Тема лекції: Предмет, методологічні основи та головні етапи історії психології.

ПЛАН

1. Основні погляди на предмет історії психології.

2. Задачі психології

3. Етапи історичного поступу психології

1. Основні точки погляду на предмет історії психології.

Історія психології — галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і логічному аспектах з акцентом на першому із них. Вона показує історичне становлення психологічних знань, відшуковуючи зв'язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначає пріоритетні напрями досліджень у зв'язку з «духом часу».

Епіфеноменалізм - навчання про те, що психічні акти не мають самостійної цінності і не є причинними факторами поведінки.

Історія науки - це особлива область знання. Її предмет істотно інший, чим предмет тієї науки, розвиток якої вона вивчає. Варто мати на увазі, що про історію науки можна говорити в двох змістах. Історія – це процес, що реально відбувається в часі і просторі. Він йде своєю чергою незалежно від того, яких поглядів дотримуються ті або інші індивіди.

2. Задачі психології

Психологія як наука вивчає факти, механізми і закономірності психічного життя. Історія ж психології описує і пояснює, як ці факти і закони відкривалися (часом у болісних пошуках істини) у людському розумі. Отже, якщо предметом психології є одна реальність, а саме реальність відчуттів і сприйнять, пам'яті і волі, емоцій і характеру, то, предметом історії психології служить інша реальність, а саме - діяльність людей, зайнятих пізнанням психічного світу. Оскільки ж знання є продуктом розумової роботи, то звичайно історія психології виступає як історія науково-психологічної думки. Робота думки в науці відрізняється від інших способів усвідомлення психічного життя (у релігії, у мистецтві, у сфері життєвої мудрості й ін.)

Серед найважливіших питань, які вивчає історія психології, можна виділити такі: методологія історії психології з її двома основними полюсами — сцієнтизмом і антисцієнтизмом, критеріями поділу теоретичного й емпіричного; історія методології, включаючи проблеми співвідношення механіцизму й холізму як протилежних підходів до розуміння і пояснення людської психіки, пізнавальних та метафізичних аспектів, аналіз гуманістичного й «обезлюдненого» начал, механіцизму та операціоналізму; сучасний стан психологічної науки з її проблемами сучасної теорії і методології, структури знання в цілому; зіставлення досліджень різноманітних шкіл і напрямів — біхевіоризму, інтроспекціонізму, гуманістичної психології, феноменологічного, екзистенціального, трансперсонального напрямів, гештальтпсихології, символічного інтеракціонізму, фрейдизму; історія окремих розділів психологічного знання — когнітивної психології, нейропсихології, теорії діяльності, психології релігії, психології творчості, політичної психології і т. п.; хроніка наукового життя; внесок учених у розвиток психологічної науки.

Складовою історії психології є історіографія психології — сукупність досліджень, об'єктом яких і є історія психології. Вона ставить своїм завданням дослідити минуле з метою висвітлення загальної теорії розвитку психологічних ідей, розкриття умов і причин цього розвитку, закономірностей і механізмів одержання нового знання про психічну реальність, взаємодії науки та соціальної практики.

У XVІІ столітті склалося уявлення про організм як свого роду машину, що працює подібно помпі, що перекачує рідина. Колись вважалося, що діями організму керує душа - незрима безтілесна сила. Апеляція до безтілесних сил, що правлять тілами, була в науковому змісті безперспективною.

Це можна пояснити наступним порівнянням. Коли в минулому столітті був винайдений локомотив, групою німецьких селян, як згадує один філософ, пояснили його механізм, сутність роботи. Вислухавши його уважно, вони заявили: "І все-таки в ньому сидить кінь". Раз у ньому сидить кінь, значить - усе ясно. Сам кінь у поясненні не має потреби. Точно так само і з тими навчаннями, що відносили дії людини за рахунок душі. Якщо душа керує думками і вчинками - то все ясно. Сама душа в поясненні не має потреби. Прогрес же наукового знання полягав у пошуку і відкритті реальних причин, доступних перевірці досвідом і логічним аналізом. Наукове знання - це знання причин явищ, фактів (детермінант), що їх породжують, що відноситься до всіх наук, у тому числі і психології. Якщо повернутися до згаданої наукової революції, коли тіло було звільнено від впливу душі і стало порозуміватися по образу і подобії працюючої машини, то це зробило переворот у мисленні. Результатом же з'явилися відкриття, на яких базується сучасна наука. Так, французький мислитель Декарт відкрив механізм рефлексу.

Причинний аналіз явищ прийнято називати детерміністським (від лат. "детерміно" - визначаю). Детермінізм Декарта і його послідовників був механістичним. Реакція зіниці на світло, забирання руки від гарячого предмета й інші реакції організму, що колись ставилися в залежність від душі, відтепер порозумівалися впливом зовнішнього імпульсу на пристрій нервової системи і її відповідною дією. Даною же схемою порозумівалися найпростіші відчуття ( що залежать від стану організму), найпростіші асоціації (зв'язку між різними враженнями) і інші функції організму, що відносяться до розряду психічних.

Такий стиль мислення панував до середини XІХ століття. У цей період у розвитку наукової думки відбулися нові революційні зрушення. Навчання Дарвіна докорінно змінило пояснення життя організму. Воно довело залежність усіх його функцій (у тому числі психічних) від спадковості, мінливості і пристосування (адаптації) до зовнішнього середовища. Це був біологічний детермінізм, що прийшов на зміну механістичному.

Відповідно до Дарвіна, природний добір безжалісно винищує усе, що не сприяє виживанню організму. З цього випливало, що і психіка не могла б виникнути і розвитися, якби не мала реальної цінності в боротьбі за існування. Але її реальність можна було розуміти по-різному. Можна було трактувати її як вичерпно з'ясовну тими ж причинами (детермінантами), що правлять всіма іншими біологічними процесами. Але можна було припустити, що вона цими детермінантами не вичерпується. Прогрес науки привів до другого висновку.

Вивчення діяльності органів чуттів, швидкості нервово-психічних процесів, асоціацій, відчувань і м'язових реакцій, засноване на експерименті і кількісному вимірі, дозволило відкрити особливу психічну причинність. Тоді і виникла психологія як самостійна наука.

Великі зміни в ладі мислення про психічні явища відбулися під. впливом соціології (Маркс, Дюркгейм). Вивчення залежності цих явищ від буття і суспільної свідомості істотно збагатило психологію. У середині XX століття до нових ідей і відкриттів привів стиль мислення, який можна умовно назвати інформаційно-кібернетичним (оскільки відобразив вплив нового наукового напрямку - кібернетики, з її поняттями про інформації, саморегуляції поводження, системи зворотного зв'язку, програмування й ін.).

Стало бути, мається визначена послідовність у зміні "формацій" наукового мислення. Кожна "формація" визначає типову для даної епохи картину психічного життя. Закономірності цієї зміни (перетворення одних понять, категорій, інтелектуальних структур в інші) вивчаються історією науки, і тільки нею однієї. Така її перша унікальна задача.

Друга задача, полягає в тому, щоб розкрити взаємозв'язок психології з іншими науками. Підкреслюючи єдність науки, великий фізик Макс Планк писав, що наука являє собою внутрішньо єдине ціле. Її поділ на окремі галузі обумовлено не стільки природою речей, скільки обмеженістю здатності людського пізнання. У дійсності існує безперервний ланцюг від фізики і хімії через біологію й антропологію до соціальних наук, ланцюг, що у жодному місці не може бути розірваний, хіба лише по сваволі.

Уже була відзначена залежність успіхів психології від успішного розвитку механіки, біології, соціології, кібернетики. У свою чергу, її досягнення сприйняли багато галузей знання.

Ще одною проблемою, ніким, крім історії науки, не розроблювальної, є з'ясування залежності процесів породження і сприйняття знань (у нашому випадку - знань про психіку) від соціокультурного контексту, від ідеологічних впливів. Не з'ясовані, наприклад, причини, по яких від навчання Демокріта збереглися лише фрагменти (та й то відомі з других рук), тоді як від Платона дійшло ледве чи не повне зібрання творів. Але не виключається, що в самому цьому факті відбилася своєрідність боротьби різних людей навколо питань, хоча і теоретичних, але захоплюючи їх корінні земні інтереси.

Існує легенда, начебто Платон намагався знищити твори Демокріта, скуповуючи їх з цією метою. (А в ті часи знищити здобутки якого-небудь автора було неважко). Демокріт був автором безлічі робіт, що охоплюють різні області знання.

Якщо від прославлених авторів однієї і тієї ж епохи в одному випадку доходять усі праці, в іншому - нічого не залишається, тобто підстави пояснювати це не випадковістю, а навмисними акціями проти одного з них. Зіткнення розумів може перетворитися в установку на винищування творів якого-небудь автора або навіть його самого. Не наукові засоби, як відомо, пускалися в хід не тільки в древні часи. Вільну думку, природно-наукове дослідження природи людини намагалися призупинити багаттями інквізиції, катівнями, поліцейськими мірами.

Наукові проблеми, ідеї, теорії зароджуються і трансформуються під впливом потреб суспільства, соціальної практики. Так, нова наука, що будувалася на досвіді, експерименті, математиці і пояснювала світ з його власних законів, а не виходячи з божої волі, виникла, коли валилися феодальні порядки, що стали перешкодою для розвитку продуктивних сил суспільства.

У наші дні науково-технічний прогрес, сполучений з революційними змінами, що зробили комп'ютеризація в матеріальному і духовному виробництві, змінив і стиль психологічного мислення.

З цього виявляється і третьою, розв'язуваною тільки історією психології, задача: вивчити взаємини між суспільними запитами і науковою творчістю як процесом, що має свою специфіку.

Історичний аналіз цієї специфіки дозволяє проникнути в лабораторію дослідницької праці окремої особистості.

Тут перед нами четверта задача історії науки. За творчою особистістю стоїть цілий світ думок, переживань, нескінченних суперечок ученого з іншими людьми і із самим собою, інтелектуальних перемог і поразок, незавершених шукань і справджених надій. Прилучитися до цього світу - значить усвідомити гуманістичний, особистісний початок науки.

Вирішуючи ці чотири задачі, історія науки і визначає свій власний предмет.

3. Етапи історичного поступу психології

Шлях розвитку уявлень про психіку можна поділити на 2 періоди – донауковий і науковий. У донауковому періоді психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась окремою щодо тіла сутністю, яка є тотожною йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів.

Можна умовно виділити декілька етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

На 1-му етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно 5 тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Душа – це нематеріальна, не залежна від тіла пізнавальна та життєдайна основа. В античну епоху душа ототожнювалась з атомом, вогнем, повітрям, а в епоху середньовіччя – із свідомістю як здатністю до рефлексії. Представниками наукового напрямку цього періоду є: Конфуцій (551-479 рр. до н.е.), Геракліт з Ефеса (≈544/540 - ≈483 рр. до н.е.), Анаксагор (≈500-428 до н.е.), Демокріт (≈460-370 до н.е.), Левкінн (≈500-440 до н.е.), Сократ (≈469-399 до н.е.), Платон (427-347 до н.е.), Арістотель (384-322 до н.е.), Лукрецій Кар (≈99-55 до н.е.).

На 2-му етапі природа психіки пов’язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця XIX ст.).

Предметом психології вважають сукупність мотиваційних, пізнавальних та емоційних властивостей індивіда. Цей етап пов’язаний з іменами римського лікаря Галена (129-199), Плотіна (≈205…), Августина (354-430), Ібн-Сіни (≈980-1037), Фоми Аквінського (1225-1274), Рене Декарта (1596-1650), Гоббса (1588-1679), Спінози (1632-1677), Лейбніца (1646-1716), Джона Локка (1632-1704). А також І.М.Сеченов (1829-1905) і І.П. Повлов (1849-1936).

3-й етап –друга половина XIX ст. В цей період виникає уявлення про психіку як про поведінку. Предмет психології - це сукупність реакцій у відповідь зовнішні подразники. Згідно з поглядами біхевіористів поведінка протиставляється свідомості.

Середину і другу половину ХІХ ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики постають програми побудови психології як дослідної науки. Найбільший успіх мала програма , яку запропонував В.Вундт (1832-1920 рр.). він заснував у 1879 році першу в світі експериментальну лабораторію у Лейпцизі.

4-й етап – кінець ХІХ ст. Психіка людини дедалі частіше пов’язується із самосвідомістю. Предмет психології – це система уявлень індивіда про себе, що регулює його стосунки з іншими людьми, ставлення до себе, образ власного “Я” з притаманними йому когнітивними, емоційними та оцінно-вольовими компонентами.

5-й етап (з початку ХХ ст.) – психіка людини пов’язується з особистістю. Психологія розглядає соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, яка формується і виявляється у предметній діяльності та спілкуванні. Ця система містить комунікаційні, мотиваційні, характерологічні, самосвідомісні, інтелектуальні, досвідні, психофізіологічні властивості суб’єкта творчої діяльності. На межі 30-х років, коли розпалися головні школи попереднього періоду, робляться спроби синтезувати ідеї різних напрямів (/. Флю-гель, Т. Хелдбреді, Ч. Спірман). У 60— 70-х роках виникає нова хвиля історико-психологічних досліджень, викликана науково-технічною революцією. Вона поставила на порядок денний кількісні, якісні й структурні зміни в науковій діяльності, в тому числі у сфері вивчення людини, її поведінки й особистісних властивостей (М. Хе-нле, Я. Янес, Я. Силіван, І. Кантор, Д. Клейн, Р. Ландін, М. Рахлін).

У 80— 90-ті роки з'являються фундаментальні праці зарубіжних і вітчизняних авторів, в яких ставиться завдання створити загальну теорію розвитку психологічних ідей, розкрити умови й причини цього розвитку (соціокультурні й особистісні), закономірності і механізми одержання нового знання про психічну реальність, взаємодію науки і соціальної практики. Серед численних досліджень варто виділити праці таких зарубіжних авторів, як «Історія і системи психології» Ф. Бреннана, «Історія західної психології» Д. Мюррея, «Форми психологічного знання» Дж. Ноттермана, «Історія психології» Т. Лехейя, «Історія психології» М. Г. Ярошевського; в Україні — фундаментальні праці академіка В. А. Роменця з історії психології Стародавнього світу і Середніх віків (1983), епохи Відродження (1988), XVII століття (1990), епохи Просвітництва (1993).

Як і будь-яка інша наука, історія психології будується на фактах, на критичному аналізі особливої емпірії у вигляді реальних подій (відкриттів, помилок, теорій, суперечок тощо), які відбувалися в конкретну епоху. Достовірне конструювання цих подій, їх опис — необхідний грунт історичного дослідження. Від опису картин того, чого вже немає, до пошуку механізмів, дія яких привела до результатів, що записані в пам'яті науки, — такий шлях пошуку ключових, значущих думок. Тільки тоді, коли історичне дослідження виявить, як були досягнуті ці результати, завдяки чому виникло нове знання, воно набуває статусу наукового.

У сучасних умовах актуальними питаннями досліджень історії психології є такі: предмет і принципи історико-психологічного дослідження та його логіка; психологія в Україні та її зв'язок із всесвітньою історією психології; проблеми періодизації, рушійних сил розвитку психологічних знань; зв'язок історії психології з історичною психологією та ін.

Історична психологія. Предметом історичної психології є психологічні особливості становлення пізнання, світосприймання, особистості, засвоєння людьми звичаїв та ритуалів у різні епохи (В. Вундпі); специфіка етнічних стереотипів в умовах монокультури окремих регіонів; закономірності соціогенезу вищих психічних функцій у їхньому загальному історичному розвитку; специфіка побудови свідомості в різних суспільно-економічних формаціях.

Питання історичного розвитку психіки переважно розглядаються у зв'язку із вирішенням загальних дослідницьких завдань. Помітними в цьому напрямі стали окремі положення О. Р, Лурії (1974), Л. С. Виготпського (1968), С. Л. Рубинштейна (1957), А. В. Брушлін-ського (1968), П. Тульвісте (1988). Проте історична психологія як самостійна наука робить лише перші кроки.

Одним з учнів В. Вундта був М.М. Ланге, який у 80-ті роки ХІХ ст. почав працювати як психолог-експериментатор в Одесі. В цей же час розпочинає свою діяльність у Київському університеті І.О.Сікорський.

Тема лекції: Психологія міфологічного періоду.

ПЛАН

1. Особливості міфологічного сприйняття світу.

2. Анімізм: первісна світоглядно-психологічна теорія.

3. Магія , манізм, тотемізм, фетишизм, шаманізм як прояви релігійного світобачення.

Перші люди вже мали багато з наших «якостей»: вони ходили на двох ногах, були всеїдними, уміли пристосовуватися до обставин, володіли ремеслами, вели суспільний спосіб життя, були хитрими й обачними, сумлінними й балакучими. До цього можна додати, що вони були ще й допитливими. Саме в силу цих якостей у первісної людини виникало усе більше й більше питань про той світ, у якому вона жила. Вона намагалася зрозуміти сутність зміни дня й ночі й пір року, снігу й вогню, хмар, що приносять дощ, і блискавки із громом. Але індивід шукав також відповіді на питання, що стосуються його самого: прсо переживання, які йому доводиться випробовувати, про бачення, що відвідують його в сні, про те, що з ним буде після смерті. Безсумнівно у всім цьому варто шукати корінь релігійних правил і ритуалів, які він створював, щоб захистити себе від невідомого. Тут же потрібно шукати корінь філософії - «матері всіх наук», що набагато пізніше породить фізику, хімію, біологію, астрономію... і, нарешті, психологію. Людина приписує свої думки й бажання, що мотивують поводження, насамперед зовнішнім силам. «Тінь» як місце перебування розуму. Наші предки спочатку намагалися пояснити духовну діяльність, припускаючи, що в тілі людини укладене інша істота, зайнята розшифровкою того, що бачать очі, чують вуха й відчуває шкіра. Цю «душу», або «тінь», наділяли здатністю виходити на волю, поки людина спить, і жити власним життям у снах. У сні мисливець убивав бажаний видобуток, воїн ставав хоробрим, закоханий опановував предметом свого прагнення й т.п. Думали, що в момент смерті душа залишає тіло назавжди, вилітаючи через рот.

