Джерело: Володимир Лапицький 25 років служіння безпеці і співробітництву в Європі // «Дзеркало тижня» №33, 19 серпня 2000

Довідково: До проблеми головування України в ОБСЄ.

Український журнал - 3/2011 Олександр Павлюк: «Для України головування в обсє може стати кроком в напрямку європейської інтеграції»

Спілкувався Михайло Самусь, Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння, Прага

  

Україна вперше у своїй історії отримала право головувати в Організації з безпеки та співробітництва в Європі у 2013 році. Наскільки позитивним, корисним чи, може, навпаки, шкідливим, буде для неї цей процес, пояснює керівник Служби зовнішніх зв’язків ОБСЄ Олександр Павлюк.

  Олександре, наскільки важливою є роль ОБСЄ у сучасній архітектурі європейської безпеки, особливо з погляду на триваючу трансформацію всього безпекового простору в Європі та провідних світових безпекових організацій на кшталт НАТО чи ООН?

Насамперед варто зазначити, що ОБСЄ є найбільш представницькою безпековою організацією в своєму регіоні. ЄС має 27 членів, НАТО — 28, навіть до Ради Європи входить лише 47 країн. У той час як ОБСЄ налічує 56 держав-учасниць. Як наслідок, ОБСЄ є до певної міри дзеркалом, в якому відображаються головні тенденції розвитку в євроатлантичній та євразійській безпеці, а також політичним термометром, що вимірює температуру міждержавних відносин на широкому просторі «від Ванкувера до Владивостока». Відповідно, роль і функції ОБСЄ, як регіональної безпекової організації, еволюціонували з моменту її утворення до сьогоднішнього дня паралельно з тим, як змінювалася європейська безпека. Можна виокремити три головні етапи. Перший охоплює період від заснування Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у 1975 році до падіння «залізної завіси» в 1989 році. Це був час ідеологічного і військово-політичного протистояння двох кардинально відмінних соціально-економічних і політичних систем. За тих умов НБСЄ виконувала роль своєрідного моста між Заходом і Сходом та форуму, де вирішувалися питання роззброєння і контролю над озброєннями, розроблялися заходи довіри у воєнно-політичній сфері, а також обговорювалися проблеми прав людини і базових свобод. Другий етап розпочався із закінченням «холодної війни» і тривав десь до кінця 1990-х років. Характерною ознакою цього етапу було визнання всіма державами регіону спільних цінностей та прагнення посткомуністичних країн до демократичних змін. НБСЄ, котра наприкінці 1994 року була перейменована на ОБСЄ і з конференції перетворилася на організацію зі своїми постійнодіючими структурами, надавала активну підтримку процесам трансформації в посткомуністичних країнах, а також була покликана опікуватися конфліктами, що спалахнули в її регіоні. Саме ОБСЄ була і залишається безпосередньо залученою до вирішення конфліктів у Нагорному Карабаху, Грузії та Придністров’ї. З початку ХХІ століття ОБСЄ, можна сказати, перебуває у перехідному періоді, так само, як на роздоріжжі опинилася система європейської безпеки. Події 2008 року, насамперед війна у Грузії, засвідчили, що на просторі ОБСЄ ще існують серйозні проблеми, а майбутнє європейської безпеки потребує широкого і змістовного обговорення. 

  І як же ОБСЄ реагує на ці виклики часу?

Якщо говорити про роль ОБСЄ у сучасній безпеці, то можна окреслити кілька аспектів. По-перше, ОБСЄ залишається постійнодіючим форумом для політичного та безпекового діалогу, в тому числі й щодо майбутнього європейської безпеки. По-друге, ОБСЄ є носієм широкого кола політичних зобов’язань, що їх було розроблено і схвалено державами-учасницями протягом 35 років існування організації, починаючи з Гельсінського Заключного Акту 1975 року. Ці зобов’язання поширюються на всі три безпекові виміри — воєнно-політичний, економіко-довкільний та гуманітарний. Одночасно, ОБСЄ — це ще й інструмент, який допомагає країнам в імплементації взятих на себе зобов’язань. По-третє, ОБСЄ продовжує залишатися важливим інструментом у сфері раннього виявлення, попередження, розв’язання конфліктів та постконфліктної реабілітації. Нарешті, протягом останніх років ОБСЄ приділяє дедалі більше уваги новим, транснаціональним викликам безпеці, таким, як тероризм, торгівля людьми, питанням енергобезпеки та іншим.  

  Якщо казати про реформування та удосконалення ОБСЄ, чи не йде зараз мова про здійснення кроків у напрямку перетворення організації на більш дієвий механізм, зокрема, як це запропонував президент Росії Дмитро Медвєдєв?

