2. Поведінкова норма, девіації, розлади та залежності

Вживання людиною тютюну, алкоголю, наркотиків або інші форми залежностей і пов'язані з цим зміни психіки можна віднести до девіантних (що відхиляються) видів поведінки. Проте слід задуматися: що вважати нормативним, нормальним для оцінки поведінки людини? Яку поведінку можна визнати за еталонну або, принаймні, ту, що не відхиляється? Адже без рішення питання про те, на що повинна бути направлена профілактика аддикцій, яка її кінцева мета, неможливо вибрати ефективні і адекватні заходи.

Відповіді на поставлені питання, не дивлячись на всю уявну очевидність, неоднозначні. Звичайно ж, ідеальним було б, щоб люди ніколи не палили, не пили, не пробували наркотики, не захоплювалися азартними іграми. До цієї мети можна і потрібно прагнути. Проте слід зрозуміти і визнати, що певні стереотипи поведінки, особливо в підлітковому періоді, входять в типову вікову структуру, і при їх ігноруванні підліток може опинитися в повній ізоляції, його можуть відкинути однолітки. Це, у свою чергу, здатне привести до серйозних змін психічної діяльності і інших форм девіантної поведінки.

Можна поставити за мету профілактичної роботи формування не стільки абсолютно незалежної позиції, скільки реалістичної. Тобто спробувати добитися того, щоб людина, розуміючи шкоду куріння, алкоголю, наркотиків, гри, уникала спокус, ухилялася від крайнощів і усвідомлювала наслідки власних дій. Цей шлях побудови профілактичних заходів небезпечний тим, що індивід часто не здатний співвідносити, порівнювати миттєві радощі і їх віддалені наслідки.

Найправильнішою моделлю нормативної поведінки людини в цій сфері була б відсутність залежності, що означає, що людина повністю контролює власні вчинки, відповідальний і вільний від шкідливих звичок. Саме на формування такої незалежності в поєднанні з установкою на здоровий спосіб життя і повинна бути направлена профілактика аддикцій.

Відсутність залежності припускає, що індивід відповідає поняттям поведінкової норми. Норма ж (на думку К. К. Платонова) — це явище групової свідомості у вигляді уявлень, що розділяються групою, і найчастіших думок членів групи про вимоги до поведінки з урахуванням їх соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття, з якими ці норми взаємодіють і, відображаючи, формують його. Тобто суть поведінкової норми — відповідність людини уявленням, що розділяються групою, про норму.

Виділяється декілька підходів до оцінки поведінкової норми, патології і девіацій: соціальний, психологічний, психіатричний, етнокультурний віковий, гендерний, професійний.

Соціальний підхід базується на уявленні про суспільну небезпеку або безпеку поведінки людини. У відповідності з ним до девіантного слід відносити будь-яку поведінку, що явно або потенційно є небезпечною для суспільства, оточуючих людину людей. Упор робиться на соціально схвалювані стандарти поведінки, безконфліктність, конформізм, підпорядкування особистісних інтересів суспільним. При аналізі поведінки, що відхиляється, соціальний підхід орієнтований на зовнішні форми адаптації і ігнорує індивідуально-особистісну гармонійність, пристосованість до самого себе, ухвалення себе і відсутність психологічних комплексів і внутрішньоособистісних конфліктів, Наприклад, в плані наркотизації в російських умовах не будь-яке вживання алкоголю признається тим, що відхиляється: культурні межі норми розмиті. Навіть абсолютний критерій алкоголізму абстинентний синдром (синдром похмілля) не трактуючи обивателями як однозначно патологічний.

Психологічний підхід, на відміну від соціального, розглядає девіантну поведінку у зв'язку з внутрішньоособистісним конфліктом, деструкцією і саморуйнуванням особистості. Фактично суттю девіантної поведінки потрібно рахувати блокування особобистісного зростання і навіть деградацію особистості, що є слідством а іноді і метою поведінки, що відхиляється. Девіант, відповідно до даного підходу, усвідомлено або неусвідомлено прагне поруйнувати власну самоцінність, позбавити себе унікальності, не дозволити собі реалізувати наявні завдатки. Поза сумнівом, вживання алкоголю, наркотиків або неконтрольована участь в азартних іграх приводить до саморуйнування.