Це вірування, розповсюджене серед стародавніх греків, усе ще зберігаються в багатьох народів, названих «примітивними».

Древні цивілізації придумали собі богів і богинь; їм здавалося, що Сонце, Місяць і зірки наділені таємничою силою, що дає їм можливість переміщатися, а тому їх варто вважати безсмертними створеннями й люди повинні їх почитати. Ті думки або вчинки людини, які древні не могли зрозуміти, вони приписували дії таємничих і могутніх сил, що живуть залежно від даної культури на Олімпі, на небі або в пеклі. Є боги й богині любові, війни, родючості й навіть бог вина.

Таким чином, життя й смерть, любов і ненависть, відвага й боягузтво й всі інші почуття, випробовувані смертними, залежать від настрою богів і від суперництва між ними.

За більш ніж 800 років до н.е. грецький поет Гомер описав в, яким образом боги втручалися в життя людей, змушували їх закохуватися, надавали їм сміливість у бої або, навпроти, віднімали її, направляли їхній гнів або почуття мести.

Відомо, що історично й індивідуально світогляд формується кількома шляхами. Перш за все це шлях антропоморфізму (від гр. — уподібнення людині), тобто світовідчуття і світорозуміння людиною природи під кутом зору власних якостей, уособлення природи, уявлення про неї за своїми образом і подобою.

Антропоморфізм — світогляд людей на тих рівнях їхнього розвитку, які дослідники, філософи, антропологи і релігієзнавці назвали етапами дикості і варварства. Однак його елементи характерні для всієї людської історії, в тому числі сучасної. Наприклад, наприкінці XVII ст. християнська церква проводила дискусію зі світськими закладами з приводу існування душі у тварин. Одні її учасники стверджували, що тварини, як і люди, є Божими творіннями, наділеними безсмертною душею. Інші обґрунтовували відсутність у тварин безсмертної душі і вимагали доброзичливого ставлення до них через те, що їм судилося прожити лише одне, земне життя. Дехто стверджував, що всі тварини створені сатаною, і тому поводитись із ними слід з усією суворістю закону. Зокрема, з XII по XVH ст. тільки у Франції судами було винесено тваринам більше ста смертних вироків. У 1479 р. у Швейцарії судили хрущів за знищення ними садів; у 1480 р. у Франції — мишей і пацюків; у 1713 р. у Бразилії — термітів. У наш час розповідають про сибірських мисливців, які спочатку співають білці похвальні пісні і тільки після цього вбивають її, а вислів типу "машина думає" перетворився майже на загальновизнаний. Ці та інші численні приклади — пряме свідчення антропоморфізму як початку світоглядного шляху.

Одним із вірувань, що набули найбільшого поширення у стародавні часи, був анімізм (від лат. — душа), який виявлявся у вірі в різноманітних духів, у душу як двійника тіла, носія життя людини, тварин і рослин. Матеріали про ці вірування зібрав і описав у своїй книзі "Первісна культура" англійський етнолог і релігієзнавець Е. Тейлор (1832—1917). Відповідно до теорії Тейлора, анімістичні вірування розвивались у двох напрямах. Перша низка анімістичних уявлень виникла під час розмірковувань стародавньої людини над такими явищами, як сон, видіння, хвороба, смерть, а також переживань стану трансу і галюцинацій. Нездатний правильно пояснити ці складні явища, "первісний філософ" виробив поняття про душу, що міститься в тілі людини і час від часу залишає його. Надалі формувалися більш складні уявлення: про безсмертя душі після смерті тіла, про переселення душ у нові тіла, про загробний світ. Друга низка анімістичних вірувань виникла через властиві первісним людям прагнення до уособлення й одухотворення об'єктів навколишнього світу. Стародавня людина розглядала всі об'єктивно існуючі явища і предмети як щось подібне до себе, наділяючи їх бажаннями, волею, почуттями, думками. Звідси виникла віра в реально існуючих духів грізних сил природи, рослин і тварин, що у процесі складної еволюції трансформувалася у політеїзм, а потім і в монотеїзм. Згідно з поняттями про людську душу чи дух у примітивних суспільствах, душа є тонкою, нематеріальною субстанцією, за своєю природою чимось подібною до повітря чи тіні. Вона є причиною життя і мислення тієї істоти, яку одухотворяє. Душа незалежно і неподільно володіє волею свого тілесного господаря, здатна залишати тіло і швидко переноситися з місця на місце. Здебільшого душа невловима і невидима, з'являється переважно як подібний до тіла привид, але відокремлений від нього. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, опановувати їх і впливати на них. Найбільш характерною рисою уявлень про душу є її пасивність. Душа людини уявляється як слабка і безпомічна істота, яка легко піддається нападам з боку чаклуна або злого духа. Цей пасивний характер найкраще свідчить про походження самої ідеї душі. Душа — невидиме, уразливе місце людини, об'єкт злої магії, здобич для злих духів. Хоч це тлумачення душі не може мати загального визнання, однак воно досить широке, а тому його можна вважати за норму її розуміння, що має більш-менш суттєві відмінності в окремих народів.

Іншим раннім віруванням народів періоду антропоморфізму слід вважати тотемізм (мовою індійців племені оджибве — його рід) — віру в існування родинного зв'язку між групою людей і певним видом тварин чи рослин. Тотемізм тісно пов'язаний з господарською діяльністю первісної людини: збиранням плодів, полюванням. Тварини і рослини, що забезпечували існування людей, ставали об'єктами поклоніння. У тотемізмі відбилися також особливості соціальних відносин у первісному суспільстві, що ґрунтувались на принципі кровної спорідненості. Усвідомлюючи цю спорідненість, люди переносили її на навколишнє середовище. Тотем (тварина чи рослина) вважався предком роду, його родоначальником. З ним була пов'язана низка міфів, що описували його життя і подвиги; правил, що дозволяли його убивати лише за умови дотримання певного ритуалу; обрядів, що задобрювали тотем і сприяли його розмноженню. Пізніше на засадах тотемізму виник культ тварин. Актуальними є дві основні риси тотемізму. Перша — виокремлення в ролі головних об'єктів поклоніння тотемних духів, тобто двійників тотемів. Не самі тотеми, а їхні двійники були головним об'єктом поклоніння. Тотемам поклонялися настільки, наскільки вони були вмістилищем тотемних духів. Це поклоніння виявлялося через молитви (прохання), танці, табу, жертвоприношення, виготовлення і шанування зображень тотемів, спеціальні тотемні свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотема. Під уподібненням мається на увазі прагнення бути зовні схожим на тотем, хоча б якоюсь однією рисою. Так, деякі аборигени Африки, щоб бути схожими на антилопу, вибивали собі нижні зуби.

Друга риса — дозвіл убивати і з'їдати тотем лише за умови дотримання особливих релігійних ритуалів, щоб не нашкодити тотемному духові. Так, індіанці-шевенези (Канада) ще на початку XX ст. ставили перед головою вбитого "родича-оленя" посуд з їжею, виконували мисливський танець, гладили тіло, дякували оленеві за те, що він дав себе вбити, просили вибачення і бажали щастя духові оленя в "країні померлих". Уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду отримали в сучасній науці назву тотемістичних. Цей термін утворено від уживаного в алгонкінських мовах Північної Америки виразу "тотем", що означає "його рід" або "його рідня". Суть тотемізму полягає у визнанні існування зв’язків певних людських колективів – етнічних груп, кланів, родів – із природними явищами, фактами об’єктивної дійсності, переважно з тваринами і рослинами. Тотем – це міфічний предок і покровитель етнічної групи чи роду. Віра в існування таких міфічних зв’язків у різних тубільців Океанії, Америки, Австралії стала відомою етнографам ще у 18 ст., але найбільшу увагу вона привернула до себе після публікації "Золотої гілки" (перше видання в 1890 р.) Джеймса Джорджа Фрейзера (1854–1941). Тотемізм можна вважати однією з найдавніших і найпримітивніших форм релігії. Він був також основою, на якій розвивалися найдавніші міфи. Тотемізм відбивав у фантастичних формах умови життя людей, що займалися полюванням на диких тварин і збиранням рослин. Окремі важливі для них тварини й рослини здавалися їм родоначальниками-прапредками.

В окремих реліктових племенах Австралії, Північної та Південної Америки, Африки тотемізм існує досі, а його сліди, які збереглися на значній території, свідчать про те, що на схожих ступенях історичного розвитку він міг існувати практично у всіх народів. Добре помітні його залишки й у слов'янському світі. У росіян вони виявляються в обрядах, пов'язаних з "ведмежим культом", сліди якого в слов'янських племен і їхніх неслов'янських сусідів відомі з часів неоліту й епохи бронзи. У білорусів він найчастіше пов'язаний з ушануванням лелеки і вужа, у болгар і сербів – вовка (відбилося навіть в людських іменах), а в українців – з вірою у вовкулаків. У період тотемістичних поглядів наших далеких предків здатність жінки до продовження роду сприяла формуванню уявлення про те, що перша дитина є прямим нащадком самого родового божества, а звідси – і захисником роду, нібито наділеним деякими чудодійними якостями свого предка-покровителя. Пізніше цими якостями в уяві родичів наділялися тільки хлопчики-первістки, зачаті внаслідок порушення норм статевих відносин (поза шлюбом або ж "коли чоловік спить із жінкою проти "святої неділі"). Подібні переконання генетично можуть походити з періоду ненормованих шлюбних стосунків, коли перша дитина вважалася безпосереднім нащадком тотема. І, можливо, ще пізнішим за походженням є українське повір'я, що коли жінка на початку вагітності побачить вовка або з'їсть м'ясо звірини, яку роздер вовк, то в неї народиться син – вовкулака.

З. Фройд у праці "Тотем і табу" (1913) зробив спробу пристосувати "результати психоаналізу до нез’ясованих проблем психології народів". Для вирішення цього завдання Фройд звернувся до вивчення племен патріархального рівня розвитку. Саме в тотемізмі він вбачав ключ до реконструкції первісної культури й релігії. Тотем утілював єдність роду й разом з тим кровну відмінність від інших родів. Це була перша спроба самоусвідомлення первісної людини, тобто усвідомлення нею своєї належності до певної спільноти, роду. Віра в тотем, по суті, закладала фундамент для формування людських почуттів: любові, патріотизму тощо. Тотем супроводжував людину впродовж усього життя; він приходив до цього світу з кожним новонародженим і відходив з його смертю назад, до першооснови. У реконструкції модифікацій тотемізму З. Фройд вбачав витки релігійної свідомості. Останнє яскраво демонструє тотемістична трапеза. Багатьом архаїчним народам притаманне амбівалентне ставлення до тотему. З одного боку, його обожнювали, шанували, схилялись перед ним, з другого боку, його приносили в жертву. При цьому вимагалося здійснення декількох ритуалів, уподібнення до тотема, наслідування його звуків і рухів, участь усіх, обов'язкове оплакування вбитого. Але після цієї скорботи настає радісне свято. Свято – обов’язковий ексцес, урочисте порушення заборони. Святковий настрій є результатом того, що члени клану прилучились до священного життя, носієм якого була субстанція тотему.

До етапу антропоморфізму слід віднести також шаманство (від евенк. — несамовитий) — віру в могутні надприродні можливості шаманів — стародавніх професійних служителів культу. Метою їхніх обрядів є лікування людей і тварин, а також усунення негараздів суспільного життя та несприятливих явищ природи. Найбільш суттєва особливість шаманства полягає у використанні методів екстатичного спілкування з надприродними силами та підготовка осіб, які нібито мають здатність до такого спілкування. Звичайний ритуал впливу шамана — так зване камлання (несамовитий танець зі співом, ударами в бубон, брязкотом металевих підвісок тощо). Воно розглядається як спосіб спілкування з духами, що реалізується двома шляхами: за допомогою їхнього проникнення у шамана або в його бубон, чи, навпаки, через "подорожування" душі шамана до царства духів. Насправді, зміст камлання полягає у самогіпнотизуванні та гіпнотизуванні спостерігачів, завдяки чому шаман не тільки примушує їх повірити в його надприродні можливості, а й, у більшості випадків, вірить у них сам, переживаючи під час камлання певні галюцинації.

На думку багатьох Спостерігачів, шаманське камлання нагадує істеричний напад. Зазвичай шамани схильні до істерії. їх нервово-істеричний характер значною мірою є результатом професії, яку вони обрали для себе. Шаман спеціально і свідомо культивує в собі подібні властивості впродовж усього свого життя. Цей факт підтверджує висновки психологів, що шаманська професія підсилює, розвиває нервово-патологічні особливості характеру людини, яка стала на шлях шаманства. Самі ж ці особливості передують обранню професії шамана. Тому поява ознак нервового відхилення у людини розглядається деякими етносами як заклик духів до шаманства, якому вона не повинна чинити опір.

Шаман має дещо спільне зі знахарем. Перш за все вони обидва виділяються у своїй громаді як "фахівці" з лікування хворих. На відміну від шамана, знахар має певні примітивні знання з народної медицини. Шаман такими знаннями не володіє. Йому приписується здатність лікувати людей завдяки "вмінню" спілкуватися з духами. Однак він штучно наділяється таким умінням, оскільки, завдяки своїм психологічним властивостям, посідає особливе становище у громаді.

Поряд із анімізмом, тотемізмом і шаманством значне місце в життєдіяльності первісної людини посідала магія (від гр. — чаклунство, чарівництво) — сукупність уявлень і обрядів, в основі яких лежить віра у можливість впливу на людей, предмети і явища об'єктивного світу за допомогою надприродних сил. Розпочинаючи аналіз цього важливого явища в житті людей, слід констатувати наявність великих розбіжностей у його оцінці з боку фахівців. Це стосується передусім питань походження магії, 'її сутності та співвідношення з релігією. Відомі різні види первісної магії: промислова, землеробська, військова, лікувальна, любовна, шкідлива та ін. Вони полягають у заклинанні мисливських пасток, у чаклунських процедурах на полі, у чаклуванні над зброєю, над хворим, у різного роду замовляннях і т. ін. Але в кожному випадку магія була і є або фетишистською, або тотемістичною, або анімістичною. Під час досліджень магічного мислення тубільців Полінезії англійський етнограф і релігієзнавець Дж. Фрезер помітив цікаву закономірність: тубільці використовують магію в землеробстві, у процесі садіння бульбових рослин, врожайність яких нестабільна, але магія не застосовується ними при насадженні плодових дерев, що дають стійкий, стабільний врожай. У рибальстві магічні прийоми практикуються під час промислу акул та інших великих і небезпечних риб і морських тварин, але при ловленні дрібної риби магія вважається зайвою. Будування човнів завжди супроводжується магічними обрядами, а під час зведення будинків магія не застосовується. Це дало можливість Фрезеру зробити висновок, що магічні уявлення виникають тоді, коли людина не впевнена у своїх силах, коли вона зіштовхується з проблемами, вирішення яких залежить не стільки від неї самої, скільки від безлічі привхідних чинників. Саме це і змушує її покладатися на допомогу таємничих сил і застосовувати магічні дії. За Фрезером, магічне мислення ґрунтується на двох принципах. Перший з них свідчить: подібне породжує подібне, або наслідок схожий на свою причину. Суть другого принципу: речі, що хоча б раз взаємодіяли одна з одною, продовжують взаємодіяти й на відстані, після припинення прямого контакту. Перший принцип названо законом подібності, а другий — законом контакту. Виходячи з першого принципу, а саме із закону подібності, маг робить висновок, що він може викликати будь-яку бажану подію шляхом простого наслідування їй, наприклад, імітуючи грім і блискавку, може викликати дощ. На підставі другого принципу, все, що маг вчиняє над предметом, має, на його думку, справити вплив і на особу, яка хоча б один раз була у контакті з цим предметом, наприклад, маніпулюючи з волоссям людини, маг гадає, що здатний вплинути на її свідомість і вчинки. За типами впливу на об'єкт виокремлюють:

• імітативну магію, коли впливу зазнає копія об'єкта. Цей тип магії ґрунтується на зв'язку ідей (речей) за подібністю. Його помилковість полягає у тому, що подібність ідей (речей) сприймається як їхня ідентичність;

• контактну магію, що базується на законі контакту, тобто безпосередньому перенесенні магічної сили на об'єкт або його частину шляхом прямого контакту з ним (наприклад, клаптиком одягу чи пасмом волосся). При цьому характер впливу може бути різним — дотик руки, носіння амулетів, вживання зілля і т. ін. Контактна магія, на відміну від імітативної, припускається іншої помилки: вона виходить з того, що речі, які хоч раз торкалися одна одної, перебувають у контакті постійно. Теорія і практика доводять, що ця думка не відповідає дійсності.

Обидва розглянуті типи магії часто збігаються, тому їх позначають єдиним терміном "симпатична магія", оскільки кожен із них допускає, що завдяки "таємній симпатії" об'єкти впливають один на одного на відстані і імпульс їхнього впливу передається від одного об'єкта до іншого за допомогою невидимого зв'язку. Синонімом "симпатичної" магії є поняття "магія безпосередньої дії" (""агресивна магія"). Вся система "симпатичної магії" складається як з позитивних, так і з негативних приписів, або заборон. Вона вказує не лише на те, як слід чинити, а й на те, чого робити не можна. Сукупність позитивних приписів утворює чаклунство, негативних — табу.

