5.6.1. Поняття, принципи та закони діалектики

Діалектика — вчення про універсальні зв'язки буття та розвиток, теоретична і методологічна основа пізнання та діяльності, наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і свідомості.

За змістом діалектика є теоретичною та методологічною системою, яку утворюють принципи, закони, категорії, інші елементи. Принцип у філософії розуміється як основне положення теорії, або загальне правило чи керівна ідея діяльності. Принципи діалектики мають у її системі статус аксіом і, отже, задають вихідні умови пізнання та діяльності, визначають їх спрямованість та творчі потенціали. Провідними серед них є принципи всезагального зв'язку, розвитку, об'єктивності, відображення, історизму, системності, цілісності. Фундаментом діалектики є принципи всезагального зв'язку та розвитку.

Зв'язок у філософії розуміється як взаємозумовленість існування об'єктів та явищ, розмежованих у просторі і часі. У світі все пов'язано: електрони з протонами, речовина з магнітними, гравітаційними та іншими полями, економіка держави з її політикою, виробництво зі споживанням і т. ін. Всю безкінечну різноманітність зв'язків вивчає наука, її розвиток супроводжується постійним розширенням типології зв'язків і різноманіттям їх класифікацій. Філософія розрізняє зв'язки просторові, часові, генетичні, причинно — наслідкові, суттєві і несуттєві, необхідні і випадкові, закономірні, безпосередні і опосередковані, внутрішні і зовнішні, динамічні і статичні, прямі і зворотні, одиничні й особливі та ін.

Будь-який об'єкт, явище завжди перебувають у системі багатьох і різноманітних зв'язків. Наприклад, ефективність підприємницької діяльності в продовольчому секторі економіки обумовлена споживацьким попитом на продукти харчування, який пов'язаний з повсякденним індивідуальним і громадським споживанням, асортиментом продуктів на ринку, порою року, статевим складом, родом його занять, купівельною спроможністю населення та багатьма іншими обставинами. Виявлення зв'язків, встановлення законів і закономірностей їх функціонування — головне завдання кожної з наук. Чим більше таких законів і закономірностей відкривають науки, тим вільнішою стає людина у теоретичній і практичній діяльності.

Засобом реалізації зв'язків є взаємодія — процес впливу різних об'єктів один па одного, їх взаємної зумовленості, зміни положення, стану, взаємного переходу тощо. Взаємодія, як і зв'язки, — об'єктивна й універсальна.

Діалектика вивчає всезагальні зв'язки, які забезпечують існування всіх предметів, речей, явищ і процесів дійсності та інтегрують у собі всі загальні та поодинокі зв'язки. До них належать зв'язки матерії і руху; матерії, руху, простору і часу; старого і нового; змісту і форми; можливості і дійсності; системи й елементу; цілого і частини та ін. Знання цих зв'язків і вміння свідомо застосовувати їх у пізнавальній діяльності — свідчення справжньої науково-методологічної підготовки спеціаліста будь-якої професії.

Розвиток — це філософська категорія, яка в діалектиці виражає необоротні, певним чином спрямовані і закономірні зміни об'єктів, виникнення іншої якості. У живій матерії формами розвитку є, наприклад, прогрес і регрес, перехід до більш удосконаленої чи менш удосконаленої якості. Прогрес і регрес діалектично єдині, тобто будь-який процес розвитку є одночасно і прогресивним, і регресивним. У неживій матерії показником розвитку є ступінь стійкості системи.

Нині з ідеєю розвитку погоджуються майже всі, але спостерігається неоднозначне його розуміння. Альтернативою діалектиці є інші методології, а саме метафізична, софістична, еклектична.

Метафізика — це філософський метод догматичного та консервативного мислення. З його позицій речі існують як створені один раз і назавжди, вони розташовані в певному порядку і можуть лише змінювати місце в просторі. Визначальною ознакою цього методу є механістичне розкладання цілісного об'єкта на багато незалежних одна від одної складових.

Софістика — це філософський метод аргументації, який, використовуючи гнучкість і відносність понять, вириває із загального зв'язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і хитрощами намагається обґрунтувати і виправдати її як суттєву і визначальну.

Еклектика — це філософський метод безпринципного, механічного поєднання в одному погляді різних позицій без виокремлення головного, визначального, суттєутворювального положення.

Принципи загального зв'язку і розвитку не єдині в діалектиці. Є й інші, наприклад, принцип історизму відображає в об'єкті зв'язок минулого, сучасного і майбутнього етапів його розвитку, актуалізує в сучасному його минуле і майбутнє. Без урахування вимог цього принципу неможливі ні свідома цілеспрямована суспільно-історична практика людей, ні їх науково-пізнавальна діяльність. В історії розвитку суспільства цей принцип стверджує постійне якісне оновлення соціальних систем і структур, прогресивну тенденцію суспільного руху, оптимізацію його рушійних сил.

Діалектичні принципи системності і цілісності відображають зв'язки і взаємодії між елементами об'єкта як системи і як цілого. Вони передбачають вивчення об'єктів у їх зв'язку із середовищем, зовнішнім оточенням і одночасно з виокремленням їх елементів, властивостей і функцій.

Принцип детермінізму відображає процеси розвитку об'єктів як результат дії комплексу причин, а отже, є основою раціонального з'ясування їх зв'язків, розумної орієнтації людей у сплетінні подій життєдіяльності.

