁵. Навряд чи такі твердження можна беззастережно брати до уваги. Адже авторові літопису не завжди була доступна військова статистика і не завжди він міг одержати правдиву інформацію.

Отже, з самого літопису випливає, що виразно прихильного ставлення до особи гетьмана в цій праці немає. Замість того є об'єк­тивна інформація, характеристика Хмельницького, яка відповідала поглядам автора, його настрою в 70-х роках XVII ст.

Як уже згадувалося, Самовидець за своєю холодно-об'єктивною, безпристрасною формою викладу приховує власне ставлення до видатних українських історичних діячів другої половини XVII ст.

Перші дослідники літопису, зокрема О. Левицький, зазначали, що Самовидець, будучи скупим на похвали, симпатизує лише двом своїм сучасникам — Якимові Сомкові та Іванові Сіркові, підкрес­люючи їхню хоробрість⁶. Іншим же діячам автор не дає своєї оцінки або ж ставиться до них неприхильно. Ця думка Левицького стала панівною в українській історіографії і повторювалась багатьма вче­ними. Справді, щодо оцінки Сомка, то вона хоч і дуже лаконічна, але позитивна, бо Сомко, «не щадячи здоровя своего, ишол з вой-ском и добрим приводцею бьіл» *. Так само Самовидець відгукується і про смерть Сірка, пишучи, що 1680 р. «на Запорожю кошовій Іван Сірко, ватаг силній, помер» ².

М. Петровський вважає, що літописець прихильно ставився й до інших історичних постатей ³. Не знаходячи для свого твердження прямих аргументів, він вишукує побічні, маючи перед собою готову схему — симпатії та антипатії Р. Ракушки-Романовського. На думку Петровського, Самовидець прихильно ставився до наказного гетьмана Івана Золотаренка, оскільки був на його похороні в Корсу­ні 1655 р. і докладно цей похорон описав. Важко сказати, був при­сутній автор на цьому похороні з дружніх почуттів чи, можливо, з обов'язків служби і військового чину.

Ставлення автора літопису до Брюховецького М. Петровський ділить на неприхильне — до обрання Брюховецького гетьманом у Ніжині на чорній раді 1663 р. і прихильне — із 1663 р. і до смерті Брюховецького (1668 р.). Такий підхід до оцінки Самовидцем діяльності Брюховецького в Петровського пов'язаний з біографією Романа Ракушки-Романовського, який у гетьманському уряді обі-_; ймав високу посаду, а раніше був близьким до Сомка і групи «значних». До того ж Брюховецького «голота тиранско забили и замордовали» з дозволу Дорошенка⁴.

За твердженням М. Петровського, Самовидець прихильно ставився й до митрополита Й. Тукальського, до гетьмана М. Ханенка⁵, до стародубського полковника Семена Самойловича, тому що .і,він помер «в л/тех молодих, але розуму старого»⁶, і ніжинського її полковника І. Обидовського, який також передчасно помер «в лгтех ^молодих»⁷.

Аргументами позитивного ставлення Самовидця до Мазепи є, на „умку М. Петровського, біографічні дані про гетьмана, які він наво-§дить у літописі за 1687 р., коли військо «настановило гетманом бившо­го асаулу войскового Івана Мазепу, роду шляхетского, повіту Біло-Іцерковского, старожитной шляхти українской и у войску значной» ⁸. |- Як видно, виявити прихильне, щире ставлення і симпатії Самовидця до історичних діячів, спираючись тільки на текст літопису, нелегко а то й неможливо. Через те дослідники користуються допоміжними факторами — ставленням автора до суспільних класів, сусідніх монархів, заглиблюються в історичні події на Україні другої половини XVII ст., враховують стосунки між самимисгетьма-нами, симпатіями і антипатіями Романа Ракушки-Романовського тощо.

