6. Переселення селян на Схід
Гостра нестача землі в Наддніпрянській Україні змушувала селян шукати інших засобів для існування. Земля значно зросла в ціні, у деяких регіонах проти 1861 р.– у три-чотири рази. Більшість селян була неспроможна придбати землю або знайти собі роботу в сільському господарстві. Місто з його новим життям відлякувало багатьох селян. Селяни зазвичай трималися громади, а якщо виїздили, то прагнули осісти на нових землях старими українськими селами та працювати на землі. Водночас в Україну переїздили російські селяни, які йшли працювати на фабрики і заводи. Отож, російська міграція була спрямована в міста Наддніпрянщини, українська – до сіл у східних регіонах імперії. За підрахунками економістів, надлишок робочої сили в Наддніпрянській Україні сягав 68% працездатного населення.
Розселення та еміграція українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Переселення українських селян на землі російського Далекого Сходу, Сибіру та Казахстану, як і еміграція селян із західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в 70–90-х рр., стали двома потоками першої хвилі масової української трудової еміграції.
Українській еміграції на Схід були притаманні такі особливості:
· переселенці з Наддніпрянщини залишалися на землях у межах Російської імперії та не були емігрантами у традиційному значенні цього слова;
· переселення мали переважно стихійний характер вільної колонізації незаселених земель;
· основну масу переселенців складали селяни, які переселялися на нові місця, переважно разом зі своїми сім’ями;
· регіонами, які дали основну масу переселенців, стали спершу Лівобережжя, а згодом і Правобережжя;
· на відміну від селян, які переселялись із західноукраїнських земель на Американський континент, мешканці з Наддніпрянщини, оселившись у східних регіонах Російської імперії, не мали можливостей створювати свої національно-культурні інституції.
Ставлення імперського уряду до українських переселенців було неоднозначним. З одного боку, його інтересам відповідало освоєння вільних земель на околицях імперії, можливість у зв’язку з цим знайти застосування зайвим робочим рукам та збільшити водночас російське населення в Наддніпрянській Україні. З іншого боку, перейматися облаштуванням переселенців уряд не бажав, а тому видавалися таємні інституції, у яких рекомендувалося не задовольняти прохань на переселення бідних і багатодітних сімей.
З урядових документів щодо українських переселенців у східні райони імперії
«Малороси, які багато зробили для Росії, нині не тільки не здатні служити її національним інтересам, а й навіть сильно потребують у захисті від ворожого російському урядові польського на них впливу... Необхідно залучати в Україну селян-великоросів, які дійсно внесли б у цей край російський дух, значно підняли б у місцевого населення любов до Росії... Тому казенні та придбані урядом землі в українських губерніях варто віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, обідніле населення корисно було б переселяти в інші частини Росії, на землі, призначені для переселенців... Основна причина такої політики у тому, що малороси не здатні до проведення російської національної ідеї».
Поміркуйте: 1. Яким було ставлення імперського уряду до українських переселенців? 2. Що свідчить про те, що уряд намагався використати проблему переселенців для збільшення в Україні російського населення?
Проте зупинити потік доведених до зубожіння селян було важко. Офіційна відмова спричиняла самовільне переселення цілими сім’ями та групами; селяни вночі залишали свої села і рушали до залізничних станцій. Основна маса українських селян переселялася навмання. Відсутність будь-якої допомоги в організації переїзду призводила до недуг, голоду і смертності. Серед переселенців 84% складали вихідці з Лівобережжя, де найбільше дошкуляли малоземелля і залишки кріпацтва. Загалом у 1885–1900 рр. з Наддніпрянщини на Схід переселилися 367 тис. селян.
Українські переселенці дали назви новим землям, що їх вони заселяли. Вузьку смугу своїх поселень на південній околиці киргизо-казахстанських степів українські переселенці наприкінці ХІХ ст. назвали Сірим Клином, або Сірою Україною. На початку ХХ ст. українці складали понад 50% загальної кількості переселенців, що становило близько 33 тис. душ. Зелений Клин об’єднував землі, заселені українцями в південній частині Далекого Сходу – Приморському краї, Амурській області та південній частині Хабаровського краю. Освоївши цей регіон, українські поселенці часто називали його також Зеленою, або Далекосхідною Україною. Шлях українських поселенців до цих земель – 17 тис. км – пролягав морем з Одеси до Владивостока. Українських переселенців ці далекі землі приваблювали тим, що за указом імперського уряду кожна сім’я отримувала наділ у 100 десятин і мала значні пільги щодо сплати податків. Пов’язане це було з тим, що міжнародна ситуація на Далекому Сході вимагала негайного залюднення цих величезних просторів російської території. Серед усіх переселенців до Зеленого Клину українці, за підрахунками дослідників, складали на початку ХХ ст. 63%, що становило близько 110 тис. душ.