Питання щодо майбутнього європейської безпеки, а це включає й підвищення ефективності самої ОБСЄ в загальній системі європейської безпеки, були предметом постійного обговорення між державами-учасницями, починаючи з літа 2009 року і дотепер, насамперед у рамках так званого Корфського процесу, що його було започатковано Грецією під час головування в ОБСЄ у 2009 р. і продовжено Казахстаном, який очолював організацію в 2010 р. Згадана пропозиція президента Росії Д.Медвєдєва щодо укладення юридично-зобов’язуючого договору з європейської безпеки, скажімо так, стимулювала обговорення в ОБСЄ концептуальних питань європейської безпеки. Хоча до цієї ідеї, як відомо, було різне ставлення, але зрештою, було вирішено, що широкий діалог про сучасний стан і майбутнє європейської безпеки, дійсно, потрібен. І майданчиком для такого обговорення було обрано передусім ОБСЄ. Тому що це єдина регіональна організація, яка включає всі країни, що розташовані на просторі від Ванкувера до Владивостока, і яка від самого початку побудована на всеохопному підході до питань безпеки. Якщо російські пропозиції були сконцентровані на воєнно-політичних питаннях, то інші держави-учасниці ОБСЄ, у першу чергу країни ЄС та США, наполягли на тому, аби розглядати європейську безпеку в комплексі, тобто в усіх трьох вимірах. Саме такий підхід було застосовано під час Корфського процесу — низки неформальних зустрічей на рівні Постійних представників при ОБСЄ у Відні. Було також підкреслено, що діалог не повинен мати за мету заміну чи послаблення існуючих в Європі безпекових структур; натомість мова йде про покращення співпраці між ними. Крім того, наголос було зроблено на перепідтвердженні принципів і зобов’язань, що їх зафіксували держави-учасниці ОБСЄ в Гельсінському Заключному Акті 1975 р., Паризькій хартії 1990 р., Стамбульській хартії 1999 р. та інших документах і рішеннях організації. Чи не найвагомішим результатом Корфського процесу стало рішення держав-учасниць щодо проведення саміту ОБСЄ в Астані 1–2 грудня 2010 р.  

  Якими є підсумки цього саміту і чи виправдав він сподівання?

Сам факт проведення зустрічі глав держав і урядів в Астані став для ОБСЄ непересічною подією, особливо, якщо взяти до уваги те, що це був перший саміт організації за останні 11 років. Нагадаю, що попередня така зустріч на найвищому рівні відбулась у Стамбулі в 1999 р., а загалом до Астани було проведено лише 6 самітів НБСЄ/ОБСЄ, 5 з котрих — у 1990-х роках. Від початку передбачалося, що Астанінський саміт буде не підсумковим, а таким, що має зафіксувати певні наміри і започаткувати процес їхньої реалізації. Мені здається, це завдання було значною мірою виконано. За підсумками саміту ухвалено Астанінську ювілейну декларацію, до речі, першу політичну декларацію, яку державам-учасницям вдалося узгодити за останні роки. В чому її зміст? Перше, декларація чітко й однозначно перепідтверджує на найвищому рівні і після тривалої перерви всі принципи і зобов’язання ОБСЄ. Особливу увагу в декларації приділено зобов’язанням, що стосуються прав людини, базових свобод, демократії і верховенства права. Друге, декларація ставить за мету втілення в життя стратегічного завдання утворення «безпекової спільноти» в регіоні ОБСЄ, заснованої на співпраці і принципах неподільної і всеохопної безпеки. Також, правда, очікувалось, що учасники саміту схвалять конкретний план дій для формування цієї спільноти. На жаль, через суттєві розбіжності, пов’язані насамперед із вирішенням «заморожених» конфліктів, план дій ухвалено не було. Втім, глави держав і урядів доручили наступним головуючим організувати продовження процесу з розробки такого плану дій. 

  Тобто, на саміті в Астані питання переформатування ОБСЄ за російським рецептом не ставилось?

Тут треба розрізняти дві речі. Перше, це потреба в діалозі щодо майбутнього євроатлантичної і євразійської безпеки, включно з підвищенням ефективності роботи ОБСЄ. І друге, це конкретна ідея договору з європейської безпеки з юридичними зобов’язаннями. Якщо говорити про перший аспект, то така потреба була визнана всіма державами-учасницями. Якщо говорити про конкретну пропозицію про договір, то вона не зустріла широкої підтримки і, зрештою, не була безпосереднім предметом обговорення в рамках ОБСЄ.  

  У цьому контексті: наскільки проголошення Україною позаблокового статусу змінило її позиції в ОБСЄ і наскільки ОБСЄ змінило ставлення до України, особливо з огляду на нещодавнє рішення щодо головування України в організації у 2013 році?