Всі принципи діалектики є логічним аналогом дійсності. Всі об'єкти (предмети, речі, явища, процеси) і кожний окремо завжди перебувають у зв'язку, взаємодії і розвитку, мають історію і причини виникнення, становлення та функціонування, утворюють системну цілісність. Специфічним синтезом принципів у діалектиці є поняття закону.

Закон у філософії визначається як відображення об'єктивних, завальних, суттєвих, необхідних зв'язків об'єктів, явищ і процесів буття, що повторюються. Закони є ієрархічними і різноманітними. У специфічних законах відображається розвиток конкретних зв'язків: фізичних, хімічних, біологічних та інших. Загальні закони виражають розвиток зв'язків, характерних для всієї природи, або всього суспільства, або свідомості. Всезагальні закони відображають універсальні зв'язки і природи, і суспільства, і свідомості. Діалектика вивчає всезагальні закони розвитку буття і пізнання, основними з яких є: закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, закон єдності та "боротьби" протилежностей, закон заперечення заперечення.

Згідно із законом взаємного переходу кількісних і якісних змін, кількісні зміни в об'єктах поступово накопичуються, на певному етапі розвитку порушують їх міру і зумовлюють у них корінні якісні зміни. З цього визначення випливає висновок, що зміст і функції закону розкриваються через категорії "кількість", "якість", "міра" з їхньою загальною родовою ознакою — "властивістю".

Властивість — це філософська категорія для вираження відношення певного об'єкта до інших об'єктів, з якими він взаємодіє. Властивостями є все те, що відрізняє один об'єкт від іншого або вказує на їх подібність. Наприклад, споживна вартість і вартість — властивості будь-якого товару, а питома вага, щільність, електропровідність, температура плавлення тощо — властивості будь-якого металу.

Якість — цс філософська категорія для вираження історичної визначеності об'єкта, сукупності властивостей його даності і відмежування від інших об'єктів. Наприклад, обмін речовин, самовідтворення, пристосованість до природного середовища — якості живої матерії; праця, свідомість, членороздільна мова — якості людини; гірке, солоне, кисле, солодке — смакові якості і т. ін. Об'єктів без якостей не буває, при цьому якості об'єктивні. Існують не якості самі по собі, а речі, предмети, явища і процеси, що характеризуються своїми якостями.

Кількість — це філософська категорія для вираження загального й однорідного в якостях, сукупності властивостей, розмірів речей і предметів, їхньої величини у формі числа. Це абстракції від такого конкретного, наприклад, як народонаселення країни, темпи економічного зростання, пропорції промислового і сільськогосподарського виробництва в агропромисловому комплексі, вартості товарів та їх ціни або хімічний склад речовини, чисельність тварин певного виду, чисельність рослин і т. ін. Подібно до якості, кількість об'єктивна і має значення загальності. У світі немає об'єктів без кількісного значення.

Осмислення суті та змісту поняття "кількість", їх еволюції значною мірою пов'язані з розвитком математики як науки про кількісні відношення і просторові форми дійсності. Однак чим складніший об'єкт, тим важче визначити його кількісними методами, наприклад, моральність, політика, естетичні сприймання та подібні. З цієї причини дослідницький процес історично і логічно спрямовується від пізнання якості до пізнання кількості, наука рухається від якісних оцінок та описів до встановлення кількісних закономірностей, а від них — до більш глибокої якості.

Якість і кількість в об'єктах діалектично єдині і не існують окремо одна від одної. Зі зміною якості змінюється і кількість, зі зміною кількості змінюється якість. Кожна нова якість — завжди і нова кількість. Кількісні зміни переходять в якісні, а якісні — у кількісні. Причинні моменти таких переходів виражаються категорією "міра".

У діалектиці міра означає кількісні межі існування певної якості. Наприклад, мірою газу озону є три атоми кисню (О3), молекули води — два атоми водню й один атом кисню (Н20). За збереження міри будь-який об'єкт залишається сталим. З порушенням міри об'єкт якісно і кількісно змінюється. Якщо, наприклад, нагріти воду до 6000 °С, то вона перетвориться на плазму, тобто іонізований газ, в якому концентрації позитивних і негативних зарядів дорівнюватимуть одна одній. Однак плазмовий стан води — не кінцевий, а лише один з етапів її якісно-кількісних змін. Матерія нескінченна. Під великим тиском утворюється лід. Він у півтора раза важчий від води, тоне в ній, тане при температурі понад 300 °С. Дослідження якісно-кількісних перетворень дало змогу науці та виробництву з використанням надвисоких тиску і температури одержувати якісно нові матеріали, яких немає в природі, наприклад, металічний водень та багато інших.

Якісні і кількісні зміни в об'єктах закономірні, об'єктивні й загальні. Будь-який предмет, річ, явище, процес розвиваються через взаємодію якісних і кількісних властивостей та їх зв'язків, поступове накопичення кількісних змін, порушення, за певних умов, міри і перехід до нової якості, до виникнення нового об'єкта з іншими якісними і кількісними характеристиками.

Формою таких переходів є стрибок — ще одна філософська категорія закону, яка виражає процес перетворення об'єктів. Він — стрибкоподібний. Якщо, наприклад, падати тілу горизонтальну швидкість у 1000, 2000... 7000 м/с, то воно впаде на поверхню Землі. Але за швидкості 7911 м/с воно перетвориться на супутник Землі. За швидкості 11 189 м/с тіло назавжди віддалиться від Землі.