За призначенням магія поділяється на шість основних видів: шкідлива, лікувальна, виробнича, метеорологічна, військова і любовна. Ця видова класифікація не є повною, оскільки у будь-якому виді магії можна виокремити безліч підвидів. Так, виробничу магію дуже часто поділяють на мисливську, рибальську, будівельну, гончарну, ковальську, спортивну, навчальну і землеробську. Найпізнішим проявом виробничої магії вважаються відомі навіть багатьом цивілізованим народам обряди аграрного культу, яким були притаманні дві примітивні риси. Першою з них були систематичні людські жертвопринесення. Давні люди, очевидно, вважали врожай подякою духів за жертви, тому намагалися зробити свої дари якомога дорожчими. Цілком зрозуміло, що таким було і є людське життя. Друга риса була пов'язана із суттєвим еротичним елементом, властивим багатьом обрядам аграрної магії. Пращурам родючість землі і таїнство зародження нового життя здавалися явищами одноплановими, тому імітація або реальні дії сексуального плану, на їхню думку, мали викликати відповідну реакцію землі — 'її підвищену родючість. Цей приклад є типовим зразком примітивного тлумачення схожих подій.

Цікавим і дуже суперечливим був також зміст інших видів магії первісних людей. Його детальний аналіз свідчить, що всі вони більшою або меншою мірою базувалися на законах подібності і контакту та перекрученому сприйнятті власної життєдіяльності. Дикуну не вистачало рівня абстрактного мислення для пояснення реалій повсякденної практики.

Проте життя не стояло на місці: змінювався світ, удосконалювався світогляд людей, розвивалися наука і філософія. Сучасна наука доводить, що бажане явище не є наслідком здійснення магічних обрядів, а явище, якого страшаться, не завжди спричиняється порушенням табу. Діють об'єктивні закони розвитку природи і суспільства, і саме вони визначають хід подій. Тому помилковою є думка, що наслідки (бажані й небажані) виникають лише під впливом законів подібності і контакту. Будь-яка подія є єдністю необхідного і випадкового. Необхідність виявляє себе через безліч випадковостей, а випадковості є формою прояву необхідності. Випадковість є об'єктивною так само, як і необхідність. Необхідностей теж ніколи не буває без випадковостей. Тому наука, на відміну від магії, намагається за випадковостями передбачати і відкривати необхідні події, допомагати людям свідомо зменшувати вплив негативних випадковостей на процес та результати їхньої життєдіяльності.

Тема лекції: АНТИЧНА ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА.

ПЛАН :

1. Ідеї античної психології (Анімізм, гілозоїзм)

2. Ідеї Сократа, Платона, Аристотеля про душу.

3. Ідеї Гіппократа про темперамент.

1. Анімізм

Переворот полягав у подоланні древнього анімізму (від лат. "аніма" - душа, дух) - віри в схований за видимими речами (душ) як особливих "агентів" або "примар", що залишають людське тіло з останнім подихом, а по деяких навчаннях (наприклад, знаменитого філософа і математика Піфагора), будучи безсмертними, вічно мандрують по тілах тварин і рослин. Древні греки називали душу словом "псюхе". Воно і дало пізніше ім'я нашій науці.

В імені збереглися сліди споконвічного розуміння зв'язку життя з її фізичною й органічною основою (порівняй російські слова: "душа, дух", і "дихати", "повітря"). Цікаво, що вже в ту найдавнішу епоху, говорячи про душу ("псюхе"), люди якби з'єднували в єдиний комплекс властивій зовнішній природі (повітря), організмові (подих) і психіці (у її наступному розумінні). Міфологічна картина світу, де тіла заселяються душами (їх "двійниками" або примарами), а життя залежить від сваволі богів, століттями панувала в суспільній свідомості.

Гілозоїзм

Революцією в розумах став перехід від анімізму до гілозоїзму (від греч. слів, що означають: "матерія" і "життя"). Увесь світ - універсум, космос - мислився відтепер споконвічно живим. Границі між живим, неживим і психічним не проводилося. Усі вони розглядалися як породження єдиної первинної матерії (праматерії), і проте це філософське навчання стало великим кроком на шляху пізнання природи психічного. Воно покінчило з анімізмом (хоча він і після цього протягом сторіч, аж до наших днів, знаходив безліч прихильників, що вважають душу зовнішньої для тіла сутністю). Гілозоїзм уперше поставив душу (психіку) під загальні закони єства.

2. Ідеї Сократа, Платона, Аристотеля та інших про душу.

Геракліт і ідея розвитку як закон (Логос)

Гілозоїсту Геракліту космос з'явився в образі "вічно живого вогню", а душа ("Психея") - в образі його іскорки. Усе суще піддано вічній зміні: "Наші тіла і душі течуть, як струмки". Інший афоризм Геракліта говорив: "Пізнай самого себе". Цей термін "логос", уведений Гераклітом, але застосовуваний понині, придбав безліч змістів. Але для нього самого він означав закон, по якому "усе тече", і явища переходять один у одного. Малий світ (мікрокосм) окремої душі ідентичний макрокосмові усього світу порядку. Тому осягати себе (свою Психею) - значить поглиблюватися в закон (Логос), що додає всесвітньому ходові речей виткану з протиріч і катаклізмів динамічну гармонію.

Демокрит і ідея причинності

Єдиним і для душі, і для космосу він визнав не сам по собі закон, а закон, відповідно до якого немає безпричинних явищ, але усі вони мають невідворотний результат зіткнення атомів. Випадковими здаються події, причину яких ми не знаємо.

Демокрит говорив, що хоча б одне причинне пояснення готове було би зволіти царської влади над персами. Згодом принцип причинності назвали детермінізмом.

Анаксагор і ідея організації

Афінський філософ Анаксагор не прийняв ні гераклітів погляд на світ як вогненний потік, ні демокритову картину атомних вихрів. Вважаючи природу, що складається з безлічі дрібних часток, він шукав у ній початок, завдяки якому з безладного скупчення і руху цих часток виникають цілісні речі. З хаосу - організований космос. Він визнав таким початком "найтоншу річ", що дав ім'я "нус" (розум). Від того, яка ступінь його представленості в різних особистих тілах, залежить їхня досконалість. "Людина, - говорив Анаксагор, - є самим розумним із тварин, унаслідок того, що має руки". Виходило, що не розум визначає переваги людини, але його тілесна організація визначає вищу психічну якість - розумність.

Сократ і нове поняття про душу

Про цього філософа, що став на усіх століття ідеалом безкорисливості, чесності і незалежності думки, ми знаємо зі слів його учнів. Сам же він ніколи нічого не писав і вважав себе не вчителем мудрості, а людиною, що будить в інших прагнення до істини шляхом особливої техніки діалогу, своєрідність якого стали згодом називати сократовим методом. Підбираючи визначені питання, Сократ допомагав співрозмовникові "родити" ясне і виразне знання. Він любив говорити, що продовжує в області логіки і моральності справу своєї матері – повитухи. Уже знайома нам формула Геракліта "пізнай самого себе" означала в Сократа спрямованість не до всесвітнього закону (Логосу), а до внутрішнього світу суб'єкта, його переконанням і цінностям, його умінню діяти як розумна істота відповідно до розуміння кращого.

Сократ був майстром усного спілкування. У його методиці таїлися ідеї, що зіграли через багато сторіч ключову роль у психологічних дослідженнях мислення.

По-перше, робота думки ставилася в залежність від задачі, що створює перешкоду в її звичному плині. Саме з такими задачами зіштовхували питання, що Сократ обрушував на свого співрозмовника, змушуючи його тим самим звернутися до роботи власного розуму. По-друге, ця робота споконвічно носила характер діалогу. Обидві ознаки - тенденція, що детермінує, створюваною задачею, і діалогізм, припускає, що пізнання споконвічне соціальне, оскільки корениться в спілкуванні суб'єктів, - стали в XX столітті головними орієнтирами експериментальної психології мислення.

Після Сократа, у центрі інтересів якого виступила розумова діяльність індивідуального суб'єкта (її продукти і цінності), поняття про душу наповнилося новим предметним змістом. Його складали зовсім особливі реалії, яких фізична природа не знає. Світ цих реалій став серцевиною філософії геніального учня Сократа Платона.

Платон: душу як споглядальниця ідей

Платон створив в Афінах свій науково-навчальний центр, названий Академією, при вході було написано: "Хто не знає геометрії, той не ввійде сюди".

Геометричні фігури, загальні поняття, математичні формули, логічні конструкції виявляли собою об'єкти, які досяжні нашому розуму, наділені на відміну від калейдоскопа почуттєвих вражень непорушністю й обов'язковістю для будь-якого індивідуального розуму. Звівши ці об'єкти в особливу дійсність, Платон побачив у них сферу вічних ідеальних форм, схованих в образі царства ідей.

Усе чуттєво-сприймаюче, починаючи від близьких предметів, що відчуваються безпосередньо, до сприйманих далеких зірок - це лише затемнені ідеї, їх недосконалі слабкі копії. Стверджуючи принцип первинності надміцних, вічних загальних ідей стосовно всьому минущого в тлінному тілесному світі, Платон став родоначальником філософії ідеалізму.

Яким же чином осіла в тлінній плоті душа прилучається до вічних ідей? Усяке знання, відповідно до Платона, є спогад. Душа згадує (для цього потрібні спеціальні зусилля) те, що їй довелось споглядати до свого земного народження.

Спираючи на досвід Сократа, що довело неподільність мислення і спілкування (діалогу), Платон зробив наступний крок. Він під новим кутом зору оцінив процес мислення, - не одержав вираження в сократовому зовнішньому діалозі. У цьому випадку, на думку Платона, його переміняє діалог внутрішній. "Душа, міркуючи, нічого іншого не робить, як розмовляє, запитуючи сама себе, відповідаючи, стверджуючи і заперечуючи".

Феномен, описаний Платоном, відомий сучасній психології як внутрішня мова, а процес її породження з мови зовнішньої (соціальної) одержав ім'я "інтеріоризації" (від лат. "інтеріор" - внутрішній).

Знання про душу - від його перших зачатків на античному ґрунті до сучасних систем - росло в залежності від рівня знань про зовнішню природу, з одного боку, і від спілкування з цінностями культури - з іншого. Ні природа, ні культура самі по собі не утворять область психічного. Однак її немає без взаємодії з ними.

Корінний поворот у пізнанні цієї області і роботі з побудови предмета психології належав Аристотелю. Філософи до Сократа, міркуючи про психічні явища, орієнтувалися на природу. Вони шукали як еквівалент цих явищ одну з її стихій, утворюючий єдиний світ, яким правлять природні закони. Лише зіставивши ці погляди з древньою вірою в душі як особливі двійники тіла, можна відчути їхню вибухову силу.

Для обох орієнтації - і на природу, і на культуру - душа виступала як зовнішня стосовно організму реалія, або речовинна (вогонь, повітря й ін.), або безтілесна (осередок понять, загальнозначущих норм і ін.). Чи йшла мова про атоми (Демокрит) або про ідеальні форми (Платон) - передбачалося, що й одне, і інше заноситься в організм ззовні.

Аристотель: душа як форма тіла

Аристотель переборов цей спосіб мислення, відкривши нову епоху в розумінні душі як предмета психологічного знання. Не фізичні тіла і не безтілесні ідеї стали для нього джерелом цього знання, а організм, де тілесне і духовне утворять нероздільну цілісність. Тим самим було покінчено і з наївним анімістичним дуалізмом, і з витонченим дуалізмом Платона. Душа, по Аристотелю, це не самостійна сутність, а форма, спосіб організації живого тіла.

Згадуючи тих, хто "правильно думає", Аристотель мав на увазі власне розуміння, згідно якому переживає, мислить, учиться не душа, а цілісний організм. "Сказати, що душу, писав він, - рівносильне тому, як якби хто сказав, що душа займається тканням або будівлею будинку".

Аристотель був і філософ, і дослідник природи.

Психологічне навчання Аристотеля будувалося на спілкуванні біологічних фактів. Разом з тим це узагальнення привело до перетворення головних пояснювальних принципів психології: організації (системності), розвитку і причинності.

Уже сам термін "організм" вимагає розглядати його під кутом зору організації, тобто упорядкованості цілого, що підкоряє собі свої частини для рішення якої-небудь задачі. Пристрій цього цілого і його робота (функція) нероздільні. "Якби око було живою істотою, його душею був би зір", - говорив Аристотель.

Душа організму - це його функція, діяльність. Трактуючи організм як систему, Аристотель виділяв у ній різні рівні здібностей до діяльності.

Поняття про здатності, введене Аристотелем, було важливим нововведенням, що назавжди ввійшло в основний фонд психологічних знань. Воно розділяло можливості організму (закладені в ньому психологічні ресурси) і їхню реалізацію на ділі. При цьому намічалася схема ієрархії здібностей як функцій душі: а) вегетативна (є у рослин); б) чуттєво-рухова (у тварин і людини); в) розумна (властива тільки людині). Функції душі ставали рівнями її розвитку. .

3. Гіппократ і навчання про темпераменти

Демокрит дружив зі знаменитим медиком Гіппократом. Для медика важливо було знати пристрій живого організму, причини, від яких залежать здоров'я і хвороба. Визначальною причиною Гіппократ вважав пропорцію, у якій змішані в організмі різні "соки" (кров, жовч, слиз). Пропорція в суміші була названа темпераментом. І з ім'ям Гіппократа зв'язують, що дійшли до наших днів назви чотирьох темпераментів : сангвінічний (переважає кров), холеричний (жовта жовч), меланхолійний (чорна жовч), флегматичний (слиз). Для майбутньої психології цей пояснювальний принцип при всій його наївності мав дуже важливе значення. Недарма назви темпераментів збереглися понині. По-перше, на передній план ставилася гіпотеза, відповідно до якої незліченні розходження між людьми уміщалися в кілька загальних картин поведінки. Тим самим Гіппократ поклав початок наукової типології, без якого не виникли б сучасні навчання про індивідуальні розходження між людьми. По-друге, джерело і причину розходжень Гіппократ шукав усередині організму. Щиросердечні якості ставилися в залежність від тілесних.

Про роль нервової системи в ту епоху ще не знали. Тому типологія була гуморальною (від лат. "гумор" - рідина). В новітніх теоріях визнається найтісніший зв'язок між нервовими процесами і рідкими середовищами організму, його гормонами. Відтепер і медики, і психологи говорять про єдину нейрогуморальну регуляцію поводження.

Тема лекції: ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ПЛАН

1.Самопізнання як основна ознака Середньовіччя.

2.Антропологічна психологія: Августин, П.Абеляр, Ібн-Сіна, Ібн Рошид

3. Основні теологічні ідеї: томізм, оккамізм.

1. Самопізнання як основна ознака Середньовіччя.

Логіка, на відміну від її загальних форм, є предметною. Вона будується відповідно проблемній ситуації, що задається розвитком теоретичної думки, що опановує конкретним предметним змістом. Стосовно до психології античність прославлена великими теоретичними успіхами. До них відносяться не тільки відкриття фактів, побудова новаторських моделей і пояснювальних схем. Були сформульовані проблеми, століттями направляли розвиток наук про людину. Яким чином інтегруються в ньому тілесне і духовне, мислення і спілкування, особистісне і соціокультурне, мотиваційне й інтелектуальне, розумне й ірраціональне і багато чого іншого, властивому його буттю в світі? Над цими загадками бився розум античних мудреців і випробувачів природи, піднявши на небачену висоту культуру теоретичної думки, що, перетворювала дані досвіду, зривала покрив істини з видимості здорового глузду і релігійно-міфологічних образів.

2. Антропологічна психологія

Арабомовна наука

Після об'єднання в VІІ ст. арабських племен виникла держава, що мала своїм ідеологічним оплотом нову релігію - іслам. Під егідою цієї релігії почався завойовницький рух арабів, що призвело до утворення Халіфату, на територіях якого жили народи, що володіли древньою культурою.

Державною мовою Халіфату стала арабська, але культура, що склалася у величезній державі, включала досягнення багатьох його народів, що населяли, а також еллінів, народів Індії. У культурні центри Халіфату прибували каравани верблюдів, наповненими книгами ледве чи не на всіх відомих тоді мовах.

На Заході пропали твори Платона й Аристотеля. На Сході їхні праці (як і інших античних мислителів) переводяться на арабську мову, листуються і поширюються по усій величезній арабській державі - від Середньої Азії до Піренейського півострова й Африки.

Це стимулювало розвиток науки, насамперед фізико-математичної і медичної. З'являється безліч астрономів, математиків, хіміків, географів, ботаніків, лікарів. Вони створили могутній культурно-наукове коло, у якому зародилися найбільші розуми. Вони збагатили досягнення своїх древніх попередників і створили передумови для наступного підйому філософської і наукової думки на Заході, у тому числі і психологічній думці. Серед них варто виділити насамперед середньоазіатського вченого XІ ст. Ібн Сіну (у латинській транскрипції - Авіценну). Створений ним "Канон медичної науки" забезпечив йому - за свідченням історика - "самодержавну владу у всіх медичних школах середніх століть".

Медична психологія

Ібн Сіна був також одним з перших дослідників в області вікової психології. Він вивчав зв'язок між фізичним розвитком організму і його психологічних особливостей у різні вікові періоди. Важливе значення надавалося їм при цьому вихованню. Саме за допомогою виховання здійснюється вплив психічного на стійку структуру організму. Почуття, що змінюють плин фізіологічних процесів, виникають у дитини в результаті впливу на нього оточуючих людей. Викликаючи в дитини ті або інші афекти, дорослі формують його натуру.