В рамках психіатричного підходу девіантні форми поведінки розглядаються як преморбідне (передхворобливі) особливості особистості, сприяючі формуванню тих або інших психічних розладів і захворювань. Під девіаціями часто розуміються ті, що не досягли патологічної вираженості через різні причини відхилення поведінки, тобто ті «як би психічні розлади» (донозологічні), які не повною мірою відповідають загальноприйнятим критеріям для діагностики симптомів або синдромів. Не дивлячись на те що ці відхилення не досягли рівня психопатологічних якостей, вони все ж таки позначаються терміном «розладу».

Етнокультурний підхід має на увазі, що девіації слід розглядати крізь призму традицій того або іншого співтовариства людей. Вважається, що норми поведінки, прийняті в одній етнокультурній групі або соціокультурному середовищі, можуть істотно відрізнятися від норм (традицій) інших груп людей. Внаслідок цього істотним признається облік етнічних, національних, расових, конфесійних особливостей людини. Передбачається, що діагностика поведінки людини як що відхиляється можлива лише у випадках, якщо його поведінка не узгоджується з нормами, прийнятими в його мікросоціумі, або він проявляє поведінкову ригідність (негнучкість) і не здатний адаптуватися до нових етнокультурних умов (наприклад, у випадках міграції). В цьому відношенні інтерес представляють традиції деяких культур Сходу, де вживання «легких наркотиків» — буденна справа і не вважається відхиленням в поведінці.

Віковий підхід розглядає девіації поведінки з позиції вікових особливостей і норм. Поведінка, не відповідна віковим шаблонам і традиціям, може бути визнана тим, що відхиляється. Це можуть бути як кількісні (гротескові) відхилення, відставання (ретардація) або випередження (прискорення) вікових поведінкових норм, так і їх якісні інверсії. Науковий інтерес представляє той факт, що багато залежностей носять явно віковий підлітковий відтінок, тобто вони практично не зустрічаються в іншому віці.

Гендерний підхід виходить з уявлення про існування традиційних статевих стереотипів поведінки, про чоловічий і жіночий стилі. Девіантною в рамках даного підходу може вважатися гіперролева поведінка і інверсія шаблонів гендерного стилю. До гендерних девіацій можуть відноситися і психосексуальні девіації у вигляді зміни сексуальних переваг і орієнтації, залежності від їжі.

Професійний підхід в оцінці поведінкової норми і девіацій базується на уявленні про існування професійних і корпоративних стилів поведінки і традицій. Мається на увазі, що професійне співтовариство диктує його членам вироблення строго певних патернів поведінки і реагування в тих або інших ситуаціях. Невідповідність цим вимогам дозволяє відносити таку людину до девіантів.

Найадекватнішим вважається феноменологічний підхід до оцінки поведінкової норми, патології, девіацій і залежностей. На відміну від соціального, психологічного або психіатричного, він дозволяє враховувати всі відхилення від норми (не тільки соціально небезпечні або сприяючі саморуйнуванню особистості). Використовуючи його, можна діагностувати і нейтральні з погляду суспільної моралі і права поведінкові відхилення (наприклад, аутистична поведінка), і навіть позитивно забарвлені девіації (наприклад, трудоголізм).

Креативність, норма і залежна поведінка

Феноменологічний підхід в оцінці поведінкової норми дозволяє говорити як про нормативну і гармонійну поведінку, що протистоїть девіантному і патологічному, так і про ідеальну поведінкову норму. Остання має на увазі не тільки «відповідність поведінки», але і творчу його направленість—креативність або плідність (по Э. Фромму). Поза сумнівом, що «особистість як спеціальне людське утворення не може бути виведена з пристосовної діяльності» (А. Н. Леонтьев). Гармонія не може ґрунтуватися лише на «критерії виживання» — здібності людини бути адаптивною. Вона не може базуватися навіть на критерії «якості життя», тобто на задоволеності «собою, що пристосувався». Адже у такому разі найгармонійнішим треба визнати обивателя. Ідеальною поведінковою нормою слід визнати поєднання гармонійної норми з креативністю індивіда.

«Людину можуть, — на думку В. А. Петровського, — притягати небезпека, невизначеність успіху, незвідане» для того, щоб вважати його творчим і ідеальним. Подібна надмірна діяльність (активність) названа надситуативною активністю і справедливо віднесена до нормативної. Це обумовлено тим, що прогрес у сфері культури значною мірою пов'язаний з готовністю і схильністю людей до непристосованої поведінки.