Якогось зв’язку я тут не бачу. ОБСЄ об’єднує 56 держав, які є дуже різними і у той же час рівними в своїх правах і обов’язках усередині організації. Минулого року ОБСЄ очолював Казахстан, член ОДКБ і СНД; наступного року головуватиме Литва, член НАТО і ЄС; ще за рік цю роль перебере член ЄС і одночасно нейтральна Ірландія. Я навіть сказав би, що прагнення України головувати в ОБСЄ демонструє певну тяглість української зовнішньої політики. Вперше Україна офіційно заявила про намір головувати в ОБСЄ у 2013 р. на засіданні Ради Міністрів ОБСЄ в столиці Словенії Любляні у грудні 2005 р. Пролунало це з вуст тодішнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. Цей намір кілька разів підтверджувався в наступні роки. Зрештою, таку налаштованість України висловив її теперішній міністр закордонних справ Костянтин Грищенко у своєму виступі на Постійній раді ОБСЄ у Відні у червні 2010 р. Як правило, рішення щодо майбутнього головування ухвалюється за 2 роки до його початку. Це консенсусне рішення всіх держав-учасниць, як зрештою консенсусними є всі рішення організації.  

  Що означає на практиці головування в ОБСЄ? Які позитиви від цього може отримати Україна?

Країна, що головує в ОБСЄ, очолює процес політичного діалогу в організації і, певною мірою, задає політичний напрямок її розвитку, визначаючи безпосередні пріоритети діяльності організації протягом одного року свого головування. Тому головування в такій серйозній міжнародній організації це і питання престижу, і доведення свого лідерського потенціалу, і здатності генерувати нові ідеї та вибудовувати часто дуже складний консенсус, зважаючи на існуючі розбіжності в інтересах і позиціях держав-учасниць. Це також нові зовнішньополітичні можливості, що відкриваються. Тут може бути і предметніше долучення до формування зазначеної «безпекової спільноти», і активніша роль у врегулюванні конфліктів, якими займається ОБСЄ, зокрема не тільки у Придністров‘ї, де Україна традиційно є одним з ключових гравців, але також у Нагорному Карабаху та в Грузії. Головування в ОБСЄ — це також величезний досвід багатосторонньої дипломатії. Наприклад, якщо подивитись на попередні роки, то цікаво, що декілька країн, нових членів ЄС, зокрема Польща, Румунія, Болгарія — до вступу у Євросоюз головували в ОБСЄ. І для них це була можливість продемонструвати здатність вести за собою і визначати пріоритети великої європейської організації — досвід, що, я гадаю, їм знадобився пізніше в ЄС. Україна в 2011 році (впродовж шести місяців) буде вперше головувати в Раді Європи, а в 2013 році (протягом цілого року) вперше головуватиме в ОБСЄ. І такий досвід буде просто безцінним. 

  Тобто, можна сказати, що головування в ОБСЄ буде сприяти у просуванні до ЄС?

Так, головування в ОБСЄ може, окрім іншого, стати кроком в цьому напрямку. Але варто пам’ятати, що поряд із зазначеними суттєвими можливостями, головування в ОБСЄ — це ще й велика відповідальність, яка потребуватиме чималих міжнародних зусиль та важкої роботи всередині країни. Від країни, яка головує в ОБСЄ і, тим паче, яка ставить за мету здобуття членства в ЄС, очікується, що вона буде демонструвати високий стандарт, слугувати взірцем у виконанні зобов’язань в рамках ОБСЄ у всіх вимірах безпеки, у тому числі і в людському вимірі. Останнє стосується проведення виборів, забезпечення прав людини, дотримання свободи слова, зібрань тощо. Можна навіть сказати, що це буде своєрідним тестом для української влади.  

  А хто безпосередньо забезпечує головування в ОБСЄ?

Головуючим в ОБСЄ є міністр закордонних справ відповідної країни. Саме на міністра лягає тягар з політичного керівництва досить складною і децентралізованою організацією, якою є ОБСЄ. Велику роль відіграє Постійний представник головуючої країни при ОБСЄ у Відні, який головуватиме на щотижневих засіданнях Постійної ради і організовує весь, фактично щоденний, політичний процес на рівні 56 Постійних представників при ОБСЄ у Відні. З досвіду попередніх головувань, всередині МЗС, як правило, створюється спеціальна робоча група (Task Force), яка забезпечує загальну координацію головування і надає безпосередню підтримку головуючому міністру. З огляду на всеохопний характер ОБСЄ, головування в ній також передбачає добре налагоджену міжвідомчу координацію всередині країни і залучення до різноманітних заходів і проектів ОБСЄ представників та експертів з інших державних структур. Звісно, головуючий тісно співпрацює з Генеральним секретарем і Секретаріатом ОБСЄ у Відні, які надають велику підтримку.  

  На що потрібно звернути головну увагу українській стороні при підготовці до головування?

