2. Галузевий розвиток географічних знань. Географічні праці того часу.

Наприкінці XIX ст. загальний обсяг знань про Землю надзвичайно зріс. Завдяки досягненням геодезії й геофізики стало можливим уточнення фігури Землі, було встановлено, що Земля має неправильну форму, що отримала назву геоїда.

Успіхи в картографуванні земної поверхні дозволили Альбрехту Пенку виступити на Міжнародному географічному конгресі в Берні (1891 р.) із про-позицією створити Міжнародну карту світу в масштабі 1:1000000.

Геологічні зйомки дали матеріал, достатній для того, щоб скласти загальну картину геологічної будови материків. Наприкінці XIX ст.. виникло вчення про геосинкліналі і платформи. Петро Кропоткін (1876 р.) обгрунтував і розвинув теорію четвертинних материкових зледенінь. У 1886 р. Фердинанд Ріхтгофен дав генетичну класифікацію форм рельефу. Вільяму Девісу (1899 р.) належить ідея ритмічності розвитку рельефу ("географічних циклів").

У галузі кліматології порід із інтенсивним нагромадженням фактичного матеріалу, створенням регіональних кліматологічних монографії і атласів розроблялись теоретичні проблеми - циркуляції атмосфери, багаторічних коливань клімату тощо. Видатне кліматологічне зведення належить Олександру Воєйкову (1884 р.). Він же показав зв'язок режиму річок і озер із кліматом. З кінця XIX ст. провадяться дослідження водного балансу сущі (Альбрехт Пенк та іп ). Праці Франсуа Фореля заклали основи лімнології.

Ґрунтознавство як самостійна наукова дисципліна бере свій початок з кінця 70- років. Василь Докучаев у 1879-1881 рр. вперше визначив грунт як особливе "природноісторичне тіло". Він показав, що розподіл грунтів підлягає строгим географічним закономірностям; він накреслив генетичні типи грунтів і пов'язав їх поширення із законом світової зональності.

До кінця XIX ст. геоботаніка, як вчення про рослинні угрупування, відокремилась від географії рослин. Андрій Краснов вказав на прикладі Тянь- Шаню на існування різних типів висотної поясності.

В зоогеографії велике місце займали питання вивчення географічного розподілу тварин у зв'язку з умовами фізико-географічного середовища і зоогеографічного районування. Тут слід виділити праці Миколи Сєвєрцева, Михайла Мензбіра, Модеста Богданова, Харіта Меррієма та ін.

Серед конкретних географічних праць того часу можна і далі розрізняти твори двох типів - загальноземлезнавчі і країнознавчі. Зміст перших складає характеристика окремих земних оболонок, іноді з додаванням "Антропогеографії". Один із відомих посібників із "Загального землезнавства'' у п'ятому виданні складався з трьох томів, кожний із яких мав цілком самостійний характер: перший був присвячений Землі як цілому, атмосфері та гідросфері, другий загальній геології та морфології Землі і третій поширенню рослин і тварин. ''Allgemeine Erdkunde'' Германа Вагнера (Wagner. 1900) складаються з чотирьох більш-менш самостійних розділів: "математична географія", "фізична географія" (суша, море й атмосфера), "біологічна географія" і "антропогеографія".

Типовою особливістю посібників того часу із "Загального землезнавства" є переважання матеріалу про тверду оболонку Землі. З країнознавчих праць згадаємо насамперед два великих зведення: п'ятитомну "Allgemeine Länderkunde" (1891-1895 pp.) під редакцією Вільгельма Сіверса ("Всесвітня географія") і "La Terra" Джованпі Марінеллі в восьми томах. Щодо описів окремих країн чи регіонів, то серед них зустрічаються як компіляції, так і праці самих дослідників-мандрівників. Відомості про природу й людину в роботах такою кшталту поєднуються в різних "пропорціях".

У 1899 р. побачив світ перший том багатотомного видання "Росія. Повний гсографічний опис нашої вітчизни" (за редакцією Веніаміна Семенова). За своїм основним змістом це путівник; доволі багато місця займає характеристика населення і, лише як вступ до кожного тому наводяться короткі фізико-географічні дані.