14.Оцінка ефективності фін.Інвестицій.

Фінансові інвестиції підприємства нерозривно пов’язані з функціонуванням фінансового ринку, основні задачі якого – акумулювання та ефективне розміщення заощаджень у галузях економіки.

У процесі господарювання в одних суб’єктів часом виникає потреба в додаткових коштах для розширення їхньої діяльності, і вони згодні за них платити, одночасно в інших накопичуються певні заощадження, які можуть бути використані для інвестицій. Обидві сторони зустрічаються на фінансовому ринку, де і відбувається перелив капіталів. Іншими словами, фінансовий ринок можна розуміти як грошові відносини, що складаються у процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах.

Фінансовий ринок охоплює грошовий ринок та ринок капіталів.

На грошовому ринку відбувається обіг готівкових коштів та короткострокових цінних паперів (векселів, чеків тощо).

Ринок капіталів включає ринок позичкового капіталу (коротко- та довгострокових банківських кредитів) та ринок цінних паперів.

Основними напрямками фінансових інвестицій підприємства є:

1. вкладення до статутних капіталів спільних підприємств;

2. вкладення капіталу у цінні папери ринку капіталів;

3. вкладення капіталу на грошовому ринку.

Оцінка ефективності здійснення фінансових інвестицій базується на тих самих принципах, що і оцінка ефективності реальних інвестицій. Однак, при цьому необхідно враховувати і певні відмінності, а саме:

1. у грошових потоках від фінансових інвестицій відсутні амортизаційні відрахування. Тому, в основі обчислення грошових потоків від таких інвестицій розглядаються суми періодично сплачуваних за ними відсотків (для внесків до статутних капіталів інших підприємств; для вкладів на депозитних рахунках у банках; для облігацій та інших боргових цінних паперів) та дивідендів (за придбаними акціями інших підприємств);

2. фінансові активи (цінні папери) можуть бути продані на ринку по ціні, яка склалась на них на момент продажу. таким чином, до складу грошових потоків від фінансових інвестицій має включатись і вартість їх можливої реалізації по закінченні терміну їх використання. Для боргових цінних паперів ця вартість фіксована (вона являє собою основну суму боргу), а для корпоративних вартість реалізації визначається їхнього поточною курсовою ціною;

3. норма прибутку від таких інвестицій визначається рівнем ризику фінансового інструменту. Інвестиціям у фінансові активи з незначним рівнем ризику властива невисока норма прибутку. До таких активів належать цінні папери, що випускаються державою (облігації, державні казначейські зобов’язання тощо). Вони вважаються надійними цінними паперами. Інвестори, які схиляються переважно до подібних інвестицій, називаються консервативними.

Таким чином, оцінити ефективність вкладення коштів у фінансовий актив можна, визначивши його реальну, або іншими словами, ринкову вартість.

15. Особливості калькулювання окремих виробів. Методика обчислення основних статей калькуляції.

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулюван¬ня — обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних зав¬дань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і про¬дукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляцій¬них одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методи¬ки їхнього обчислення.

Методика обчислення основних статей калькуляції

У процесі калькулювання прямі витрати обчис¬люються безпосередньо на калькуляційну одини¬цю згідно з чинними нормами й цінами. На не¬прямі витрати спочатку складають кошторис на

певний період, після чого витрати розподіляють між різними виро¬бами за відомою методикою.

Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сирови¬ну, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфаб¬рикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на оди¬ницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матері¬алів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можли¬вого використання чи продажу.

Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо вико¬ристовується в технологічному процесі для зміни стану або фор¬ми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння 5 т. п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить ви¬трати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виго¬товленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами ви¬трат часу на виконання технологічних операцій і тарифними став¬ками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання держав¬них обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчис¬люється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потре¬би —виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткуван¬ня» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відра¬хування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, паль¬не для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оп¬лату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слю¬сарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду про¬дукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткуван¬ня обчислюються методом розподілу.

Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на яко¬му устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію ус¬таткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відоб¬ражає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників зміню¬ються в напрямі зростання значення .функцій контролю й регулю¬вання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційне, а отже, вона не може бути базою розпо¬ділу інших витрат.

Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагаль¬нення витрат. Загальновиробничі — це витрати на управління, ви¬робниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробницт¬ва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соці¬альні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуго¬вуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають вит¬рати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові пла¬тежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об'єднуються в одну.

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може місти¬ти три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, вироб¬ництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановле¬ний період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та ос¬воєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабю¬джетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є пря¬мими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.