Безумовно, корисним буде вивчення досвіду головувань в останні роки. Разом із тим, кожне головування є унікальним, адже якою ґрунтовною не була б підготовка і організація, завжди існує компонент непередбачуваності. Наприклад, у 2010 році сталися відомі події в Киргизстані, в сусідній країні до Казахстану, який головував в ОБСЄ. І тут велику роль грає вміння головуючої країни швидко та ефективно реагувати на несподівані виклики, приймати рішення, сприяти консенсусу поміж державами-учасницями, координувати діяльність різних інституцій всередині організації та забезпечувати координацію з іншими міжнародними організаціями.Щодо безпосередньої підготовки, то вона включає, як мінімум, два компоненти: по-перше, визначення політичних цілей і пріоритетів, над якими варто розпочинати думати вже тепер, але які, вочевидь, залежатимуть також від подальшого розвитку самої організації, європейської безпеки та ширших міжнародних процесів до початку українського головування в 2013 р.; і по-друге, організаційне забезпечення головування, включно з відповідними людськими і матеріальними ресурсами, враховуючи той факт, що обсяг завдань перед МЗС у Києві і Постійним представництвом України при ОБСЄ у Відні зросте в рази. До речі, вже починаючи з 2012 року, Україна стане членом Трійки ОБСЄ (до якої входять: країна, яка головує в організації; країна, яка головувала попереднього року; країна, яка головуватиме наступного року). Це значить, що Україна розпочне безпосередню участь у процесі здійснення політичного керівництва організацією і, так би мовити, почне адаптуватися до своєї нової ролі головуючої в ОБСЄ. Як член Трійки, у 2012 р. Україна очолюватиме Контактну групу з середземноморськими державами-партнерами ОБСЄ і у цій якості опікуватиметься розвитком діалогу і співпраці між ОБСЄ та шістьма середземноморськими партнерами. Отож, у 2013 р. Україна матиме чудовий шанс проявити себе як велика європейська країна, яка здатна відігравати вагому регіональну і міжнародну роль. Мені здається, що навіть з огляду на попередній досвід головування українського міністра закордонних справ Геннадія Удовенка на Генеральній Асамблеї ООН та членства України в Раді Безпеки ООН, головування в ОБСЄ буде поки що найбільш масштабним проектом з участі України в роботі великої міжнародної організації. Але я певен, що Україна зі своїм досвідом зовнішньополітичної діяльності має всі шанси успішно впоратися з цим завданням. 

  Олександр Павлюк — керівник Служби зовнішніх зв’язків в Офісі Генерального Секретаря Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Перед цим очолював Київський центр Інституту Схід–Захід (1997–2001), викладав історію в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (1993–1998) та у Рівненському державному педагогічному інституті (1987–1990).Кандидат історичних наук; автор монографії «Боротьба України за незалежність і політика США (1917–1923)» (Київ: УКМА, 1996) і редактор двох англомовних книжок: «Створення системи безпеки у нових країнах Євразії» (Нью-Йорк: M.E. Sharpe, 2000) та «Чорноморський регіон: співробітництво і створення системи безпеки» (Нью-Йорк: M.E. Sharpe, 2004). Він також автор багатьох статей з європейської безпеки і зовнішньої політики України в різних закордонних виданнях. 

Питання 5. Проблеми еволюції НАТО

У листопаді 1989 року було повалено Берлінський мур, що стало символом закінчення холодної війни. За дуже короткий період у Центральній та Східній Європі відбулися значні зміни, і перед НАТО постали зовсім нові проблеми і завдання в галузі безпеки. Безпрецедентні політичні зміни відкрили нові можливості зміцнення безпеки в Європі, але й водночас сприяли виникненню нових ризиків і факторів потенційної нестабільності.

Що можна було зробити, аби не втратити можливість нового, позитивного розвитку системи безпеки Європи після протистояння холодної війни? Які кроки необхідно було зробити для відновлення нормальних відносин між усіма країнами Європи, між Сходом та Заходом? Якої допомоги потребували країни Центральної та Східної Європи для консолідації щойно набутої незалежності і реалізації своїх прагнень брати активну участь у вирішенні проблем міжнародної безпеки як повноправні демократичні держави, як на регіональному рівні, так і на ширшій міжнародній арені?

Лідери держав Альянсу відповіли на ці запитання на Лондонському самміті в липні 1990 року: вони подали руку дружби колишнім супротивникам і запропонували всім країнам Центральної та Східної Європи нові відносини співпраці. Ці глобальні зміни знайшли відображення в новій стратегічній концепції Альянсу, яка була затверджена в листопаді 1991 року і свідчила про нові широкі погляди на проблеми безпеки. В грудні 1991 р. була створена Рада північноатлантичної співпраці (РПАС), яка стала форумом для проведення консультацій з метою зміцнення взаємодовіри. Перед Альянсом відкрились безпрецедентні можливості досягнення своїх цілей суто політичними засобами. Питання оборони залишалися незмінно важливими, але відтепер можна було приділити значно більше уваги економічним, соціальним та екологічним питанням як важливим складовим поширення стабільності і безпеки в усій євроатлантичній зоні. Діалог і співпраця були суттєвими компонентами нового підходу, якого вимагали численні виклики, що постали перед Альянсом.

Після закінчення холодної війни ключовими завданнями стали: зменшення ризику конфліктів, що могли виникнути через непорозуміння або бути спровоковані, а також ефективне врегулювання кризових ситуацій, що могли негативно вплинути на безпеку членів Альянсу, поглиблення взаєморозуміння і довіри між усіма державами Європи, розширення можливостей розвитку щирих партнерських відносин у вирішенні спільних проблем безпеки.

