Розділ 3. Кримінальна відповідальність співучасників при добровільній відмові від вчинення злочину.

3.1. Добровільна відмова співучасників злочину.

Інститут співучасті вважається одним з найскладніших у кримінальному праві, оскільки злочин, вчинений спільно декількома особами, розглядається як такий, що становить підвищену суспільну небезпеку.

Особливості добровільної відмови співучасників від вчинення злочину обумовлені фактом спільного вчинення злочину, а специфіка правової оцінки їх дій за обставин добровільної відмови визначається характером і ступенем участі кожного з них у злочині, що готується чи вчиняється. При цьому слід зазначити, що, як й у випадку індивідуального вчинення злочину, добровільна відмова співучасників повинна характеризуватися трьома обов'язковими ознаками: 1) добровільністю; 2) остаточністю; 3) своєчасністю.

Проблема співучасті завжди була спірною, деякі її аспекти залишаються дискусійними і сьогодні. Питання про юридичну природу співучасті, як відзначалося вище, вирішується в теорії кримінального права неоднозначно. Велике значення в з’ясуванні проблеми співучасті має визначення поняття співучасті, від обсягу і змісту якого залежить вирішення багатьох питань, пов’язаних з проблемою співучасті [10, C. 2].

При добровільній відмові співучасників злочин не повинен бути доведеним до кінця при усвідомленні винним фактичної можливості завершення злочину. Однак при співучасті діє не одна, а декілька осіб, при цьому їхні дії опосередковані усвідомленим ставленням виконавця злочину до спільного злочинного результату.

Добровільна відмова виконавця (співвиконавця) розглядається за правилами ст. 17 та ч. 1 ст. 31 КК України і не має яких-небудь особливостей. Що ж стосується добровільної відмови організатора, підбурювача й посібника, то законом передбачено, що кримінальна відповідальність цих осіб виключається, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчинюється (ч. 2 ст. 31 КК України).

Співучасть у злочині характеризується наявністю деяких особливостей, що також впливають на інститут добровільної відмови співучасників. Стаття 26 КК України встановлює, що співучастю визнається умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Тобто до основних ознак співучасті належать: вчинення злочину двома та більше особами (суб’єктами злочину); умисність їх діяльності; спільність і вчинення саме умисного злочину. Вчинення злочину в співучасті передбачає, що він вчинюється спільними зусиллями всіх співучасників, а наслідок, що досягається, є єдиним, неподільним для всіх учасників. Притягнення до кримінальної відповідальності учасника спільного злочину може відбуватися лише на тій підставі, що його дії (бездіяльність) були необхідними для спричинення єдиного злочинного результату, становили певний внесок у його досягнення [18, с. 246]. Тобто кожен зі співучасників робить внесок у злочин (злочинний результат), який різними співучасниками може бути зроблений на різних стадіях (етапах) вчинення злочину. Можливість добровільно відмовитися від вчинення (доведення до кінця) злочину (“нейтралізувати” свій внесок) певною мірою залежить від виду співучасників (виконавець, організатор, підбурювач, пособник) та від характеру їх дій.

Відповідно до ч. 3 ст. 27 КК України, “організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації”.

Можна виділити такі форми злочинної діяльності організатора:

1) організація вчинення злочину (злочинів);

2) керівництво виконанням (підготовкою, вчиненням) злочину (злочинів);

3) створення організованої групи чи злочинної організації;

4) керівництво злочинними об’єднаннями;

5) забезпечення фінансування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації;

6) організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації [9, С. 3].