На початку ХХ ст. Сірий Клин та Зелений Клин стали двома найбільшими суцільними просторами української колонізації в Азії. Українські поселенці заплатили за освоєну ними землю каторжною працею та життями тисяч співвітчизників. У підросійській Азії переселенці з Наддніпрянщини започаткували появу української діаспори – сукупності українців, які проживають за кордоном, за межами суцільної етнічної української території.
Унаслідок розпаду Польщі західноукраїнські землі (Галичина з 1772 p., Буковина з 1775 р.) опинилися у складі Австрії, називаючись королівством Галичини і Володимири, а Закарпаття — під Мадярщиною. Австрія тоді переживала період "освяченого абсолютизму", реформуючи різні сфери внутрідержавного життя. Для українців настали дещо кращі часи, оскільки уряд намагався урівняти їх у правах з іншими народами держави, підтримував політику Папської курії щодо закріплення українських церковних традицій. У Галичині перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. Іван Могильницький створив першу в Галичині "Граматику" української мови. У науковому трактаті "Відомість о руськім язиці" (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремішності української мови, доводив, що початки її сягають часів Київської Русі. На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання "Руська трійця". Термін "Руська" тоді означав "українська". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — були студентами Львівського університету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготовлений ними альманах фольклорних творів "Русалка Дністрова" — перша книга демократичної культури в західноукраїнських землях. Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, прагнення до відродження державності та політичної незалежності. Власті, вважаючи діяльність "Руської трійці" небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягли до відповідальності. Незабаром це об'єднання розпалося. У 1843 р. помер М. Шашкевич, найактивніший діяч "Руської трійці". У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич. Обстоював ще тривалий час ідеї "Руської трійці" Я. Головацький, який з 1848 по 1867 рік був професором української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 р. — його ректором. Згодом він приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії. І все ж діяльність "Руської трійці" засвідчила реальну спробу народу Західної України заявити про свою самобутність. Вплив європейських революцій 1848—1849 pp. на політичне життя українських земель Значний вплив на розвиток визвольного руху в Україні мала революція 1848 p., що охопила майже всі країни Західної Європи. Розпочалась вона у Франції в лютому 1848 p., де було повалено монархічний режим і проголошено республіку. Звістка про її перемогу швидко поширилася по Європі й прискорила виступи прогресивних сил інших країн. У березні 1848 р. спалахнули революції в Австрії, Німеччині, Угорщині, Італії. Під натиском народних мас падали реакційні уряди, проголошувались нові конституції. Національно-визвольні рухи розпочались в Чехії, Польщі, Хорватії, Словаччині, в західноукраїнських землях (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті), які були під владою Австрійської імперії. 13 березня розпочалось повстання у Відні, яке призвело до падіння реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і ліберальної буржуазії. Революційні події в Австрії ("Весна народів") дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичині, формуванню політичного світогляду українців.