В той час зміни в Європі були такими стрімкими, що перше засідання Ради північноатлантичного співробітництва збіглося з історичною подією: коли учасники засідання узгоджували заключне комюніке, посол Радянського Союзу оголосив, що СРСР припинив своє існування і з цієї хвилини він представляє тільки Російську Федерацію.

Відразу після закінчення холодної війни під час консультацій РПАС обговорювались проблеми безпеки, які були наслідком холодної війни, наприклад, питання виведення російських військ з Балтійських республік. Були також ініційовані заходи політичної співпраці у вирішенні інших питань безпеки і оборони. РПАС відкрила нові шляхи співробітництва в багатьох галузях, проте, головна увага приділялась багатосторонньому політичному діалогу і недостатньо забезпечувала розвиток індивідуальних відносин між окремими країнами і НАТО.

Як ОБСЄ, так і РПАС починається з періоду "холодної війни", коли Європа була "розділена" на Східну та Західну. Першочерговою метою обох організацій було введення процесу інтеграції міх колишніми державами-суперницями; це форуми, на яких відкрито обговорюються симптоми загрози й політика в галузі безпеки. Хоча, обидві установи беруть свій початок з розділу Європи, однією з основних цілей завжди було забезпечення участі неєвропейських держав в європейських справах. Активна участь США й Канади в структурі ОБСЄ вважалося безперечною умовою європейської стабільності. Після розпаду Радянського Союзу ОБСЄ прийняло у свій склад усі колишні радянські республіки, незалежно від їх географічної чи культурної приналежності до Європи.

РПАС було створено з більш специфічною метою, ніж ОБСЄ. Рада повинна була сприяти проведенню консультацій й співпраці між НАТО й колишніми країнами Варшавського договору, з метою адаптувати їх військову політику до нової європейської архітектури безпеки.

Участь в ОБСЄ та РПАС не базується на географічному чи цивілізаційному визначенні району безпеки. Члени як ОБСЄ, так і РПАС, географічно розташовані або на Американському континенті (США, Канада), або в Азії (Грузія, Азейбарджан, Арменія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан), це відносно велика група держав: біля однієї п’ятої серед 55 країн-членів ОБСЄ і однієї чверті серед 40 країн-членів РПАС. Обидві організації не ставлять членство в залежність від культурних чи цивілізаційних норм та цінностей, котрі можуть вважатися специфічно європейськими чи атлантичними.

Центральноазіатські країни автоматично стали членами ОБСЄ та РПАС. Критерії для участі в РБСЄ/ОБСЄ та РПАС не повинні, однак, розглядатися як результат суто історичних обставин, як відсутність чітких критеріїв для визначення того, які нові незалежні республіки повинні бути залучені до процесу інтеграції з західним співтовариством. Навпаки, її слід розглядати як усвідомлений політичний задум – створити нову архітектурі безпеки за умови участі усіх країн, котрі були активними супротивниками в епоху "холодної війни"

Ініціатива "Партнерства заради миру" (ПЗМ) була замислена адміністрацією США та висунута на Брюссельському самміті 10 січня 1994 року. Її розглядали та критикували, як засіб вирішення протиріч серед політики включення та виключення (inclusive and exclusive policies), котру вирішила проводити НАТО в своєму просуванні на Схід. НАТО запропонувала усім членам РБСЄ проводити заходи націлені на воєнну співпрацю в рамках РПАС. В ПЗМ бачили засіб полегшення інтеграції нейтральних та неприєднавшихся західно та східноєвропейських країн в стратегію НАТО.

Інтеграція розглядалася як процес диференціації між перспективними та неперспективними партнерами в розширенні НАТО. ПЗМ полегшило б розширення НАТО уникаючи остаточного виключення неперспективних членів "нової" Європи і навіть проклало б шлях до "особливого поглибленого діалогу" з Росією. ПЗМ було націлене на посилення впливу НАТО не тільки на Західну, а й на Східну Європу, переконавши ряд західних нейтральних країн, таких, як Фінляндія чи Швейцарія, співпрацювати з Північноатлантичним альянсом.

Програма "Партнерство заради миру" - основна програма практичної двосторонньої співпраці між НАТО і окремими країнами-партнерами, яка стала значним кроком на шляху до подальшого розвитку процесу співробітництва між цими країнами. В 1997 році було створено Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка стала наступницею РПАС.

Рада євроатлантичного партнерства об'єднує членів НАТО і партнерів (загалом 46 країн) у форматі багатостороннього форуму для проведення діалогу і консультацій з питань політики і безпеки. Вона також забезпечує політичне підґрунтя для розвитку двосторонніх взаємин між НАТО та окремими країнами, які беруть участь у ПЗМ.