Однією з форм такої поведінки признається пошукова активність, направлена на задоволення потреби в новій інформації, в нових переживаннях, розширенні свого досвіду (Ротенберг, Аршавській, 1984). Обиватель, як типовий представник нормативної і навіть гармонійної (у плані пристосованих здібностей) поведінки, не схильний до пошукової активності. Він прагне максимально уникнути ризику, а значить, нових ситуацій, нової інформації, нових переживань, нового досвіду. Він спрямований на збереження status quo. У цьому ракурсі він предстає недопитливим, шукаючим гарантій і стабільності, а не знань, відчуттів і переживань. Девіант же, навпаки, надмірно допитливий, украй нестабільний і надзвичайно схильний до ризику і існування в невизначеності. Не виключено, що залучення до наркотику або алкоголю, участь в ігровій діяльності або захопленість Інтернетом може здійснюватися саме по даному механізму.

Парадокс полягає у тому, що і девіантна, і ідеальна поведінка може носити схожі риси. Не можна заперечувати, що багато осіб з девіантною поведінкою — творчі люди. Відомо, що активні гравці (гемблери) володіють вищим рівнем інтелектуального розвитку в порівнянні із звичними людьмі-негравцями (Custer, 1981). Поведінка, що відхиляється, деколи виправдана активним творчим пошуком, що має, проте, неадаптивну і часто саморуйнуючу спрямованість. Відмінність полягає у тому, що в справжній творчості (ідеальній нормі) задоволення доставляє сам процес пошуку, а негативний результат тільки посилює знання про предмет і сигналізує про те, що напрям пошуку повинен бути змінений, тоді як для девіантного різновиду пошукової активності основною метою є результат—задоволення.

Гармонійний характер і особистість

Гармонійні риси характеру - це сукупність індивідуально-психологічних

стереотипів поведінки, сприяючих гармонізації буденних міжособистісних взаємостосунків і уникненню міжособистісних і внутрішньоособистісних конфліктів.

Таким чином, базою оцінки гармонійності або негармонійності характерологічних особливостей служить параметр відсутності у людини конфліктів як зовнішніх (тобто з учасниками комунікації), так і внутрішніх. Умовно можна говорити, що значущій для оцінки характерологічної гармонійності є сфера буденних взаємостосунків, включаючи суто психологічні, тоді як гармонійність особистісна визначається більшою мірою соціально-психологічними параметрами — відповідністю і проходженням етичним вимогам.

Гармонійний характер умовно є блоком з двох груп психологічних параметрів:

1) адаптивність;

2) самоактуалізація.

Основним параметром гармонійного характеру є адаптивність, що характеризується успішністю пристосування людини до різних ситуацій, їх зміни, а також емоційному (внутрішньому або зовнішньому) ухваленні оточення. Адаптивність відображає значущість задоволення людиною соціальних потреб, яку точно відзначив Паскаль: «Чим би чоловік ні володів на землі — прекрасним здоров'ям, будь-якими благами життя, він все-таки незадоволений, якщо не користується шаною у людей... Маючи всі можливі переваги, він не відчуває себе задоволеним, якщо не займає вигідного місця в думках... Ніщо не може відвернути його від цієї мети... Навіть зневажаючі рід людський, третируючі людей, як худоби, і ті хочуть, щоб люди поклонялися і вірили їм». Можна стверджувати, що людина для досягнення внутрішньої і зовнішньої гармонії зобов'язана бути адаптивною. Проте потрібно пам'ятати про те, що здатність завжди пристосовуватися до нових умов і на будь-якому рівні може обернутися дисгармонією характеру у вигляді конформізму. Отже, для того, щоб говорити про гармонійність параметру адаптивності, необхідно уточнити його власні властивості. Вони складають три групи, що включають:

1) реалізм в сприйнятті навколишньої дійсності (перцептивна складова);

2) бажання людини адаптуватися до навколишнього оточення (мотиваційна складова);

3) здатність адаптуватися — приймати оточуючих такими, які вони є (регулятивна складова).

До параметрів, що відображають гармонійні риси характеру, відноситься самоактуалізація, яка так само, як і адаптивність, включає три складові: перцептивну, мотиваційну і регулятивну. Ці складові частково співпадають з характеристиками, приведеними вище, частково доповнюються іншими якостями.

Про гармонійність привітності як властивості, що відображає і адаптивність, і самоактуалізацію, можна говорити лише у випадку, якщо людина не переживає негативних почуттів у зв'язку із зовнішнім проявом привітності. Якщо на рівні адаптивності гармонійним вважається ухвалення інших і миру, то на рівні самоактуалізації — ухвалення себе. В ухваленні себе відображається реалізм в оцінці своїх якостей, здібностей і можливостей, розуміння і ухвалення вироблених цінностей і насущних потреб, життя з самим собою в згоді, зживання психологічних комплексів або примирення з ними.

