9. Проаналізуйте основні напрями розвитку культури Київської Русі.

Ознайомлюючись з культурною спадщиною княжої Русі-України у VI-ХIV ст., слід звернути увагу на особливості розвитку культури до введення християнства. Необхідно знати, що значний шар культури язичницьких часів не зник з утвердженням на Русі християнства, а став органічною складовою частиною давньоруської цивілізації. Поширення християнства в Україні зумовило включення у церковне і світське життя найважливіших аспектів культурного розвитку - школи, літератури, архітектури, мистецтва. Перед давньоруською державою відкрився шлях до надбань античної культури, спадкоємницею якої була Візантія. Вона суттєво вплинула на розвиток літературно-художнього життя, церковного будівництва тощо. Водночас письменники, літописці, архітектори Русі-України плекали місцеві традиції, вироблені протягом століть, формували оригінальні риси своєї культури в нових умовах.

Київ став головним культурним центром давньоруської держави. Мандрівник Адам Бременський назвав Київ «суперником Царгорода та преславною окрасою східної церкви».

Одним з найскладніших у сучасній історіографії є питання походження слов’янської писемності. Різноманітні історичні джерела, археологічні знахідки свідчать, що писемність у наших предків була задовго до хрещення 988 р. Зокрема письмові договори Русі з греками 911 та 944 рр.укладались двома мовами - грецькою і давньоруською.

Відбувалися процеси бурхливого розвитку церковної і світської літератури, які розпочалися після запровадження християнства на Русі. При цьому необхідно знати, що мова книг була церковнослов’янською, або староболгарською, яка спиралась на південнослов’янські діалекти і в основному була зрозуміла нашим предкам. Ця мова відрізнялася від живої розмовної мови українців, білорусів, росіян і була насамперед мовою церкви, а також школи і літератури. Однак уже у найдавніших пам’ятках, таких, як «Ізборник Святослава» або «Проповіді» Григорія Богослова (ХI ст.), виявляються виразні сліди живої народної української мови з місцевим діалектним забарвленням. Численні переписувачі книг - українці при їх переписуванні мимоволі вводили у старослов’янську мову живу українську розмовну лексику і дедалі більше «українізували» її. Жива розмовна мова проривається до нас з тих далеких часів не лише через пам’ятки нашої культури, а й через твори чужоземців.

Найвидатнішою літературною пам’яткою Русі-України є «Слово про похід Ігоря» (1185-1187), яка створювалась в тяжкі часи феодальних усобиць. Цей справжнiй художнiй шедевр світового значення пройнятий пристрастним закликом до ворогуючих руських князів об’єднатися заради блага Русі. Серед інших визначних літературних творів слід назвати «Києво-Печерський Патерик» (ХІІІ ст.), який вмiщував оповіді про ченців Печерської Лаври, її історію.

Менш помітними були релiгійнi впливи в давніх лiтописах, хоча вони й створювалися переважно ченцями й характеризувалися християнським світовідчуттям. Найдавнішим лiтописом є «Повість врем’яних літ», яка охоплює події від найдавніших часів до початку ХІІ ст. Поряд з відтворенням історичних подiй велике місце в літописах займають уривки з творів візантійських і античних авторiв, легенди, перекази тощо. 3 втратою Києвом полiтичної могутності лiтописання набуває поширення в інших князiвських центрах. Так, Галицько-Волинський літопис, що увійшов до Іпатіївського списку, відтворює головні події утворення і розвитку Галицько-Волинської держави.

Окремо слід розглянути питання про розвиток освiти у давній Русi-Україні. Варто звернути увагу на свiдчення про навчання з наказу князя Володимира дiтей бояр і дружинників, про заснування Ярославом школи у Новгороді, існування школи і біблiотеки у Св.Софії Київській, відкриття кн.Ганною Всеволодівною у Києві при Андріївському монастирi першої жіночої школи (1086 р.) та ін. Високий рівень освіти характеризує князівське середовище. Всеволод Ярославич знав п’ять мов, Володимир Мономах уславився як автор широко вiдомого «Повчання», де князь виступає з високими філософсько-моральними настановами до своїх дітей. Анна Ярославна вигідно відрізнялася своєю освiченістю від більшості жінок французького королівського двору.

Переходячи до вивчення архітектури й образотворчого мистецтва, необхідно усвідомити, що саме християнство дало небувалий поштовх усім їх жанрам. Першим мурованим християнським храмом на Русі була Десятинна церква у Києві, збудована кн.Володимиром. У 1037 р. головним собором столиці Русі-України стала Софійська церква, збудована кн.Ярославом Мудрим. Її архітектура була зразком для аналогічних храмiв у Новгороді й Полоцьку.