Стрибки розрізняються за формою, масштабами, тривалістю тощо. У розвитку живої матерії розрізняються еволюційні і революційні стрибки. Еволюція (лат. розгортання) — це процес поступових кількісно-якісних змін об'єктів за збереження їх основної якості, тобто визначеності від їх виникнення до перетворення на інші об'єкти або стани. Революція (лат. поворот, переворот) — це процес кількісно-якісних змін об'єктів з перетворенням їх основної якості, перериванням поступовості в розвитку. У класифікації революцій виокремлюються промислові, науково-технічні, культурні, філософські та ін. Особливо значущі соціальні революції як способи зміни суспільних систем. У таких системах революція й еволюція є їх необхідними компонентами розвитку. Вони створюють суперечливу єдність. Революції визрівають у процесі еволюції і стають початком нової еволюції. Розвиток включає й повільну еволюцію, і перерву поступовості. Так, становлення в сучасній Україні ринкової економіки — процес революційний, однак він був би неможливим без еволюції форм власності, накопичення валютних резервів, іноземних інвестицій, суспільної свідомості нової соціальної групи людей — підприємців, менеджерів.

Отже, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін відображає механізм процесу розвитку. Він відповідає на запитання: "Як реалізується цей процес?" Перехід у нову якість можливий тільки у разі накопичення відповідних кількісних змін. Тому ефективною, зокрема, економіка може бути тільки за умови її інтенсифікації як кількісно-якісної діалектичної єдності. Вирішальна роль у розвитку належить якісним змінам. Орієнтація в теорії та практиці лише на кількісні показники перспективи не має. Нарешті, залучення діалектичної категорії "міра" до вивчення об'єкта може бути успішним тільки за умови наукового обґрунтування змін його якісно-кількісної відповідності, що склалася.

У системі діалектики закон єдності та "боротьби" протилежностей є головним. Він відображає об'єктивне джерело будь-якого розвитку, відповідає на суттєве світоглядне питання: "Чому все у світі розвивається?" Цей закон — ядро діалектики. Тому не є випадковим, що діалектику у філософії часто визначають через різні формулювання цього закову. Згідно з Гегелем, наприклад, діалектика є вченням про те, як протилежності стають тотожними. З відкриттям цього закону став можливим дійсно науковий підхід до формування світогляду.

За законом єдності і "боротьби" протилежностей, всі речі, предмети, явища, процеси об'єктивного світу мають протилежні властивості та тенденції розвитку. Вони перебувають в єдності та "боротьбі", взаємодій Єдність протилежностей відносна, а "боротьба" абсолютна. "Боротьба" протилежностей — джерело будь-якого розвитку.

Зміст і методологічна функція закону розкриваються через філософські категорії "суперечність", "єдність протилежностей", "боротьба протилежностей", "протиріччя". У діалектиці протилежності — це властивості і тенденції розвитку об'єктів, які одночасно зумовлюють і заперечують одна одну. Наприклад, у математиці — плюс і мінус; у пізнавальному процесі — методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції; у військовій справі — засоби нападу і засоби захисту тощо.

Діалектичні протилежності всезагальні й об'єктивні. Об'єктів без протилежностей немає. Протилежності існують незалежно від бажання і свідомості людей; їх можна лише вивчати і керуватися ними в теоретичній і практичній діяльності. (Протилежності типу "верх — низ", "праве — ліве", "своє — чуже" та їм подібні — суб'єктивні і тому не е діалектичними.)

Протилежності діалектично єдині, тобто не існують одна без одної. Виробництво без споживання неможливе, як і аналіз без синтезу, або тваринний світ без рослинного. Єдність протилежностей полягає також у збігу їх у певних властивостях і тенденціях розвитку, в їх взаємопроникненні одна в одну, тобто в їхній тотожності. При цьому діалектика заперечує можливість абсолютної тотожності. Тотожність завжди конкретна і завжди різниться. Так, переривчастості не буває без неперервності: переривчатість неперервна, а неперервність переривчаста; не буває життя без смерті, а смерті без життя. Чоловічий і жіночий організми також утворюють єдину людську сутність.

Вищою тотожністю протилежностей є їх перехід одна в одну: кількості в якість, споживання у виробництво, диктатури в демократію, випадковості в необхідність, диференційованих живих клітин у багатоклітинні організми тощо. Протилежності в об'єктах субординовані. Одна з них є провідною: асиміляція — щодо дисиміляції, суспільство — щодо природи, базис — щодо надбудови, суспільна свідомість — щодо індивідуальної свідомості, демократія — щодо диктатури, синтез — щодо аналізу і т. ін.

В об'єктах протилежності постійно взаємодіють у формі "боротьби", її результатом є розвиток. Він багатоваріантний: удосконалення протилежностей і виникнення нової їх єдності на вищій основі (наприклад, зростання ступеня свободи особистості і суспільства в міру пізнання ними природної та історичної необхідності); усунення однієї протилежності і вдосконалення іншої зі створенням нової єдності протилежностей (так, пряма і представницька форма демократії приходять па зміну диктаторському політичному режимові); усунення обох протилежностей і створення нового об'єкта з його єдністю протилежностей (прикладом е перехід на пострадянському соціальному просторі від командно-адміністративної економіки до ринкової) і т. іп.