Прийняте рішення щодо створення РЄАП віддзеркалювало необхідність вийти за межі досягнень Ради північноатлантичного співробітництва і створити форум для обговорення питань безпеки, який дав би можливість розвитку вдосконаленої і більш оперативної системи партнерства, що відповідала б дедалі складнішій системі відносин, які розвивалися між партнерами в межах ПЗМ та в контексті миротворчих операцій в Боснії і Герцеговині, де в 1996 році 14 країн-партнерів розгорнули свої контингенти разом з країнами Альянсу.

Водночас приймалися інші рішення, також спрямовані на вдосконалення ПЗМ через активніше задіяння країн-партнерів у процесі планування і прийняття рішень з усього спектра заходів співробітництва. Заснування РЄАП також відкрило програму партнерства, започатковану для співпраці з країнами колишнього Варшавського пакту, і для інших нейтральних країн Західної Європи.

Окрім короткострокових консультацій в РЄАП з поточних питань політики і безпеки, відбувається і процес довгострокових консультацій та розвитку співробітництва в багатьох галузях. Це стосується, зокрема, врегулювання кризових ситуацій та миротворчих операцій, регіональних питань, контролю над озброєннями та питань, пов'язаних з розповсюдженням зброї масового знищення, міжнародного тероризму та оборонних питань, таких як планування, укладання бюджетів, політика і стратегія в галузі оборони, а також планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовності до катастроф, співпраці в галузі озброєнь, ядерної безпеки, цивільно-військової координації управління повітряним рухом та наукової співпраці.

Залежно від теми обговорення РЄАП може проводити засідання в різних форматах, що дає можливість зустрічатися всім членам НАТО і партнерам, або проводити обговорення в менших робочих групах, відкритих для участі заінтересованих країн. Така гнучкість і є запорукою успішної роботи РЄАП.

Більшість країн-партнерів мають свої дипломатичні місії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, що полегшує регулярне спілкування і дає можливість проводити консультації щоразу, коли в цьому виникає потреба. Засідання РЄАП проводяться щомісяця на рівні послів, щорічно на рівні міністрів оборони і закордонних справ та начальників штабів, а також час від часу -- на найвищому рівні. З 2005 року проводитимуться щорічні засідання нового Форуму з питань безпеки у рамках РЄАП з метою обговорення важливих питань безпеки і розробки найбільш ефективних шляхів їх розв'язання спільними зусиллями.

В основі партнерства і співпраці на багатонаціональному рівні лежить процес регулярних консультацій і спільних заходів, спрямованих на забезпечення прозорості у відносинах і взаємної довіри між всіма країнами євроатлантичного регіону. На двосторонньому рівні головна увага повинна приділятися розвитку таких практичних робочих відносин між окремою країною-партнером і НАТО, які відповідатимуть конкретній ситуації в країні та її національним потребам.

Процес розвитку партнерства передбачає налагодження діалогу і взаєморозуміння між усіма зацікавленими країнами, багато з яких були супротивниками, оскільки належали до альянсів, що перебували у конфронтації, або мали тривалі суперечки регіонального, територіального, політичного, етнічного або релігійного характеру. Спільні зусилля, спрямовані на пошук рішень проблем безпеки, допомогли подолати колишні упередження і сформувати чітке бачення тих переваг, які дає співробітництво.

Процес розвитку партнерства був надзвичайно успішним, попри всі труднощі і ускладнення, які, мабуть, були неминучими, якщо взяти до уваги складність багатовимірного процесу політичних, економічних і соціальних змін, що відбувалися в країнах Центральної і Східної Європи та колишнього Радянського Союзу.

РЄАП і програма ПЗМ набули власної динаміки розвитку внаслідок того, що НАТО і країни-партнери послідовно докладали зусиль для розширення співпраці в галузі безпеки на основі партнерських угод, які вони уклали. З роками НАТО трансформувалась відповідно до змін у середовищі безпеки, так само розвивалась і система партнерства. Для збереження динамізму і актуальності партнерських відносин Альянсу необхідно було вдосконалювати заходи і механізми партнерства відповідно до нових пріоритетів НАТО.

Так само важливо було поглибити і розширити партнерські відносини і для того, аби вони відповідали сподіванням країн-партнерів і залишались для них не менш привабливими, ніж раніше. Подальші кроки для поглиблення співпраці між НАТО і країнами-партнерами були зроблені на Празькому самміті 2002 року. Після проведення комплексного аналізу роботи РЄАП і програми "Партнерство заради миру" були вироблені рекомендації щодо розвитку політичного діалогу з партнерами та їх активнішого залучення у процесі планування, реалізації та контролю тих заходів, в яких вони беруть участь.

У Празі був запропонований новий механізм співпраці - План дій партнерства. Першим був План дій Партнерства проти тероризму, який, замість готового списку заходів на вибір, дає Альянсу можливість надавати конкретну допомогу заінтересованим партнерам, які потребують структурної підтримки внутрішніх реформ, зокрема, в галузі безпеки і оборони, відповідно до потреб і обставин.