Перша форма злочинної діяльності організатора полягає в тому, що організатор завжди є ініціатором вчинення злочину, йому належить ідея конкретного злочину. Друга форма організації злочину полягає в керівництві всією злочинною діяльністю співучасників. Керівник координує їхні дії, визначає їхню послідовність, забезпечує реалізацію злочинного наміру. Найбільш небезпечною фігурою організатор стає під час реалізації третьої форми діяльності, коли він створює організовану групу чи злочинну організацію. Організовані групи та злочинні організації створюються для вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів. Дії організатора при цій формі діяльності в значній частині збігаються з діями, що характеризують першу форму. Суспільна небезпечність організатора підвищується у зв’язку з тим, що додатково ним вживаються заходи для згуртовування членів злочинного об’єднання, підтримки дисципліни й забезпеченню конспірації. Керівництво злочинними об’єднаннями та чиненими ними злочинами, як четверта форма діяльності, означає дії особи, яка може не бути їх організатором. Його діяльність здійснюється в рамках уже створеної злочинної групи чи злочинної організації. Забезпечення фінансування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації може полягати як в організації постачання коштів іншими особами, так і в безпосередньому його здійсненні. Кошти можуть спрямовуватись на фінансування витрат, пов’язаних із функціонуванням організованої групи чи злочинної організації, або з вчиненням конкретного злочину (чи ряду злочинів). Організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації може полягати в координації дій злочинного угрупування або окремих осіб щодо: легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом; підкупу службових осіб; збуту предметів, здобутих злочинним шляхом; маскування слідів злочину; фізичного знищення потерпілих чи свідків тощо [6, с. 83].

Тобто перша і третя (частково) форми здійснюються організатором на стадії готування до злочину (хоча необхідно враховувати, що саме створення злочинної організації, відповідно до ст. 255 КК України, є злочином), друга, четверта та шоста – на стадії виконання злочину; а п’ята – як на стадії готування, так і на стадії виконання злочину.

Підбурювачем, згідно ч. 4 ст. 27 КК України, «визнається особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину». Той факт, що підбурювач схилив іншу особу до вчинення злочину, передбачає, що він породжує у виконавця й інших співучасників рішучість, бажання вчинити злочин, збуджує в іншій особі (особах) намір на вчинення злочину, чим ставить свої дії в причинний зв’язок з тим злочином, який буде вчинено виконавцем. У цьому виражається сумісність діяння підбурювача з іншими співучасниками.

Отже, особливістю добровільної відмови організатора й підбурювача є те, що свій «внесок» вони роблять на стадії готування або у процесі вчинення злочину, і вилучити його можна, лише запобігши доведенню злочину до кінця іншими співучасниками, у тому числі шляхом різних способів впливу на них, що спонукують відмовитися від вчинення злочину [9, С. 3]. Так, наприклад, організатор і підбурювач можуть відвернути злочин шляхом безпосереднього фізичного впливу на виконавця. На особливу увагу заслуговує питання про протидію виконавцеві шляхом застосування до нього фізичного насильства і його кримінально-правову оцінку. Постає питання про можливість застосовування в подібних випадках норми про необхідну оборону. Можна припустити, що норма про необхідну оборону або її перевищення до випадків заподіяння фізичної шкоди виконавцеві з боку організатора або підбурювача може застосовуватися тільки за наявності всіх її ознак. Особливо варто звертати увагу на такі ознаки, як зазіхання з боку виконавця та співвідношення заподіяної й відверненої шкоди. Також однією з основних ознак необхідної оборони є її своєчасність. Насильство до виконавця (співвиконавця) злочину в цьому випадку має застосовуватись у разі неможливості запобігти злочину іншим шляхом, тобто безпосередньо в момент зазіхання на охоронювані законом блага. На більш ранніх стадіях вчинення злочину (наприклад, на стадії готування), тобто за відсутності ознаки наявності зазіхання, заподіювати фізичну шкоду виконавцеві, посилаючись на необхідну оборону, неприпустимо, оскільки організатор і підбурювач для запобігання злочину можуть удатися до допомоги інших осіб або звернутися до органів влади.