Розвиваються і самі протилежності. Вопи виникають як відмінності, потім перетворюються на істотні відмінності і протилежності, а останні — на істотні відмінності і відмінності. Завершується процес зняттям. Зняття — філософська категорія для відображення такого перетворення, в якому наявні форми або принципи усуваються, заперечуються, але утримують своє значення як підпорядковані моменти нової цілісності. Зняття в діалектиці — не знищення і руйнування, а перехід до іншої якості, пової єдності протилежностей, вищого ступеня розвитку. Прикладом зняття в біології є закон необоротності біологічної еволюції. Ч. Дарвін геніально вгадав цей закон, а в діалектиці він — конкретний вияв категорії "зняття".

Складне і рухливе відношення між протилежностями називається у філософії суперечністю. Воно відображає взаємодію протилежних, взаємовиключних боків і тенденцій предметів і явищ, які разом з тим перебувають у внутрішній єдності та взаємопроникненні як джерело саморуху і розвитку об'єктивного світу і пізнання.

Діалектичні суперечності об'єктивні і всезагальні. Вопи виражають сутність закону єдності і "боротьби" протилежностей, є центральною категорією діалектики.

Суперечності класифікуються на внутрішні й зовнішні, суттєві й несуттєві, основні й неосновні. Наприклад, суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів є основною в економіці та житті людей, оскільки визначає відносини між соціальними групами, верствами населення, всіма елементами соціальної структури суспільства; суперечність між процесами асиміляції та дисиміляції — основна в живому організмі; між гальмуванням та іррадіацією — основна в роботі головного мозку людини; між аналізом і синтезом — основна в пізнавальному процесі тощо.

Особливе місце в житті людини і суспільства мають суперечності глобального масштабу. Актуальною з них нині є альтернатива "бути чи не бути" цивілізації. Перетворення наявного буття в небуття і небуття в буття закономірне. Всі суспільні порядки в історії є минущими ступенями розвитку людства від нижчого до вищого. Однак за сучасних умов відбулося роздвоєння небуття на дві протилежності: небуття як зародок становлення нового історичного етапу в розвитку суспільства і небуття як можливість загибелі Людства. Обидві ці протилежності перебувають в єдності та "боротьбі" між собою. Відносини між ними становлять основну суперечність сучасності. її вирішення передбачає не тільки ліквідацію ядерної зброї (вона — головна причина всіх глобальних проблем), а й перетворення суспільних відносин, які сформувалися у зв'язку з виробництвом, розповсюдженням і можливим застосуванням ядерної зброї та інших видів масового знищення людей: економічних, політичних, екологічних, моральних. При цьому слід мати на увазі багатогранність кожної з глобальних проблем. Екологічна проблема, наприклад, полягає не тільки в забрудненні природного середовища продуктами життєдіяльності людей і виснаженні природних енергоресурсів, а й у людському імунодефіциті (СНІД) як наслідку викривлення моральних, релігійних та естетичних суспільних відносин, онкологічних захворюваннях, туберкульозі, наркоманії та багатьох інших людських бідах.

Отже, змістом процесу розвитку є виникнення, становлення і вирішення діалектичних суперечностей. У кожному об'єкті чи системі об'єктів вопи представлені складною ієрархією. Будь-яка суперечність мас системний характер, а будь-яка система суперечлива. Розвиток суперечностей вимагає їх вирішення, яке підіймає систему на якісно новий рівень. Суперечність — джерело, зміст і рушійна сила саморуху і саморозвитку світу, його пізнання та перетворення суб'єктом.

Наступним є закон заперечення заперечення. Він формулюється так: у процесі розвитку об'єктів кожний його ступінь, що є наслідком подвійного заперечення, є синтезом попередніх ступенів і відтворює на вищій основі характерні риси, структуру вихідного ступеня розвитку. Закон відповідає на запитання про переважну спрямованість, про загальну тенденцію процесу розвитку, яка в цілому прогресивна.

Закон заперечення заперечення відображає цілісну форму і внутрішню структуру процесу розвитку завдяки взаємозв'язку його основних фаз, єдиний механізм його сходження через вирішення суперечностей у синтезі. Ні закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, ні закон єдності та "боротьби" протилежностей не відтворюють загальної, синтетичної картини розвитку. Дія закону заперечення заперечення виявляється лише в цілісному, відносно завершеному процесі, через ланцюг взаємопов'язаних переходів, коли можна зафіксувати більш-менш завершений результат, а його застосування в пізнанні та практиці дає змогу зрозуміти процес розвитку у всій повноті та конкретній системності.

Закон характеризують такі філософські категорії: "заперечення", "заперечення заперечення", "спадкоємність". Діалектичне заперечення є необхідним моментом процесу розвитку, умовою якісної зміни об'єктів. Воно об'єктивне і всезагальне. У жодній сфері реальності не може бути розвитку без заперечення попередніх форм її існування. Так, нове покоління людей заперечує попереднє, ринкова економіка — тоталітарну, капіталістична власність — індивідуальну, квантова механіка — класичну, а хвильова теорія елементарних часток — корпускулярну.