Прогрес, досягнутий у Празі, був доповнений рішеннями Стамбульського самміту (червень 2004), спрямованими на зміцнення євроатлантичного партнерства і подальшу конкретизацію ключових завдань, які мають відповідати потребам і можливостям країн-партнерів. План дій партнерства щодо розбудови оборонних інституцій був розроблений для підтримки зусиль партнерів у розвитку ефективних і демократично підзвітних оборонних інституцій.

Розширення можливостей робити ефективний внесок в операції під проводом НАТО має бути забезпечено шляхом залучення країн-учасниць у процесі прийняття рішень на ранніх етапах і поглиблення процесу політичних консультацій. До того ж буде вдосконалено Концепцію оперативної спроможності, і країни-партнери отримають можливість мати свої представництва в Командуванні з питань трансформації, яке відповідає за процес поточної трансформації збройних сил і ресурсів країн Альянсу. Це забезпечить вдосконалення оперативної сумісності між НАТО і силами країн-партнерів, а також формування систем оборони відповідно до еволюції оперативної ролі і обороноспроможності НАТО.

Було прийнято рішення щодо особливої уваги, яку необхідно приділити співпраці з партнерами з двох стратегічно важливих регіонів, а саме: на Кавказі (Вірменія, Азербайджан і Грузія) та у Центральній Азії (Казахстан, Киргизька Республіка, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан). НАТО призначила для цих регіонів Спеціального представника і двох офіцерів зв'язку для забезпечення контактів і надання, за необхідності, дорадчої допомоги у впровадженні відповідних аспектів Індивідуальних планів дій партнерства, Планів дій партнерства щодо розбудови оборонних інституцій та боротьби з тероризмом, а також у співпраці із застосування Процесу планування і оцінки сил.

На Празькому самміті в листопаді 2002 року були ухвалені Індивідуальні плани дій партнерства (ІПДП) призначені для країн, що мають політичну волю і можливості поглиблення відносин з НАТО. Ці плани розраховані на два роки і спрямовані на об'єднання різних механізмів співпраці з Альянсом, з особливим наголосом на підтримці розвитку національних реформ.

Два раунди розширення НАТО, які пройшли у 1999 та 2004 роках, змінили баланс між членами Альянсу і партнерами. У березні 2004 року партнерів залишилось менше, ніж членів Альянсу і вони представляли собою досить неоднорідну групу країн. Ця група включає в себе балканські країни, що все ще мали подолати проблеми минулого, стратегічно важливі, проте недостатньо розвинуті країни Кавказу та Центральної Азії, а також нейтральні держави Західної Європи.

Деякі з цих країн перебувають у процесі розвитку власних збройних сил і структур оборони, в той час як інші вже зараз можуть робити вагомий внесок в операції під проводом НАТО і можуть запропонувати іншим партнерам дорадчу, навчальну і практичну допомогу у різних галузях.

Сьогодні 20 країн-партнерів проводять регулярні консультації з 26 членами Альянсу у форматі РЄАП, який дає можливість поглиблювати співпрацю у вирішенні багатьох питань оборони і безпеки. Вони часто проводять спільні військові навчання та взаємодіють, військові країн-партнерів беруть участь у миротворчих операціях НАТО, члени Альянсу і партнери спільно виконують завдання в межах боротьби з тероризмом. На момент закінчення холодної війни ніхто не міг передбачити такі глобальні зміни в розвитку євроатлантичного стратегічного середовища.

Первинною метою політики НАТО, спрямованої на розвиток партнерства, було подолання бар'єрів та зміцнення безпеки через діалог і співпрацю.

За весь період до програми партнерства приєдналися 30 країн — Албанія, Вірменія, Австрія, Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Естонія, Фінляндія, Грузія, Угорщина, Ірландія, Казахстан, Киргизька Республіка, Латвія, Литва, Молдова, Польща, Румунія, Росія, Словаччина, Словенія, Швеція, Швейцарія, колишня Югославська Республіка Македонія, Таджикистан, Туркменістан, Україна і Узбекистан.

У 1997 році із підписанням Основоположного акту про взаємні відносини, співробітництво і безпеку між Росією і НАТО та Хартії про Особливе партнерство між Україною і НАТО були встановлені особливі відносини партнерства з Росією та Україною. Відносини між Росією і НАТО поглибились після створення Ради Росія - НАТО в 2002 році, в межах якої Росія і країни Альянсу зустрічаються на рівних.

У листопаді 2002 року були зроблені чергові кроки для поглиблення і розширення відносин між Україною і НАТО, що засвідчило ухвалення Плану дій Україна - НАТО, який спрямовано на підтримку українських реформ на шляху країни до цілковитої інтеграції в євроатлантичні структури безпеки. Також щороку складається Цільовий план. І вже оприлюднено Цільовий план Україна НАТО на 2006 рік, затверджений президентом Віктором Ющенком.

