1. Необхідність, суть антимонопольної політики та її теоретичні засади.

Історія монополії сягає сивої давнини. Ще давньогрецький філософ Арістотель називав її "мистецтвом наживати майно", зазначаючи, що "вигідно в розумінні наживання майна, якщо хтось зуміє захопити будь-яку монополію". У своїй праці «Політика» він описав, як Фалес Мілетський, передбачивши хороший урожай маслин, завчасно скупив всіх робітників, а потім по завищеній ціні перепродавав їх. За його словами такими методами користувались і стародавні держави для отримання прибутку. [6, с.147]

Якщо розглянути період Середньовіччя, то ми побачимо, що у цей час монополії були повсюди. Це, насамперед, проявлялося у формі феодів – монопольного права на землю феодалів. Селяни особисто, поземельно, судово-адміністративно то військово-політично залежали від землевласники. Значного поширення набув баналітет — монопольне право феодалів на господарські об'єкти для переробки сільськогосподарської продукції. Оскільки засобами виробництва володіло тільки невелика кількість осіб, то вони мали можливість диктувати свої умови на ринку, в тому числі й в закордонній торгівлі. Англійський філософ Томас Гоббс монополію називає корпорацією, яка діє з метою "збільшення прибутків шляхом монопольного права у купівлі й продажу як удома, так і за кордоном". [17, с.42]

Як ми бачимо монополії існували на всіх етапах процесу розвитку товарного виробництва та панівної тенденції вони набули лише в кінці XIX ст., коли в економіці багатьох країн панувала криза. Взаємозв’язок економічної кризи 1873р. і монополій показує нам одну з основних причин монополізації : прагнення уникнути кризових потрясінь за допомогою об’єднань. Тогочасні економісти ще називали монополії «дітьми кризи», показуючи їх взаємозв’язок з кризовими процесами. Саме в цей період бере свій початок історія боротьби держави з монополією. Загалом, до визначення поняття слова «монополія» можна підходити по-різному:

• монополія – це ситуація на ринку, коли один продавець (виробник) чи покупець (споживач) отримує можливість контролювати ціноутворення і, на цій основі, одержувати додатковий дохід; [7, с.256]

• монополія – це велика компанія, яка контролює виробництво та збут відповідного товару;

• монополія – виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі. [20]

У кожної країни різні характеристики до визначення того, чи займає підприємство монопольне положення. Наприклад, в Україні вважається, що суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище якщо [11]:

• на цьому ринку немає жодного конкурента;

• немає значної конкуренції через обмежений вступ інших підприємств на ринок;

• частка суб’єкта господарювання на ринку становить понад 35% і він не може довести, що зазнає значної конкуренції;

• суб’єкт господарювання займає менше 35% ринку, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, через те, що конкуренти володіють порівняно невеликою часткою ринку.

Окрім цього, кожен з двох або більше суб’єктів господарювання займає монопольне домінуюче становище якщо:

• стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених якоюсь з попередніх умов;

• сукупна частка не більше ніж трьох підприємств складає на ринку більше 50%;

• сукупна частка не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належить більше 70%.

У більшості держав ці характеристики дуже схожі до наших. Зазвичай відмінність полягає тільки у величині відсотків. Законодавство кожної країни визначає власну відсоткову межу, перетнувши яку суб’єкт господарювання вважається монополістом, залежно від державного устрою і соціально-економічної політики. Так, у Великобританії ця цифра складає 25%, у США – 39,7%, а у Японії – 50%.

Варто зазначити, що в країнах з ринковою економікою ставлення до такого явища як монополія зовсім неоднозначне. З однієї сторони, монополії мають свої преваги для суспільства, з іншої – більш значні недоліки.

Ці преваги проявляються, насамперед, в [7, c.272]:

• підвищенні ефективності виробництва і, відповідно, якості і обсягів суспільного продукту;

• прискоренню розвитку НТП (тільки великі підприємства здатні створювати наукові лабораторії і дослідницькі центри);

• відіграють роль своєрідного буфера, стримуючи падіння виробництва та зростання безробіття на фазі економічного спаду.

З іншого боку, історія розвитку монополій одночасно є історією боротьби з ними через те, що [7, c.273]:

• монополізація супроводжується особливим характером ціноутворення – монопольні ціни вищі за ціни конкурентного ринку;

• монополії враховують витрати найзбитковішого підприємства і на основі цих витрат формують ціну;

• фірми-монополісти не завжди використовують свої можливості для забезпечення науково-технічного прогресу;

• монополія деформує структуру ринку – підтримує на плаву неперспективні галузі і утискає ті галузі, які могли б розвиватися;

• монополізація супроводжується нерівномірністю у розподілі доходів.

Саме тому і виникає необхідність у проведенні державою рішучих дій з метою регулювання дій монополій (це насамперед стосується тих монополій, створенню яких держава не може запобігти), а також недопускання їх формувань (там, де це можливо). З цією метою у складі соціально-економічної політики багатьох країн засновується така ланка як антимонопольна політика.

Антимонопольна політика (демонополізація економіки та розвиток конкуренції) - економічна політика, спрямована на запобігання монопольній діяльності, її обмеження та припинення, а також на розвиток конкуренції.

