83. Пам’ятники Шевченку

Талановитий поет Шевченко був вибраний більшовиками в якості знака українства за свої богохульні вірші, які були близькі по духу більшовицькій владі. «Заповіт»: «Все покину і полину / До самого Бога / Молитися… а до того / Я не знаю Бога»;«Немає Господа на небі»: «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!». Також пам’ятники Шевченку встановлювалися тому, що він представляв пролетаріат і добився такого визнання не зважаючи на своє походження.Сьогодні пам’ятники Шевченку вже встановлені в столицях Туркменії, Узбекистана, Азербайджана.

84.Мистецькі спілки 1920-1930 рр.

Розвиток худ. літератури в 20-х роках набув особливо бурхливого характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці роки було виникнення і розпад великої кількості літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПП. Поряд з групою старшого покоління українських літераторів швидко зростали ряди молодих, переважно учасників революційних подій, виходців із селян та робітників. Значних успіхів досягла українська драматургія. Найпопулярнішими були п´єси М. Куліша «97», «Комуна в степах», і Микитенка «Диктатура», «Дівчата нашої країни» та ін.Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри. Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели. Були написані і поставлені перші українські балети.В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру. Надзвичайною популярністю користувалися кінофільми Довженка«Звенигора», «Арсенал», «Земля».Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. (М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян).

85.Плуг,Гарт,Вапліте

Після революції особливим драматизмом відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку укр.мови, виступали проти насильної русифікації.Український футуризм — який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність.Футуристи захоплювалися світом нової техніки і проголошували смерть минулому мистецтву. (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».У першій половині 20-х років з'являється «теорія боротьби двох культур». Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу. Ця теорія зміцнювала платформу двох нац. таборів — рос. й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

«Гарт» - союз українських пролетарських письменників, організований 1923. Ідеолог - Василь Еллан-Блакитний. Ключова статутна вимога - творчість українською мовою.Члени: В. Еллан-Блакитний, І. Кулик, В. Сосюра, М. Йогансен, П. Тичина, О. Довженко, М. Хвильовий.Мета-- створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури.Окрема увага приділена питанню мови.Вона—знаряддя творчості.Після смерті Блакитного організація розпалась. Привід - виступ Хвильового, що організував у 1925 році «Вільну Академію Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ.

Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — Виникла у Харкові(січень 1925 - 28 січня 1928.Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». До складу організації входили: Микола Хвильовий, Микола Куліш, Григорій Епік, Павло Тичина, Микола Бажан, Юрій Яновський.В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал «ВАПЛІТЕ».Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». Через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового, ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватися». Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928-29) і організації «Пролітфронт». Члени ВАПЛІТЕ — одні з перших жертв репресій сталінського режиму.

«Ланка» — об'єднання київських літераторів, що утворилося 1924 року з АСПИСу, а в 1926 змінило назву на МАРС. «А́спис» (Асоціа́ція письме́нників) — київське літературне угруповання (1923—24) письменників ; окресленої творчої програми не мало. До її складу входили Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Ткаченко, М.Рильський, М.Зеров,В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка та ін.

МАРС (Майстерня Революційного Слова) — літературне об'єднання. Засноване в Києві 1924 року під назвою «Ланка», у 1926 році перейменувалося в МАРС.Члени: В.Підмогильний, Г.Косинка, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Д. Фальківський, Т. Осьмачка, І.Багряний, Марія Галич та ін. Об'єднання відкидало політичне пристосування, тому переслідувалося компартійними органами. В 1929 р. змушене було припинити існування. Учасників репресовано.Назва організації мотивувалась тим, що ланчани прагли всім разом стати ланкою в розірваному ретязі укр.літератури.Метою організації МАРС було об'єднання революційних письменників і критиків Києва, а завданням — боротьба із зарозумілістю в літературі. 1928 року під зовнішнім тиском МАРС розпадається.1934 року учасники організації, за винятком М. Галич, були репресовані і тривалий час замовчувані.

Молодняк — організація українських письменників (1926—1932).Харківські члени — Павло Усенко, Леонід Первомайський, Іван Момот, Володимир Кузьмич, Олексій Кундзіч, Ярослав Гримайло, Григорій Мізюн, Дмитро Гордієнко та інші; у Києві — Божена Коваленко, Олександр Корнійчук, Леонід Смілянський, Микола Шеремет, Анатолій Шиян, Петро Колесник.Романтика оголошувалася чужою і ворожою пролетаріату. Статті молодих критиків відзначалися брутальною розправою з інакодумцями. І організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. У той же час своїми агресивними наскоками на інакодумців, виступами проти ВАПЛІТЕ, організація сприяла деморалізації українського письменства.Видавався однойменний журнал «Молодняк», який згодом перейменували на «Дніпро» (виходить донині).

86. Ревуцький,Лятошинський,Косенко,Вериковський,Хоткевич,Богуславський,Барвінський,Січинський

Лев Миколайович Ревуцький дуже оригінальний свіжістю муз. мови й тех.прийомами. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина». Він збагатив українську музику індивідуальними стилістичними знахідками. Творам митця притаманна життєствердна настроєність, ліризм, широта і багатство емоцій. Його творчість увійшла до золотого фонду укр. класики (Друга симфонія і фортепіанний концерт — перші значні твори цих жанрів в українській музиці). Значний внесок Л.Ревуцький зробив і в розвиток жанру обробки народних пісень. Разом з Б. Лятошинським Ревуцький вважається найвпливовішим діячем укр. муз.культури своєї епохи.