Фізіологічна психологія Ібн Сіни включала, припущення про можливість керувати процесами в організмі і навіть додавати організмові визначений стійкий склад шляхом впливу на його почуттєве, афективне життя, що залежить від поведінки інших людей. Ідея взаємозв'язку психічного і фізіологічного - не тільки залежність психіки від тілесних станів, але і її здатність (при афектах, психічних травмах, діяльності уяви) глибоко впливати на них - розроблялася Ібн Сіном виходячи з його великого медичного досвіду. Є відомості про те, що, не обмежуючись спостереженнями, він почав спробу вивчити це питання експериментально. Психофізіологія зору

Ібн Сіна й інші арабські натуралісти і математики особливий інтерес виявляли до органу зору. Серед досліджень у цій області наприкінці X - початку XІ ст. виділяються відкриття Ібн аль-хайсама (у латинській транскрипції - Альгазена).

У кожному зоровому акті розрізнялися, з одного боку, безпосередній ефект зовнішнього впливу, з іншого боку - робота розуму, що приєднується до цього ефекту, завдяки якій встановлюються подібність і розходження видимих об'єктів.

Ібн аль-хайсамом були вивчені такі важливі феномени, як бінокулярний зір, змішання квітів, контраст і т.д. Він вказував, що для повного сприйняття об'єктів необхідний рух ока - переміщення зорових осей. Ібн аль-хайсам піддав аналізу залежність зорового сприйняття від його тривалості, увівши, таким чином, час як істотний фактор. При короткочасному пред'явленні можуть бути правильно сприйняті лише знайомі об'єкти. Це він зв'язував з тим, що умовою виникнення зорового образу служать не тільки безпосередні впливи світлових подразників, але і сліди колишніх вражень, що зберігаються в нервовій системі.

Схема Ібн аль-хайсама не тільки руйнувала недосконалі теорії зору, що дісталися арабам від античних авторів, але і вводила новий пояснювальний початок. Вихідна сенсорна структура зорового сприйняття розглядалася як похідна від маючих досвідчену і математичну підставу законів оптики і від властивостей нервової системи. Цей напрямок протистояв одному з головних догматів схоластики, як мусульманської, так і християнської, - навчанню про те, що душа у всіх її проявах є особливого роду сутність, причетна до надприродного світу.

Вивченням функцій очей займалися й інші вчені тієї епохи. До досягнень середньовічної психофізіології відноситься відкриття того, що частиною органа зору, що відчуває, є не кристалик, як передбачалося колись, а сітчаста оболонка ока.

Ібн Рошд

Філософ і лікар XІІ ст. Ібн Рошд (у латинській транскрипції -Аверроэсу), розробив навчання про людину і воно жорстоко переслідувалося як мусульманською (прийнятої в Халіфаті в якості державної), так і християнською релігією. І це не дивно, оскільки Ібн Рошд заперечував безсмертя індивідуальної душі. Він по-своєму прокоментував навчання Аристотеля, а саме зробив наголос на поділі душі і розуму. Під душею розумілись функції, що невіддільні від організму (насамперед - чуттєвість) та необхідні для діяльності розуму. Вони неподільно зв'язані з тілом і зникають разом з ним. Що ж стосується самого розуму, то він є божественним і входить в індивідуальну душу ззовні, подібно тому, як Сонце посилає промені органові зору. Зі зникненням тіла і індивідуальної душі "сліди", залишені божественним розумом у період впливу на неї, відокремлюються від зниклого смертного індивіда, продовжують існувати як момент універсального розуму, властивого всьому людському роду.

Твердження Ібн Рошда про вищу інтелектуальну рівність людей при всьому різноманітті їхніх індивідуальних розбіжностей і про богоподібність людини було несумісно з ідеологією феодального суспільства з його "ієрар-хізмом", розташуванням усіх людей на соціальних "сходах", які пропонують, кому де бути.

Августин: поняття про внутрішній досвід

Августин (ІV-V століття н.е.), творчість якого ознаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду.

Августин додав трактуванню душі (вважаючи її знаряддям, що править тілом) особливий характер, стверджуючи, що її основу утворить воля (а не розум). Тим самим він став ініціатором навчання, названого волюнтаризмом (від лат."волют ас" - воля).

Воля індивіда, залежить від божественної, діє в двох напрямках: керує діями душі і повертає її до себе самої. Усі зміни, що відбуваються з тілом, стають психічними завдяки вольовій активності суб'єкта. Так, з відбитків, що зберігають органи чуттів, воля дає спогади.

Усе знання закладене в душі, живе і рухається до Бога. Воно не здобувається, а витягається з душі знову таки завдяки спрямованості волі.

Підставою істинності цього знання служить внутрішній досвід: душа повертається до себе, щоб осягти з граничною вірогідністю власну діяльність і її незримі продукти.

Ідея про внутрішній досвід, відмінна від зовнішнього, але володіє вищою істинністю - мала в Августина теологічний зміст, оскільки проповідувалося, що ця істинність дарується Богом.

3. Основні теологічні ідеї: томізм, оккамізм.

У період середньовіччя в розумовому житті Європи запанувала схоластика (від гречок. "схоластикос" - шкільний, учений). Цей особливий тип філософствування ("шкільна філософія") з XІ до XVІ ст. зводився до раціонального (що використовує логічні прийоми) обґрунтуванню християнського віровчення.

Томізм: "Аристотель з тонзурою"

У схоластику були різні плини. Але загальною для них служила установка на коментування текстів. Позитивне вивчення предмета й обговорення реальних проблем підмінювалося вербальними хитруваннями.

Хома Аквінський (1225-1274) розробив томізм, що складався в противагу стихійно-матеріалістичним трактуванням Аристотеля, у надрах яких зароджувалася небезпечна для церкви концепція двоїстої істини.

Хома, відстоюючи одну істину - релігійну, "спадну понад", вважав, що розум повинний служити їй так само істово, як і релігійне почуття. Хомі і його прихильникам вдалося розправитися з аверроїстами в паризькому університеті. Але в Англії, в Оксфордском університеті, концепція "двоїстої істини" надалі запанувала, ставши ідеологічною передумовою успіхів філософії і природних наук.

Ієрархічний шаблон Хома поширив і на опис щиросердечного життя, різні форми якої розміщалися у вигляді своєрідних сходів у східчастому ряді - від нижчого до вищого. Кожне явище має своє місце. Покладено грані між всім існуючим і однозначно визначено, чому де бути. У східчастому рядові розташовані душі (рослинна, тваринна, людська). У середині самої душі ієрархічно розташовуються здібності і їхні продукти (відчуття, представлення, поняття).

Робота душі розглядається Хомою у вигляді наступної схеми: спершу вона робить акт пізнання - є образ об'єкта (відчуття або поняття), потім вона усвідомлює, що нею зроблений сам цей акт, і, нарешті, проробивши обидві операції, вона "повертається" до себе, пізнаючи вже не образ і не акт, а саме себе як унікальну сутність. Перед нами, таким чином, - замкнута свідомість, з якої немає виходу ні до організму, ні до зовнішнього світу. Томізм перетворив великого давньогрецького філософа в стовп богослов'я, у "Аристотеля з тонзурою". (Тонзура - це виголене місце на верхівці - знак приналежності до католицького духівництва.)

Номіналізм

В Англії, проти томістської концепції душі виступив номіналізм (від лат. "номен" - ім'я). Він виник у зв'язку із суперечкою про природу загальних понять (так званих універсалій). Суперечка йшла про те, чи існують ці загальні поняття самостійно поза нашим мисленням (подібно іншим речам) або безтілесні, тому що ці поняття тільки імена і реально пізнаються лише індивідуальні речі.

Найенергійнішим чином проповідував номіналізм професор Оксфордского університету В. Оккам (XІ століття) Відкидаючи томізм і відстоюючи навчання про "двоїсту істину" (з якого виявлялося, що релігійні догмати не можуть бути засновані на розумі), він призивав опиратися на почуттєвий досвід, для орієнтації в якому існують тільки терміни, імена, знаки.

"Бритва Оккама"

Зверталися вони і до так називаної "бритви Оккама", до його правила, згідно якому "не слід множити сутності без потреби", інакше кажучи, прибігати до пояснення яких-небудь явищ багатьма силами або факторами, коли можна обійтися їх меншим числом. "Даремно робити за допомогою багато чого те, що можна зробити за допомогою меншого". До цієї "бритви" згодом звернулися психологи, щоб затвердити свого роду "закон економії". (Вивчаючи, наприклад, поводження тварин, не наділяти їхнім розумом людини, якщо воно може бути пояснене більш простим способом.)

Тема лекції: ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

ПЛАН

1. Основні психологічні проблеми періоду Відродження.

2. Повернення до природно науковим ідеям Арістотеля.

3. Основні психологічні теорії Л. да Вінчі, Хуана Луїса Вівеса, Хуана Уарте, Перейра

1. Основні психологічні проблеми періоду Відродження.

Перехідний період від феодальної культури до буржуазної отримав ім'я епохи Відродження. Ідеологи цього періоду вважали його головною особливістю відродження античних цінностей. До античності зверталися і люди колишніх епох, вирішуючи щораз власні проблеми. Без античних скарбів не було б ні арабомовних, ні латиномовних культур. (У Західній Європі, як відомо, мовою утворених людей була латинь.)

Вітчизняний психолог Роменець називає цю епоху «епохою титанів». Титанізм – піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Мислителі Відродження думали, що вони очищають античну картину світу від "середньовічних варварів". Відновлення античних пам'ятників культури в їхньому справжньому вигляді дійсно стало компонентом нового ідейного клімату, однак сприймалося в них, насамперед, співзвучне новому способу життя й обумовленої їм інтелектуальної орієнтації.

Виникнення мануфактурного виробництва, ускладнилось і удосконалювалися знаряддя праці, великі географічні відкриття, - усі ці процеси змінили реальне положення людини і на цьому ґрунті його уявлення про світ і себе самого. І знову постає проблема співвідношення душі і тіла.

2.Повернення до природно наукових ідей Аристотеля.

Нові філософи знову звертаються до Аристотеля. Однак тепер він з ідола скованої церковними догматами схоластики перетворився в символ вільнодумства, порятунку від цих догм. Це яскраво проявилось у 2-х протилежних течіях – авероїстів та александристів, які зародились в Італії.

У головному вогнищі Відродження - Італії - розгорілися суперечки між тими хто врятувався там від інквізиції прихильниками Ібн Рошда (авероїстами) і ще більш радикально набудованими александристами.

Останніх назвали по імені давньогрецького філософа Олександра Афродісійського ( що жив в Афінах наприкінці ІІ століття н.е.), що прокоментував трактат Аристотеля "Про душу" інакше, чим Ібн Рошд. Корінне розходження торкалося питання про безсмертя душі (на якому спочивало церковне віровчення). Ібн Рошд, як відзначалося, розділивши розум і душу, вважав його, як вищу частину душі, безсмертним. Олександр же наполягав на тому, що аристотелівське навчання є цілісним. Тому всі здібності душі, відповідно до цього навчання, начисто зникають разом з тілом.

В алексеандристів антиклерикальні мотиви звучали різкіше і послідовніше, ніж в авероїстів. Обидва направлення зіграли важливу роль у створенні нової ідейної атмосфери, проклавши шлях до природно-наукового вивчення організму людини і його психічних функцій. Цим шляхом пішли багато філософів, натуралістів, лікарів, яких відрізняв інтерес до вивчення природи, що придушується теологією. Їхню творчість пронизувала віра у всемогутність досвіду, у перевагу спостережень, прямих контактів з реальністю, у незалежність справжнього знання від схоластичної мудрості.

Перші протилежні точки зору теології (релігійного догматизму) закладена в пантеїзмі.

Пантеїзм – ототожнення Бога з природою, чи природи з Богом. Згідно цього вчення світ уявлявся як живий організм, а людина – жива частинка цього організму, якій притаманні психічні властивості світу.

3.Основні психологічні теорії Л. да Вінчі, Хуана Луїса Вівеса, Хуана Уарте, Перейра

Одним з титанів Відродження був Леонардо да Вінчі (1452-1519). Він представляв нову науку, що існувала не в університетах, де як і раніше витончувалися в коментарях до текстів древніх, а в майстернях художників і будівельників, інженерів і винахідників. Їхній досвід радикально змінював культуру і лад мислення. У своїй виробничій практиці вони були перетворювачами світу. Вища цінність надавалася не божественному розумові, а, говорячи мовою Леонардо, "божественній науці живопису". При цьому під живописом розумілося не тільки мистецтво зображення світу в художніх образах. "Живопис, - писав Леонардо, - поширюється на філософію природи".

Зміни в реальному бутті особистості змінювали її самосвідомість. Суб'єкт усвідомлює себе як центр спрямованих зовні (у противагу августино-томистскої інтроспекції) духовних сил, що перетворюються в реальні, почуттєві (на відміну від християнської чистої духовності) цінності. Суб'єкт, наслідуючи природі, перетворить її своєю творчістю, практичними діяннями.

Іспанські лікарі проти схоластики

Поряд з Італією відродження нових гуманістичних поглядів на індивідуальне психічне життя досягло високого рівня в інших країнах, де підривалися підвалини колишніх соціально-економічних відносин. В Іспанії виникли, спрямовані проти схоластики навчання, спрямовані до пошуків реального знання про психіку.

Так, X. Вівес (XVІ століття) у знаменитій у ту епоху в Європі книзі "Про душу і життя" ( 1538) доводив, що людська природа пізнається не з книг, а шляхом спостереження і досвіду, що дозволяють правильно виховувати дитину. Індуктивний метод є єдиний надійний метод пізнання людей, і це пізнання може бути використане для їх вдосконалення.

Інший лікар, Х.Уарте (XVІ століття), також відкидаючи схоластику, вимагав застосовувати в пізнанні індуктивний метод, викладений їм у своїй книзі "Дослідження здібностей до наук".(перекладалась на багато мов). Здібності душі людини залежать від тілесних особливостей, а переваги в мозку одного із 4 первинних елементів – вогню, повітря, землі, води, а також від кліматичних умов і харчування.

Це була перша в історії психології робота, у якій ставилася задача вивчити індивідуальні розходження між людьми з метою визначення їхньої придатності до різних професій.

Нарешті, ще один іспанський лікар Перейра (XVІ століття) книга «Антоніана Маргарита», передбачивши на ціле століття Декарта, запропонував вважати організм тваринного свого роду машиною, що не має потреби для своєї роботи в участі душі. Тварини – «апсихічні тіла». «Тварини нічого не бачать, не чують і їхньою поведінкою керують знаки»

Тема лекції: ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ НОВОГО ЧАСУ

ПЛАН

1. Загальна характеристика епохи бароко.

2. Психологічні погляди Рене Декарта.

3. Філософія Томаса Гоббса.

4. Мислитель Спіноза.

5. Психологічні вчення Лейбніца та Джон Локка.

1. Загальна характеристика епохи бароко.

Починає формуватися психологія в рамках учінь про свідомість. Барокко – це назва перлини(жемчужини) неправильної форми. Цим терміном спочатку виражали формальну витонченість творів мистецтв. Потім термін охоплює і філософію і інші науки. Людина епохи «бароко» - проявляється і в зовнішньому вигляді і у вчинках. Допускалося змішування античної міфології та христианської символіки. Епосі властивий потяг до грандіозного, помпезного. Створюються складні механізми, машини, розвивається математика, фізика, астрономія, біологія. В усіх науках переходять до дослідного вивчення наук.

Нову епоху в розвитку світової психологічної думки відкрили концепції, натхненні великим тріумфом механіки, що стала "царицею наук". Її поняття і пояснювальні принципи створили спершу геометро-механічну (Галілей), а потім - динамічну (Ньютон) картину природи. У неї вписувалося і таке фізичне тіло, як організм із його психічними властивостями.

2. Психологічні погляди Рене Декарта.

Перший нарис психологічної теорії, орієнтованої на геометрію і нову механіку, належав Французькому математикові, натуралістові і філософові Рене Декарту (1596-1650). Він обрав теоретичну модель організму як автомата - системи, що працює механічно. Тим самим живе тіло, що усієї колишньої історії знань розглядалося як одушевлене, тобто обдароване і кероване душею, звільнилось від її впливу і втручання.

Відтепер розходження між неорганічними й органічними тілами розглядалося за критерієм віднесеності останніх до об'єктів, що діють по типу простих технічних пристроїв.

Першим великим досягненням у цьому плані стало відкриття Гарвеєм кровообігу. Серце уявлялося як свого роду помпа, що перекачує рідину (для чого не потрібно участі душі).

Друге досягнення належало Декарту. Він ввів поняття про рефлекс, що став фундаментальним для фізіології і психології. Якщо Гарвей усунув душу з розряду регуляторів внутрішніх органів, то Декарт наважився покінчити з нею на рівні зовнішньої, зверненої до навколишнього середовища роботи цілісного організму.

Достовірне знання про пристрій нервової системи і її відправлень було в ті часи мізерно. Декарту ця система бачилася у формі "трубок", по яких проносяться подібні частинки повітряні частки. (Він називав їх "тваринними парфумами".)

Декартова схема рефлексу думала, що зовнішній імпульс приводить ці "парфуми" у рух, заносячи їх у мозок, відкіля вони автоматично відбивають до м'язів. Гарячий предмет, обпалюючи руку, змушує її забрати. Відбувається реакція, подібна до відображення світлового променя від поверхні. Термін, що з'явився після Декарта, "рефлекс" і означав відображення.