Значно легше простежити в літопису за неприхильними, негативними оцінками історичних діячів, за антипатіями автора літопису. Щодо цього він виявився щедрішим, глибше розкрив свої суспільні й політичні погляди. Це впадає в око всім дослідникам літопису Самовидця. Яскравим з цього приводу може бути уривок на початкових сторінках літопису, в якому розповідається про вій­ськову поразку Чернігівського полку, очолюваного М. Небабою у війні 1651 р. з литовськими військами. Козацькі війська «зоставали безпечне, болшей бавячися пянством, аніжели осторожностію, розуміючи, жеюже незвитяжними зостали... А где дала сторожа зна­ти, же войско литовское переправуется през Дніпр, старшій козац-кій Небаба, полковник черніговскій, порвавшись несправне, скочил противко тому войску справному, которого зараз тое войско литов­ское зломило, и много козаков порубали, и того самого Небабу, не­уважного полковника, там же стято»¹. Хоч насправді Небабав цьо­му бою проявив неабиякий героїзм, навіть бився, будучи безру­ким².

Підкреслено неприхильно розповідає Самовидець про гетьману­вання Івана Виговського, змальовує його як прибічника Польщі. Навіть гетьманську булаву він одержав, підкупивши російського урядовця Хитрово «так словами лестивими, яко и подарунками уконтентовавши, до того повернул, же оному гетманство потвердил в Переясловлю, любо на тое войско и не позволяло» ³. У таких тонах і далі Самовидець розповідає про Виговського.

Не задовольняє Самовидця й діяльність ніжинського полковника Василя Золотаренка, який, бажаючи бути гетьманом, деякий час ворогував з гетьманом Якимом Сомком. До останнього, як уже згадувалось, літописець виявляв свої симпатії. Намагаючись здобу­ти булаву, Золотаренко «яко простак,а маючися добре, не жалуючи, кождого даровал, а Сомка гетмана, яко могучи удавал и на Москву описовал, за которим его уданням оба зостали у великом подозрінію и неласце на Москві» і т. д.⁴

Елементи неприхильного ставлення є і в оповіданні про гетьмана П. Тетерю, який Ю. Хмельницького, Г. Гуляницького та Й. Ту-кальського, що могли бути його конкурентами, передав польському королеві. Усі вони були ув'язнені, а 1664 р., за твердженням Само­видця, «уся Україна противко нему бунтуется» ⁵. Багато уваги Самовидець приділяє гетьма­нуванню Петра Дорошенка, прибічника Туреччини. Він підкрес­лює, що Дорошенко весь час боявся втратити булаву, що це був хитрий гетьман. Він засуджує його єднання з турками, яке принесло українському народові багато страждань і лиха. Наприклад, розпо­відаючи про захоплення турками 1672 р. Кам'янця-Подільського, літописець твердить, що в цьому місті турки не тільки знищили його мешканців, а й «образи божіе, беручи з костелов и церквей, по улицах мощено, по болотах, по которих турчин вехал в Камянеи и его подданній незбожній Дорошенко гетман. Не заболіло его сердце такого безчестія образов божіїх задля своего нещасливого дочасного гетманства»².

Нотки неприхильності в літопису можна вловити й щодоСуховія, ставленика кримського хана, бо татари шукали кандидатуру на запорізького гетьмана «пробіглца», і ним виявився писар Суховієнко³.

Явно неприхильне, навіть вороже ставлення виявляє Самовидець до гетьмана Д. Многогрішного. Він до дрібниць визбирав усі його провини та «гріхи» й докладно їх описав. Автор звинувачує Много­грішного в смерті Брюховецького, у підступному здобутті гетьман­ської булави: «себ/ гетманства жичачій, назбирал компанії з литви, ляхов и иних немало, жеби оному зичливими били, и изобравши усю старшину поблиз себе задніпрскую до Новгородка, и при-казал оним, жеби собі цалого гетмана настановали»⁴. Коли ж його задуми здійснювалися, то він відмовлявся від булави «як ста­рая дівка хорошого жениха, бо того сам потребовал и позводився на тое, которому и присягу виконали на послушенство»⁵. Вершиною зне­важливого ставлення Самовидця до Многогрішного є оповідання про анафему, накладену на гетьмана царгородським патріархом, однак гетьман, твердить Самовидець, «в пиху вознесшися, легце себі тое поважил, еще ся срожачи, але зараз оного Господь Бог скарал, же спадши з ґанку, шию бьіл зломал, же час немалій не могл гово­рити, що, пришовши до здоровя, не хотіл ся упамятати, що напотом оному нагородилось зле»⁶. Насправді анафема патріарха тривожила Многогрішного, і він навіть домігся зняття її та одержання благо­словенної патріаршої грамоти⁷.