Діалектичне заперечення відображає не знищення об'єкта, а момент його переходу в нову якість, що в ній зберігаються елементи і властивості його попереднього (вихідного) якісного стану, тобто фіксує спадкоємність розвитку. Історія людства, наприклад, є послідовною зміною окремих поколінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, продуктивні сили, передані всіма попередніми поколіннями; або -принцип відповідності Н. Бора, згідно з яким теорії, з виникненням нових, більш загальних теорій, не усуваються як щось помилкове, а включаються в нову теорію як її межові або конкретні випадки і зберігають значення для попередньої сфери пояснення.

Перше заперечення не завершує процес розвитку. Воно доповнюється другим запереченням, або запереченням заперечення. У них різні функції. Перше заперечення означає виникнення суперечностей, друге — зняття суперечності, її вирішення. За змістом друге заперечення — нова єдність і "боротьба" протилежностей, вищий етап розвитку зі збереженням елементів і властивостей вихідного пункту і його першого заперечення, а за формою — ніби повернення до вихідного пункту, але н перетвореному вигляді. У підсумку — циклічність розвитку, послідовний ланцюг перетворень: вихідний пункт — перше заперечення — заперечення заперечення, трете, четверте заперечення тощо. Наприклад, хімічний елемент літій перетворюється па хімічний елемент фтор через шість заперечень (літій —> берилій —> бор —> вуглець -> азот —> кисень -> фтор); калій переходить у рубідій через 18 заперечень; цезій у францій — через 32 заперечення.

Отже, розвиток має спіралеподібну форму. Підтвердженням її є спіралеподібний рух капіталів за формулою Г — Т — Г, тобто на вкладені у виробництво гроші "Г" (вихідний пункт розвитку) виробляється товар "Т" (перше заперечення), реалізація якого приносить прибуток "Г" (заперечення заперечення).

Спіралеподібність — всезагальна форма процесу розвитку, однак закон заперечення заперечення може виражатися і в конкретній формі тріади, чи ніби одного витка спіралі: тезис (вихідний пункт розвитку) антитезис (перше заперечення) синтез (друге заперечення, або заперечення заперечення). Так, з посіяного в ґрунт зерна пшениці (тезис) виростає пшеничне стебло (антитезис), на якому потім формується колосок з багатьма зернами пшениці (синтез). Подібне відбувається в логіці діалектичного мислення.

Отже, внутрішньою основою закону заперечення заперечення є принцип заперечуваності; цей принцип виявляється не в загальній та абстрактній формі, а в конкретному вигляді "заперечення заперечення", який становить специфіку закону; ця специфічність виступає як форма "повернення до старого", причому "старе" є в синтезі разом з тим як щось нове; заперечення заперечення означає одночасно збереження елементів минулого, історичну спадкоємність у розвитку; специфічність закону виявляється і в спіралеподібності діалектичного руху. Він припускає не тільки генеральну тенденцію прогресу, а й тимчасові рухи назад, можливість зигзагів у процесі розвитку, поєднання прогресу і регресу за загальної поступальної спрямованості.

Кожний із законів діалектично специфічний. Разом з тим всі вони діалектично єдині, відображають об'єктивні всезагальні істотні зв'язки буття, свідомості всебічної діяльності людей та процеси їх пізнання. Сутність, зміст, функції закони діалектики виражають через категорії.

.6.2. Співвідносні категорії діалектики та їх методологічні функції

Категорії (грец. висловлювання, ознака) — поняття, що відображають в узагальненій формі предмети і явища дійсності, їх властивості, істотні взаємозв'язки і взаємовідношення. В економічній теорії, наприклад, — це товар, прибуток, власність, гроші; у біології — організм, оточення, обмін речовин; у філософії — матерія, свідомість, якість, кількість, міра, протилежність, суперечність, заперечення заперечення тощо.

Категорії філософії — результат тривалого розвитку складного процесу пізнання. В античності категоріями вважались так звані першоелементи світу: земля, вода, повітря, вогонь і т. ін. Платон запропонував п'ять категорій (сутність, рух, спокій, тотожність, відмінність), Арістотель у трактаті "Категорії" сформулював їх уже десять: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, становище, стан, дія, страждання. У Новий час для кожної філософської системи був характерним свій набір категорій. І. Кант розробив таблицю категорій за принципом тріади, у якій кожна третя категорія е результатом взаємодії (синтезу) перших двох: кількість (єдність, множина, цільність); якість (реальність, заперечення, обмеження); відношення (субстанція, причина, взаємодія); модальність (можливість, дійсність, необхідність). Г. Гегель розробив класичну діалектичну систему категорій філософії, у якій категорії є ступенями саморозвитку абсолютного духу, взаємозв'язані й перебувають у постійному русі та змінах.

У сучасному розумінні категорії філософії є суттєвим і узагальненим відображенням об'єктивної дійсності. Вони взаємопов'язані, мають значення загальності і тому є загальнометодологічними принципами пізнання і практичної дії. Деякі з них співвідносяться як єдність протилежностей (наприклад, категорії кількості та якості). їх називають співвідносними, або парними: одиничне, особливе і загальне; причина і наслідок; необхідність і випадковість; зміст і форма; сутність і явище; можливість і дійсність; система й елемент тощо. Ці категорії — підсумок пізнання і практики всієї попередньої історії людства; сходинки пізнання світу і кожного з його об'єктів; неосновні закони діалектики; "інструменти" пізнання та перетворення людиною дійсності.

