Вивченні особистості як еле­мента, творця і представника соціальних спільнот і соціальних інсти­тутів;

аналізі особистості як об'єкта соціальних відносин (коли на перший план висувається вплив суспільства на особистість у процесі її формування, соціалізації, виховання тощо)

розгляді особистості як суб'єкта суспільних відносин (включно з її соціальною діяльністю, активністю і творчістю в су­спільному житті).

2. Філософсько-соціологічні уявлення про особистість

В історичному ракурсі зародження і розвиток уявлень про людину варто віднести, очевидно, до доби античності. Однак, у стародавніх греків ще не склалося відчуття особистості, бо людина тоді ще не відокремлювалася від Космосу і всезагальної субстанції. Отже, давньогрецька культурна традиція розробляє концепцію "людини розумної" суть якої полягає в утвердженні думки про відмінність людини і тварини за ознакою розумності.

Принципово нове осмислення людини здійснюється у християнстві яке поставило її в залежність від Бога. Так з'являється людина богоподібна.

Третя антропологічна версія міститься в натуралістичних, позитивістських і прагматичних ученнях. Це концепція "людини діяльної, яка заперечує специфічну особливість людського розуму. Людина тут розглядається як вищий продукт розвитку природи.

Наступна антропологічна версія це людина почуттєва. У цій версії людина — істота, котра прагне, воліє й бажає; розум розцінюється як глухий кут еволюції, як наслідок втрати "волі до життя". У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації, але й тут людина залиша­ється індивідом. Лише те основне, що її визначає, — це перевага позасвідомих та інтуїтивних чинників. Слідуюча антропологічна версія виникає з народженням постіндустріального, постмодерністського суспільства і на­буває дедалі більшого поширення на зламі XX і XXI ст. Згідно з цією версією, людина (як індивід, як істота цілісна і неподільна) зникає. Фор­мується уявлення про сучасну людину як про істоту внутрішньо розщеплену, децентровану, фрагментовану, яка до того ж не є центром ані Всесвіту, ані земного суспільства. У ній постійно борються "Я" та "Інший", її ментальність є су­перечливою, а почуття, думки і поведінка великою мірою залежать від ситуації. Це людина нового суспільства, де вмирає також традиційна культура, традиційне виробництво і традиційна політика, а суспільство перетворюється на технологізований, часто просто віртуальний соціум, заселений такими самими віртуальними "іншими" кіборгами. Назвемо її "людина розщеплена", внутрішньо розділена.

Таким чином, історія філософської антропології (тобто вчення про людину) засвідчує, як поступово з'являються, ускладнюються й змінюються уявлення про людину та особистість. У тій чи тій модифікації ці підходи знаходять свій вияв у соціологічних ученнях. Усіх їх, незалежно від способу тлумачення людини та особистості, об'єднує одна спільна риса: вони ви­знають людську особистість специфічним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

Подальший аналіз проблематики соціології особистості вимагає розгляду соціологічних уявлень про людину як особистість. Але оскільки в історії соціологічної думки існує безліч концепцій людини, треба ввести певні кри­терії їде класифікації, осмислення і вивчення.

1. До першої групи соціоло­гічних концепцій людини зарахуємо ті, які визначають її або як істоту переважно природну, біологічну, або ж, навпаки, як істоту переважно со­ціальну. В історії соціологічної думки кількість концепцій, де б соціальне життя людини виводилося просто з біологічних чинників і закономірностей, була незначною і обмежувалася соціальним дарвінізмом та расово-антропологічним напрямом. Нині ідеї такого ґатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е. Вілсона, Р. Тріверса, Ч. Ламсдена та деяких інших науковців. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має певні усталені риси, спільні для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напряму стверджують, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого — ними обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу соціальної поведінки людей. Навіть більше, генетична основа людини відіграє певну роль як в індивідуальній, так і в деяких формах групової поведінки. Людина генетично запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів із виникаючими культурними формами.

2. Людина як соціальна істота. У часи існування СРСР людина проголошувалася безпосереднім відбитком суспільних відносин. Основними положеннями концепції особистості у ті часи були такі: хочеш судити про конкретного індивіда — вникай у його соціальне становище (робітник, селянин…); який спосіб життя — така й особистість; змінюються суспільні умови — автоматично змінюється й людина; особистість можна ліпити, формувати відповідно до основоположних принципів комунізму. Біосоціальну природу людини тлумачили в такому розумінні, ніби індивід — істота зовсім безтілесна; процес становлення особистості в усьому багатстві її свідомих і стихійних устремлінь, суб'єктивної унікальності й неповторності взагалі виносився за дужки аналізу, не брався до уваги.

3. Раціональне та ірраціональне в особистості. Наступним критерієм можна вважати співвідношення раціонального та ірраціонального у тракту­ванні особистості. Віра у всемогутність людського розуму та інтелекту (раціо) є центральною у позитивістській концепції О. Конта. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя.

Натомість В. Парето у соціаль­ній дії та поведінці особистості вбачає перевагу нелогічних вчинків, які є в його концепції результатом не свідомих міркувань, а чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального психічного процесу.

4. Людина в соціології фрейдизму. На думку 3. Фройда (1856—1939), початком і основою життя індивіда, в тому числі й соціального, є інстинкти, потяги і бажан­ня притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох одвічних сил — Ероса (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, інстинкт самозбереження) і Танатоса (інстинкт смерті, ін­стинкт агресії, інстинкт руйнування). Саме вони є основними рушіями про­гресу, суттєво впливаючи і навіть визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав. Е. Фромм, на відміну від 3. Фройда, вважає людину одвічно соціальною істотою.

5.Для сучасної соціологічної думки характерним є помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тієї чи тієї складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки.

6. Наступним критерієм побудови типології соціологічних учень про особистість може бути пере­важання індивідуального чи колективного, суспільного начал у людині.

7. Ще одним критерієм є аналіз особистості переважно з позицій дослідження свідомості або поведінки (діяльності). Біхевіоризм - термін походить від англ.— "поведінка" і буквально означає соціологічну науку про поведінку. Основний сенс біхевіоризму полягає у визнанні єдиного й універсального механізму пояснення соціальної поведінки через формулу: "стимул — реакція". На думку представників цієї течії в соціології, соціальну поведінку особистості можна збагнути лише завдяки знанню фізіологічних особливостей умовних рефлексів.

8. Модель соціальної структури особистості П. Сорокіна полягає в тому, що він вважав, що оскільки кожний індивід належить не до однієї, а одночасно до декількох різних соціальних спільнот і груп, то саме їх своєрідна комбінація визначає соціальне обличчя, соціальну вагу й соціальне становище такого індивіда. Отже, кожна особистість має не одномірну, але багатовимірну, мозаїчну соціальну структуру. Людина в один і той же час становить ніби й цілісність, але розпадається на низку "Я", часто несхожих між собою або й навіть протилежних.