Нарешті, на закінчення оповідання про Многогрішного автор літопису твердить, що кінець гетьманства був для нього трагічним, як і слід було сподіватися. Многогрішного після скинення-з гетьман­ства «на Москву припровадивши, давали на питку, тоест катові до рук пробовати, а як проважено в город, томногіе стрічи бьіли и на оного пліовали»¹.

Не приховував Самовидець своєї різкої оцінки і зневажливого ставлення до гетьмана Івана Самойловича і його синів Якова та Григорія.

Як уже згадувалось, цю частину праці Самовидець писав вод­ночас з подіями, що відбувалися. Тим-то про перші роки гетьма­нування Самойловича він пише досить обережно і стримано. Однак і тут він підкреслює відсутність військових здібностей у гетьмана та невдоволення гетьманством Самойловича, як і його синами, що захопили високі посади й наживали собі великі маєтки, завели різні податки, звисока ставились до людей.

І лише після того, як Самойлович був скинений з гетьманства, Самовидець не пошкодував темних фарб для повного відтворення його характеру. «Той же попович зразу барзо покорним и до людей ласкавим бил, але як юж розбагатіл, барзо гордий стал не тилко на козаков, але и на стан духовний. Прийшовши до него, старшина козацкая мусіли стояти, ніхто не сидів, и до двора жебинейшолиз жадною палицею; также и духовенство священници, хочай би який значний, мусгл стояти непокритою головою... А будучи сам попови-чом, из великою помпою ездил, без карети и за місто не поехал, ані сам, ані синове его, и у войску усе в каретг — так великую пиху мгли, которая вжадном сенатору не живет. А здирства вшелякимиспо­собами вимишляли так сам гетман, як и синове его, зостаючи пол­ковниками: аренди, стаціе великіе, затяговал людей кормленіем,— барзо на людей трудность великая била от великих вимислов — не могл насититися скарбами. И щось противко монархов наших мое-ковских хотіл почати, бо и в поход/ с тими великими войсками на Крим незичливость его постережена, же не йшол просто на Крим, але по степах блудил, и повідают, же з умислу казал степ палити своїм зичливим, жеби тим отмовитися, же не можна до Криму йти задля конского корму. Также и прошлой войни за своєю незичло-востю Чигирин утратил и людей воених много запропастил, кото-рих мало жаловал; а то для того, жебн его панство с синами шири­лося, которіе не полковниками, але панами називалися, о жадной юж перемін/ панства своего не мишляючи,—а то над/ю маючи на люд грошовий затяговий и на велікіе скарби зобраніе» і т. д.² Самовид-цева характеристика Самойловича була прийнята українською історіографією XVIII і наступних сторіч³.

Елементи негативної характеристики в літописі можна знайти і в оповіданнях про ніжинського протопопа М. Филимоновича (Мефтодія), який разом із Золотаренкомписав доноси на Сомка¹, а також у зображенні Дорошенкового полковника О. Гоголя².

Зовсім приховує Самовидець своє ставлення до Ю. Хмельниць­кого і С. Палія, хоч першому відведено чимало місця в літопису.

Дослідники літопису слушно підкреслюють, що Самовидець сміливо змалював у негативному плані тільки тих історичних діячів, які вже зійшли з історичної сцени і не були для нього страшні³.

