3) Західноєвропейська політична думка.

А) Н. Макіавеллі як осноположник науки про політику.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. На його думку політика має:

1.пояснити минуле

2.керувати сучасним

3.прогнозувати майбутнє

Він також вважав, що історія залежить від двох факторів:

1.фортуна (доля)

2.фірті (енергія).

Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє середовище. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення держави, виступає користь і успішність у досяг¬ненні поставлених завдань. Тому добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму.

Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк. Диктатура допоскається лише при надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав тиранію. Багато уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну роль в політиці.Надавав перевагу язичеству над християнством.

Б) Т. Гоббс про виникнення і суть держави.

Представником авторитарного напрямку політичної думки Нового часу

був Томас Гоббс – англійський філософ.

Основою його поглядів щодо суспільного устрою та виникнення держави

є природна схильність людей шкодити один одному. Це витікає з їх пихатого

самолюбства та із принципу всезагальності, тобто права всіх на все. Для того

щоб у суспільстві був порядок, окрім суспільного договору та згоди, має

існувати суспільна влада, яка спрямовувала б дії людей та утримувала б їх у

шорах. Єдиним шляхом, що веде до створення такої влади, згідно з Гоббсом, є

зречення людей від політичних і громадянських прав і передача їх одній особі

чи групі осіб. Так Гоббс розуміє виникнення держави.

Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями. При цьому

закони суспільства починають виконувати роль законів природи. В цьому сенсі

громадянські права становлять собою природні права, перенесені на державу.

Оскільки природні права були необмежені, то є необмеженими і права держави,

і обов'язковість громадянських законів.

Гоббс виходить з того, що носій верховної влади (суверен) ніяким

договором з народом не пов'язаний і тому не несе будь-якої відповідальності

перед ним. Найкращою формою державного правління він вважає монархію.

Правитель-суверен повинен піклуватися про своїх підданих, про розвиток

держави в цілому. В цьому йому допомагають закони, їх обов'язковість

гарантується державною владою.

Водночас Гоббс повністю виключає будь-яку форму контролю верховної

влади з боку суспільства. Суверену належать усі види влади і він стоїть вище

законів, оскільки останні встановлені ним самим.

В) концепція народного суверенітету Ж-Ж. Руссо.

Політична доктрина Ж.Ж.Руссо, викладена у працях “Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762 р.) та “Роздумах про походження та основи нерівності між людьми” (1755 р.), була дещо схожа з концепціями Локка і Гоббса, проте має й чимало особливостей. За умовами суспільного договору, як угоди рівних суб’єктів (а не підданих і правителів), суверенітет належить народу, - це головний принцип республіканського ладу. Тому верховна влада в державі може складатися тільки з об’єднаної волі всіх – це не монарх чи уряд, а суспільство в його колективній законодавчій правоздатності.

Головні ознаки верховної влади – невідчужуваність і неподільність. Якби верховна влада могла бути відчужувана, то це б означало, що загальна воля замінена приватною, а це призвело б до порушення первісного договору, яким було встановлене громадянське суспільство. З невідчужуваності верховної влади Руссо виводив неможливість народного представництва. Верховна влада не може бути представлена з тієї причини, з якої воля не може бути відчужена, депутати тільки комісари народу і нічого не можуть вирішувати остаточно. Закон, не затверджений усім народом, - ніщо, він не закон, справжній закон є тільки оголошенням усезагальної волі.

Руссо порівнював громадян, які посилають представників до законодавчого корпусу, з людьми, котрі користуються найманцями, щоб самим на випадок війни залишитися удома. Тільки розвиток приватних інтересів, зловживання самого уряду і зменшення любові до Вітчизни з боку громадян зробили можливим розвиток системи представництва. Але слід мати на увазі, що Руссо не допускав представництва тільки тоді, коли йшлося про прийняття тих чи інших законів, проте народ може і повинен мати представника у виконавчій владі, яка є тільки сила, застосована згідно з законом.

На місце народного представництва Руссо висував опитування кожного окремого громадянина суспільства, тобто плебісцит. Мислитель стверджував, що учасник плебісциту, коли подає свій голос, то висловлює думку з поставленого питання, і результат підрахунку голосів є оголошенням загальної волі. І якщо перемагає думка, протилежна до моєї, то це доказує зовсім не те, що голосування не виражає загальної волі, а тільки те, що я помилився: що вважалось загальною волею, нею не виявилось.

Та Руссо не дає чіткої відповіді, в який спосіб весь народ може здійснювати законодавчу владу. Він вказував, що поряд із надзвичайними зборами належить скликати у визначені строки і періодичні збори, а на час скликання їх ніщо не повинно впливати. Прийняття того чи іншого закону вирішується простою більшістю голосів, але у великій державі, де існує багато міст, зробити це дуже важко. Руссо рекомендував обмежити розміри держави одним містом, а якщо це неможливо, то треба не допустити існування столиці, і уряд повинен почергово засідати в кожному місті.