Десять країн-партнерів стали членами Альянсу. Чеська Республіка, Угорщина та Польща приєдналися до Альянсу в 1999 році, а в 2004 до НАТО вступили Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Словенія. Три країни-кандидата готуються до майбутнього членства, а саме: Албанія, Хорватія і колишня Югославська Республіка Македонія.

Боснія і Герцеговина та Сербія і Чорногорія також сподіваються приєднатися до програми "Партнерство заради миру" та Ради євроатлантичного партнерства. НАТО підтримує їхні прагнення, але визначила ряд необхідних вимог. Серед них співпраця з Міжнародним трибуналом в Гаазі, зокрема, затримання Радована Караджича та Ратко Младича, найвідоміших підозрюваних військових злочинців.

Тим часом НАТО вже надає допомогу Боснії і Герцеговині у здійсненні військової реформи. З Сербією і Чорногорією також розвивається обмежена військова співпраця, наприклад, військові і цивільні представники цієї країни навчаються на орієнтаційних курсах НАТО, що дає їм можливість ознайомитись з Альянсом, питаннями врегулювання криз, миротворчими операціями і принципами військово-цивільної співпраці.

До основних механізмів діяльності НАТО належить проведення регулярних консультацій з країнами-партнерами в Раді євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка забезпечує загальний політичний формат для відносин з партнерами. Кожна країна-партнер також має можливість розвивати індивідуальні відносини з Альянсом у межах програми "Партнерство заради миру", що є програмою практичної співпраці і заходів, з яких партнери можуть самі обирати ті напрямки, які відповідають їхнім пріоритетам. Ці два основних механізми партнерства стали невід'ємними складовими євроатлантичної архітектури безпеки.

На самітах в Мадриді (1997), Вашингтоні (1999), Празі (2002) і Стамбулі (2004) були зроблені кроки на шляху поглиблення співпраці між НАТО і країнами-партнерами. Ініціативи, запропоновані на саммітах, базуються на принципах співпраці, демократії, індивідуальної свободи та верховенства права і свідчать про відданість основній меті партнерства: зміцненню і поширенню миру і стабільності в євроатлантичній зоні та поза її межами. Ці спільні цінності та принципи задекларовані в Статуті ООН та Вашингтонському договорі

На сьогодні можна виділити такі основні етапи розвитку партнерства:

• 1991 рік - перше засідання Ради північноатлантичного співробітництва;

• 1994 року Започатковано програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ) Початок роботи місій країн-партнерів у НАТО Засновано Центр координації партнерства в Штабі Верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил (ОЗС) НАТО в Європі;

• 1995 року міжнародний координаційний центр починає працювати в Штабі НАТО в Європі;

• 1996 року Партнери беруть участь у діяльності сил НАТО, сформованих для впровадження Боснійської мирної угоди;

• 1997 рік - перше засідання Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) в Сінтрі, Португалія

• На наступних саммітах НАТО і РЄАП в Мадриді, Іспанія, прийнято рішення про вдосконалення оперативної складової ПЗМ;

• 1998 рік - створення Євроатлантичного центру координації реагування на катастрофи і Відділу реагування на катастрофи;

• 1999 року три країни — партнера – Чеська Республіка, Угорщина та Польща - вступають до НАТО;

• Діалог і співпрацю включено в Стратегічну концепцію НАТО, як складові фундаментальних завдань у галузі безпеки;

• На Вашингтонському саміті прийнято рішення щодо подальшого вдосконалення ПЗМ та посилення її оперативної ролі Країни-партнери беруть участь у розгортанні Сил Косова під керівництвом НАТО;

• 12 вересня 2001 року відбувається засідання РЄАП, на якому засуджено терористичні напади на Сполучені Штати і прийнято рішення про боротьбу з тероризмом;

• 2002 року після проведення комплексного перегляду на Празькому самміті прийнято рішення про посилення ролі РЄАП і ПЗМ;

• Започатковано План дій Партнерства проти тероризму;

• 2003 Року, країни-партнери надають свої сили для формування Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, керованих НАТО;

• 2004 Сім країн — партнерів - Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія - приєднуються до НАТО;

• На Стамбульському самміті ухвалюються рішення щодо подальшого зміцнення партнерства;

• Започатковано План дій партнерства щодо розбудови оборонних інституцій.

Під час "холодної війни" діяльність НАТО була направлена проти своїх супротивників, але вже 1984 року на самміті цілі Альянсу були переглянуті і НАТО взяв шлях до співпраці з країнами, які ще нещодавно були ворогами. У 1994 році була відкрита програма співпраці та обміну інформацією "Партнерство заради миру", яка і стала ядром для об’єднання, та шляхом для інтеграції у Північно-Атлантичний Альянс. І вже у 2002 році на празькому самміті НАТО був прийнятий план співпраці країн членів Альянсу з країнами дружними до нього, а саме співпраця проти тероризму, щодо загальної безпеки та індивідуальні плани щодо інтеграційних процесів.