Література

Верстюк В. Махновщина. – К., 1991.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення . – К., 1991.

Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. – К., 1992.

Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 – 1928 рр.). – К., 1996.

Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. – Львів, 1990.

Махно Нестор. Воспоминания. Книга 1, Книга 2 – 3. – К., 1991.

Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – К., 1991.

Методичні поради

1. Розглядаючи перше питання, необхідно зазначити, що впродовж 1917-1920 рр. радянська влада в Україні встановлювалась тричі: перше встановлення тривало з січня по квітень 1918 р.; друге – з листопада 1918 р. по серпень 1919 р.; третє – з листопада 1919 р.

Потерпівши поразку у Першій світовій війні (Комп’єнське перемир’я, листопад 1918 р.) німецько-австрійські війська спішно розпочали залишати окуповані території і відходити на Захід. Поразкою Четверного союзу у війні скористався уряд РРФСР. Він анулював Брестський мирний договір і за відступаючими німецько-австрійськими військами пішла в наступ Червона армія, у тому числі й українські червоноармійські дивізії (Український фронт), які знаходилися у “нейтральній зоні”. Його діями керував Тимчасовий робітничо-селянський уряд, створений у м. Суджа (листопад 1918 р.). До початку лютого 1919 р. зусиллями Українського фронту і повстанських загонів вся Східна, Південна і Лівобережна Україна була звільнена від німецько-австрійських військ і встановлено радянську владу.

Характеризуючи радянську систему державного устрою, слід підкреслити, що її стержнем була більшовицька партія. Більшовики у своїх взаємостосунках з іншими політичними партіями перейшли поступово від співробітництва, заснованого на елементах демократії, до усунення з рад не тільки своїх опонентів, а й навіть союзників-однодумців й поступово домоглися формування однопартійності в УСРР. Цьому процесу сприяли інші політичні партії, які у 1919 р. практично само розпустилися або перейшли на платформу більшовизму.

Щодо національно-державного будівництва, більшовицьке керівництво задекларувало суверенітет України і у березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад (1787 делегатів, у тому числі 400 осіб від різних лівих партій і позапартійних делегатів), прийняв Конституцію, за якою УНР офіційно перейменовується в Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Шукаючи союзників у боротьбі проти зовнішньої агресії (Антанти і Добровольчої армії), уряд (РНК) УСРР у червні 1919 р. уклав воєнно-політичний союзний договір з радянськими республіками, які утворилися на теренах колишньої Російської імперії, а в грудні 1920 р. союзний робітничо-селянський договір між РРФСР і УСРР. Ці договори стали першим кроком до утворення СРСР (грудень 1922 р.).

Розглядаючи питання економічної політики, слід звернути увагу на те, що радянської влади здійснила вікову мрію селянства – вдруге конфіскувала поміщицьке, церковне і фабрично-заводське землеволодіння й передала землю селянам. Націоналізована була також промисловість, а робітники отримали 8-ми годинний робочий день і право управляти підприємствами. Але реалізація “політики воєнного комунізму” в українському селі (у тому числі підміна рад комбідами) і навіть в місті репресивними методами, привело до протесту проти цього курсу. Внаслідок цього, влітку 1919 р. проти радянської влади в Україні піднялися повстання (Махно, Григор’єв, Тютюнник). Нова хвиля утисків і репресій проти українського населення розпочалася під час окупації України Добровольчою армією (липень-листопад 1919 р.). Денікінці, окупувавши УСРР, не принесли полегшення населенню, а вернулися до старих дореволюційних порядків. Вони повернули землю поміщикам, фабрики капіталістам, заборонили вивчення у системі освіти українську мову (наказ № 22), закрили багато культурних установ, розпочали переслідування членів українських партій, особливо лівого спрямування, організували масові пограбування населення, єврейські погроми, виношували ідею відновити монархію і “єдину і неділиму Росію”. Ця політика привела до розгортання антиденікінського повстанського руху. Його дії суттєво допомогли Червоній армії розгромити Добровольчу армію (листопад-грудень 1919 р.), рештки якої відійшли в Крим. До кінця 1919 р. радянська влада була відновлена майже на всій території України.

Прийшовши до влади втретє, більшовики не змінили курсу політики “воєнного комунізму”, але, враховуючи попередній досвід, наповнили його якісно новим змістом. Серед цих заходів було відновлення діяльності місцевих рад, чергове повернення землі селянам, віднятих денікінським режимом, ліквідація комун, радгоспів, заміна комбідів комнезамами, направлення на села замість продзагонів груп робітників по ремонту сільськогосподарського реманенту, уведення широкого обміну промислових товарів на сільськогосподарську продукцію тощо. Ці нововведення помітно зменшили тиск “воєнного комунізму” на селян і вони в черговий раз повернулися обличчям до радянської влади й припинили активну боротьбу проти більшовиків. Наслідком цього стало також припинення громадянської війни.