Залежність — норма або патологія?

Розглядаючи і аналізуючи спектр поведінкових розладів, сутність яких полягає залежно від чого-небудь або кого-небудь, можна відзначити, що деякі з аддикцій ближчі по значенню до поняття «прихильність», а інші — до поняття «звичка». Найяскравіше прихильність проявляє себе в співзалежній поведінці і в цілому у формах залежності, що можуть припускати й опосередкований, але процес міжособистісного спілкування. В цьому відношенні наркозалежність, алкогольна залежність, нікотинізм, фанатизм (релігійний, спортивний, музичний), харчові, частина сексуальних залежностей не існують поза суб'єкт-суб'єктних відносинами. Для кожної з перерахованих форм аддиктивної поведінки важлива спільність з іншими аддиктами або суб'єктом відносин. Жодну з перерахованих залежностей не можна охарактеризувати терміном «звичка». Деякі інші форми залежної поведінки характеризуються суб'єкт-об'єктнимі відносинами, і саме до них більше підходить поняття «звички». Це тріхотілломанія, піроманія, дромоманія, аріфмоманія і деякі парафілії (наприклад, фетишизм), патологічні звичні дії. Вони не виходять за рамки «образу дії, що стала звичною і постійною», і носії подібних аддикцій не потребують «спів-дії», «причетності» з боку оточуючих.

Таким чином, можна відзначити неоднорідність поняття залежності, невивченість зв'язку між патологією «прів`язаностей» і патологією «звичок». Проте не викликає сумнівів те, що залежність парадоксально складається з «душевної прихильності» (відчуття емоційно-позитивної спорідненості, надихаючої тягу, ейфорізуючого ваблення, всепоглинаючої пристрасті до суб'єкта або об'єкту, неможливості комфортно існувати без нього) і «нудної звички» (обтяжливого обов'язку, змушеності повторювати і повторювати того, що одного разу став вабленим спосіб досягнення задоволення і від того що перетворився на вихолощений і болісний ритуал). Можливо, в цій суперечності і криються діагностичні критерії патологійності залежної поведінки.

У найбільш полемічному і загостреному вигляді проблема норми і патології залежної поведінки представлена в роботі Е. А. Брюна «Введення в антропологічну наркологію» (1993). Автор висунув декілька положень:

1. У основі психомодулюючих дій, зокрема наркотизації, лежить властива людині потреба певним чином змінювати свій психічний стан, що виступає впродовж всього онтогенетичного особистісного розвитку;

2. Психосоматичні ефекти, що досягаються різними психомодулюючими діями, ідентичні станам, що виникають у людини в процесі його нормального індивідуального розвитку (при первинному навченні, творчості і ін.);

3. Єдина і загальна умова виникнення «особливих станів свідомості» — актуалізація архаїчного симпатичного мислення, що є спаяним з бінарним афектом і характерними тілесними відчуттями;

4. Суть симпатичного (магічного) мислення полягає в переживанні і усвідомленні людиною нерозривному симетричному і взаємообратному зв'язку об'єктів і суб'єктивних станів у внутрішній (інтрапсихічною) картині міра—с перенесенням цього принципу на теоретичне (міфологічне) і практичне (ритуальне) освоєння об'єктивної дійсності;

5. Бінарний афект (варіант змішаного афекту або дисфорії) або поєднання протилежних, а іноді взаємовиключних афектів, приєднуючись до симпатичного ідеаторного процесу, оформляє різні психологічні і психопатологічні стани, що феноменологічно виявляються в переживанні зверхістинності, «зверхнеспання», екстазу, інсайта, сенсації, особливого проникнення в суть явищ, розуміння особливої значущості і, можливо, в кристалізації марення;

6. У нормі симпатичне мислення — етап розвитку психічної сфери людини з подальшим формуванням логічного мислення і не відірвано від діяльнісного освоєння миру. При психічній патології і при захворюваннях, обумовлених залежністю, даний тип мислення носить аутохтонний (можливо, бредоподібний) характер і, окрім іншого, лежить в основі формування патологічного ваблення, а в сукупності з бінарним афектом є ядром наркотичної інтоксикації.

Література:

1. Руководство по аддиктологии / Под ред. В. Ф. Менделевича. СПб.: Речь, 2007. – 768с.

2. Психология зависимости: Хрестоматія / Сост. К. В. Сельченюк. – Минск: Харвест, 2007. – 592 с.