Реакція м'язів - невід'ємний компонент поведінки. Тому декартова схема, незважаючи на її умоглядний характер, відноситься до розряду великих відкриттів. Вона відкрила рефлекторну природу поведінки, пояснивши його без звертання до душі як рушійним тілом сили.

Декарт сподівався, що згодом не тільки прості рухи (так, як захисна реакція руки на вогонь або зіниці на світло), але і самі складні вдасться пояснити відкритою ним фізіологічною механікою. Наприклад, поведінка собаки на полюванні. "Коли собака бачить куріпку, вона, природно, кидається до неї, а коли чує рушничний постріл, звук його, природно, спонукує її тікати. Але проте лягавих собак звичайно привчають до того, що вид куріпки змушує їх зупинитися, а звук пострілу підбігати до куріпки". Таку перебудову поведінки Декарт передбачив у своїй схемі пристрою тілесного механізму, що, на відміну від звичайних автоматів, виступив як навчальна система.

Одне з важливих для психології творів Декарта називалося "Пристрасті душі". Слово "пристрасть", і слово "душа" наділені в Декарта особливим змістом. Інакше кажучи, не тільки такі м'язові реакції, як рефлекси, але і різні психічні стани виникають автоматично, виробляються тілом, а не душею.

Відбувся поворот у понятті про "душу", що став опорним для наступної епохи в історії побудови предмета психології. Відтепер цим предметом стає свідомість.

По Декарту початком усіх початків у філософії і науці є сумнів. Варто сумніватися в усьому - природному і надприродному. Однак ніякий скепсис не устоїть перед судженням: "Я мислю". А з цього невблаганно випливає, що існує і носій цього судження - мислячий суб'єкт. Звідси знаменитий Декартів афоризм „мислю, отже, існую ”. Оскільки ж мислення - єдиний атрибут душі, вона завжди мислить, завжди знає про свої психічні змісти, зримих зсередини. (Несвідомої психіки не існує.) Надалі це "внутрішній зір" стали називати інтроспекцією (баченням внутріпсихічних "об'єктів" - образів, розумових дій, вольових актів і ін.), а концепцію свідомості Декарта - інтроспективної.

Визнавши, що машина тіла і зайнята власними думками (ідеями) і бажаннями свідомість - це дві не залежні одна від одніє сутності (субстанції), Декарт зштовхнувся з необхідністю пояснити, як же вони співіснують у цілісній людині. Рішення, що він запропонував, було названо психофізичною взаємодією.

Розуміння предмета психології залежить, як говорилося, від напрямних дослідницький розум пояснювальних принципів, таких, як причинність (детермінізм), системність, розвиток. Усі вони в новий час, порівняно з античністю, перетерпіли корінні зміни. У цьому вирішальну роль зіграло впровадження в психологічне мислення образа конструкції, створеної руками людини, - машини.

Принцип роботи тіла - рефлекс. Принцип роботи душі - рефлексія (від лат. "Звертання назад". У першому випадку мозок відбиває зовнішні поштовхи. В другому - свідомість відбиває власні думки, ідеї, відчуття.

Через всю історію психології проходить душа і тіло. Декарт, подібно безлічі своїх попередників (від древніх анімістів, Піфагора і Платона), їх протиставив. Але їм була створена нова форма дуалізму. Обидва члени відносин - і тіло, і душа - придбали зміст, невідомий колишнім епохам.

3. Філософія Томаса Гоббса.

Основна ідея - рефлекторний характер людської поведінки. Теоретично узагальнив, але не дав йому формулювання у тих термінах, які почали використовуватися пізніше. Самопізнання виступає головним завданням та головним методом психології. Стверджує, що «образ психічного» єдиний у всіх людей, тому пізнавши себе шляхом інтроспекції, означає пізнати людський рід. Намагався поставити питання – яким чином можна вивести розумову активність з принципу механічної дії. Єдина субстанція – природа.

Він вважав, що в матеріальному світі немає нічого, окрім матерії, що рухається. Дав точне визначення поняттю самозбереження. Поклав в основу пізнання експеримент.

4. "Етика"Спінози

Одним з перших опонентів Декарта виступив голландський філософ Барух (Бенедикт) Спіноза (1632-1677). Він учив, що є єдина Вічна субстанція - Бог, або Природа – з нескінченною безліччю атрибутів (невід'ємних властивостей).

Основна праця «Етика», в якій пояснював всі емоційні стани, як спонукальні сили людської поведінки з точністю геометричних доведень. Існує 3 спонукальних сили: радість, сум, потяг. Основний чинник поведінки є афект.

Вважає інтуїцію вищим інструментом пізнання, яка охоплює кілька рівнів осягнення світу – від несвідомого до свідомого.

Його ідеї:

• Єдина субстанція – природа.

• Психічне мислення так же реально, як і фізичне.

• Разом з Гоббсом висунули ідеї: про принципову невіддільність душі і тіла.

• Предметом психології пізнання повинні служити конкретні психічні явища, а не душа як цілісне єство.

• Вчення про психіку – частина загального вчення про матеріальний світ.

• Закони природи – є строго причинні явища.

5. Психологічні вчення Лейбніца та Джона Локка.

Лейбніц вважав, що в душі існує відомий нахил, завдяки якому надалі з неї можуть бути витягнуті в недосвідчені істини. Провів розділення психічних явищ і представив на рівні свідомості, і за відсутності свідомості, вважав що, безперервно продовжується непомітна діяльність психічних сил.

Психологічні ідеї пов’язані з монадами. (переклад – єдине) Кожна з них «психічна», неповторна, унікальна, зміна їх залежить від Верховної монади. Зв’язок між монадами здійснюється через Бога. Ця сторона вчення відзначається теологізмом. Жодне рішення не може приховатися від його все бачення.

Розробляє ідею про рефлекторну природу психічного. Всяка дія викликає протидію, в дії міститься не більше енергії, ніж в причині.

Головний твір Джона Локка «Думки про виховання».

• Досліджує здатність людського розуму у пізнанні самого себе.

• Дитина народжується «чистою дошкою»

• Знання є результатом виховання

Є родоначальником вчення про психічну причиність. Підтримував Декарта, виступивши проти вроджених ідей. Досвід виступає наслідком спільної діяльності відчуттів і рефлексії.

Ввів термін «асоціація» - поєднання відчуттєвих вражень двох і більше модальностей.

Тема лекції: ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЇ ПРОСВІТНИЦТВА

ПЛАН

1. Асоціативна теорія в психології ХVІІІ століття.

2. Суб’єктивно-ідеалістичні вчення Дж.Берклі та Д.Юма.

3. Сенсуалістична течія в психології.

4. Психологія здібностей.

5. Розвиток вчення про нервово-психологічні процеси.

6. Психологічні погляди на Русі у ХVІІІ століття.

1. Асоціативна теорія в психології ХVІІІ століття.

Самими радикальними критиками будь-яких навчань, що допускають вплив на природу і людину, виступили французькі мислителі. Вони об'єдналися навколо сімнадцяти книг. "Енциклопедії" (середина XVІІІ століття), що висвітлювали новітні досягнення науки, техніки і мистецтва (тому їх прийнято називати "енциклопедистами"). У цьому тлумачному словнику викладалися з матеріалістичних позицій і питання психології.

У століття, про яке мова йде, пробиваються ідеї історизму, що різко відрізняють психологічну думку цього періоду від панування строгого механіцизму в XVІІ столітті.

Ці ідеї проникають у пояснення природи, як неорганічної, так і живої. Якщо колишня картина світу була геометро-механістичною, то відтепер багато мислителів переймаються гіпотезою про еволюцію природи, її переходах від однієї епохи до іншої. Вершиною цих перетворень вважалася "природна людина", незалежно від того, до якого стану він належить.

В епоху висхідного капіталізму його ідеологи представляли суспільство як продукт інтересів і потреб окремих індивідів (Гоббс, Локк і ін.). При цьому взаємодія людей вважалося відповідно до механічної моделі природи підлеглим законові інерції, з якого виводилося споконвічне прагнення кожного індивідуального тіла до самозбереження.

У XVІІІ столітті життя суспільства починають осмислювати у виді закономірного, однак уже не механічного, а історичного процесу. Родові фактори виступають як первинні стосовно діяльності індивіда. Пошук їх зіграв важливу роль у прогресі не тільки соціологічної, але і психологічної думки.

Італійський мислитель Д. Віко (1668-1744) у трактаті "Підстави нової науки про загальну природу речей" (1725) висунув ідею, що кожне суспільство проходить послідовно через три епохи: богів, героїв і людей. Незважаючи на фантастичність цієї картини, підхід до соціальних явищ з погляду їхньої закономірної еволюції був новаторським. Вважалося, що цей розвиток відбувається в силу власних внутрішніх причин. Що стосується психічних властивостей людини, то вони, згідно Віко, виникають у ході історії суспільства. Зокрема, появу абстрактного мислення він зв'язував з розвитком торгівлі і політичного життя.

Д. Віко уявлення про над індивідуальну духовну силу, властиву народові в цілому і складовій першооснові культури й історії. На місце культу окремої особистості був поставлений культ народного духу. Затверджуючи пріоритет історично розвиваються духовні сили суспільства стосовно діяльності окремої особистості, Віко відкрив новий аспект у проблемі детермінації психічного.

Ряд французьких і німецьких просвітителів XVІІІ століття додали цьому аспектові першорядне значення. Французький просвітитель Монтеск'є (1689-1755) виступив із книгою "Про дух законів" (1748), занесеною католицькою церквою в список заборонених. У ній, усупереч навчанню про божественний промисел, стверджувалося, що людьми правлять закони, що, у свою чергу, залежать від умов життя суспільства, насамперед - географічних умов. Важлива роль приділялася також етнічним особливостям населення, характерові народу. Інший знаменитий французький просвітитель - Кон-дорсе (1743-1794) у "Ескізі історичної картини прогресу людського розуму" (1794) зобразив історичний розвиток у виді нескінченного прогресу, обумовленого як зовнішньою природою, культурними досягненнями (відкриття, винаходу), так і взаємодією людей. Він не заперечував ролі внутрішніх спонукань людини, але як двигун історії в нього виступали не окремі особистості, а маси.

У Німеччині філософ Іоганн Гердер (1744-1803), відстоюючи в чотиритомній роботі "Ідеї філософії історії людства" '(1739-1791) думку про те, що суспільні явища змінюються закономірно, і трактував ці зміни як необхідні ступені в загальному становленні народного життя. При цьому в якості визначального інтервалу висувався розвиток не одного тільки розуму, але широко зрозумілої гуманності, людяності, досягнутої завдяки взаємному впливові людей один на одного.

Духовна активність, що відрізняє людину від живого, виявляється, по Гердеру, насамперед у мові. У творі "Про походження мови" (1770) він спробував розвити історичний погляд на язикову творчість разом з тим зв'язати його з психологією мислення. Мова не є щось готове; його розвиток - динамічний, творчий процес. Розвиток індивідуальної свідомості у цих концепціях ставилося в залежність від культурно-історичного формування народу.

2. Суб’єктивно-ідеалістичні вчення Дж Берклі та Д.Юма.

Девід Юм.

Проголосив єдиним об'єктом пізнання досвід. Відкинув рефлексію як джерело пізнання.

ДОСВІД = враження + відчуття + емоції + ідеї.

Розвинув вчення про плотський досвід (джерело знань) як потік «вражень», причини яких незбагненні. Проблему відношення буття і духу вважав нерозв'язною.

Заперечував об'єктивний характер причинності і поняття субстанції. Розробляв теорію асоціації ідей. В етиці розвинув концепцію утилітаризму, в політекономії розділяв трудову теорію вартості А. Сміта. Навчання Юма одне з джерел філософії І. Канта, позитивізму і неопозитивизма.

Волею людини, по Юму, керують саме афекти, а не розум. Розум сам по собі не здатний нейтралізувати дію якого-небудь афекту, це може зробити тільки інший афект.

Всі афекти Юм ділить на спокійні (наприклад, відчуття прекрасного) і бурхливі (наприклад, любов або ненависть).

Особливе місце серед описуваних їм афектів займає афект симпатії, яка пожвавила всі інші афекти. Вона виникає в результаті уявного перенесення себе на місце іншої людини, що випробовує певні душевні переживання

Берклі

«Бути – значить бути у сприйнятті». По Берклі, чуттєвий світ є не більше чим поєднання різних відчуттів. Ми можемо розраховувати на особисті відчуття. Вводить поняття Бога, він сприймає все, що відбувається в світі. Для пояснення процесу пізнання використовує ідею асоціації. Наші знання це поєднання простих ідей, окремих психічних елементів, тобто складні уявлення – це комбінація ряду простих, виникаючих завдяки нашим органам відчуття.

Його позиція отримала назву менталізм.

Менталізм – погляд, згідно якого усі знання є функцією психічних процесів. Це означає, що весь процес пізнання залежить від сприймаючого світу людини, що носить досвід.

2. Сенсуалістична течія в психології.

Крайнім сенсуалістом зарекомендував себе філософ Э. Кондільяк (1715-1780). Для наочності він запропонував образ "статуї", що спочатку не володіє нічим, крім здатності відчувати. Стоїть їй, одержати ззовні перше відчуття, хоча б саме примітивне (напр., нюхове), як починає діяти вся психічна механіка. Як тільки один запах змінюється іншим, свідомість готова одержати все те, що Декарт відносив до уроджених ідей, а Локк - рефлексії. Сильне відчуття породжує увагу, порівняння одного відчуття з іншим стає тим фундаментальним актом, що визначає подальшу розумову роботу і т.д.

На відміну від "статуї" Кондільяка інший француз Ж. Ламетрі (1709-1751) запропонував образ "людини-машини". Саме так він назвав свій випущений під чужим ім'ям трактат. З нього виявлялося, що приписувати людині душу настільки ж безглуздо, як шукати її в діях машини. Підняли бурю навколо цього змісту трактату, всі релігійні віровчення, і спалили його. Ламетрі вважав, що визнання Декартом двох субстанцій не більш, ніж "стилістична хитрість", придумана для обману теологів. Декарт усунув душу з організму тварин. Ламетрі доводив, що не має потреби в ній і організм людини, з яким сполучені його психічні здібності. Вони - продукт його машинноподібних дій.

Іншими лідерами руху за новий світогляд виступили К. Гельвецій (1715-1771), П. Гольбах (1723-1.789) і Д.Дідро (1713-1784). Відстоюючи принцип виникнення світу духовного зі світу фізичного, вони трактували наділеного психікою "людину-машину": як продукт зовнішніх впливів і природної історії. Завершальний період у розвитку французького матеріалізму представлений лікарем-філософом П. Кабанісом (1757-1808). Йому належить формула, відповідно до якої мислення - це функція мозку.

Поняття про функції, вироблене фізіологією стосовно до різних органів, поширювалося на роботу головного мозку. Супротивники філософії матеріалізму використовували формулу Кабаніса для вульгаризації цієї філософії. Кабанісу приписали думку, начебто мозок виділяє думку, подібно тому, як печінка - жовч, а бруньки - мочу. Однак він, говорячи про свідомість як функцію головного мозку, мав на увазі зовсім інше.

До зовнішніх продуктів мозкової діяльності Кабаніс відносив вираження думки в словах і жестах. За самою думкою, підкреслював він, схований невідомий нервовий процес.

Французькі матеріалісти зіграли в епоху Просвітництва велику позитивну роль в інтелектуальному житті Європи. Вони відстоювали ідею цілісності людини, нероздільного зв'язку його тілесно-духовного буття з навколишнім середовищем - природним і соціальним.

2. Психологія здібностей.

Термін психологія ввів в Європі Христіан Вольф, видавши книги «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1734). Вольф намагається пояснити суть і природу душі. За пояснюючу основу він висуває поняття про здібності. Він описує різні класи психічних явищ, об’єднує їх в певні групи, і кожній групі відповідає відповідна здібність.

Інший варіант психології здібностей висунула так звана шотландська школа філософії. Представник і засновник цієї школи Томас Рід. Праця «Дослідження людського розуму та принципи «здорового глузду».Згідно теорії «здорового глузду» кожна людина народжується з певним записом принципів і істин, які дозволяють їй (людині) незалежно від досвіду розрізняти прекрасне і спотворене, хороше і погане.

2. Розвиток вчення про нервово-психологічні процеси.

Видатним фізіологом на той час був швейцарський вчений Альбрехт Галлер. Його праця «Основи фізіології» оцінюється, як розмежувальна лінія між сучасною фізіологією і попередньою. Вивчав, в числі інших проблем чутливість і подразливість (терміни ввів він). Прийшов до висновку, що нервово-психічні явища пояснюються природою самого тіла, а не стороніми факторами. Тобто підводить до думки, що психологія є власивістю високоорганізованої матерії. Подальший розвиток вчення про рефлекс здійснив чеський фізіолог Прохазка. На його думку рефлекс виклакається не будь яким зовнішнім подразником, а тільки таким, який перетворюється в чутливість.

Ще одна нова думка Прохазки – з точки зору рефлекса можна пояснити діяльність цієї нервової системи, в цілому. У ХVІІІ ст. закладаються біологічні, фізіологічні основи для переходу від механістичного світогляду до біологічного.

2. Психологічні погляди на Русі у ХVІІІ століття.

