4. Неп: заходи, результати.

На Х з’їзді РКП (б) у березні 1921 р. було проголошено перехід до нової економічної політики, яку було запроваджено на зміну політиці «воєнного комунізму». 16 червня 1921 р. В.І.Ленін допустив можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабах усієї країни. Керівники держави вважали, що все це посилить особисту зацікавленість у результатах праці. Появу непу зумовила необхідність налагодити еквівалентний обмін продукцією між містом і селом, створити сприятливі умови для відбудови господарства. Спочатку неп розглядався більшовицькими лідерами як тактичний хід, тимчасовий відступ, лише згодом – як один з можливих шляхів до соціалізму.

Нова економічна політика (неп) – економічна політика більшовиків у 1921 -1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

 Основні заходи:

1. сільське гос­подарство: скасування продрозкладки, введення продподатку, дозвіл оренди землі, дозвіл використовувати найману працю, розвиток різних форм кооперації, скасування кругової поруки.

2. промисловість: продаж у приватну власність дрібних та частини середніх підприємств, дозвіл оренди та найманої праці, об’єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок, скасування загальної трудової повинності, перехід від зрівняльної до відрядної зарплатні, дозвіл на створення концесій.

3. фінанси та торгівля: поновлення вільної торгівлі, введення державних податків, платні за транспорт,комунальні послуги, випуск конвертованого червонця, поступове вилучення старих грошових знаків.

Результати НЕПу: зростання господарчої ініціативи, зацікавленості у результатах праці, що привело до підвищення продуктивності праці; швидкі темпи відбудови народного господарства країни: до 1926 р. економіка вийшла на довоєнний рівень 1913 р.; зростання життєвого рівня населення; незмінність авторитарного характеру політичної системи, що породжувало сумніви відносно тривалості НЕПу.

Ліквідація судової системи та інших правоохоронних органів була складовою частиною більшовицької програми повної руйнації залишків структур державного апарату царського режиму, Тимчасового уряду, Центральної ради, Гетьманату та Директорії.

5. Репресивна політика сталінського режиму 1930-х рр.

У довоєнний період, починаючи з 1929 р., в Україні виокремлюють три хвилі масових репресій. Перша хвиля – 1929-1931 рр., – процеси депортації і розкуркулення. Вони були спрямовані здебільшого проти тих, хто виступав проти насильницької колективізації. Друга хвиля – 1932-1934 рр. – після вбивства одного з більшовицьких лідерів. Третя хвиля – 1936-1938 роках – «Великий терор».

Водночас із згортанням непу в СРСР розпочалася боротьба зі «шкідниками», що призвела до «шахтинської справи». У зв’язку з цим, влітку 1928 р. на лаві підсудних опинилися й керівники промисловості УСРР. Надалі боротьба з українською інтелігенцією велася на судових процесах «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку».

Національна українська еліта отримала відчутного удару від сталінського терору. 250 працівників Академії наук України репресовано, більше 89 письменників знищено, 64 – заслано.

Нині є вираз про те, що для України 1937 рік (апогей терору) настав у 1933 році. Саме тоді до репресій проти творчої та наукової інтелігенції приєднали «чистку» Наркомату освіти УСРР. Було викрито 200 «антирадянських» елементів. В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100 % керівництва.

Зазнала репресії й армія. Лише за півтора року в Київському й Харківському округах репресовано щонайменше 17 командирів дивізій та 18 командирів бригад. Повністю знищено штаб київського військового округу. Загинули коменданти всіх Укріплених районів.

З середини 1933 р. до листопада 1936 р. тривали кампанії генеральної чистки лав партійно-державного апарату. За підрахунками фахівців жертвами репресій тільки за період з 1933 по 1938 рр. стали 360 тис. громадян України. Постраждали усі верстви суспільства. Слід зауважити, що багато з тих, хто раніше доклав чимало зусиль до виявлення «ворогів народу», у 1937-1938 рр. самі стали жертвами терору. Співавтори сталінського «великого терору», діячі, які очолювали НКВС України, теж стали жертвами репресій.

Усього в республіці було знищено 1193 працівників НКВС, які свого часу працювали в цьому наркоматі на керівних посадах.

Таким чином, в Україні, як і загалом в СРСР у 20-30-х рр. було встановлено тоталітарний режим. Усунувши з політичної арени представників інших політичних сил, більшовики на чолі з Й.Сталіним встановили тотальний контроль над усіма ланками суспільного життя, створивши своєрідне «державосуспільство». За допомогою комуністичної ідеології партійно-державний апарат для зміцнення своєї влади вдався до різних форм репресій (розкуркулення, депортації, викриття «шкідницьких організацій» тощо). Україна зазнала величезних демографічних втрат, було заблоковано розвиток громадянського суспільства, зруйновано генофонд. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле по коління людей.

Масові репресії в Україні у 1930-х роках

Мордуючи селянство голодомором, комуністичний режим ні на мить не забував і про інтелігенцію, яка очолювала процеси українізації, стимулювала національну самосвідомість українського народу, а відповідно й прагнення реального суверенітету. Цілеспрямована боротьба проти української національної інтелігенції, насамперед тієї, яка брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 рр. та українізації, видатних діячів науки й культури, розпочалася вже наприкінці 1920-х років. її першими наслідками стали викриття згадуваного вже «національного ухилу» в КП(б)У, розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнського боротьбистського центру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» та ін. Застосовуючи фізичний і психологічний терор, каральні органи змушували своїх жертв визнавати членство у цих сфабрикованих «таємних антирадянських організаціях» на показових судових процесах.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі «Спілки визволення України» (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом були знищені. Всього під час процесу і після нього за звинуваченнями в причетності до СВУ було репресовано бл. 30 тис. осіб, переважно інтелігенція і студентство. Один зі слідчих заявив: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання – і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо!»

Після процесу СВУ погром української інтелігенції продовжився. У зв’язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була само розпуститися, а митрополита, десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.

Наступного року значну частину інтелігенції було звинувачено у належності до вже іншої «ворожої організації» – «Українського національного центру». Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк від трьох до шести років. М. Грушевського як керівника «бойової націонал-фашистської організації» та «теоретика буржуазного націоналізму» вислали до Росії, де він 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т.зв. буржуазні націоналісти.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева. Разом з ним прийшли новий голова Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) - В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з’явилася у 1920-ті роки. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з’їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період «розстріляним відродженням».

Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але незабаром настала і їх черга. У 1932 р. ЦК ВКЩб) звинуватив КП(б)У в толерантності до українського «націоналістичного ухильництва». У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації за кілька років зменшилася удвічі. Виключення з партії та звільнення з роботи тягнуло за собою арешт і розстріл, у кращому випадку – вислання й ув’язнення в таборах. На зміну десяткам тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших радянських республік.

Якщо репресії кінця 1920-х - першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937-1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти «ворогів народу». За особистою вказівкою Сталіна заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі «Сухановка» існувало не менше 52 видів катування.

Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.

Нерідко масові страти в’язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат. Так, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту було виконано смертні вироки 1111 в’язням Соловецького табору особливого призначення.

Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в У PCP від репресій у 1927-1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.

Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов’язаних родинними узами з репресованими, – т.зв. «членів сімей ворогів народу», сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. ВІН залишився в пам’яті людства під назвою Великого Терору.