У середині березня відбулися демонстрації у Львові, на яких висувались вимоги реформ і перетворення Галичини на польську автономну провінцію Австрійської імперії. Адміністрація краю негайно зреагувала на них, давши згоду на звільнення політичних в'язнів і формування національної гвардії. В' середині квітня у Львові виникла Центральна Рада народова, програмою якої стала березнева петиція демонстрантів; її, з деякими поправками, було вручено імператору. У центрі політичного життя краю перебувало селянське питання. Страх перед можливістю нового селянського повстання змусив правлячі кола Австрії у квітні 1848 p., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях, відмінити панщину в Галичині. Проте намагання поміщиків позбавити селян прав на користування пасовищами, лісами і підштовхнути до нових форм залежності спричинило масові селянські виступи. Навесні і влітку під час польових робіт селяни влаштовували бойкоти, відмовлялись працювати в поміщицьких маєтках навіть за гроші. На хвилі революції в Східній Галичині 2 травня 1848 р. у Львові було створено політичний орган — Головну руську раду, яка повинна була представляти українське населення Східної Галичини у центральному уряді. До її складу увійшли верхівка уніатського духовенства і буржуазії, представники інтелігенції та нижчого духовенства. У програмі ради містилась вимога поміркованих реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах, культурі та забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Місцеві ради в містах, селищах і деяких селах (всього їх діяло 50) були демократичними за своїм складом. До них обирали вчителів, учнів, селян, міщан, нижче духовенство. Ради, розгорнувши активну громадсько-політичну та культурно-освітню роботу, здобули визнання і популярність серед населення. З середини 1848 р. розпочалась боротьба за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, її територіальну автономію. Головна руська рада виступила з вимогою до імператора розділити край на дві автономні провінції: Східну (українську) з центром у Львові та Західну (польську). Австрійський уряд проігнорував її. У другій половині 1848 р. значного поширення набув рух за створення української національної гвардії. В багатьох селах її загони виникли стихійно. Були намагання організувати гвардію у Львові, Станіславі, Бережанах, Тернополі. Прагнення народних мас озброїтись серйозно налякало владу, і вона заборонила національну гвардію. Це викликало з боку українського населення різку протидію. В листопаді 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання міської бідноти, студентів, представників національної гвардії. Австрійські війська жорстоко розправились з ними. Декілька сотень осіб було віддано до військового суду, заборонено збори, політичні товариства, а також розформовано національну гвардію. У Львові, а згодом і в усій Галичині запроваджено військовий стан. Усе це негативно вплинуло на національний рух у Східній Галичині. Після повної реставрації абсолютизму у 1851 р. Головну руську раду було розпущено. Одним із найяскравіших творів тогочасної політичної думки є праця священика Василя Подолинського "Голос Перестороги" (1846), що тоді так і не була надрукована, в якій було охарактеризовано україно-польську, україно-австрійську, україно-московську, самостійницьку концепції існування українства. Відкинувши три попередні, В. Подолинський зосередився на самостійницькій концепції, для реалізації якої необхідно об'єднати українців на усіх землях. На думку істориків, ця концепція помітно випереджала тогочасну українську державницьку політичну думку, визначала напрям її подальшого розвитку. Революційні події у Відні знайшли відгук і в Північній Буковині. Наприкінці березня тут були створені загони національної гвардії. Влітку відбулися демонстрації, сутички гвардійців з військами гарнізону. Майже весь край охопили селянські заворушення. Особливо широкого розмаху набуло повстання в гірських селах, очолюване Лук'яном Кобилицею. Повстанці заволоділи лісами і пасовиськами, відмовились платити данину поміщикам.
У квітні 1850 р. воно було придушене. Революція сприяла виникненню і розвитку українського національно-визвольного руху в Закарпатті. Це виявилось передусім у вимогах щодо об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. Проте австрійський уряд погодився лише на виділення українських районів Угорщини в окремий Ужгородський округ, відкриття кількох народних шкіл з викладанням українською мовою, але незабаром їх було ліквідовано. Австрійський абсолютизм придушив революцію, розігнав парламент і відібрав у народу більшість здобутих ним свобод. Проте відновити старі кріпосницькі порядки влада побоялась. Відміна кріпосного права була важливим завоюванням революційного й національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Загалом революційні події 1848—1849 pp. сприяли пожвавленню національно-визвольної боротьби народних мас, зближенню українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, посиленню їх прагнення до всеукраїнського єднання. І хоча реставрація абсолютизму затримала подальший розвиток національного руху, вона вже не могла повністю нейтралізувати його.
9. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель. Внаслідок революції 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму. Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту. Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань — Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. 70—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі. Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років — цукрові заводи. Проте більшість підприємств була дрібною: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині — 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7—11 % населення, тоді як у Нижній Австрії — 41%. Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста» Бродів, яке зосередило у своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки. Розвиток торгівлі зумовив розвиток банківської справи та концентрації капіталу. На західноукраїнських землях активно діяли земельний, іпотечний і торгово-промисловий банки. Велике значення для розвитку банківської справи мав іноземний капітал, зокрема австрійський. У 90-х роках австрійський капітал контролював акціонерні компанії, пов'язані з видобутком нафти, проте згодом сам опинився в залежності від могутніших — німецького, англійського і французького, що негативно позначилося на розвитку як Австрії, так і західноукраїнських земель. Іноземний капітал створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками. У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна структура суспільства — формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників. Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві — провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте згодом великі земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду власникам торгового і лихварського капіталу. На селі поширився процес майнового розшарування селянства. На рубежі XIX—XX ст. у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств, до 90% — малоземельних та безземельних. Вони володіли відповідно понад 27% і майже 40% землі. Значна частина землі господарств, які розорювались, йшла на продаж. З метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і в селянських господарствах, почалося впровадження у землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, молотарок, віялок тощо). Традиційне трипілля поступово замінювалось прогресивними системами сівозмін, почали вносити в ґрунт органічні та мінеральні добрива, пропагувались агротехнічні знання. З'явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (наприклад, сільськогосподарська школа в Дублянах). Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських, які продовжували зберігати переважно напівнатуральний характер. Змінити ситуацію на краще була покликана селянська постачально-збутова кооперація. У Львові була утворена «Народна торгівля» (1883) з філіалами у різних містах та сотнями крамниць, які торгували м'ясо-молочними продуктами. А напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об'єднанню Галичини — Крайовому ревізійному Союзу — у Львові було підпорядковано уже майже 600 кооперативів. Кооперативні спілки скуповували у своїх членів сільськогосподарську продукцію, а їм постачали добрива, машини, сортове насіння. Усе це зумовлювало розклад патріархальної залежності селянських господарств, сприяло залученню їх, особливо заможніших, до ринкових відносин. Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала змогу підвищити врожайність зернових на 20—25%. Завдяки цьому та значному розширенню зернових площ за півстоліття майже у 1,5 рази зросла продукція землеробства. Але у зв'язку із зростанням за цей час у 1,8 рази населення краю її вистачало лише на його харчування. Загалом сільське господарство на цих землях лишалось екстенсивним, низькопродуктивним. У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже в 70-х, а Східної Галичини і Буковини — у 90-х роках XIX ст. змушена була емігрувати в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну ja на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном майже один мільйон осіб. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно виправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося. Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848—1849 pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848—1849 pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов'янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців. Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення. Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, студенти. Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини. Першими представниками нового напряму були молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (на зразок «Київської громади»). Слідом виникли учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших. У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря». Наприкінці 70-х — на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 — газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу. Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону. Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким. У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим. У1890 р. у Галичині було засновано політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899). Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП була національно-територіальна автономія Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП — культурно-національна автономія. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. Отже, на межі XIX—XX ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним перебрали на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, впровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності. Розвиток науки і техніки У XIX ст. завершився промисловий переворот (60-ті роки), який стимулював технічний прогрес у машинному виробництві. Це був період перемоги машинної праці над ручною в головних на той час галузях промислового виробництва — текстильній та швейній. Механізація промисловості активізувала розвиток машинобудування як особливої галузі, а це стимулювало прогрес у металообробці. В 1855 р. англійський винахідник Г. Бессемер запропонував новий спосіб переробки чавуну в залізо і сталь за допомогою стисненого повітря в спеціальній рухомій посудині — конвертері. У 60-ті роки було винайдено інший спосіб отримання заліза та сталі — в результаті сплаву чавуну з брухтом в мартенівських печах. Унаслідок цього з 1865 по 1870 рік світове виробництво сталі виросло на 70%. З'являються в цей час нові типи металообробних станків, вдосконалюється паровий двигун — створювались паросилові установки високого тиску, було сконструйовано двигун внутрішнього згоряння — спочатку газовий, а пізніше — на рідкому паливі. На цій підставі стверджують, що XIX ст. ввійшло в історію як століття заліза і пари. У 1831 р. англійський фізик М. Фарадей встановив факт виникнення електричного струму в провідниках під впливом магніту, електромагнітну індукцію, передбачив існування електромагнітного поля, теорію якого розробив К. Максвелл. Практичне використання електродинаміки Максвелла привело до створення в XX ст. радіотехніки. У 60-ті роки були створені перші електричні машини (динамо-машини), котрі могли працювати і як генератори струму, і як двигуни. Починався новий етап в розвитку техніки — епоха електрики. Розвиток капіталістичних відносин вимагав і нових засобів зв'язку. У 1832 р. російський вчений П. Шиллінг винайшов електричний телеграф. Але у світі набули поширення сконструйований пізніше телеграфний апарат американця Морзе та запропонована ним азбука. Після віднайдення способу ізоляції кабелю в 50—70-ті роки XIX ст. телеграфною лінією були з'єднані Європа, Америка і Азія. Протягом перших десятиліть XIX ст. швидкими темпами відбувався розвиток поліграфічної та паперової промисловості в результаті вдосконалення існуючих друкарських станків та впровадження ротаційних машин, які друкували одночасно з обох сторін паперової стрічки. У1884 р. була створена технологія виготовлення паперу з деревини (Німеччина, Ф. Келлер). З'явилися нові галузі промисловості, чільне місце серед яких посіла хімічна, що виробляла сірчану кислоту, соду, їдкий натрій, хлор та інші речовини, необхідні при виробництві скла, фарб, вибухових речовин, штучних добрив, фармацевтичних препаратів та ін. Англійський вчитель Дж. Дальтон обґрунтував атомну теорію побудови речовини, запровадив у хімію поняття атомної ваги, почав використовувати хімічні формули. Величезною подією в історії хімії стало відкриття Д. Менделєєвим у 1869 р. періодичного закону хімічних елементів. Одне з видатних науково-технічних відкриттів XIX ст. — фотографія як результат діяльності багатьох європейських вчених XVIII—XIX ст. Вирішально вплинув на її становлення французький вчений Л. Дагер, від імені походить термін «дагеротипія». XIX ст. — епоха великих відкриттів в природознавстві. В 1842 р. німецький вчений Р. Майєр відкрив закон збереження і перетворення енергії. Тоді ж була створена теорія клітин, що обґрунтовувало єдність всього органічного світу. У 1859 р. побачила світ праця Ч. Дарвіна «Походження видів», яка обґрунтовувала теорію природного відбору. Причини мінливості розгадав чеський монах і природодослідник Г. Мендель. Тогочасний розвиток науки і техніки в Україні був обумовлений утвердженням капіталістичних відносин в Російській імперії. Осередками науково-дослідної діяльності на початку XIX ст. були вищі навчальні заклади, державні установи та громадські фахові товариства. Так, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та в Миколаєві були відкриті метеорологічні станції, які дали змогу розробляти прогнозну карту погоди. В усіх губернських центрах України були організовані статистичні комітети, які вивчали стан промисловості, сільського господарства, торгівлі та видавали необхідні практичні рекомендації. Активну роль в об'єднанні наукових сил, організації дослідних робіт відіграли відкриті в 60—90-ті роки Товариства дослідників природи в Харкові, Києві, Одесі, Математичне і Медичне товариство, Бактерологічний інститут в Харкові та ін. Потреби народного господарства в епоху утвердження капіталізму викликали появу нових навчальних закладів. В останній чверті XIX ст. були відкриті політехнічні інститути у Львові та Києві, ветиринарні навчальні заклади у Харкові та Львові, сільськогосподарський в Одесі та гірничий у Катеринославі. Оригінальні праці багатьох українських вчених збагатили вітчизняну і світову науку. Математик Д. Граве заснував першу алгебраїчну школу в Україні. У наукових колах незаперечним авторитетом користувався професор математики Київського університету М. Остроградський. Своєрідними науково-дослідними центрами стали кафедри фізики Київського, Харківського, Новоросійського університетів. З 1865 по 1890 рік кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус — основоположник однієї з перших в Україні наукових шкіл з молекулярної фізики, В галузі термодинаміки прославився розробками М. Шиллер, який очолював в Україні кафедру теоретичної фізики. Першим у світі почав викладати основи нової науки — фізичної хімії М. Бекетов у Харківському університеті. Там само було відкрито першу в Україні кафедру фізичної географії. В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 по 1902 рік у Харкові працював М. Пильчиков — один із піонерів рентгенографії та рентгенології. У 1881 р. уродженець України інженер М. Бенардос винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найекономічніший для свого часу паровоз сконструював наприкінці XIX ст. київський інженер О. Бородін. Інтенсивно розвивалась в Україні біологічна наука. Плідну діяльність у Новоросійському університеті розгорнув видатний вчений І. Мечников. У 1886 р. він разом із мікробіологом М. Гамалією заснував в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактерологічну станцію, де почали використовувати вакцини проти інфекційних захворювань. За розвиток теорії та практики нової на той час галузі біології та медицини — імунології — Мечников був удостоєний Нобелівської премії. Загальноєвропейське визнання у 60—90-ті роки здобули праці антрополога Ф. Вовка, економістів М. Бунге, М. Туган-Барановського, соціолога та історика М. Драгоманова. Україна на початку XX ст. Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулися глибокі зміни в соціально-економічному й політичному житті України: перехід капіталізму в стадію імперіалізму, посилення боротьби проти феодальних пережитків, піднесення робітничого, революційно-демократичного та національно-визвольного рухів, створення політичних партій. Особливо позначилася на історичній долі українського народу Перша світова війна, яка змусила українців воювати у складі чужинських армій по обидва боки лінії фронту.