Так, категорія "одиничне" відображає неповторне в об'єктах, наявне лише в певного об'єкта; "загальне" — об'єктивну діалектичну тотожність предметів, речей, явищ конкретної якості, те, що належить не одному об'єкту, а багатьом; "особливе" — момент суперечності одиничного і загального, те, що відрізняє порівнювані об'єкти. Якщо одиничне завжди відіграє роль особливого, то загальне стає особливим тільки тоді, коли вказує на відмінність об'єктів, які порівнюються.

Категорії одиничного, особливого і загального відображають об'єктивні зв'язки і відношення дійсності. Вони не існують самостійно, а тільки в окремих предметах, речах, явищах і процесах як їх риси, властивості, ознаки. Окремого без одиничного, особливого і загального не буває. Вони — єдність протилежностей окремого, взаємопов'язані і за певних умов можуть переходити одне в одне. Біологи, наприклад, постійно спостерігають факти набуття тваринами або рослинами пристосувальних властивостей до умов існування, що змінилися, які з часом перетворюються на загальні властивості нового їх різновиду чи нового виду в цілому.

Категорії одиничного, особливого і загального мають значення загальності. Вони — неосновні закони діалектики і сходинки процесу пізнання. На початку історії люди, наприклад, навчилися добувати вогонь тертям. Потім вони зрозуміли, що механічний рух може перетворюватися па тепловий, а з розвитком знань дійшли висновку про взаємоперетворення форм руху матерії, про те, що біологічний рух містить у собі хімічний, але у "знятому", тобто перетвореному, вигляді. V цьому прикладі перше судження — одиничне, друге — особливе, а третє — загальне.

Будь-яке окреме виникло в результаті перетворення інших окремих і має їх у собі в "знятому" вигляді. Отже, окреме є тільки в тому зв'язку, який веде до загального, тобто становить ланку в нескінченному ланцюзі розвитку матерії, переходу її з одних усталених станів до інших, від одних матеріальних утворень до інших. Кожне окреме (річ, предмет, явище, процес) як скінченне, минуще вміщує момент нескінченного, вічного, є однією з його конкретних форм, одним із моментів одвічного процесу розвитку матерії.

У діалектиці одиничного, особливого і загального специфічне значення має загальне. Воно виражає закон, знання якого перетворює людину на господаря становища, дії, об'єкта. Разом з тим, абсолютизування знання загального не є діалектичним. Діалектика вимагає вивчати об'єкт всебічно, враховувати не тільки те, що він має спільного з іншими об'єктами, але й те, чим він від них відрізняється, тобто його одиничне й особливе. Таке знання ефективне і компетентне.

Важливу методологічну функцію виконують також категорії "причина" і "наслідок".

"Причина" — це філософська категорія, яка відображає взаємодії об'єктів або їх компонентів під час виникнення, змін, зникнення; "наслідок" — зміни у об'єктах, що взаємодіють, або в їх елементах. Як і всі інші, причинно — наслідкові зв'язки є об'єктивними, всезагальними, універсальними. У світі немає безпричинних явищ і подій. Все, що існує, має причину свого виникнення, існування та функціонування. Визнання об'єктивності та загальності причиново-наслідкових зв'язків є основою детермінізму — філософського вчення про об'єктивний взаємозв'язок і взаємозумовленість речей, процесів та явищ реального світу. Йому протистоїть у науці й філософії індетермінізм. Він не визнає об'єктивності причинного зв'язку і, врешті-решт, стає на позиції телеології, тобто визнання деякого нематеріального основоположного начала всіх речей, явищ та процесів у світі. Суттєвим джерелом філософії індетермінізму у XX ст. стали статистичні закономірності у фізиці. За статистичними законами, на відміну від динамічних, передбачення має ймовірний характер — "може бути, а може і ні"; у динамічних — однозначний — "так, а не інакше піде процес розвитку". У механіці, наприклад, якщо відомі координати тіла та його швидкість, то молена точно визначити положення тіла в будь-який інший момент часу. Індетерміністи оголосили статистичні закономірності спростуванням причинності. Проте розвиток квантової механіки, а потім і кібернетики з її вченням про саморегулівні системи, спростував телеологію, фаталізм, вчення про визначеність і підтвердив правильність принципових положень матеріалістичної діалектики. Статистичні та динамічні закономірності — це дві основні форми зв'язків явищ і процесів.

Якщо динамічні закономірності характеризують поведінку відносно ізольованих систем, що складаються з невеликої кількості елементів, то статистичні закономірності виникають як результат відображення взаємодії великої кількості елементів та характеризують поведінку не стільки одного елемента, скільки їх масиву в цілому. Вопи є об'єктивними, як і динамічні закономірності, і єдино можливими в процесі дослідження масових явищ випадкового характеру. Більше того, динамічні закономірності — причинний випадок статистичних закономірностей, коли вірогідність стає практично ймовірністю.

У процесі розвитку причини і наслідки можуть мінятися місцями. Відмінність між ними відносна. Причини відрізняються від приводів — процесів, які сприяють їх виявленню. Знання причиново-наслідкових зв'язків дає можливість прогнозувати майбутнє, науково керувати об'єктом, створювати та змінювати умови його функціонування. За наявності причини та умов її реалізації наслідок стає необхідним.