Першим антимонопольним правовим актом вважається Акт Шермана – перший антитрестовий (антимонопольний) закон США, який проголошував злочином обмеження торгівлі шляхом об’єднання в трести. Він був схвалений Сенатом США 8 квітня 1890р. (хоча насправді у Канаді за рік до Акту Шермана був прийнятий закон «Про запобігання і подолання об’єднань, направлених на обмеження торгівлі», а також схожі законодавчі акти запроваджувалися на регіональному рівні ще раніше до того) . Акт Шермана був спрямований не проти монополій як таких, а проти явних обмежень свободи торгівлі – в тому числі, персонально проти Джона Рокфеллера і його Standard Oil. Тим не менше, цей закон так і не вдалося втілити в життя до 1904р. через потужний тиск з боку великих корпорацій [1]. Згодом його було доповнено і уточнено в законах про Федеральну торгову комісію, Законі Клейтона тощо. З Америки активно почали брати приклад багато країн і утворювати свої антимонопольні закони. В Європі першими серед таких були Франція, Італія, Бельгія, Великобританія, Німеччина [27, c.430].

В Україні антимонопольна політика здійснюється на таких засадах [25]:

• комплексного запровадження заходів у взаємозв'язку з іншими напрямами економічної реформи;

• диференційованого підходу до об'єктів демонополізації з урахуванням їх економічного становища, ролі в народному господарстві, національних інтересів України;

• виділення етапів реалізації проміжних цілей і пріоритетних завдань;

• координації з відповідними заходами у зовнішньоекономічній сфері;

• додержання чинного законодавства України;

• забезпечення гласності.

В постанові Верховної Ради України «Про Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції» вказано, що суб’єктами демонополізації, антимонопольного регулювання та застосування антимонопольного законодавства можуть виступати:

• Верховна Рада України;

• Президент України;

• Кабінет Міністрів України;

• Антимонопольний комітет України;

• Фонд державного майна України;

• центральні та місцеві органи державної виконавчої влади;

• керівництво і трудові колективи підприємств, які керуються ініціативою демонополізації економіки;

• покупці, які виявляють ініціативу щодо приватизації структурних підрозділів підприємств.

Об'єктами демонополізації та антимонопольного регулювання є:

• монополізовані ринки у визначених територіальних і товарних межах;

• господарюючі суб'єкти, що займають монопольне становище на ринках;

• державні організаційні структури монопольного типу;

• центральні органи державної виконавчої влади, рішення або дії яких негативно впливають або можуть вплинути на конкуренцію.

Серед законів України, положення яких присвячені регулюванню питань захисту економічної конкуренції, необхідно назвати такі:

• від 26 листопада 1993 р № 3659-ХІІ «Про Антимонопольний комітет України»,

• від 7 червня 1996 р № 236/96-ВР «Про захист від недобросовісної конкуренції»,

• від 20 квітня 2000 p. № 1682-Ш «Про природні монополії»;

• від 1 січня 2001 р. № 2210-Ш «Про захист економічної конкуренції»

Основним виконавчим органом влади України, що здійснює антимонопольне регулювання є Антимонопольний комітет.

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель [9]. Він був створений 26 листопада 1993 року.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики України, яка здійснюється за наступними напрямами:

• здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

• контроль за концентрацією та узгодженими діями суб’єктів господарювання;

• контроль за регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;

• сприяння розвитку добросовісної конкуренції ;

• методичне забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Варто зазначити, що не всі країни мають свою антимонопольну політику. Не мають ніяких законодавчих актів у цій сфері, зазвичай, слаборозвинені або молоді країни. На сьогоднішній день не здійснюють ніяких заходів у сфері антимонопольного регулювання такі країни як Афганістан, Гонконг, ОАЕ, Ангола, Нігерія, Андорра, Грузія, Куба, Болівія, Еквадор та інші.

Щодо головних органів здійснення антимонопольної політики, то у провідних країни вони такі: у Австралії - Австралійська комісія з питань конкуренції та захисту споживачів; в Канаді – Конкурентне бюро; в Чехії - Управління із захисту економічної конкуренції; у Фінляндії - Управління з питань вільної конкуренції і фінансового регулювання та нагляду; в Німеччині - Федеральне конкурентне відомство; у Греції - Комітет з питань конкуренції; в Угорщині - Управління з питань економічної конкуренції; в Італії - Конкурентне відомство Італії; в Японії - Комісія справедливої торгівлі; у Мексиці - Федеральна комісія з питань конкуренції; в Норвегії - Конкурентне відомство Норвегії; у Польщі - Управління з питань конкуренції та захисту споживачів; у Швеції - Конкурентне відомство; у Швейцарії - Федеральна комісія з питань конкуренції; у Великобританії – Управління справедливої торгівлі; в Росії – Федеральна антимонопольна служба. В США антимонопольне регулювання здійснюється через Департамент юстиції.

Крім державних органів регулювання, конкуренція на зарубіжних ринках контролюється міжнародними та наднаціональними організаціями, до яких належать Європейське конкурентне відомство, Міжнародна конкурентна мережа, Організація з економічної кооперації та розвитку. Можна сказати, що захист конкуренції в розвинутих країнах світу здійснюється дворівнево: на рівні держави та на рівні міжнародних організацій.