Творчість Б. Лятошниського характеризується самозаглибленістю, пориванням у світ індивідуальних емоцій . Згодом композитора починає приваблювати боротьба за перебудову життя, його гармонія стає впевненішою.Творча перебудова композитора особливо яскраво виявляється, починаючи з увертюри на чотири українські теми для великого оркестру. Він використовує засоби виразності народної пісні.Від вишуканих, рафінованих романсів через зв'язок з народною піснею композитор прийшов до створення своєї Другої симфонії (1935 р.), в якій прагнення дати героїчні образи боротьби, що стверджує життєві ідеали, стає вже основним. Велика музична спадщина Б. М. Лятошинського є золотим фондом української музики. Значну частину свого життя Борис Лятошинський присвятив педагогічниій діяльності. Серед учнів Лятошинського — відомі українські композитори: Леонід Грабовський, Леся Дичко, Іван Карабиць, Микола Полоз, Валерій Польовий, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Ігор Шамо, Георгій Мірецький, які вивели українську композиторську школу на світові обрії.До студентів Б.Лятошинський ставився дуже уважно, намагався виявити індивідуальність кожного, оцінював його успіхи з доброзичливістю і суворою вимогливістю.

В історію української музики Віктор Степанович Косенко увійшов, насамперед, як неперевершений лірик. Його вокальна, камерна і симфонічна творчість наповнена романтичними інтонаціями слов'янської музики і народної пісні.Косенкові пощастило отримати європейську музичну освіту. На життя молодий Косенко заробляв ілюструючи музикою німі фільми. Косенко був феноменальним піаністом. Він залишив по собі десятки творів, які увійшли у золотий фонд української фортепіанної музики. Серед них Альбом дитячих п'єс, на якому зростало багато поколінь юних піаністів. У своїй творчості, різноманітній по жанрах і переважно ліричній по характеру, В. Косенко спирався на традиції російської (П. І. Чайковський, С. В. Рахманінов, О. Скрябін) та української класики (М. В. Лисенко).

Миха́йло Іва́нович Верикі́вський ( 1896- 1962) — український композитор, педагог, диригент, фольклорист.М.І.Вериківський керував хором і оркестром народних інструментів, грав у симфонічному оркестрі училища, навчався грі на віолончелі, фортепіано та робив перші композиторські спроби — створював фортепіанні прелюдії й романси.Від 1922 викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка та Київській консерваторії.1920 — керівник Українського нац.хору.1926–1928 — диригент Київського, 1928–1935 — Харківського театрів опери та балету. Опрацьовував методичні засади національного розвитку українського хорового мистецтва.Творчість позначена постійним пошуком оновлення засобів виразності і збагачення жанрового розмаїття нац. музики. Ним створені перші в українській музиці - ораторія "Дума про дівку-бранку" (1923), оркестрова сюїта "Веснянки" (1924). У доробку Вериківського також пісні масові, для дітей, музика до вистав драматичних театрів, кінофільмів, радіовистав. Здійснив муз-оркестрове редагування творів М.Лисенка, К.Стеценка, М.Леонтовича.

Костянти́н Євге́нович Богусла́вський (1895—1943) — український композитор, співак, хормейстер. Народився в селі Павлівка Старобільського повіту Харківської губернії. 1922 — 1933 працював керівником хору Школи червоних старшин у Харкові. На початку 1920-х років виступив як автор перших укр. радянських масових пісень («12 косарів», «Слава волі», «Рік за роком»), створив багато популярних червойоармійських пісень («Червоноармійський марш», «Юнацький марш», «Чапаєвська пісня», «На лінкорі» та ін.), написав велику кількість пісень і хорів для школярів, обробок укр. нар. пісень. Більшість його пісень відзначається бойовим запалом, вольовою пружністю ритмів, за характером мелодики вони дуже близькі до української народної творчості.

87.Курбас,Довженко,»Березіль»

Лесь Ку́рбас(1887 - )український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. В1916 року він вступає до театру Садовського. Головна увага молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр.Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини.Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892–1937) і художником Вадимом Меллером (1884–1962).П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

«Березі́ль» - один із перших укр. рад.театрів. Назва театру походить від назви першого весняного місяця — березня. У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив долучився до трупи Крушельницького. Можливо, у ті часи люди не дуже добре розуміли деякі задумки діячів цього театру, бо це була настільки нова практика, навіяна бурхливим життям, але вистави кожен раз проходили з аншлагом.Усе мистецтво було пронизано напруженістю, а потім навіть відчаєм, тож у виставах «Березілю» чітко простежуються естетика авангарду, експрессіонізму.В різні роки в театрі працювали Д.Антонович, А.Бучма, М.Крушельницький, О.Середюк. Н.Титаренко, Н.Ужвій, Є.Бондаренко, Л.Криницька та інші актори. Першим сценічним художником «Березолю» став видатний художник Вадим Меллер.Вистави: «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «МакленаГраса» (1933).

Олександр Довженко (1894-1956 pp.) поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва.ьНа всесвітній виставці в Брюсселі в 1958 р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн назвали «Землю» О. Довженка — одним із 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.Довженка називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. А сам митець казав, що свої картини «писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Його кінопоеми «Звенигора» (1928 р.) та «Арсенал» (1929 p.), кіноповість «Земля» (1930 р.) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ» (1944 р., 1961 p.), «Поема про море» (1956 p., 1958 p.), «Зачарована Десна» (1956 p., 1957 p.). Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що пояснюють невмирущість його творчості: «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті».