3. Організація фінансової діяльності підприємств.Компетенції та функції фінансових служб.

Суттєвою причиною кризового стану багатьох вітчизняних підприємств є неналежне виконання фінансовими службами покладених на них функцій і завдань, зокрема відсутність фінансового планування та аналізу, управління ризиками, роботи щодо оптимізації структури активів та пасивів тощо.

Організаційна структура фінансових служб та їх місце в ієрархії підприємства значною мірою залежать від форми організації бізнесу, галузі та обсягів діяльності господарювання.

Для підприємств малого бізнесу, як правило, характерною є централізація всіх управлінських функцій, у т. ч. і функції управління фінансами на рівні керівника підприємства, який досить часто є і його власником (або співвласником). Якщо необхідно він звертається до послуг зовнішніх консультантів, аудиторів. Бухгалтерську роботу на таких підприємствах досить часто виконує бухгалтер-сумісник.

На середніх за величиною підприємствах відповідальність за управління фінансами, як правило, покладається на головного бухгалтера, який підбирається таким чином, щоб його рівень кваліфікації дозволяв виконувати функції фінансового менеджера. Принципові рішення щодо управління фінансами на таких підприємствах приймаються за узгодженістю між головним бухгалтером і директором.

На великих підприємствах прийняття рішень у галузі управління фінансами є компетенцією фінансового директора, якому підпорядковані всі фінансово-економічні служби підприємства. Місце фінансових служб у структурі підприємства та їх функціональні компетенції залежать від типу організаційної структури, яка запроваджена на підприємстві.

Характерною для функціональної структури є концентрація на рівні окремих відділів однотипних чи споріднених функціональних завдань з метою забезпечення ефективності їх виконання за рахунок переваг спеціалізації.

Р ис. 1.2. Функціональна організаційна структура підприємства Як недолік такої структури можна відзначити низький рівень координації роботи різних функціональних підрозділів.

Для великих підприємств чи концернів типовою є дивізіональна організаційна структура. За дивізіонального порядку організації підприємства децентралізація повноважень здійснюється в розрізі окремих об’єктів чи секторів, наприклад за групами продуктів чи клієнтів (споживачів), за регіональним принципом. Переваги такої форми організації полягають у можливості поєднання стратегічної лінії центрального керівництва та переваг спеціалізації на місцях. Серед недоліків дивізіональної структури організації підприємства здебільшого виділяють зростання адміністративно-управлінських витрат, певний рівень дублювання окремих функцій тощо.

В основі матричну організаційну структуру лежить виокремлення сегментів діяльності залежно від обраних критеріїв без утворення окремих функціональних одиниць. Сегментація здійснюється в розрізі окремих проектів, продуктів, цілей тощо за горизонтальним принципом.

4. Правове регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання

За Господарським кодексом фінансова діяльність суб'єктів госпо­дарювання є самостійною ланкою національної фінансово-кредит­ної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує по­криття витрат виробництва продукції, робіт та послуг і одержання прибутку.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 ЗУ від 12 липня 2001 року «Про фінансові послуги та державне регулю­вання ринків фінансових послуг»¹, фінансова послуга — це операції з фінансовими активами, здійснювані в інтересах третіх осіб за власний рахунок або за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законо­давством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінан­сових активів.

ЗУ від 7 грудня 2000 року «Про банки і банківську діяльність» вперше передбачено розподіл банків за територіальною ознакою і цілями створення. Головною метою створення кооператив­них банків є не одержання прибутку, а можливість взаємного кредиту­вання його учасників. Кооперативні банки створюються за принципом територіальності й поділяються на місцеві та центральні кооперативні банки.

Законодавство України, а саме ч. 3 ст. 334 Господарського кодексу України та ст. 4 Закон України «Про банки і банківську діяльність», пе­редбачає також диференціацію банків за спектром послуг, що надаються: банки в Україні можуть функціонувати як універсальні чи як спе­ціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвес­тиційними, іпотечними та розрахунковими. Статус спеціалізованого банк отримує в тому разі, якщо більш як 50% його активів — активи одного типу.

В умовах ринкової економіки в основі господарської діяльності ле­жить можливість залучення коштів для фінансування цієї діяльності. При цьому неминучим є звернення до зовнішніх джерел — кредиту. Суб'єкти господарської діяльності, згідно з зазначеними норматив­ними актами, мають можливість використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, консорціумний та інші форми кредиту (ст. 347 ГК України). При цьому основними фор­мами кредитування є банківська та комерційна.

Для зберігання грошових коштів і здійснення розрахункових та інших видів банківських операцій в банках, відповідно до ЗУ від 5 квітня 2001 року «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»1, суб'єктам господарювання, а також їх відокремленим підроз­ділам відкриваються поточні рахунки.

Порядок відкриття банківських рахунків визначений ГК України та Інструкцією Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженою постановою Прав­ління Національного банку України від 12 листопада 2003 року№ 492.

Указом Президента України від 4 жовтня 1994 року «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, які укладають суб'єкти підприємницької діяльності України»2, встановлено, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торго­вої палати, Уніфікованих правил з інкасо цієї палати.