Такий взаємозв'язок конкретизується діалектичними категоріями необхідності і випадковості.

Необхідність — це філософська категорія для вираження внутрішніх, стійких, всезагальних зв'язків і відносин буття, які повторюються за певних умов; випадковість — це філософська категорія, що відображає зовнішні, нестійкі, одиничні зв'язки і відносини, те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Будь-який об'єкт становить єдність необхідного і випадкового. Необхідність виявляється через масу випадковостей, а випадковості є формою вияву необхідності. Наприклад, зустріч власника засобів виробництва з робітником на ринку праці є необхідною, тому що зумовлена їх соціальним станом. Перетворення робітника на власника засобів виробництва, безсумнівно, випадкове.

Об'єктивність необхідності завжди була і є очевидною, проте визнавалась не завжди і не всіма філософами та вченими. Методологічна помилка заперечення об'єктивності будь-якої випадковості полягає в тому, що дехто неправомірно зводив необхідність до причинності, тобто до думки, що оскільки все має причину, то в дійсності має місце лише необхідність. Отже, випадковості немає.

Зведення необхідності до причинності і заперечення на цій підставі об'єктивності випадковості є теоретичною основою фаталізму — світогляду визначення всіх процесів і явищ. Наприклад, згідно а теологічним фаталізмом, Бог ще до народження визначив одних людей до "спасіння", а інших — "до загибелі"; згідно з механіцизмом, е необмежені можливості висновку про всі події майбутнього на підставі повного знання про дії сил природи в сучасний момент, аналогічно виникають уявлення про фатальну приреченість людини до злочинної поведінки на підставі її біологічної спадковості і т. ін.

Установлення в науці статистичних ідей та методів привело до концептуальної перебудови поглядів на випадковість. Вона стала розглядатись як самостійне начало, елемент будови і фактор еволюції матеріального світу. Для з'ясування природи випадковості важливе значення мало створення квантової механіки, яка підтвердила випадковий характер поведінки мікрооб'єктів, а також глибокий діалектичний взаємозв'язок випадковості та необхідності у квантових процесах.

Випадковість об'єктивна, як і необхідність. Необхідності ніколи не буває без випадковості. Свій шлях необхідність прокладає через масу випадковостей. Наука має за випадковостями відкривати необхідність, озброювати практику знаннями законів розвитку, допомагати зменшувати вплив негативних випадковостей на процес та результати діяльності людей.

До співвідносних у діалектиці належать і категорії "зміст" і "форма".

"Зміст" як філософська категорія характеризує всю сукупність властивостей, частин, ознак об'єктів, "форма" — стійку систему зв'язків структури змісту. Зміст визначає форму, а форма впливає на зміст позитивно або негативно. Зміст і форма об'єктивні. Вони діалектично єдині. Не буває неоформленого змісту або беззмістовної форми. Форма є в самому змісті, а зміст завжди включає форму. Якщо, наприклад, функції менеджменту становлять зміст роботи менеджера, то способи їх реалізації — її форму. Серед змістовних функцій менеджменту виокремлюють функції прийняття рішень, планування, організації, координування і регулювання, мотивації, контролю, обліку та аналізу діяльності. Серед форм — пояснення, показ, тренінг, заохочення, спостереження, зворотний зв'язок тощо. Діалектичну єдність змісту і форми в діяльності менеджера виражено правилом: ефективне керівництво й управління здійснює не той, хто знає, а той, хто вміє це робити. Управління взагалі і керівництво зокрема обертаються навколо вчинків. Поведінка співробітників менеджера безпосередньо пов'язана з його поведінкою, вчинками, вмінням і навичками як керівника. Більшість людей не вважатимуть перевагою навіть глибокі знання менеджменту в того керівника, який постійно припускається помилок.

Розвиток об'єктів починається зі змін їх змісту, потім змінюється їх форма. Якщо форма не відповідає змісту, між ними виникає конфлікт, який вирішується шляхом заміни старої форми на нову та зміни змісту

або свідомою діяльністю людини з приведения форми у відповідність з новим змістом. У суспільстві конфлікт між змістом та формою може вирішуватись або соціальною революцією, або за допомогою структурних реформ; у процесі мислення — шляхом розвитку категоріальної структури пізнання: чим повнішим, глибшим і всебічнішим є зміст мислення, тим більш розвинуті і конкретні форми, в яких воно виражається.

Історія пізнання і суспільна практика свідчать, що предмети, речі, явища і процеси дійсності мають зовнішній бік, доступний безпосередньому сприйманню людини, і внутрішній бік, прихований від такого сприймання. Обидва боки діалектично єдині: внутрішній визначає зовнішній, а зовнішній є формою вираження внутрішнього. Так, вартість товару визначається сукупністю суспільно необхідної праці, витраченої на його виробництво, а зовнішньо виявляється через ціну цього товару.

Взаємозв'язок між внутрішнім і зовнішнім боками об'єктів виражається категоріями сутності і явища.

Категорія "сутності" відображає сукупність усіх внутрішніх і необхідних властивостей та зв'язків об'єкта, закони їх функціонування і розвитку; категорія "явища" — зовнішні вияви сутності через масу випадкових властивостей і зв'язків. Так, сутність особистості полягає у відображенні суспільних відносин; демократії — у народовладді, правах людини і свободі особистості; промисловості — у відтворенні товарів і послуг; явищами, відповідно, є справи, вчинки, висловлювання, настрої, переживання індивідів; кількість політичних партій у країні, їхні амбіції щодо державної влади, програми і способи їх реалізації; місткість ринку, співвідношення попиту і пропозицій на ньому, всі зміни в ціноутворенні тощо.