Отже, добровільна відмова організатора та підбурювача припускає тільки активну форму поведінки – вчинення конкретних дій, що спрямовані на відвернення доведення злочину до кінця. Якщо ж дії організатора або підбурювача не призвели до запобігання доведення до кінця злочину виконавцем, і злочин було вчинено, то розпочаті ними заходи повинні бути визнані судом обставинами, що пом’якшують, при призначенні покарання. У цьому випадку добровільна відмова від вчинення злочину деякою мірою подібна дійовому каяттю. Однак при цьому не можна ставити знак рівності між цими інститутами. Межа між ними проводиться за моментом закінчення злочину. Добровільна відмова можлива на стадії готування до вчинення злочину, незакінченого й у рідких випадках закінченого замаху. Пізніше можливе лише дійове каяття [19, с. 493]. Відповідно до ст. 45 КК України, від кримінальної відповідальності звільняється особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Якщо ж злочинне діяння не підпадає під ознаки, вказані в згаданій статті (вперше вчинений «злочин невеликої тяжкості» або «необережний злочин середньої тяжкості»), то «щире каяття», «активне сприяння розкриттю злочину», «повне відшкодування завданих збитків», «усунення заподіяної шкоди» розцінюються як обставини, що пом’якшують покарання (п. 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК України). Тобто звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, зокрема, можливе лише щодо особи, якою вже було вчинено суспільно небезпечне діяння, що містить передбачений кримінальним законом склад злочину. Тому випадки, коли особа не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку з відсутністю в її діях складу злочину, за наявності обставин, що виключають злочинність діяння, а також у зв’язку з добровільною відмовою при незакінченому злочині, не можуть належати до інституту звільнення від кримінальної відповідальності, на відміну від дійового каяття.

Добровільна відмова пособника може бути виражена в пасивній формі. Наприклад, пособник добровільно припиняє роботу з виготовлення засобів, без яких вчинення злочину виконавцем є неможливим, не надає засоби або знаряддя вчинення злочину, не усуває перешкоди вчинення злочину (ч. 2. ст. 31 КК України). Однак це не виключає ситуацій, у яких, так само як і в організатора та підбурювача, можлива тільки активна форма поведінки посібника.

Відповідно до закону (ч. 5 ст. 27 КК України), пособник – це особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Сумісність вчинення злочину в поведінці пособника виявляється в тому, що, зміцнюючи своїм діянням рішучість у вчиненні злочину, пособник ставить свою діяльність у причинний зв’язок з тим злочином, який вчиняє виконавець, та тими злочинними наслідками, що настали або могли настати. Пособник обов’язково має бути обізнаним про злочинні наміри співучасників, насамперед виконавця. Саме в такій поінформованості виявляється сумісність наміру пособника на співучасть у визначеному, конкретному злочині, і його дії, що сприяли вчиненню злочину, ставляться в причинний зв’язок з небезпечними наслідками, що настали в результаті спільних дій. Пособник передбачає, що даний конкретний злочин буде вчинено й бажає цього, або свідомо допускає його вчинення.

Відповідно до ознак пособництва, що передбачені ч. 5 ст. 27 КК України, умовно його можна поділити на пособництво фізичне й інтелектуальне. Фізичне пособництво – визначене словами “наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод”. Інтелектуальне пособництво полягає в «сприянні вчиненню злочину порадами, вказівками», а також у заздалегідь обіцяному переховуванні злочинця, знаряддя чи засобів вчинення чи предметів злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, придбанні чи збути таких предметів.

У випадку фізичного пособництва у формі “надання засобів або знарядь” для добровільної відмови від вчинення злочину пособнику достатньо вилучити у виконавця надані йому знаряддя, засоби або прилади, а у випадку пособництва шляхом усунення перешкод – відновити раніше усунену перешкоду [9, С. 5 ].

У разі інтелектуального пособництва у формі заздалегідь обіцяного приховування, придбання або збуту майна, добутого злочинним шляхом, для добровільної відмови пособнику необхідно довести до відома виконавця інформацію про те, що дану раніше обіцянку виконано не буде. Таким чином

пособник ніби анулює об’єктивний і суб’єктивний зв’язок, що існував між ним та виконавцем (іншими співучасниками), а також можливий взаємозв’язок з наслідками, що можуть наступити у випадку доведення виконавцем злочину до кінця. У випадку здійснення зазначених дій добровільну відмову пособника необхідно вважати такою, що відбулася. На нього не покладається додатковий обов’язок зробити які-небудь ще дії,спрямовані на запобігання злочину, чиненого виконавцем. При цьому, навіть якщо згодом виконавець доведе злочин до кінця, скориставшись іншими знаряддями, засобами чи приладами, або допомогою інших людей (людини), у діях пособника вбачаються всі ознаки добровільної відмови від вчинення злочину. Також у деяких випадках для добровільної відмови пособника буде достатньо простого невиконання обіцяного виконавцеві (або іншим співучасникам).