В Росії духовна атмосфера епохи Просвітництва визначила філолофсько-психологічні погляди А.Н. Радищева (1749-1802). За його знаменитий твір "Подорож з Петербурга в Москву" (1790) він був присуджений до страти, посланням у Сибір. У посланні він написав трактат "Про людину, його смертність і безсмертя" (1792). Сама назва трактату співвідносило його з популярністю добутку Гельвеція "Про людину". Гельвецій висував на передній план культ чуттєвості й інтереси індивіда. Радищев же підкреслював, що в ряді питань його думка "відрізняється від гельвецієвої". Так, французький енциклопедист не показав, що людина соціальна.

Як підкреслював Г.В. Плеханов, Радищев шукав ключ до психології людей в умовах їхнього громадського життя. Спроби пояснити поведінки людських мас природним і закономірним ходом історії, спрямованим до нових прогресивних форм життя, незалежно від влади правителів, викликали ярість цих правителів.

Багато мислителів епохи Просвітництва жорстоко переслідувалися. Їхні твори спалювалися. Але ідея прогресивного історичного розвитку народу і його культури як факторів, що визначають свідомість окремих індивідів, зміцнювалася і збагачувалася в наступну епоху (найбільш розвиту філософську форму вона одержала в Гегеля), зробивши глибокий вплив на дослідження у галузі психології.

Отже, століття Просвітництва підготувало два напрямки в розробці проблем психологічного пізнання:

а) трактування психіки як функції високоорганізованої матерії - головного мозку, що сприяло експериментальному вивченню тих явищ, що вважалися породженням безтілесної, з'єднуючої людини з Богом душі;

б) навчання, відповідно до якого індивідуальна психіка корениться в соціальних формах, звичаях, дусі народу, яким рухає власна енергія культурної творчості, а не божественний промисел, вело до позитивного вивчення фактів, що запам'ятали психологічну своєрідність історичного буття цього народу (у мові, міфології, побуті й ін.).

Тема лекції: ПСИХОЛОГІЯ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ.

ПЛАН

1. Рефлекторне вчення.

2. Вчення про органи чуття та про головний мозок.

3. Розвиток асоціативної психології.

4. Розвиток психологічної думки на Русі.

1. Від механіки до фізіології (рефлекторне вчення)

На початку XІХ сторіччя стали складатися нові підходи до психіки. Відтепер не механіка, а фізіологія стимулювала ріст психологічного знання. Маючи своїм предметом особливе природне тіло, фізіологія перетворила його в об'єкт експериментального вивчення.

Відкриття рефлекторної дуги

Так, фантастична по своїй емпіричній фактурі, рефлекторна схема Декарта нервової системи виявилася правдоподібною завдяки відкриттю (майже одночасному) розходжень між чуттєвими (сенсорними) і руховими (моторними) нервовими шляхами, що ведуть у спинний мозок.

Відкриття належало лікарям і натуралістам чехові І. Прохазці, французові Ф. Мажанді й англійцеві Ч. Беллу. Воно дозволило пояснити механізм зв'язку нервів як "рефлекторну дугу", порушення однієї ланки закономірно і неминуче пускає в хід іншу ланку, породжуючи м'язову реакцію.

Поряд з науковим (для фізіології) і практичним (для медицини) це відкриття мало і важливе методологічне значення. Воно доводило залежність функцій організму, що стосується його поведінки в зовнішньому середовищі, від тілесного субстрату, а не від свідомості (або душі) як особливої безтілесної сутності.

На цій підставі німецький фізіолог Иоганнес Мюллер (1801-1858) сформулював закон "специфічної енергії органів чуттів". Ніякою іншою енергією, крім відомої у фізиці, нервова тканина не володіє. Але висновки Мюллера зміцнювали науковий погляд на психіку, показуючи причинну залежність її почуттєвих елементів (відчуттів) від об'єктивних матеріальних факторів: зовнішнього подразника і властивості нервового субстрату.

2. Вчення про органи чуття та про головний мозок.

Дослідник органів чуттів - фізіолог Эрнст Вебер (1795-1878). Він розкрив питання: наскільки варто змінювати силу роздратування, щоб суб'єкт уловив ледь помітне розходження у відчутті.

Таким чином, акцент був переміщений. Попередників Вебера цікавила залежність відчуттів від нервового субстрату, Вебера - залежність між континуумом відчуттів і континуумом зухвалих їхніх зовнішніх фізичних стимулів. Виявилося, що існує цілком визначене (для різних органів чуттів різне) відношення між первісним подразником і наступним, при якому суб'єкт починає зауважувати, що відчуття стало вже іншим. Для слухової чутливості, наприклад, це відношення складає 1/160, для відчуття ваги - 1/30 і т.д.

Досвіди і математичні викладення стали джерелом плину, що влився в сучасну науку під ім'ям психофізики. Її основоположником виступив інший німецький учений Г. Фехнер (1801-1887). Він також перейшов від психофізіології до психофізики.

Прорив від психофізіології до психофізики був знаменний і в тому відношенні, що розділив принцип причинності і принцип закономірності. Адже психофізіологія була сильна з'ясуванням причинної залежності суб'єктивного факту (відчуття) від будови органу (нервових волокон), як цього вимагало "анатомічний початок".

Центральною фігурою в створенні основ, на яких будувалася психологія як наука, що має власний предмет, був Герман Гельмгольц (1821-1894). Його різнобічний геній перетворив багато наук про природу, у тому числі про природу психічного. Ним був відкритий закон збереження енергії. Ми всі діти Сонця, говорив він, тому що живі організми, з позиції фізики, - це система, у якій немає нічого, крім перетворень різних видів енергії.

Але, зайнявшись таким тілесним пристроєм, як орган чуттів, Гельмгольц прийняв за пояснювальний принцип не енергетичний (молекулярний), а анатомічний початок. Саме на останній він спирався у своїй концепції кольорового зору. Гельмгольц виходив з гіпотези про те, що маються три нервових волокна, порушення яких хвилями різної довжини створює основні відчуття кольорів: червоного, зеленого і фіолетового.

Такий спосіб пояснення виявився непридатним, коли він від відчуттів перейшов до аналізу сприйнять цілісних об'єктів у навколишньому просторі. Цей аналіз спонукав увести два нових фактори: а) руху очних м'язів; б) підпорядкованість цих рухів особливим правилам, подібним тим, по яких будуються логічні умовиводи. Оскільки ці правила діють незалежно від свідомості, Гельмгольц дав їм ім'я "несвідомих умовиводів". Тим самим експериментальна робота зіштовхнула Гельмгольца з необхідністю ввести нові причинні фактори. До того він відносив до цих факторів або перетворення фізичної енергії, або залежність відчуття від пристрою органу.

Тепер до цих двох причинних "сіток", у які наука уловлює життєві процеси, приєднувалася третя. Джерелом психічного (зорового) образу виступав зовнішній об'єкт у можливо більш виразному баченні якого складалася розв'язувана оком задача.

"Карта головного мозку"

Нарешті, ще один напрямок звернув увагу вчених на залежність явищ психіки від анатомії центральної нервової системи. Це була френологія (від грец. "френ" -душа, розум). Її автор - австрійський анатом Ф. Галль (1758-1829) запропонував "карту головного мозку", відповідно до якої різні здібності розміщені в його визначених ділянках. Це нібито впливає на форму черепа, що дозволяє, обмацуючи його, визначати по "шишках", наскільки розвиті в даного індивіда розум, пам'ять і т.п. Френологія при всій її фантастичності спонукала до експериментального вивчення розміщення (локалізації) психічних функцій у головному мозку.

Але для подальшого прогресу науки важливе значення мала експериментальна критика його поглядів французьким фізіологом і лікарем, іноземним членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук Ц. Флурансом (1794-1867); Використовуючи методику видалення окремих ділянок центральної нервової системи, він прийшов до висновку про те, що головний мозок є цілісним органом-субстратом основних психічних функцій. Мозочок координує рух, а в довгастому мозку знаходиться дихальний центр.

Після робіт Флуранса френологія була в наукових колах скомпрометована, хоча багато хто продовжував нею захоплюватися.

Проте заслугою Галля варто визнати вказівки на звивини кори великих півкуль головного мозку як місце, де локалізовані "розумові сили" (до нього було прийнято їх поміщати в мозкові шлуночки ).

3. Розвиток асоціативної психології.

Вивчення органів чуттів, нервово-м'язової системи, кори головного мозку мало анатомічну спрямованість (тобто психічне співвідносилося зі будовою різних частин живого тіла). Однак звертання до цих органів неминуче змушувало осмислити ефекти їхньої діяльності.

Ефекти ж відносилися до області психології, на ґрунт якої відтепер змушений був перейти натураліст. Адже саме психологія мала справу з цими ефектами - відчуттями, сприйняттями, уявленнями, зв'язками між ними (асоціаціями). Брати ж у психології анатом-фізіолог міг тільки ту інформацію, що вона до цієї епохи напрацювала.

Рух йшов у двох напрямках. З боку фізіології наростала тенденція до того, щоб можливо тісніше "прив'язати" психічні явища до нервово-м'язового. На "полюсі" психології змінювало свій вигляд її головний напрямок - навчання про асоціації.

Навчання про асоціації споконвічно цінувалося завдяки тому, що пояснювало зв'язок, міцність і мінливість психічних явищ пристроєм нервової системи. На ньому лежала печатка вірогідності, властивому науковому знанню про фізичну природу, що зробили в XVІІ і XVІІІ століттях гігантські кроки.

Оскільки вже сам термін "асоціація" тісно сполучався з уявленням про те, що зв'язок ідей обумовлений зв'язком нервових елементів в організмі, шотландський філософ Томас Браун (1778-1820) запропонував замість терміна "асоціація" термін "сугестія" (навіювання). Одна ідея вселяє іншу, але не довільно, а по визначених законах. Браун розділив ці закони на первинні (по суміжності, подібності і контрастові) і вторинні (їх дев'ять: закони частоти, новизни, сили первісного відчуття, тривалості й ін.).

Англійський історик і економіст Джеймс Мілль (1773-1836) повернувся до уявлення про те, що свідомість - це свого роду ментальна (психічна) машина. Робота якої відбувається строго закономірно в силу її власного внутрішнього пристрою, що не має ніякого відношення до пристрою організму.

Син Джеймса Мілля Джон Стюарт (1806-1873) був, як і його батько, одним з володарів дум своєї епохи не тільки в Англії, але й у континентальній Європі (його праці по логіці, психології, етиці, економіці й іншим наукам користувалися популярністю також і в Росії).

Якщо для його батька зразком точного наукового знання служила механіка (перетворена їм у механіку "чистого" свідомості), то Джон Стюарт знаходився під впливом великих успіхів у хімії. Він став говорити про "ментальну хімію". Під цим малося на увазі, що в людській свідомості відбувається щось подібне тому, що хімік спостерігає у своїй колбі при змішання різних елементів, а саме - з'являється новий продукт.

Багато чого з того, що сприймається свідомістю як просте відчуття (наприклад, звук скрипки або смак апельсина, що є в дійсності запахом) - це результат синтезу багатьох компонентів, подібно тому, як, наприклад, вода, що представляється простою і єдиною, хоча вона є з'єднанням водню і кисню.

4. Розвиток психологічної думки на Русі.

Виникає дві течії – ліберально-демократична, ліберально-дворянська. Перша ґрунтувалася на захід, друга була притаманна слов’янофільству. До ліберально-демократичної належали Грановський, Боткін, Корш та інші.

До ліберально-дворянських – брати Ансанови, брати Кірієвські, Самарін та інші.

В цей період психологія виходить в прикладні науки:

• Педагогічна психологія

• Трудова психологія

• Етнопсихологія

Революційно-демократичний напрямок представляє Белінський В.Г., Герцен А.И., Добролюбов Н.А.,Чернишевський Н.Г. – вони переконані матеріалісти. Відстоювали принцип детермінізму як непорушну основу наукового світогляду. Намагалися довести, що психічні акти невідокремлені від явищ. Психіка – одна їх форм життєдіяльності. Поряд зі свідомістю мається величезна область неусвідомлюваної психіки (несвідомого), що не зводиться ні до нервової системи, ні до системи свідомості.

Тема лекції: ПРОГРАМИ ПОБУДОВИ ПСИХОЛОГІЇ ЯК ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОЇ НАУКИ.

ПЛАН

1. Психологія як наука про безпосередній досвід ( В.Вундт)

2. Психологія про інтенціональні акти свідомості.( Ф. Брентано)

3. Психологія як вчення про здійснення психологічної діяльності (І.М.Сєченов)

Варто розрізняти реальне життя науки і її відображення в теоретичних програмах. До 70-х років минулого століття в житті науки дозріла потреба в тому, щоб розрізнені знання про психіку об'єднати в наукову дисципліну, відмінну від інших.

Коли час підійшов, говорив Ґете, яблука падають одночасно в різних садах. Час наступив для визначення статусу психології як самостійної науки, і тоді майже одночасно склалося кілька програм її розробки. Вони по-різному визначали предмет, метод і задачі психології, вектор її розвитку.

1. Вундт: психологія - наука про безпосередній досвід

Найбільший успіх випав на В. Вундта (1832-1920). Він прийшов у психологію з фізіології (один час був асистентом Гельмгольца) і першим прийнявся збирати і поєднувати в нову дисципліну створене різними дослідниками. Давши їй древнє ім'я психології, він, прагнучи розстатися з її спекулятивним минулим, приєднав до цього імені епітет - фізіологічна. "Основи фізіологічної психології" (1873-1874) - так називалася його монументальна праця, сприйнята як пояснення знань про нову науку. Організувавши ж у Лейпцизі перший спеціальний психологічний інститут (1875), він зайнявся в ньому темами, запозиченими у фізіологів, - вивченням відчуттів, часу реакцій, асоціацій, психофізики. Прийнятися за аналіз великої області щиросердечних явищ за допомогою приладів і експериментів було сміливою справою. До Вундта стала приходити молодь з багатьох країн. Повертаючи додому, вони створювали там лабораторії, подібні до лейпцігської.

Психологами було прийнято називати знавців людських душ. Але психологи за професією з'явилися лише після Вундта.

Історики підрахували, що школу Вундта пройшли 136 німців, 14 американців, 10 англійців, 6 поляків, 3 росіян, 2 француза. Вона стала головним розплідником першого покоління психологів-експериментаторів.

Унікальним предметом психології, ніякою іншою дисципліною не досліджуваним, був визнаний "безпосередній досвід". Головним методом - інтроспекція: спостереження суб'єкта за процесами у своїй свідомості. Інтроспекція розумілася як особлива процедура, що вимагає спеціального тривалого тренування.

При звичайному самоспостереженні, властивому кожній людині, здатному дати звіт у тому, що він сприймає, почуває або думає, украй важко відокремити сприйняття як психічний процес від сприйманого реального або уявного об'єкта. Вважалося, що цей об'єкт даний у зовнішньому досвіді. Від випробуваних же було потрібно відвернутися від усього зовнішнього для того, щоб знайти вихідні елементи внутрішнього досвіду, добратися до первинної "тканини" свідомості, що думалася сплетеної із сенсорних (почуттєвих) "ниток". Коли виникало питання про більш складні психічні феномени, де в дію вступали мислення і воля, відразу ж безпорадність вундтівскої програми.

Якщо відчуття можна бути пояснити в межах прийнятих науковим, причинним мисленням стандартів (як ефект впливу стимулу на тілесний орган), то іншому була справа з вольовими актами. Замість того, щоб бути причино поясненими, вони самі були прийняті Вундтом за кінцеву причину процесів свідомості і первинну духовну силу. Тим самим колишній натураліст Вундт став прихильником волюнтаризму (від лат. "волюнтас" - воля), філософії, що вважає волю вищим принципом буття.

Не менші прорахунки виявилися, коли учні Вундта зайнялися процесами мислення.

Один з них - О. Кюльпе (1862-1915), переїхавши в місто Вюрцбург, створив там власну школу. Її програма була розвитком Вундтівської. Як і раніше предметом психології вважалися зміст свідомості, а методом - інтроспекція. Випробуваним пропонувалося вирішувати розумові задачі, спостерігаючи за тим що відбувається при цьому у свідомості. Але сама витончена інтроспекція не могла знайти тих почуттєвих елементів, з яких, за прогнозом Вундта, повинна складатися "матерія" свідомості. Вундт намагався врятувати свою програму сердитим зауваженням, що розумові дії в принципі непідвласні експериментові і тому повинні вивчатися по пам'ятниках культури - мові, міфові, мистецтву й ін. Так відроджувалася версія про "дві психології ": експериментальну, родинну по своєму методі природничих наук, і іншої психології, що замість цього методу інтерпретує прояву людського духу.

Ця версія одержала підтримку в прихильника іншого варіанта "двох психології" філософа В. Дільтея. Він відокремив вивчення зв'язків психічних явищ з тілесним життям організму від їхніх зв'язків з історією культурних цінностей. Першу психологію він назвав пояснювальною, другу - розуміючою.

Пророблена школою Вундта робота заклала основи експериментальної психології. Наукове знання розвивається шляхом не тільки підтвердження гіпотез і фактів, але і їхнього спростування. Критики Вундта змогли одержати нове знання завдяки тому, що переборювали їм добуте. Лев Толстий, перелічуючи імена тих, хто "працює на наукову істину", поряд з Дарвіном і Сєченовим назвав Вундта.

2. Брентано: психологія як вивчення інтенціональних актів

Одночасно з Вундтом філософ Франц Брентано (1838-1917) запропонував свою програму нової психології. Вона викладалася в його роботі "Психологія з емпіричної точки зору" (1874). Предметом психології, як і у Вундта, вважалася свідомість. Однак його природа мислилася по-іншому.