У Х-ХІ ст. давньоруські майстри, швидко оволодівши прийомами візантiйських зодчих, пристосовували їх до мiсцевих умов. У подальший період (ХІІ-ХІІІ ст.) з поглибленням феодальної роздробленості поряд з традиційними центрами будівництва в Україні – Києвом, Черніговом і Переяславом виростають нові - Володимир-Волинський, Галич, Холм, Туров. Архітектура набуває нових рис, які визначаються підкресленою динамікою ступінчастих композицій, живописнiстю декору, динамічним злетом конструкцій і форм не лише зовні, а й в інтер’єрі. Цікаві зразки архітектурної творчості демонструє Галицько-Волинська земля, де поєднуються візантійсько-київська і романська техніка будівництва, виявляються елементи романського декоративного оздоблення. Важливою складовою частиною художнього оздоблення давньоруських храмів був живопис монументальний і станковий. Найбагатші з них (Софійський, Золотоверхий Михайлівський, Десятинна церква, Успенська у Києві) прикрашалися мозаїчними композиціями. Сюжети фресок мали не лише релігійний, а й світський характер, зокрема у Софії знаходимо сюжети з життя візантійського і київського князівського дворів, сцени полювання, виступи скоморохів, зроблені місцевими митцями, зображення Ярослава Мудрого та його сім’ї. Загальним рівнем розвитку культури Київська держава не поступалася перед найрозвиненішими країнами тодішнього західноєвропейського світу.

10. Охарактеризуйте суспільно-політичний та адміністративний устрій Київської Русі і з’ясуйте, які характерні ознаки відрізняли давньоруську феодальну державу у порівнянні з іншими європейськими державами.

Київська Русь, як будь-яка держава, пройшла певні стадії становлення та розвитку і не була чимось сталим та незмінним. Постійно відбувалися зрушення у політичній, соціальній та економічній структурах держави, вдосконалювалася політична форма держави та управління.

На думку деяких дослідників (О. Субтельний), Київська Русь ІХ-Х ст. не була державою в сучасному розумінні слова. Про це свідчило те, що на той час ще не сформувалося централізоване управління, не склалася розгалужена бюрократична система, основний зв'язок правителів з підвладними - це збирання данини. Можна сказати, що не завжди князі у своїх діях керувалися потребами держави і суспільства. Основним шляхом розв’язання політичних проблем була сила.

У часи перших київських князів формується надплемінна форма організації, в якій велику роль відігравав князь та його дружина. Залежність від неї змушувала його ділитися даниною з дружинниками. Військо займало панівне становище у суспільстві і складало основу адміністративного апарату. Таку форму держави дослідники нази­вають дружинною.

Державна система Русі остаточно склалася за часів князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого. За політичним устроєм, на думку багатьох істориків, Русь була ранньофеодальною поліетнічною імперією, де проживало понад двадцять племен і народів: слов’янські, фіно-угорські, тюркські та інші племена, які поступово були асимільовані східними слов’янами.

За формою правління — це була монархія (княжа держава) на чолі з великим князем київським. Адміністративні реформи, які проводилися київськими князями(Святославом, Володимиром, Ярославом), були спрямовані на зміцнення великокняжої влади і виходили з їх суто династичних інтересів. Внаслідок цих реформ, уста­новився той тип державності, який дослідники називають патримоніальним, - тобто, це така форма правління, де влада і контроль над усіма сферами життя повністю концентрувалися в руках великого князя та його династії.

Поступово формуються основні верстви суспільства. Панівну верству очолював великий князь київський. До неї також належали світлі князі і бояри (східнос­лов’янські племенні князі та вожді, підпорядковані Києву), кращі мужі (представники родоплемінної верхівки), князівські дружинники. У руках великого князя було зосереджено адміністративну, виконавчу, судову та військову владу. Однак влада великого князя частково обмежувалася боярською думою - таким собі представницьким органом влади. Дума складалася із земських бояр, дружинників, тисяцьких представни­ків пригородів та єпископа. До компетенції боярської думи входили обговорення усіх важливих державних справ і подання своєї думки на остаточне вирішення князя та віче. Дума не розвинулася у постійну установу, не набрала означених регламентованих форм, як на Заході. Але все-таки князі, які бажали мати добрі стосунки з боярством, не відгороджувалися від думи. Радитися з нею було моральним обов’язком князя. Однак останнє слово залишалося за князем. Через відсутність князя або його смерть дума ставала основним органом влади.

Князь був найвищим господарем держави й особисто здійснював управління країною. Він власноруч призначав урядовців, які були підпорядковані саме йому, що свідчило про певний абсолютизм княжої влади. Адміністративний апарат постійно зазнавав змін. Спочатку головним управлінцем був тисяцький, який заступав князя за його відсутності. У подальшому провідне місце зайняв двірський, наділений функціями управителя двору і заступника князя у війську, суді, адміністрації. В інші часи значними повноваженнями наділявся «печатник». Він вів канцелярію, відав дипломатичними справами, мав військові функції.