Однією з центральних тем українських літописів XVII—XVIII ст. є стосунки України з сусідніми державами і навіть віддаленими народами Європи та Азії. У XVII ст. з історією України безпосе­редньо пов'язана історія Польщі, Росії, Білорусії, Кримського ханства, Туреччини і Молдавії. Стосунки України з Росією, Поль­щею, Кримським ханством і Туреччиною широко відображені в праці Самовидця. До певної міри може здатися дивним досить широке відбиття в літопису Самовидця подій, що відбувалися в таких віддалених країнах, як Швеція, Курляндія, Ліфляндія, Австрія, Угорщина, Сербія, Туреччина, Пруссія, Голландія та ін. Адже ав­тор літопису, за твердженням дослідників, не здобув певної освіти і, мабуть, не бував у багатьох із згаданих ним країн. І все ж він знав тогочасну політичну географію Європи та стосунки між держа­вами й народами. До речі, Самовидець понад 70 разів вживає термін «Україна», «уся Україна», добре знає й географію України.

Історію українського народу Самовидець зображує в тісному зв'язку з історією Речі Посполитої, яка в середині XVII ст. була однією з наймогутніших держав Європи.

Самовидець інколи досить виразно симпатизує сильній коро­лівській владі. На окремих сторінках літопису він уболіває за ко­роля, коли той, наприклад, під Зборовом міг потрапити до неволі⁴, щиро відгукується про смерть Владислава IV⁵, висловлює невдо­волення Хмельницьким, що той 1649 р. не бажав миритися з поль^ ським королем⁶. Взагалі про королювання Владислава IV україн­ська історіографія XVII і XVIII ст. відгукується в цілому прихильно, зазнаючи, очевидно, впливу польських істориків, які твердили про так званий «золотий вік».

Схвально пише Самовидець і про київського воєводу, україн­ського магната Адама Киселя, називаючи його «благочестивим па­ном», згадує і про пограбування його татарами 1651 р. та ін.⁷

Водночас Самовидець виявляє своє вороже ставлення до поль­ських панів, магнатів, особливо гих, що мали на Україні величезні маєтки. Ці пани, за Самовидцем, самі не мешкали на Україні, а тому й маєтками своїми не управляли, віддаючи їх орендарям, пере­важно євреям, які чинили різні кривди народові.

Не раз Самовидець засуджує польських сенаторів, які виступали проти короля, не слухали його. Вороже ставиться він і до польських єзуїтів, які вели підступну колонізаторську політику щодо україн­ського народу. Однак його осуд єзуїтів має загальний характер і стосується переважно заборони православної віри, українських шкіл тощо.

Самовидець неодноразово обурюється поведінкою шляхетських військ, бо вони, «стоячи на Україні на зимовлі, великую кривду, албо біду людем чинили ведлуг своего звичаю жолнірского так в обтяженію здирством, яко теж и почасти тих людей, що в козац­тві зоставали и о смерть приправовали»¹. Засуджує він політику київського воєводи Я- Тишкевича, який переслідував українські школи і православну віру².

Отже, у літопису немає загальної оцінки політики Речі Поспо­литої щодо України, хоч причин для приховання поглядів автора літопису в цьому випадку не було жодних.

Багато сторінок літопису присвячено українсько-російським історичним і політичним стосункам другої половини XVII ст. О. Левицький та інші вчені, передусім на основі титулування авто­ром російських царів («его царское величество», «его царское пре-світлое величество всея Росії самодержец» і под.), а також грунту­ючись на твердженні літописця про видатну історичну подію — Переяславську раду 1654 р.,що «по усей Україні увесь народ з охотою тое учинил», і «немалая радость межи народом стала», зробили висно­вок, що літописець прихильно ставився до Росії і російських царів³.