Згідно Брентано, область психології - це не зміст свідомості (відчуття, сприйняття, думки, почуття), а його акти, психічні дії, завдяки яким з'являється цей зміст. Одна справа колір або образ якого-небудь предмета, інше - акт бачення кольору або судження про предмет. Вивчення актів і є унікальна сфера, невідома фізіології. Специфіка ж акта в його інтенції, спрямованості на який-небудь об'єкт.

Концепція Брентано стала джерелом декількох напрямків західної психології. Вона додала імпульс розробці поняття про психічну функцію як особливу діяльність свідомості, що не зводилося ні до елементів, ні до процесів, але вважалося споконвічно активним і предметним.

3. Сєченов як матеріаліст висуває основоположну для своєї теорії тезу про те, що мозок є органом психічного.

Починає експериментувати над мозком в ході яких відкриває так звані гальмівні центри, тобто нервові центри, які розміщенні у таламічній області і подразнення в яких призводить до затримки рухової активності. Вводиться поняття «гальмування». Починаються досліджуватись проблеми нейродинаміки, зокрема, співвідношення гальмування та збудження. Основна праця «Рефлекси головного мозку» .

Схема психічного процесу, та ж, що і схема рефлексу:

• Психічний процес бере початок із зовнішньої дії

• Продовжується центральною діяльністю

• Закінчується зворотною діяльністю – вчинком, рухом.

Прагне пояснити як відбувається психічний процес, прослідкувати становлення свідомості в онтогенезі.

В своїй програмі дослідження психічного покладався на об’єктивний метод – спостереження за генезисом і еволюцією індивідуальної поведінки. Про експеримент не велося мови.

Тема лекції: РОЗВИТОК ГАЛУЗЕЙ ПСИХОЛОГІЇ В КІНЦІ ХІХ СТ.ПОЧАТОК ХХ СТ.

ПЛАН

1. Основні засади експериментальної психології (Т.Рібо, Л.Ланге, Г.Еббінгауз...)

2. Розвиток диференційної психології – тестування, факторний аналіз, психологічний профіль індивіда.

3. Розвиток дитячої та вікової психології.

4. Соціальна та культурно-історична психологія.

5. Становлення зоопсихології.

1. Основні засади експериментальної психології (Т.Рібо, Л.Ланге, Г.Еббінгауз...)

Молода психологія позичила свої методи у фізіології. Власних вона не мала, поки німецький психолог Герман Еббінгауз (1850-1909) не прийнявся за експериментальне вивчення асоціацій. У книзі "Про пам'ять" (1885) він виклав результати досвідів, проведених на собі з метою вивести точні математичні закони, по яких зберігається і відтворюється виучений матеріал. Зайнявшись цією проблемою, він винайшов особливий об'єкт - безглузді склади (кожен склад складався з двох приголосних і голосної між ними).

Щоб вивчити асоціації, Еббінгауз спочатку відібрав подразники, що не викликають ніяких асоціацій. Над списком з 2300 безглуздих складів він експериментував протягом двох років. У різних варіантах були отримані дані, що стосуються числа повторень, потрібних для наступного відтворення матеріалу різного обсягу, забування різних фрагментів цього матеріалу (початку списку складів і його кінця), ефекту зверх заучування (повторення списку більше число раз, чим потрібно для його успішного відтворення) і ін. Тим самим закони асоціації виступили в новому світлі. Еббінгауз не звертався за їхнім поясненням до фізіологів. Але і роль свідомості його не цікавила. Адже будь-який елемент свідомості (будь те психічний образ або акт) споконвічно осмислений, а в значеннєвому змісті бачилася перешкода вивченню механізмів чистої пам'яті.

Його унікальний внесок визначався тим, що вперше в історії науки за допомогою експериментів і кількісного аналізу їхніх результатів були відкриті власне психологічні закономірності, що діють незалежно від свідомості, інакше кажучи - об'єктивно. Рівність психіки і свідомості (прийняте в ту епоху за аксіому) перекреслювалося.

2. Диференціальна психологія

Головні досягнення в розробці цих методів стосовно психології зв'язані з творчістю Френсіса Гальтона (1822-1911).

Знаходячись під глибоким враженням ідей свого кузена Ч. Дарвіна, він вирішальне значення додав не фактору пристосування окремого організму до середовища, а факторові спадковості, відповідно до якого пристосовування виду досягається за рахунок генетично детермінованих варіацій індивідуальних форм, Гальтон став піонером у розробці генетики поведінки.

Гальтон застосовував тести, що стосуються роботи органів чуттів, часу реакції, образної пам'яті (знайшовши, наприклад, подібність зорових образів у близнюків) і інших чуттєвих-рухових функцій.

Тим часом практика вимагала інформації про вищі функції з метою діагностики індивідуальних розходжень між людьми, що стосуються придбання знань і виконання складних форм діяльності.

Перший варіант рішення цієї задачі належав французькому психологові Анрі Біне (1857-1911). Він починав з експериментальних досліджень мислення (випробуваними служили дві його дочки). Однак незабаром, за завданням урядових органів, він став шукати психологічні засоби, за допомогою яких вдалося б відокремити дітей, здатних до навчання, але ледачих, від тих, хто страждає уродженими дефектами.

Досліди по вивченню уваги, пам'яті, мислення були проведені на багатьох випробуваних різних віків. Експериментальні завдання Біне перетворив у тести, установивши шкалу, кожен розподіл якої містило завдання, здійсненні нормальними дітьми визначеного віку. Ця шкала придбала популярність у багатьох країнах.

У Німеччині Вільям Штерн увів поняття "коефіцієнт інтелекту" (по-англійському Ай-Кью). Даний коефіцієнт співвідносив "розумовий" вік по шкалі Біне із хронологічним ("паспортним"). Їх співвідношення вважалося показником або розумової відсталості (коли "розумовий" вік нижче хронологічного), або обдарованості (коли "розумовий" вік перевершує хронологічний). Це напрямок від тестології став найважливішим каналом зближення психології з практикою. Техніка виміру інтелекту дозволила на основі даних психології (а не історично) вирішувати питання навчання, добору кадрів, профналежності й ін.

3. Розвиток дитячої та вікової психології.

Інтерес до дитячої психіки пов’язано із навчанням та з вихованням – Коменський, Джон Локк, Руссо, Песталоці.

Перша спроба описати хід психічного розвитку дитини належить німецькому філософу Ті Деману. Він описує, як відбуваються зміни в сенсорному розвитку, як починає відтворювати звуки, говорити дитина від народження до 3-х років.

Таке ж дослідження здійснює вітчизняний психолог Гвоздєв.

Ушинський «Людина як предмет виховання» - досліджує процес формування звичок, навичок, досить детально з фізіологічним трактуванням вживає поняття рефлекси, напіврефлекси. Вважає, що головним завданням педагогіки є виховання дитини.

Питання педагогічної психології розробляє російський вчений Лес Гафт, він вважає, що виховання розуму і виховання тіла – один процес.

Прейер досліджує психологію дитини, спостерігаючи за нею тричі на день. Він стверджує, що на розвиток певний вплив має і спадковість, і особиста діяльність дитини. Як результат – його праця «Душа дитини».

Нечаєв в 1901 році організував лабораторію експериментальної психології в якій вивчає шкільні проблеми .При лабораторії створює педологічні курси.

4. Соціальна та культурно-історична психологія.

Соціальна та культурно-історична психологія була розроблена Вундтом. Його праця «Психологія народів».

Кроскультурне дослідження, що спрямоване на вивчення психіки і поведінки людини з точки зору їхньої обумовленості соціальними і культурними факторами.

Для характеристики психологічних особливостей культури часто використовують поняття "культурний синдром", тобто певний набір цінностей, установок, вірувань і моделей поведінки, за якими одна культура відрізняється від іншої. Слід зазначити, що у кроскультурних дослідженнях порівнюються групи, які вже існують, і, отже, експериментальний контроль здійснити неможливо: дослідники можуть обирати культури і підбирати досліджуваних, але не можуть маніпулювати спеціальними аспектами культури. Це дає підстави деяким дослідникам віднести подібного роду дослідження до кореляційних

Враховується специфіка практики соціалізації, різний словниковий запас, освіта, релігійні вірування, доступ до ЗМІ тощо. Серйозною проблемою при цьому є можливість зіставлення цих факторів, а також доступність досліджуваних (адже, як правило, вибирають тих, з ким легше домовитися).

Прикладом є широковідоме дослідження С. Шварца, яке було спрямоване на дослідження кроскультурної моделі ціннісних орієнтацій. У цьому дослідженні вчений просив дослідників інших країн додати культурно-специфічні цінності до його переліку загальних (універсальних) цінностей. Джерелом артефактів у кроскультурних дослідженнях може стати різне знайомство зі стимульним матеріалом і процедурою. Наприклад, в одному з досліджень дітям із Замбії і Великої Британії пропонувалося відтворити малюнок, використовуючи або папір і олівець, або пластилін, або переплетіння рук, або дріт (до речі, вироблення моделей з дроту є одним із улюблених занять замбійських дітей). Виявилося, що англійські діти показали кращі результати, використовуючи папір і олівець, а замбійські діти — дріт. За використання інших процедур різниця результатів виявилася незначущою.

5. Становлення зоопсихології

Те, що в європейській традиції позначалися як процеси асоціації, незабаром стає одним з головних напрямків американської психології під ім'ям "навчання". Цей напрямок приніс в психологію пояснювальні принципи навчання Дарвіна, де затвердилося нове розуміння детермінації поведінки цілісного організму і тим самим усіх його функцій, у тому числі психічних.

Серед нових пояснювальних принципів виділялися: вірогідний характер реакцій як принцип природного добору й адаптація організму до середовища з метою виживання в ній. Ці принципи утворили контури нової детерміністської (каузальної) схеми. Колишній механічний детермінізм поступився місцем біологічному. На цьому переломі в історії наукового пізнання поняття про асоціації придбало особливий статус. Колись вона означала зв'язок ідей у свідомості, тепер же - зв'язок між рухами організму і конфігурацією зовнішніх стимулів, від пристосування до яких залежить рішення життєве важливих для організму задач.

Асоціація виступає як спосіб придбання вольових дій, а по прийнятій незабаром термінології - научіння. Перший великий успіх у перетворенні поняття про асоціації принесли досвіди Эдвара Торндайка (1874-1949) над тваринами (головним чином кішками). Він використовував так називані проблемні шухляди.

Поміщена в шухляду тварина могла вийти з нього й одержати підгодівлю, лише тоді коли привівши в дію спеціальний пристрій - натиснувши на пружину, потягнувши за петлю і т.п. Тварини робили безліч рухів, кидалися в різні сторони, дряпали шухляду і т.п., поки дно з рухів випадково не виявлялося вдалим, помилки і випадковий успіх" - така була формула, прийнята для всіх типів поведінки як тварин, так і людини. Торндайк пояснював свої досвіди декількома законами научіння. Насамперед, законом вправи (рухова реакція на ситуацію зв'язується з цією ситуацією пропорційно частоті, силі і тривалості повторення зв'язків). До нього приєднувався закон ефекту, що говорив, що з декількох реакцій найбільше міцно сполучаться із ситуацією ті з них, що супроводжуються почуттям задоволення. Торндайк припускав, що зв'язкам між рухом і ситуацією відповідають зв'язку в нервовій системі (тобто фізіологічний механізм), а закріплюються зв'язки завдяки почуттю (тобто суб'єктивному станові). Але ні фізіологічні, ні психологічні компоненти нічого не додавали до намальованого Торндайком незалежно від них "кривій научіння", де на абсцисі відзначалися повторні проби, а на осі ординат – витрачений час (у хвилинах).

Головна книга Торндайка називалася "Інтелект тварин”. Дослідження асоціативних процесів у тварин" (1898). Тим самим асоціації трактувалися як інтелектуальні, стало бути, значеннєві процеси. Уся колишня психологія вважала зміст невід'ємним атрибутом свідомості.

Зміцнення асоціацій психологія відносила до процесів пам'яті. Коли ж мова йшла про дії, що стали автоматизованими завдяки повторенню, їх називали навичками.

Відкриття Торндайка були витлумачені як закони утворення навичок. Тим часом він вважав, що досліджує інтелект, тобто значеннєву основу поведінки. На питання: " чи є розум у тварин?" була дана позитивна відповідь. Але за цим стояло нове розуміння розуму, що не бідує в звертанні до внутрішніх процесів свідомості. Під інтелектом малося на увазі вироблення організмом "формули" реальних дій, що дозволяють йому успішно справитися з проблемною ситуацією. Успіх досягався випадково. Такий погляд запам'ятав нове розуміння детермінації життєвих явищ, що прийшло в психологію з тріумфом дарвінівського навчання. Воно уводило вірогідний стиль мислення. В органічному світі виживає лише той, кому вдається, "пробуючи і помиляючись", відібрати найбільш вигідний варіант реакції на середовище з багатьох можливих.

Цей стиль мислення відкривав широкі перспективи впровадження в психологію статистичних методів.

Тема лекції: ОСНОВНІ ПСИХОЛОГІЧНІ ШКОЛИ СУЧАСНОСТІ, ЇХ НАПРЯМКИ

ПЛАН

1. Структурна школа Е.Тітченера . Основні школи структуралізму: В’юрцбурзька, Корнельська;.

2. Біхевіоризм: Е.Торндайк, Д.Б.Уотсон, В.Мак-Даугалл та ін., їх основні ідеї та підходи гештальтпсихологія та біхевіоризм.

3. Гештальтпсихологія: М.Вертгеймер, В.Келлер, К.Кофка та ін., основні ідеї та підходи.

4. Психоаналіз: З.Фройд, Й.Брейєр, О.Ранк, К.Абрагам, Е.Джонс, К.Г.Юнг, А.Адлер та ін., їх основні ідеї, підходи та напрямки.

5. Операціональна теорія інтелекту (Ж.Піаже)

6. Гуманістична психологія.

7. Психосинтез.

1. Структурна школа Е.Тітченера.

На початку XX століття колишній образ предмета психології, яким він склався в період її самоствердження в інших науках, сильно потьмянів. Хоча як і раніше більшість психологів вважали, що вони вивчають свідомість і його явища, ці явища усе тісніше співвідносилися з життєдіяльністю організму, з його руховою активністю. Лише далеко не всі продовжували слідом за Вундтом вважати, що вони покликані займатися пошуками будівельного матеріалу безпосереднього досвіду і його структурами.

Такому підходові, названому структуралізмом, протистояв функціоналізм. Цей напрямок, відкидаючи аналіз внутрішнього досвіду і його структур, вважав головною справою психології з'ясування того, як ці структури працюють, коли вирішують задачі, що стосуються актуальних нестатків людей. Тим самим предметна область психології розширювалася, охоплюючи психічні функції (а не елементи) як внутрішні операції, переводяться не безтілесним суб'єктом, а організмом; метою задовольнити його потреба в пристосуванні до середовища.

У джерел функціоналізму в США стояв Вільям Джемс (1842-1910). Він відомий також як лідер філософії прагматизму (від гречок. "прагма" - дія), що оцінює ідеї і теорії виходячи з того, як вони працюють на практиці, приносячи користь індивідові.

У своїх "Основах психології" (1890) Джемс писав, що внутрішній досвід людини - це не "ланцюжок елементів", а "потік свідомості". Його відрізняють особистісна (у змісті вираження інтересів особистості) вибірковість (здатність постійно робити вибір).

Обговорюючи проблему емоцій, Джемс (одночасно з датським лікарем Карлом Ланге) запропонував парадоксальну, що викликала гострі суперечки концепцію, відповідно до якого первинними є зміни в м'язовій і судинній системах організму, вторинними - викликані ними емоційні стани. "Ми засмучені, тому що плачемо, приведені в лють, тому що б'ємо іншого".

Хоча Джемс не створив ні цілісної системи, ні школи, його погляди на службову роль свідомості у взаємодії організму із середовищем, що волає до практичних рішень і дій, міцно ввійшли в ідейну тканину американської психології. Дотепер по блискуче написаній наприкінці минулого століття книзі Джемса учаться в американських коледжах.

2. Біхевіоризм

Біхевіоризм розробляли Е.Торндайк (1874-1949), Дж.Уотсон (1878-1958), В.Мак-Дугалл (1871-1938). Перед психологією було поставлено задачу вивчати лише те, що можна сприймати у поведінці людини. Сама назва "біхевіоризм" походить від англійського - поведінка. Поведінка розглядалась на основі зв'язку між зовнішнім впливом - стимулом - та реакцією на нього, тому вважалось, що вивчати потрібно стимули і відповідні їм реакції, не вдаючись до розгляду внутрішніх процесів обробки стимулів - свідомості, суб'єктивного. Лише в пізнішому варіанті цього напряму - необіхевіоризмі поставлено задачу вивчати те, що відбувається між стимулом і реакцією (Е.Толмен). Основне у поведінці - це навички, що виробляються шляхом тренування. Висновки зроблені при дослідженнях поведінки тварин автоматично необґрунтоване переносили на поведінку людини. Біхевіоризм мав великий вплив на американську психологію, став теоретичною основою поширених сьогодні програм научіння - тренінгів.

Його "батьком" прийнято вважати Дж.Уотсона, у статті якого "Психологія, як її бачить біхевіорист" (1913) викладався маніфест нової школи. У ньому було потрібно "викинути за борт" як пережиток алхімії й астрології всі поняття суб'єктивної психології свідомості і перевести них на мову реакцій живих істот, що спостерігаються об'єктивно, на подразники. Ні Павлов, ні Бєхтерев, на концепції яких спирався Уотсон, не дотримували настільки радикальної точки зору. Вони сподівалися, що об'єктивне вивчення поведінки зрештою, як говорив Павлов, проллє світло на -"муки свідомості".

