Загальна характеристика простого речення

Просте речення визначається як синтаксична одиниця, що характеризується наявністю одного граматичного центра. При цьому граматичний центр простого речення формують або два головні члени, або один головний член. Наприклад: Чорні хмари росли на крайнебі (М. Коцюбинський); Добиралося за північ (Панас Мирний).

У традиційних синтаксичних описах прості речення класифікуються за такими ознаками:

1) будова граматичної основи (двоскладні / односкладні речення);

2) наявність / відсутність конструктивно необхідних членів (повні / неповні речення);

3) наявність / відсутність другорядних членів (поширені / непоширені речення);

4) наявність у структурі однорідних членів, відокремлень, вставних та вставлених компонентів, звертань (ускладнені / неускладнені речення);

5) мета висловлювання (розповідні, питальні, спонукальні речення);

6) наявність / відсутність емоційного забарвлення (окличні / неокличні речення).

Основними поняттями у класифікаційній системі простих речень виступають «двоскладність» та «односкладність», оскільки саме вони представляють таку головну, визначальну, конструктивну ознаку простого речення, як наявність граматичного центра. У двоскладних реченнях граматичний центр формують два головні члени — підмет і присудок, в односкладних — один головний член речення.

Розділ I. Двоскладне речення

У традиційній синтаксичній науці двоскладне речення розглядається як різновид простого речення, граматичний центр якого формують два головні члени — підмет і присудок. Наприклад:

Життя пронизало всесвіт своїми стрілами... (В. Підмогильний);

Зорі тихо блищали на темному небі (М. Коцюбинський);

Той камінь був розпечений, як залізо в батьківському горні, до білого (І. Багряний).

За підметом і присудком у двоскладному реченні закріплені дві функції:

1) семантична:

— позначення підметом носія ознаки, вираженої присудком;

— називання присудком дії, стану, процесу, ознаки стосовно їх носія, позначеного підметом;

2) граматична:

— встановлення граматичного зв’язку між підметом і присудком, що визначається як взаємозалежність, взаємна координація;

— вираження присудком предикативності, що постає як граматичне значення речення.

Граматичний зв’язок між підметом і присудком є формальним вираженням змістового зв’язку між ними. Цей зв’язок є взаємозалежністю, коли кожен компонент передбачає форму іншого. З одного боку, присудок, називаючи дію, стан, процес, ознаку, які пов’язані з певним суб’єктом, керує підметом — вимагає від нього форми називного відмінка, типової форми вираження суб’єкта. З іншого боку, підпорядковуючи собі підмет, присудок сам йому підпорядковується — узгоджується з підметом у певних категоріях (рід, число, особа), тобто набуває певних граматичних форм відповідно до своїх морфологічних особливостей. Наприклад:

Зорі тихо блищали на темному небі (М. Коцюбинський).

Присудок блищали визначає форму називного відмінка іменника-підмета зорі; водночас дієслівна форма блищали узгоджується з іменником у категорії числа (порівняй: зорі — множина // блищали — множина).

Той камінь був розпечений... до білого (І. Багряний).

Присудок був розпечений узгоджується з керованою формою називного відмінка підмета камінь у таких категоріях, як відмінок (камінь — наз. відм. // розпечений — наз. відм.), рід (камінь — чол. рід// був — чол. рід, розпечений — чол. рід), число (камінь — однина // був — однина, розпечений — однина).

У тих випадках, коли підмет виражений не іменником або займенником, а інфінітивом чи субстантивованими частинами мови, дієслово специфічно реагує на неохарактеризованість підмета щодо роду, числа та особи і обирає так звану безособову форму — форму 3-ої особи однини теперішнього і майбутнього часу або середнього роду однини минулого часу. Порівняй: [Іноді йому щастить, і] його молоде «я» рухає думку (Ю. Яновський); Раптом почулось у віддаленні «ура» (О. Довженко).

Таким чином, координація як граматичний зв’язок між підметом і присудком — це своєрідне реагування форми присудка на форму підмета, яка ним самим і визначається.

Окрім участі у координації, присудок виконує другу, не менш важливу, граматичну функцію, яка полягає в актуалізації виражених ним дії, стану, процесу, ознаки. Іншими словами, саме в присудку зосереджене граматичне значення речення — предикативність, що постає як відношення змісту речення до дійсності.

Предикативність оформлюється за допомогою таких граматичних категорій, як-от:

1) об’єктивна модальність;

2) синтаксичний час.

Модальність — стосунок повідомлюваного в реченні до реального чи ірреального плану дійсності. Значення модальності виражається способовими формами дієслова або дієслова-зв’язки. При цьому форми дійсного способу виражають значення реальної модальності, форми умовного і наказового способів — значення ірреальної модальності.

Значення реальної модальності супроводжується актуалізацією в часі. Предикативне значення часу знову ж таки виражається часовими формами дієвідмінюваних дієслів та дієслів-зв’язок. Наприклад:

Учень пише (1) — Ніч темна (2)

Речення виражають предикативне значення реальної модальності теперішнього часу. Засобом вираження такого значення в реченні (1) виступає форма дійсного способу теперішнього часу дієслова писати (див. пише), у реченні (2) — форма дійсного способу теперішнього часу дієслова-зв’язки бути, яке матеріально не виражене (порівняй: Ніч є темна).

Учень писав (1) — Ніч була темна (2)

Речення виражають предикативне значення реальної модальності минулого часу. Засобом вираження такого значення в реченні (1) виступає форма дійсного способу минулого часу дієслова писати (див. писав), у реченні (2) — форма дійсного способу минулого часу дієслова-зв’язки бути (див. була).

Учень писав би (1) — Ніч була б темна (2)

Речення виражають предикативне значення ірреальної модальності. Засобом вираження такого значення в реченні (1) виступає форма умовного способу дієслова писати (див. писав би), у реченні (2) — форма умовного способу дієслова-зв’язки бути (див. була б).

Таким чином, двоскладне речення постає як таке, особливість структури якого визначається характером двох головних членів — підмета і присудка.

Підмет є головним членом двоскладного речення, який позначає носія дії, стану, процесу, ознаки, вираженої присудком; має форму називного відмінка іменника або займенника, з якою узгоджується форма присудка.

Присудок називає ознаку, дію, стан чи процес, які стосуються підмета; вказує на їх модально-часову характеристику; перебуває у двобічному (предикативному) зв’язку з підметом і виражається спеціалізованими для присудкової функції дієслівними формами.

Підмет і присудок, що утворюють граматичний центр двоскладного речення, визначаються варіативністю щодо морфологічного оформлення та структури. З огляду на це можуть виникати певні труднощі при їх виділенні в реченні та синтаксичному аналізі.