А втім ставлення Самовидця і до Росії також конкретне, часто приховане і не завжди виразне. Передусім Самовидець надто симпатизує московському цареві Федорові. В оповіданні за 1682 р. про його смерть він пише: «Государ цар московскій и всея Россії Феодор Алексіевич помер с жалем усего християнства в молодих літах, которій великую любов до нашого народу міл, бо и набожен-ства на Москві нашим напівом по церквах и по монастирах отпра-вовати приказал, и одежу московскую отмінено, але понашому носити позволил»⁴.

Співчуває Самовидець і московському патріархові Никону, якого 1667 р. було засуджено, оскільки, твердить літописець, «жадной ереси на патриярху не показалось, тилко з ненавести тое учинили бояре»⁵.

На думку М. Петровського, Самовидець виявляє своє неприхиль­не ставлення до Петра І за його роль ката⁶, що на Україні в усі часи було гидким фахом, а також до В. Голіцина і В. Шереметьєва*. Одначе два останні приклади не переконливі.

В окремих місцях літопису Самовидець досить обережно вислов­лює своє невдоволення політикою царизму щодо України, зокрема в розповіді про 1667 р., коли посланці Брюховецького скаржились у Москві на кривди воєвод і не одержали відповіді: «Также и по­сланці гетмана Бруховецкого частіе на Москві бьівали в кривдах от воєвод, зостаючих по городах, от которих люде поносили, на що жадного респонсу не одержовал, а найболше як бьіл подписок с канцеллярії Мокріевич и Карбанович, тіе знати дали, же козаки юже ні защо, и якоби ляхом вскорі Україну отдадут»².

Загальне обурення і бунти спалахнули на Україні, тілько-но російські воєводи «людей тяглих повернули в послуженство», поча­ли збирати «подачку» і стали забороняти переходити в козацтво, бо за давньою традицією «на Запорожже волно йти в "козацтво так козакові, яко теж и мещанину, там того не постерігают» (1667 р.).

На основі ряду документів М. Петровський переконливо трак­тує часто вживані в літопису вислови «его царское величество» і подібні, вбачаючи в них звичайну термінологію титулування, вживання якої літописцем не може свідчити про його прихильне ставлення до царів³.

Отже, у літопису Самовидця немає якогось загального ставлення до російських царів, бояр, воєвод і духовенства. Його оцінки тих чи інших подій і явищ з історії українсько-російських стосунків є безпосередніми і конкретними.

Легко збагнути оцінку Самовидцем політики Кримського хан­ства і Туреччини щодо України. Вона в усіх випадках є негативною і грунтується, зокрема, на релігійних переконаннях автора.

Самовидець засуджує напади турецько-татарських орд на мол­давські землі, приязно ставлячись до одновірної Молдавії.

Він також з радістю згадує окремі випадки, коли австрійські й венеціанські війська завдавали поразки турецько-татарським військам, разом з тим він неприязно ставиться до австрійських єзуїтів.

Отже, автор літопису виявляв досить велику зацікавленість політичними та іншими зв'язками рідної йому України з сусідніми країнами. Ця обставина, безсумнівно, збільшує цінність літопису Самовидця як історичного джерела.

Літопис Самовидця помітно вплинув на дальший розвиток ук­раїнської історіографії. Глибокі сліди цього впливу особливо помітні в багатьох літописних працях XVIII ст. Літопис Самовидця, наприклад, є істотним джерелом праці Граб'янки, зокрема її другої частини, у якій зображені історичні події після 1667 р., прямо чи посередньо — праці С. Величка.

Літопис Самовидця в пізніших списках був органічно вплетений в інший відомий твір XVIII ст. «Короткий опис Малоросії», з до­датком кількох сторінок, що мали доповнити українську історію перед 1648 р., і закінчення, у якому події літопису Самовидця про­довжено з 1703 по 1734 р. До того ж і сам цей твір взагалі був напи-саний на підставі літопису Самовидця.

На його основі або ж «Короткого опису Малоросії» були складені і компілятивні праці Я. Лизогуба та В. Рубана. Один з останніх українських істориків-компіляторів XVIII ст. О. Рігельман майже весь текст літопису Самовидця переніс до своєї праці, переклавши його російською мовою, знав його й автор «Истории руссов».