Сутність і явище об'єктивні і діалектично єдині. Сутність існує, а явище суттєве. Сутність виявляєтся в явищах, явища виражають свою сутність. Зміни сутності викликають зміни в явищах. При цьому сутність виявляється в явищах не повністю, а явища не повністю виражають сутність. Якби сутність і явище повністю збігалися, то в людей не було б потреби в науці. Наука за явищами відкриває сутність, а отже, закони і закономірності розвитку об'єктів. їх пізнання не повинно обмежуватися вивченням явищ. Більше того, розуміння явищ неможливе без глибокого проникнення суб'єкта пізнання в сутність об'єктів.

У практиці пізнання іноді категорія "сутність" підмінюється категорією "позірність", що є великою логічною помилкою. Категорія "позірність" відображає лише моменти сутності, випадкові і нестійкі відносини, які сприймаються людиною безпосередньо. У таких випадках нерідко дилетантське сприйняття подається як науковий висновок.

Отже, суб'єктивна діалектика сутності і явища — аналог об'єктивної діалектики. Тому при вивченні об'єктів необхідно за явищами бачити сутність, а в пізнанні — переходити від явища до сутності, а від неї — до більш глибокої сутності й повертатися до явищ, але вже з усім багатством знань про них.

"Можливість" і "дійсність" — це співвідносні категорії, які характеризують два головні ступені в розвитку об'єктів: перша — їх становлення; друга — такі, що об'єктивно існують, предмет, річ, явище як сукупність усіх реалізованих можливостей.

Категорії "можливості" та "дійсності" об'єктивні й діалектично єдині. Можливість з часом стає дійсністю, а дійсність можливістю. Наприклад, економіка держави завжди має можливість бути командно-адміністративною, тоталітарною або ринковою. Кожна можливість містить у собі момент дійсності, а дійсність — можливість бути іншою. У зв'язку а цим у теорії пізнання та практичній діяльності необхідно розрізняти реальні й абстрактні (формальні) можливості. Реальною вважається можливість, для перетворення на дійсність якої е всі умови, наприклад, можливість отримання студентом ВНЗ диплома про вищу освіту. Абстрактною, або формальною, можливістю є та, для перетворення якої на дійсність необхідних умов немає, наприклад, можливість того, що сьогодні Місяць впаде на Землю. Очевидно, що людина повинна орієнтуватися на реальні можливості, а не на формальні.

Отже, згідно з діалектикою, будь-який об'єкт необхідно вивчати в його взаємозв'язках з іншими об'єктами: одиничних і загальних, необхідних і випадкових, причиново-наслідкових і т. ін., а також у розвитку, джерелом якого є "боротьба" протилежностей, механізмом — стрибкоподібний взаємний перехід кількісних та якісних змін, а загальною тенденцією — поступальний рух. Закінченої системи категорій діалектики у філософії поки що немає. Але принципи побудови такої системи відомі. Згідно з принципом відображення, категорії діалектики є узагальненим відображенням реальних зв'язків і відносин у їх розвитку; відповідно до принципу єдності діалектики, логіки і теорії пізнання — категорії діалектики е всезагальними формами буття та пізнання; згідно з принципом відповідності історичного та логічного, категорії діалектики постійно розвиваються. Загальновизнаною послідовністю в становленні та розвитку категорій діалектики є така тенденція. Кожен окремий об'єкт сприймався людиною як одиничне, як те, що до того не зустрічалося. Якщо одиничне задовольняло яку-небудь потребу людини, то воно запам'ятовувалось. Проте цю потребу можуть задовольнити й інші об'єкти. Через їх порівняння людина приходить до усвідомлення "особливого" і "загального". На цьому ж етапі пізнавальної діяльності формувались категорії "якості" та "кількості". Предмети пізнавались перш за все з позицій їх якості. За переходу у пізнанні від одного предмета до багатьох і за їх порівняння з'ясовувалась їх кількісна характеристика.

З розвитком пізнання стала очевидною мінливість якості і кількості в об'єктах. Результат — формування категорій "причини" та "наслідку", їх вивчення показало, що зв'язок причини та наслідку є необхідним. Разом з категорією "необхідності" сформувалась категорія "випадковості". Необхідні зв'язки в науці стали виражатися категорією "закон".

Потім людина усвідомила, що будь-який об'єкт е сукупністю численних властивостей, сторін, зв'язків та відносин. Ця численність набула вираження в категорії "зміст", а структура змісту — в категорії "форма". З поглибленням пізнання людина переконалася, що будь-який предмет є не просто сумою властивостей та зв'язків, а єдиною цілісністю, її вираженням стала категорія "сутності", а зовнішніх виявів сутності — категорія "явище". Дослідження сутності привело до висновку про "боротьбу" протилежностей як джерело її розвитку. Відношення між протилежностями стало позначатися категорією "суперечність". При вивченні руху суперечностей були виявлені заперечення та заперечення заперечення, можливість та дійсність.

Співвідносні категорії діалектики є ступенями процесу пізнання і викопують у ньому світоглядну та методологічну функції.