Біхевіоризм стали називати "психологією без психіки".

Основа ж усього - закони научіння.

3. Гештальтпсихологія, або структурна психологія, розроблялась у роботах М. Вертгеймера (1880-1943), В.Келера (1887-1967), К.Левіна (1890-1947). Основне поняття - гештальт (від нім. - форма, фігура), яке фіксує єдність організму і середовища. Відношення між ними будуються за принципом взаємовідповідності (ізоморфізму). Обстоювали необхідність вивчати психіку як цілісну структуру, властивості якої не випливають з властивостей окремих психічних явищ. Подібно до цього такі окремі речовини як калій, вуглець та нітроген не є отруйними, а у їх поєднанні з'являється нова якість - вони утворюють сильну отруту, відому як ціаністий калій. Психіка мовби моделює середовище за своїми особливими законами. Наприклад, добудовує незавершені зовнішні структури, прагнучи до об'єднання розрізнених частин в осмислену цілісність. Так, бачимо за вікном лише верхівки дерев, частини будинків, але у відповідь "Що ти бачиш?" скажемо: "дерево", "будинок". Представники гештальтпсихології відмовились від вивчення фізіологічних основ та соціальних факторів. Відомі дослідженнями творчого мислення, сприймання.

4. Засновником психоаналізу або фрейдизму був З.Фрейд (1856-1939). Вперше увага психологів приверталась до сфери мотивації особистості, зокрема її несвідомих складових, які автор назвав інстинктами, вважаючи їх спільними з тваринними предками. Поведінка людини пояснювалась дією підсвідомих некерованих інстинктів, головними з яких Фрейд назвав прагнення до задоволення, сексуальний потяг (лібідо;, що становлять у людині її вроджену біологічну сторону. Остання знаходиться у суперечності із суспільними нормами, які обмежують прагнення людини до задоволення. Внаслідок такої суперечності виникає внутрішній конфлікт, який або розв'язується за допомогою сублімації (спрямування інстинктивної енергії людини на творчість, діяльність тощо), або призводить до захворювань - неврозів. Послідовники Фрейда виступили проти надмірної біологізації ним поведінки людини. Карен Хорні (1885-1952), Ерік Фромм (1900-1980), Карл Юнг (1875-1961), Альфред Адлер (1870-1937) - представники неофрейдизму - визнавали соціальні якості індивіда (наприклад, потребу в захисті, в ніжності, в спілкуванні) відмінними від тварин, але вважали їх вродженими.

5.Операціональна теорія інтелекту (Ж.Піаже)

Творцем найбільш глибокої і впливової теорії розвитку інтелекту став швейцарець Жан Піаже (1896-1980). Він перетворив основні поняття інших шкіл: біхевіоризму (замість поняття про реакції він висунув поняття про операції), гештальтизма (гештальт поступився місцем поняттю про структуру) і Жані (перейнявши в нього принцип інтеріоризації, що піднімається, як ми вже знаємо, до Сєченова).

Свої нові теоретичні представлення Піаже будував на міцному емпіричному фундаменті - на матеріалі розвитку мислення і мови в дитини. У роботах початку 20-х років "Мова і мислення дитини", "Судження й умовивід у дитини" і інших Піаже, використовуючи метод бесіди (запитуючи, наприклад: Від чого рухаються хмари, вода, вітер? Відкіля відбуваються сни? Чому плаває човен? і т.п.), зробив висновок про те, що якщо дорослий міркує соціально (тобто думкою звертаючи до інших людей), навіть коли він залишається із собою наодинці, то дитина ж міркує егоїстично, навіть коли знаходиться в суспільстві інших. (Він говорить уголос, ні до кого не звертаючись. Ця його мова була названа езоповою.)

Принцип егоцентризму (від лат. "эго" - Я и "центрум" - центр кола) панує над думкою дошкільника. Він зосереджений на своїй позиції (інтересах, потягах) і не здатний стати на позицію іншого ("децентрувати-ся"), критично глянути на свої судження з боку. Цими судженнями править "логіка мрії", що несе від реальності.

Ці висновки Піаже, у яких дитина виглядала мрійником, що ігнорує реальність, покритикував Виготський, що дав своє тлумачення езопової (не зверненої до слухача) мови дитини. У той же час він надзвичайно високо оцінив праці Піаже, тому що в них говорилося не про те, чого дитині не вистачає порівняно з дорослим (менше знає, неглибоко мислить і т.п.), а про те, що ж у дитини є, яка його внутрішня психічна організація.

Піаже виділив ряд стадій в еволюції дитячій думки (наприклад, своєрідна магія, коли дитина сподівається за допомогою слова або жесту змінити зовнішній предмет, або ж своєрідний анімізм, коли предмет наділяється волею або життям:, "сонце рухається, тому що воно живе").

Будучи нездатним мислити в абстрактних поняттях, співвідносити їх і т.п., він спирається у своїх поясненнях на конкретні випадки. Надалі Піаже виділив чотири стадії. Спочатку дитяча думка утримується в предметних діях (до двох років), потім вони інтеріоризуються (переходять із зовнішніх у внутрішні), стають передопераціями (діями) розуму (від 2 до 7 років), на третій стадії (від 7 до 11 років) виникають конкретні операції, на четвертій (від 11 до 15 років) - формальні операції, коли думка дитини здатна будувати логічно обґрунтовані гіпотези, з яких робляться дедуктивні (наприклад, від загального до частки) умовиводу.

Операції не відбуваються ізольовано. Будучи взаємозалежними, вони створюють стійкі й у той же час рухливі структури.

6. Гуманістична психологія визнає предметом дослідження унікальну особистість, вбачаючи в ній активну, свідому істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних ідеалів. Особистість потребує зв’язків з іншими людьми, відчуває необхідність постійного самовдосконалення, шукає необхідність постійного самовдосконалення, шукає сенс життя (Маслоу, Слободчиков, Ісаєв, Роджерс, Роменець, Франкл, Штерн).

7. Психосинтез

«Батько» психосинтеза єіталійський психіатр Роберто Ассаджолі. В Флоренції заснував Інститут психосинтезу, який став першим центром підготовки психосинтетиків. Він розробив і теоретичну і методологічну концепцію психотерапії і саморозвитку особистості. Запропонував схему побудови нашого внутрішнього світу:

1. нижче безсвідоме

2. середнє безсвідоме

3. вище безсвідоме

4. поле свідомості

5. усвідомлене «Я»

6. вище «Я»

7. колективне безсвідоме

У Канаді психосинтез продовжувала розвивати Марта Крємптон. Она організувала канадський інститут психосинтезу і була його керівником.

Томас Йоуменс керував школою в США, пізніше інститутом психосинтезу для спеціалістів, які працювали з людьми (США).

Тема лекції: ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ НА УКРАЇНІ

ПЛАН

1. Дохристиянські часи — XVIII ст.

2. Розвиток психологічної думки в Україні наприкінці XVIII—початку XX ст.

1. ДОХРИСТИЯНСЬКІ ЧАСИ — XVIII СТ.

Людина з давніх часів цікавилася психічними явищами. Не були винятком і українці. І. Огієнко досліджував уявлення українців про душу в дохристиянські часи. Він зазначав, що уявлення про душу в українського народу змінювалися. Спочатку наші предки вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, а зостається в ньому, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя.

На основі аналізу народних казок та інших джерел І. Огієнко дійшов висновку, що в давнину українському народу були відомі уявлення про переселення душ (метампсихоз).

На українців великий вплив мали грецькі філософи, зокрема, погляди Платона про те, що душа знаходиться у тілі людини і спрямовує її протягом усього життя, а після смерті залишає тіло і переселяється у "світ ідей". Провідними були і думки Аристотеля про душу як рушія, який дає змогу людині розвивати себе, пізнавати Всесвіт та існуючий в ній порядок. У процесі пізнання Аристотель на перше місце ставив мислення, знання, інтелект і мудрість. Ці ідеї були провідними у мислителів України-Русі. Впливали і інші ідеї, які йшли дещо у розріз із згаданими ідеями. Маємо на увазі положення іудейсько-християнської релігії, згідно з якою людина доходить до своєї суті не через розум, а через вищу істоту , яка недоступна людям.

Мономах Володимир (1053 — 1125) у своєму творі "Повчання" розробив правила спілкування своїх дітей в оточуючими людьми. Однією з перших психологічних праць була робота Туровського Кирила „ Притча про душу і тіло". Йому, наприклад, належить, так би психологічна характеристика на Андрія Боголюбського, який напав на Київ та пограбував духовні цінності, і був покараний за свій гріх його ж прибічниками.

Юрій Дрогобич ([1450 — 1494) написав книгу філософсько-психологічного змісту "Передбачене судження". В Острозькій школі під керівництвом К. Острозького викладачами була написана праця "Порядок шкільний" (1586), де викладалися гуманістичні ідеї у стосунках між усіма учнями (заможних і незаможних батьків) та вчителями. До такого змісту праць належав "Статут братських шкіл" (1586). Це були одні з перших досліджень соціально - психологічного змісту.

Вагомою психологічною працею була праця Касяна Саковича (1573 —1647) „ Трактат про душу". В цій роботі він доводив, що найвищою мудрістю психології є досконале самопізнання, смисл якого в тому, щоб пізнати закони і властивості своєї природи, уникнути того, що шкодить природі людини. За Саковичем, душа є формою тіла, вона не вмирає. Він зробив спробу типологізувати людей, взявши за основу самовизначення і самовиховання.

Значний внесок у розвиток психолого-педагогічної думки було зроблено П.Могилою. Створений ним вищий навчальний заклад був нарівні Західноєвропейських університетів, "аж до останньої русифікації", як писав М.Грушевський. Про внесок викладачів цього навчального закладу у психолого-педагогічну науку написали П.М. Пелех та інші дослідники. Наприклад, викладач згаданого вищого навчального закладу І. Гізель за 45 років до Дж. Локка, за свідченням П.М. Пелеха, обґрунтував роль відчуттів і сприймань у розвитку інтелекту людини. Саме І. Гізель перший написав, що "нічого немає в інтелекті, чого не було в чутті". На його ідеях, а пізніше і ідеях Дж. Локка, були висунуті гіпотези про те, що основні елементи, із яких складаються відчуття, поєднуються за законами асоціативних ідей.

Феофан Прокопович (1677—1736) зробив важливий внесок у психолого-педагогічну думку України, а потім і Росії. Особливо важливою є його думка про те, що основним почуттям людини є любов. Він пов'язував її з волею людини до якогось доброго предмета. Всі почуття, зазначав він, крутяться навколо двох осей: бажати добра і не бажати зла. Щоб викликати почуття у слухачів, треба, на його думку, керуватися двома правилами:

1) показати предмет, важливий для слухачів;

2) перш ніж викликати почуття у інших, виклич це почуття у себе.

Йому належить думка про основні властивості особистості викладача: розсудливість, справедливість, поміркованість і хоробрість.

Дещо занепав розвиток психолого-педагогічної думки в Україні у зв'язку з масовим вивезенням Петром І і Катериною II інтелектуальних сил України до Петербурга, Москви та інших міст Росії. Проте, і інтелектуально обезсилена Україна продовжувала народжувати геніальних мислителів. До них належить Г. С. Сковорода (1722—1794). На думку Г. Сковороди, люди приймають видимий чуттєвий світ за дійсність, це призводить до помилок і мук. Чуттєво даний світ (великий і малий) Г. Сковорода пояснював як символи, за якими необхідно знайти їх справжню природу. В цьому він вбачав мету людського існування. Мотиваційний вибір здійснюється через пізнання "ангельського" і "сатанинського", що складає основу самовизначення людини. В результаті самовизначення людина відкриває нереальне у своїй природі, усвідомлює свої здібності, здатність до певної діяльності, в цьому знаходить своє щастя.

2. Розвиток психологічної думки в Україні наприкінці XVIII—початку XX ст.

1. П. Котляревський (1769—1838) визначав мотиви педагогічної діяльності педагога: "доходити до розуму і серця своїх привілейованих побратимів, щоб викресати з цього глухого оточення іскри співчуття де народу". Педагог має гуманно ставитися до дітей, розвивати у них природні здібності.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861)—духовний батько українського народу, мислитель, поет, художник.

Про філософські, педагогічні та психологічні погляди Т. Шевченка написано багато, але з однобічних позицій і далеко неповно.

К. Д. Ушинський (1824—1870) — педагог і психолог, основоположник педагогічної психології в Україні і в Росії. У праці "Людина як предмет виховання" підкреслює, що педагогіка може розробити план виховання цілісної особистості тільки спираючись на весь комплекс наук про людину, в центр якого ставиться психологія.

Памфіл Данилович Юркевич (1827—1874) — український мислитель.

Дослідник праць П. Юркевича В. Роменець зазначає, що Юркевич зазначав необхідність протиставлення різних рівнів душі, знайшов їй теологічне обґрунтування у Святому Письмі. Він дотримувався теологічного погляду на сенс цілісності людської істоти, знайшов орган, що забезпечує цілісність, бо він має подвійну тілесну і духовну природу. Цим органом, на його думку, є серце. Воно психологічно виступає як джерело емоційного життя людини і репрезентує глибинні рушійні сили поведінки. Воно безпосередньо пов'язане з мотивацією дії і визначає її. Дія і серце в їхньому зв'язку визначаються саме як вчинок.

Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) — український філософ та мислитель, засновник психологічного напрямку у вітчизняному мовознавстві.

Отже, основним предметом у О. Потебні було дослідження мови як засобу спілкування між людьми, виробленого певним народом. Мова розглядалася ним як активний процес, що пояснює ставлення людини до оточуючого світу. На думку О.Потебні, це можливо за рахунок зв'язку мови й думки — пізнання дійсності, яке реалізується через слово — одиницю мови, що складається із звукової частини, внутрішньої форми і значення. О. Потебня вважав, що центральну роль у думці відіграє внутрішня форма слова, позначене й усвідомлене уявлення про якийсь предмет чи явище. О. Потебня вважав, що на першому етапі розвитку мислення слово є засобом поєднання членороздільного звука з образом — чуттєвим уявленням. За Потебнею, ускладнення внутрішньої форми слова призводить до появи поняття — узагальненого, абстрактного уявлення. У О. Потебні є важливі думки про психологію народів і, зокрема, психології українського народу.

Іван Олексійович Сікорський (1842—1919) — український психолог, завідував кафедрою в Університеті св. Володимира. Йому належить велика кількість психологічних праць: "Душа людини" та інші. Вони містяться в бібліотеці ім. Вернадського. Після жовтневого перевороту роботи І. О. Сікорського не перевидавалися. І. Сікорський замислив створити енциклопедію — "Всезагальну психологію з фізіогномікою". Фізіогноміка була провідним напрямком у дослідженні І. Сікорського. Він вважав, що у вираженні фізіогноміки повинна відкриватися таємниця індивіда. Фізіогноміку він розглядав як природне і штучне явище, яке характеризує вікові, статеві, расові, виробничі та інші феномени. Фізіогноміку він розглядав як передумову для типології, яка закінчується аналізом вчинків індивіда.

У трактуванні фізіогноміки Сікорський виходив з тричленного поділу людської психіки — розум, почуття та воля.

Микола Миколайович Ланге (1858—1929) — український психолог, працював в Одеських навчальних закладах. Йому належать такі праці: "Механизмы внимания" (1981), "Душа ребенка в первые годы жизни" (1892) та інші. Він розробляв фізичну теорію уваги. Під впливом його психологічних ідей були психологи і педагоги особливо у 20 - 30-ті роки.

В. І. Вернадський (1863—1954) — видатний вчений, перший президент АН України. Ідеї В. І. Вернадського мають відношення до проблеми культурологічного принципу в Історії та теорії психології. В. А. Роменець відзначає, що у Вернадського це виражено через ідею творчого взаємовідношення філософії та науки. Йдеться насамперед про філософські антецеденти(від лат. — перший член імплікації, імплікація —логічна операція, за допомогою якої з двох виразів утворюється умовне висловлювання "якщо..., то..") в становленні наукових ідей, а також про одночасне бачення світу з різних позицій.

У 1897 р. в Київському університеті був створений психологічний семінар, керівником якого став Г. І. Челпанов. На цьому семінарі психічні процеси вивчались у лабораторних умовах. Вищі розумові процеси вивчалися на основі експериментального самоспостереження. (Деякі прилади з лабораторії Челпанова у післявоєнні роки знаходились на кафедрі психології Київського педагогічного інституту). За Г. І. Челпановим, самоспостереження є єдиним джерелом пізнання психічних явищ, а експеримент відіграє допоміжну роль.

Олександр Федорович Лазурський (1874—1917) — психолог, лікар. О.Ф. Лазурський дотримувався природничо-наукової орієнтації, розробив "характерологію"— психологічну концепцію індивідуальних відмінностей. Він виділяв у психіці дві сфери: 1) ендопсихіку, яка включає темперамент, характер, та інші психофізіологічні особливості; 2) екзопсизіку як систему ставлень особистості до оточуючого світу. На цій основі будувалася система класифікації особистості. О.Ф. Лазурський започаткував концепцію ставлення особистості, яку далі розробляв В. Мясищев та інші психологи. О. Ф. Лазурський — один з найбільш видатних представників емпіричної психології. Він розробив метод психологічного дослідження — "природний" експеримент. Запропонований вперше в 1910р. (на першому Всеросійському з'їзді з експериментальної педагогіки), цей метод набув широкої популярності, використовується в сучасних психологічних і педагогічних дослідженнях. О. Лазурський розглядав природний експеримент як проміжну форму між спостереженням та експериментом.

Список основної та додаткової літератури.