2. Після розгрому Добровольчої армії, Директорія, яка знаходилась у союзницьких стосунках з А. Денікіним, емігрувала в Польщу і у квітні 1920 р. уклала з урядом Ю. Пілсудського таємний Варшавський договір. За цим договором Польщі передавалася Західна Україна і Галичина, а Правобережна Україна і Поділля у кордонах до першого розділу Речі Посполитої (тобто до 1772 р.) під владу Директорії, але під протектором Польщі. Договір також передбачав проведення спільних воєнних дій польських і українських військ, як союзних, проти УСРР, відновлення всіх прав, польських землевласників, повернення їх майна, конфіскованого радянською владою тощо.

Уклавши договір, польська армія, за участю військ Директорії (відповідно 70 і 15 тис. вояків), 25 квітня 1920 р. розпочала воєнні дії проти УСРР, а польські війська до того ж вторглися в Білорусію і Литву. 6 травня 1920 р. польські і військові частини Директорії вступили в Київ. Однак уже 12 червня 1920 р., внаслідок контрнаступу Червоної армії, залишили місто і відступили на захід. Тут варто зазначити, що під час перебування поляків у Києві, у місті були пограбовані музеї, Національна бібліотека, різні культурні заклади, матеріальна частина столиці. До того ж поляки, відступаючи з Києва, висадили в повітря багато важливих економічних об’єктів: заводів, мостів, складів, електростанцій, зруйнували Золоті ворота тощо. Такому ж розоренню і пограбуванню була піддана вся окупована поляками територія та проводилося масове винищення протестуючого проти пограбування цивільного населення.

До початку серпня 1920 р. Червона армія, витіснивши польські війська з України, Білорусії, литовських земель і підійшла до Варшави. Але, внаслідок стрімкого наступу, передові частини Червоної армії відірвалися далеко від своїх тилів і припинили наступ. Це дало можливість керівництву Польщі оголосити в країні загальну мобілізацію, призвати у свої війська близько 200 тис. чол., озброєння для яких надала Антанта. До того ж Антанта ввела свій військово-морський флот у Балтійському морі до берегів Радянської Росії з погрозами, що в разі продовження Червоною армією наступу на Варшаву, війська Антанти здійснять напад на Петроград та інші райони РРФСР. Отримавши таку матеріальну і політичну підтримку, польські війська наприкінці серпня 1920 р. перейшли у наступ і внаслідок військово-тактичних помилок керівництва Південно-Західного фронту С. Каменєва, О. Єгорова, Й. Сталіна Червона армія потерпіла поразку й відступила на схід за річку Буг. 12 жовтня 1920 р. між Польщею і РРФСР було укладено перемир’я, яке завершилося заключенням Ризького мирного договору 18 березня 1921 р.

Тут доречно зазначити, що в ході радянсько-польської війни до поляків потрапило у полон (восени 1920 р.) понад 50 тис. червоноармійців, які незабаром всі були розстріляні у польських концтаборах. У цих же концтаборах було знищено понад 25 тис. галицьких січових стрільців та інших учасників національно-визвольної боротьби в ЗУНР. Це були одні з перших концтаборів у Європі з масового знищення військовополонених, учасників національно-визвольної боротьби, політичних діячів, діячів науки, культури інтервентами з інших держав. Про ці злочини й донині замовчують польські історики та державні діячі Польщі і у той же час як болісно сприймає польська спільнота Катинську трагедію (розстріл НКВС польських військовополонених навесні 1940 року).

В період наступу Червоної армії на Київ проти польських військ, з Криму прорвалися білогвардійські війська Врангеля і до кінця червня 1920 р. вийшли на лінію Херсон-Нікополь-Бердянськ, але були зупинені Червоною армією. Перемир’я з Польщею дало можливість звільнити частину військ Південно-Західного фронту від бойових дій на заході і посилити наступ Червоної армії на півдні України. До 16 листопада 1920 р. переважна більшість військ Врангеля була розбита на Кримському півострові, а рештки емігрували в Туреччину. 21 листопада залишки військ Директорії, якими командував М. Омелянович-Павленко, були оточені Червоною армією під Волочийськом і, припинивши бойові дії проти радянських військ, емігрували за рубіж.

Отже, широкомасштабні бойові дії, породжені іноземною інтервенцією і громадянською війною на території України, закінчилися.

3. Підсумовуючи уроки боротьби українського народу за свою державність у 1917-1921 рр., необхідно звернути увагу на те, що коли соціальний і національно-визвольний рухи йшли єдиним потоком, то вони досягли великого політичного й суспільного результату. Їх же роз’єднання і орієнтація у своїй боротьбі на допомогу зовнішніх сил, привели до громадянської війни, іноземної інтервенції, захоплення сусідніми державами території України.