У Руссо немає детального проекту організації ідеального ладу, він намагався обґрунтувати лише загальні характеристики “вільної республіки”, а конкретні форми і методи здійснення влади, міркував філософ, слід визначити стосовно кожної окремої країни з урахуванням її розмірів, історичного минулого тощо. Принципи такого підходу він виклав у проектах конституції для Польщі та Корсики. Головною заслугою Руссо було те, саме він одним із перших сформулював початкові принципи плебісцитарної демократії, котра набула популярності вже у ХХ ст.

Г) Дж. Локк як засновник теорії класичного лібералізму.

Дж.Локк, який стояв біля джерел аристократичного лібералізму (від латинського liberalis – вільний, хоча саме поняття “лібералізм” увійшло до європейської суспільно-політичної лексики пізніше, коли в Іспанії у 1812 р. лібералами назвали групу депутатів-патріотів у кортесах), не погоджувався з Гоббсом, що, укладаючи суспільну угоду, людина втрачала всі свої права, передаючи їх суверену в особі володаря. У “Двох трактатах про державне правління” (1689-1690 рр.) Дж.Локк наголошував, що змістом суспільного договору було посилення охорони природних прав, від яких людина не відмовлялася, а навпаки – прагнула отримати кращі гарантії їхньої реалізації за допомогою публічної влади. Причому в процесі утворення суспільства Локк розрізняв два види суспільних угод: перша вела до формування власне суспільства, а друга, спираючись на вже організоване суспільство, - до виникнення уряду. Ця конструкція давала змогу мислителю моделювати ситуації зі зміною не лише уряду, а й політичної структури держави взагалі, що не спричиняло автоматично, як у Гоббса, до повернення суспільства в додержавний природний стан.

Держава, що утворюється внаслідок укладання суспільної угоди, отримує право карати тих, хто порушує природні права. Маючи це на меті, влада приймає конституцію, створює низку спеціальних інститутів, головне завдання котрих – гарантувати людям природні права. Водночас держава не могла приймати ніяких юридичних норм, що порушували б права людей, вона також не була уповноважена втручатися в економіку, релігійне життя та культуру. У цьому контексті Локк особливо наголошував на необхідності поваги до приватної власності, котру він розглядав не лише як символ працьовитості людини, критерій її оцінки, але і як умову особистої свободи.

Значної уваги в політичній концепції Локка було надано аналізові місця й ролі влади в державі. Він вважав, що коли влада порушує умови суспільної угоди, громадяни мають право на повстання і створення нової влади, найкращою ж формою державного ладу була б обмежена монархія з поділом влади. Відповідно до визначених ним напрямків діяльності державної влади (законодавство, виконання законів, міжнародні відносини) Локк розрізняв законодавчу, виконавчу та федеральну влади. Для гарантування свобод особи та суспільства Локк запропонував розділити законодавчу та виконавчу влади, федеральну ж можна було об’єднати з виконавчою. Причому вищою мала бути законодавча влада, котра визначала б усі інші влади, проте парламент не мав пріоритету щодо індивіда й не міг обмежити природних прав громадян. Тому Локк наполягав на необхідності представлення у парламенті якомога ширших кіл громадян.

Д) Ш. Монтескє про форми держави і поділ влади.

Видатним політичним мислителем доби Просвітництва у Франції був

Шарль Монтеск'є. Він намагався знайти такі принципи суспільного устрою, які

гарантували б певну соціально-політичну стабільність і громадянські свободи.

Гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля він вбачав у

реалізації принципу поділу влади на виконавчу, законодавчу та судову. Ці

функції не можуть виконуватися однією й тією ж особою. Людина не може

бути суддею у власній справі чи виконувати рішення, яке вона сама ж і

прийняла.

Аналогічний принцип застосовується й по відношенню до держави. Носії

окремих видів влади повинні бути незалежні у своїх діях. Водночас усі три

функції влади по необхідності інтегровані та взаємопов'язані. Тому

незалежність стає основою для взаємного стримання, створюється система

противаг, які перешкоджають якомусь органу влади нав'язувати свою

виняткову волю.

31

Таким чином, згідно з Монтеск'є, сутність поміркованого і вільного

правління полягає у його конституційному механізмі, основаному на рівновазі

різних органів політичної влади.

Виокремлюючи три основні форми правління: республіку, монархію і

деспотію, Монтеск'є своїм ідеалом вважав конституційну монархію. Проте він

також відзначав, що республіканська форма державного правління закономірна,

як і монархічна. До деспотичної форми правління Монтеск'є ставився вкрай

негативно.