У випадку інтелектуального пособництва, у формі давання порад, вказівок, надання інформації, добровільна відмова має визначені особливості. Так, якщо інформацію ще не надано (або пораду чи вказівку не було дано), то добровільна відмова пособника може виразитися в утриманні від її надання. Однак, якщо інформацію вже отримано виконавцем, або пораду чи вказівку зі здійснення злочину вже дано, то пособником вже зроблено його внесок в об’єктивну сторону злочину, і добровільно відмовитися від його вчинення або запобігти його доведенню виконавцем до кінця шляхом бездіяльності неможливо. У таких випадках добровільна відмова пособника припускає тільки вчинення активних дій. Пособник повинен або переконати виконавця не вчиняти злочин, не доводити його до кінця, або фізично вплинути на нього, або вчасно звернутися до органів влади. Тобто злочин має бути саме відверненим, і саме внаслідок здійснення пособником визначених активних дій, спрямованих на запобігання йому. Якщо ж запобігти вчиненню злочину не вдасться, то на такого пособника, як і на організатора і підбурювача, повинне поширюватися правило про пом’якшення кримінальної відповідальності. Законодавством України, на відміну від Кримінального кодексу Російської Федерації (далі – КК РФ), таке правило не передбачено. Відповідно до ч. 4 і 5 ст. 31 КК РФ, «організатор злочину і підбурювач до злочину не підлягають кримінальній відповідальності, якщо ці особи своєчасним повідомленням органам влади чи іншими розпочатими заходами запобігли доведенню злочину виконавцем до кінця. Пособник злочину не підлягає кримінальній відповідальності, якщо він розпочав усі залежні від нього заходи, щоб запобігти вчиненню злочину». Разом з тим, «якщо дії організатора або підбурювача не призвели до запобігання вчинення злочину виконавцем, то розпочаті ними заходи можуть бути визнані судом обставинами, що пом’якшують, при призначенні покарання» [7, с. 55].

Певну складність становить вирішення питання про добровільну відмову від вчинення злочину співвиконавця. Відповідно ч. 1 ст. 31 КК України, у разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених ст. 17 цього Кодексу, у якій добровільна відмова визначається як остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Це означає, що добровільна відмова співвиконавця може виражатися в діянні (діяннях), унаслідок якого запобігається завершення злочину іншими співвиконавцями. Відповідно до тлумачного словника української мови поняття «припиняти» (припинення) означає: переривати яку-небудь дію, процес, стан; змушувати кого-небудь перестати робити щось; залишити щось без завершення; бути причиною переривання якої-небудь дії, діяльності, якогось процесу [37, с. 943]. Тобто під «припиненням» у ч. 1 ст. 17 КК України слід розуміти конкретну дію (дії) співвиконавця або його бездіяльність, завдяки якій був відвернений злочин.

Як і виконавець, співвиконавець у більшості випадків може добровільно відмовитися від завершення злочину в пасивній формі, просто припинивши почату злочинну діяльність. При цьому закон не покладає на особу обов’язок запобігти вчиненню злочину іншим (іншими) співвиконавцем. Однак трапляються випадки, коли добровільна відмова співвиконавця повинна виявитися в активній формі, і він зобов’язаний запобігти доведенню злочину до кінця іншим співвиконавцем. Така умова виникає в тих випадках, коли між ними розподілені обов’язки (наприклад, один із співвиконавців починає виконання об’єктивної сторони злочину, а інший завершує її).

Отже, добровільна відмова співучасників має свою специфіку, що визначається особливостями інституту співучасті. Під добровільною відмовою від злочину співучасників варто розуміти своєчасне вилучення співучасником власного внеску в спільну злочинну діяльність. Подібне вилучення повинно відбутися внаслідок прийнятого особою добровільного й остаточного рішення про відмову від участі в спільному злочині.

Організатор, підбурювач і пособник звільняються від кримінальної відповідальності у зв’язку з наявністю в їх діях добровільної відмови лише тоді, коли вони своїми діями, як правило – активними, запобігають вчиненню злочину виконавцем, або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Якщо ж співучасник намагався запобігти доведенню до кінця злочину, але це йому не вдалося, то такі дії необхідно оцінювати як обставину, що пом’якшує відповідальність при призначенні судом покарання.