Різними шляхами літопис Самовидця сприяв розвитку окре­мих історіографічних творів за кордоном. «Короткий опис Мало­росії» послужив німецькому історикові Шереру як одне з голов­них джерел його праці про Україну, а також історикові Гаммеру — про Туреччину. Усе це пояснюється тим, що літопис Самовидця був написаний сучасником подій, і в ньому є, крім української історії, сторінки, присвячені подіям в інших країнах, передусім у Польщі й Росії. Через те цю працю як історичне джерело охоче використовували російські, білоруські, польські та інші історики.

У XIX ст. літопис Самовидця широко використовували майже всі українські історики, що досліджували надзвичайно багату на події історію України другої половини XVII ст. Це зумов­лене значною мірою тим, що в першій половині XIX ст. ще не бу­ли опубліковані достовірніші за літописи історичні документи. До то­го ж літописи давали зв'язний суцільний виклад подій про Ук­раїну.

Після того, як 1846 р. літопис Самовидця був опублікований, про нього з'явились окремі дослідження, а історичні праці містили посилання на це джерело.

«Надзвичайно важливою» і «дорогоцінною», «однією з найцінні­ших історичних пам'яток» української історіографії XVII ст., «кращим оригінальним» українським літописом, «об'єктивною і безпристрасною» називали цю пам'ятку О. Бодянський, М. Макси­мович і О. Левицький.

Подібну оцінку літопису дають у своїх працях також інші вчені, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій, М. Петров-ський та ін.

Особливо вплив літопису Самовидця позначився на історичних поглядах його популяризатора П. Куліша, який сприйняв думки автора про історичні події на Україні в другій половині XVII ст., його оцінки козацьких низів та інших шарів українського су­спільства.

У своїх працях Куліш посилався на літопис Самовидця як на пам'ятку, що «не має нічого рівного собі серед українських джерел», а сторінки літопису про події на Україні 1663 р. послужили Кулішеві сюжетом для його роману «Чорна рада».

З літописом Самовидця був знайомий уже на початку своєї твор­чої діяльності Тарас Григорович Шевченко. За його власним свід­ченням, він «літописи напам'ять» знав, і «оживала його душа», ко­ли перечитував їх. Після виходу в світ літопису Самовидця Шев­ченко разом з іншими літописами тримав його на своїй полиці.

Як достовірне і важливе історичне джерело літопис Самовидця використовували українські історики М. Костомаров, О. Лазарев­ський, О. Левицький, Д. Яворницький, Д. Багалій, І. Крип'якевич та ін., а також російські, білоруські, польські, молдавські.

Звертаються до праці Самовидця і сучасні українські істо­рики.

Як видатну пам'ятку історії української літератури та україн­ської літературної мови літопис Самовидця високо оцінювали також українські філологи О. Огоновський, М. Петров, П. Житецький, М. Возняк, О. Білецький.

Заслужену оцінку українським літописам, зокрема й Самовидце-вому, дав Іван Франко. Розглядаючи український літературний процес як безперервний і органічний, учений чітко визначив роль і місце літописів у розвитку нової української літератури, історіо­графії та суспільно-політичної думки на Україні XIX ст.

Як пам'ятку української літератури, давньоукраїнської мови і джерело історичних подій літопис Самовидця використовували і захоплювались ним українські письменники І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, Леся Українка, 3. Тулуб, О. Довженко та ін.

Цікавою і важливою є думка Лесі Українки про українські літописи як першоджерела нової української літератури. З цього приводу в листі від 24 травня 1912 р. до А. Кримського вона писала: «Гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (авторське підкреслення.— Я- Д) (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там «Волинську літопись» чи «Само­видця», то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує у сучас­них істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети»¹.

Все це свідчить про великий вплив літопису Самовидця на дальший розвиток української історіографії та важливе значення його як пам'ятки української літератури й мови.