Лібералізм, неолібералізм.
Поняття “лібералізм” походить від латинського терміну «liberalis», що означає «вільний». Англійський термін «liberty» означає «свобода». Як правило у політичній площині лібералізм асоціюється із:
ідеєю самоцінності індивіда та його відповідальності за свої вчинки;
приватною власністю як необхідною умовою індивідуальної свободи;
вільним ринком, конкуренцією та підприємництвом;
розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову;
правовою державою;
захистом прав меншості і т.п.
Вперше поняття «лібералізм» увійшло в європейський лексикон на початку XIX ст. Вперше воно було використано в Іспанії, де в 1812 р. “лібералами” називали групу делегатів-націоналістів в кортесах (іспанський парламент). Потім цей термін ввійшов у англійську, французьку, а згодом у всі європейські мови.
Основоположником філософсько-політичної системи класичного лібералізму вважають видатного політичного мислителя Англії, викладача Оксфордського університету Джона Локка. До теоретиків лібералізму також відносять Ш.Монтеск’є, І.Канта, І.Бентама, Б.Констана, Т.Джефферсона, Д.Медісона та інших.
Головні етапи розвитку політичної доктрини лібералізму:
Аристократичний (класичний) лібералізм (кінець XVIII – початок XIX ст.). Для класичного лібералізму було характерним те, що його основоположники, виходячи з концепції “суспільного договору”, розробляють конституційний механізм захисту “природніх прав людини”. І тому життя, свобода, недоторканість власності виступають базисними цінностями класичного лібералізму, за якими його можна було досить просто розрізнити серед інших суспільно-політичних доктрин.
Демократичний лібералізм (середина XIX – 30-ті роки ХХ ст.). Починаючи з середини ХХ ст. цілий ряд ідей соціал-демократії та консерватизму почали використовуватися теоретиками лібералізму. Як на практиці, так і в теорії, починає поєднуватись свобода і демократія, що знайшло відображення в ліберально-демократичній доктрині.
Соціальний лібералізм (неолібералізм) (30-ті роки ХХ ст. – до наших днів). Неолібералізм – сучасна версія традиційної класичної ліберальної теорії. На сторінках “Політологічного енциклопедичного словника” наводиться таке визначення: “Неолібералізм – це політична теорія, що сформувалась як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державного регулювання економіки, інституціалізації нових форм втручання в суспільне життя”.
Засновниками неолібералізму прийнято вважати Д.Кейнса, М.Фрідмана, Ф.Хайєка, Дж.Гелбрейта, Р.Даля, Ф.Д. Рузвельта та ін.
Порівняльний аналіз класичного лібералізму і неолібералізму дає змогу зробити наступні висновки:
1) наріжні принципи класичного лібералізму залишились незмінними і в працях неолібералів;
2) якщо класичний лібералізм головну увагу приділяв проблемі політичного устрою, то в працях неолібералів акцент дослідження переміщується в сферу економіки;
3) класичний лібералізм державі відводив місце “нічного сторожа” (невтручання у сферу громадянського суспільства), а неоліберали розробляють концепцію “загального добробуту” (регулювання державою суспільного життя). До функцій держави неоліберали відносять захист ринку і конкуренції від монополізму, розробки загальнонаціональних стратегій економічного розвитку країни. Неоліберали ратують і за соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення незахищених верств населення (інвалідів, пенсіонерів).
Тобто, досить суттєво змінюються погляди на взаємодію держави і громадянського суспільства.
Фундаторами вітчизняного лібералізму прийнято вважати М.Костомарова та М.Драгоманова.
На сьогодні ліберальні партії діють більш як у 130 країнах світу, 60 з них об’єднані в Ліберальний Інтернаціонал.
В Україні ряд політичних партії у своїх програмних документах закладють саме ідеологію лібералізму (неолібералізму). Це такі партії як:
Ліберальна партія України;
Ліберальна партія України (оновлена);
Ліберально-демократична партія України;
Партія промисловців і підприємців України;
«Віче».
Висновок. Загалом лібералізм втрачає свої позиції, і не тільки в Україні. Однак, зменшення авторитету ліберальних партій у сучасному політичному житті країн світу не можна трактувати як крах лібералізму. Він, як організована політична сила, нібито і застарів, здійснивши своє завдання на політичному рівні, проте як світоглядна концепція зберігає і буде зберігати в майбутньому значний вплив.