Крім того, були й інші урядовці: стольник, покладник, ключник, біричі (збира­чі податків), отроки (молодші дружинники), датські (особисті охоронці), городники (будівники укріплень), туїни (виконували судові функції) та ін. Все це свідчило про досить розгалужену і диференційовану княжу адміністрацію.

Князь у значній мірі залежав від дружини, яка була його військовою опорою. Він виступав провідником війська, виразником інтересів військової верстви. Військова дружина використовувалася для зміцнення князівського авторитету, військових дій, приєднання земель, придушення внутрішніх конфліктів. Іноді деякі дружинники виконували дипломатичні доручення.

Дружина поділялася на старшу і молодшу. До старшої належали великі бояри, посідаючи у війську найвище становище та отримуючи від князя за службу землю або міста в управління. Молодша дружина складалася з молодих вояків та боярської мо­лоді. Вона отримувала платню або розселялася по селах на «прокорм». Іншу частину війська становили «вої», до яких належали переважно смерди. Частково їх призначало віче, частково йшли добровільно, з власною зброєю, на власних конях. Частіше «вої» вирушали в бій пішки. Давньоруське військо складалося з кінноти, піших та флоту. Кількість війська за літописними даними доходила в різні часи до 60 тис. осіб.

Особливістю політичного устрою України-Русі було те, що монархічні тенденції перепліталися з демократичними. Демократичним елементом влади було віче. Віче - це народні збори дорослого чоловічого населення (крім холопів), яке вирішувало важливі державні і громадські питання. Віче в різні часи існувало в деяких містах Київської держави: у Новгороді (1016 р.), Києві ( 1068 р.), Володимирі-Волинському (1097р.), Пскові та ін. Право скликати віче мали громадяни міста або князь, коли ви­никала потреба вирішення важливих справ. Віче обговорювало різні питання: війни і миру, організації війська, чинило вічовий суд, розпоряджалося фінансами та земель­ними справами тощо. Прийняття рішення відбувалося голосуванням, а відхилення - гучними криками. Але віче мало обмежену самостійність і рідко виступало з законо­давчою ініціативою. Найбільш активною діяльність віче була в часи децентралізації, в часи ж зміцнення центральної (Київської) влади воно втрачало своє значення. Боярська дума і віче за часів Київської держави не стали постійними органами влади з чіт­ко визначеними функціями.

За князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого остаточно сформувалася структура держави. Верхівку суспільства складали: великий князь та представники князівської династії, княжі воїни, старші і молодші дружинники, місцева знать. Вони утворювали клас бояр, і їх називали «мужами». Верства бояр поділялася на різні групи. Родовиті бояри мали свої дружини та укріплені замки. Вони не були ізольованою кастою, до них міг перейти смерд за свої заслуги, купці, які поступово перетворювалися на великих землевласників, чужинці. На Русі, на відміну від Західної Європи, бояри користувалися правом спадкового володіння вотчиною, зберігаючи її навіть з переходом від одного князя до іншого. Із земельних прибутків бояри повинні були забезпечувати себе бойовим спорядженням і разом зі своїми дорослими синами та слугами брати участь у військових походах. Князі і бояри у мирний час здійснювали управлінські функції, а в час війни ставали основою війська. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам, за що брали частину їхньої продукції.

Значний вплив на Русі мало вище духовенство: київський митрополит, єпископи, настоятелі великих монастирів.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать - великі купці. До менш впливових належали дрібні торговці, крамарі, висококваліфіковані ремісники. Найнижчу сходинку займала «чернь».

Переважну більшість населення Київської держави становили селяни. Серед них виділялися вільні, які проживали в селах та об’єднувалися у сусідські общини-громади. Кілька таких громад становили територіальний округ - «верв». Князі і бояри постійно намагалися обмежити права громад, а вільних людей перетворити на залежних - смердів. Вони проживали на землях, володіннях князів і бояр. Крім смердів, існували інші категорії залежного та напівзалежного населення. До них належали закупи (відпрацьовували грошову позику), рядовичі (працювали за договором), холопи (не мали свого господарства і перебували у повній залежності від господаря), челядь ( виконували роботи по двору), слуги, стайники, кухарі, пралі тощо.

Окрему категорію складали ізгої. Спочатку до них входили розорені князі, а потім - недавно звільнені раби, збанкрутілі купці та інші люди, які втратили свій соціальний статус і не змогли його відновити.

Отже, у Київській Русі разом з формуванням держави, її зміцненням і розбудовою склалася своєрідна соціальна система.