1.2. Причини та фактори виникнення міжетнічних конфліктів

У поліетнічному суспільстві існує безліч конфліктогенних чинників, цих своєрідних “інкубаторів” міжетнічних конфліктів. Головні з них:

• величезна кількість етнонаціональних спільнот і різноманітність форм та змісту їх існування;

• лише біля 200 з при­­близно 800 націй мають власні держави, решта чекає на свій “зоряний час” і за певних умов може розпочати боротьбу за створення власної держави;

• посилення процесів глобалізації, модернізації та етнічного ренесансу;

• поглиблення процесів демократизації суспільно-політичного життя;

• зростання міграційних процесів;

• розвиток засобів масової інформації, зокрема Internet та ін. [1, с. 101].

До глобальних причин виникнення міжетнічних конфліктів слід віднести:

• суперечливість, несумісність і зіт­к­нен­­­ня етнічних, національних та державних інтересів;

• ско­ро­чення дефіцитних природних ресурсів (питної води, енергоносіїв тощо);

• глобальна екологічна криза, яка торкнулася всіх спільнот, але найбільш боляче вдарила по етнонаціональних меншинах [1, с. 102].

Міжетнічні конфлікти як винятково суперечливе явище сприяють відродженню та посиленню етнонаціональної свідомості членів етноспільнот, розумінню спільності їх цінностей, інтересів і цілей, посиленню внутрішньогрупової солідарності і мобілізації, виявленню суперечностей в етнополітичній сфері, пошуку ефективних шляхів їх вирішення, зміцненню етнополітичної стабільності суспільства тощо. За висловом Р. Дарендорфа, саме “конфлікт і зміни дають людям свободу”.

Світову громадськість усе більше хвилює проблема регіональ­них етноконфліктів. Вкажемо на найголовніші чинники цієї проблеми:

1. Ігнорування права народів на свої етнічні території, коли виникають і набувають гостроти розбіжності в інтересах етно­спільноти та титульної нації.

2. Ігнорування потреби в забезпеченні прав етносів чи територіаль­них колективів з історично зумовленим багатонаціональним складом на національно-культурну або навіть національно-територіальну автономію.

3. Нераціональна, уніфікована культурно-національна політика, що проводиться центром без урахування етнокультурних потреб етноспільнот (мови навчання, спілкування, видавнича справа тощо).

4. Тенденційна інтерпретація в літературі та ЗМІ визначних історичних подій, пов’язаних з місцем чи роллю того чи іншого етносу в цих подіях.

5. Формування і протистояння громадських рухів за етнічною ознакою.

6. Різка зміна звичайної ситуації та співвідношення етнічних груп, зумовлена масовим переселенням громадян (біженці), оргнабо­рами тощо, що може посилювати міжгрупову конкуренцію за ресурси влади, матеріальні потреби, створювати мовні та освітні проблеми й ін.

7. Посилення конфесіонального розбрату між людьми [2, с. 148].

Існують теорії та практика “внутрішнього колоніалізму”, згідно з яким деякі етнічні громади і регіони визискуються на користь інших у межах тієї самої держави, а точніше – на користь панівної етноеліти. Спільне почуття того, що їх експлуатують, посилює серед мешканців даних районів вплив етнонаціоналізму та сепаратистських настроїв.

Окрім причин виникнення міжетнічних конфліктів, існує чимало проблем, які обумовлюють її ескалацію. Під ескалацією міжетнічного конфлікту мається на увазі процес посилення етнічних упереджень, зростання етнофобій, перехід від взаємних погроз до відкритих зіткнень, їх розростання та загострення, втягнення в них державних органів і дедалі широких мас населення та поширення на нові території.

Серед причин ескалації міжетнічних конфліктів варті уваги: запізніле виявлення конфлікту і тривале його ігнорування; спроби приховати конфлікт, загнати його всередину; перетворення націоналізму та етнонаціоналізму відповідно на великодержавний шовінізм та етнічний шовінізм; небажання з боку домінуючої етно­нації та держави визначити конфліктуючу етнічну меншину однією зі сторін переговорного процесу; намагання якоїсь етнона­ціональної спільноти (як правило, домінуючої етнонації) за­хопити контроль над державою і перетворити її на своє знаряддя та ін. [22, с. 68].

Оскільки етнонаціональна політика спрямована насамперед на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етно­національних відносин, сучасні політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціо­нальних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов’язаних із національними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та республіками (зем­лями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано не дійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським централь­ним урядом, Північної Ірландії – з англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР національні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргизією, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини в середині союзних республік. У пострадянських республіках найбільшої гостроти досягли суперечності в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абхазія), Молдові (Придністров’я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правилом скористалися в Нагірному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн.). Гостро постала проблема російських німців (понад 2 млн.), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. У складній національно-державній структурі Російської Федерації існують й інші національні тертя: у Башкортостані – між башкирами й татарами; Татарстані – між татарами й чувашами; Дагестані – між аварцями, кумиками і лез­гинами та ін.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан – Іран); таджики (Таджикистан – Афганістан); курди (Туреччина – Ірак – Іран); корейці (північні – південні) та ін. [28, с. 122-123].

Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загострюватися, перероста­­ти в конфлікти в процесі проведення певної національної політики.

Причини міжетнічних конфліктів систематизовані на рис. 1.1.

Міжетнічний конфлікт та його причини

Стосунки між колонією і метрополією, які залишаються напруженими і після розпаду імперії; політика неоколоніалізму

Політика третіх країн, або політичних структур, що формально не належать до конфлікту, за принципом “поділяй і володарюй”

Конфлікти довкола землі, бюджету, посад в системі управління, державної мови тощо, які загострюються через боротьбу еліт

Постколоніальні відносини

Зіткнення інтересів на тлі обмеження ресурсів

Імперська політика,

“третя сила”

Етнічний (національний) конфлікт:

Відкрите протистояння двох, а іноді більшої кількості груп (етносів, націй) і титульної нації, яке може приймати форми ненасильницьких і насильницьких дій. Конфлікт дестабілізує соціальні відносини і може призвести до громадянської війни та розколу нації або ускладнити міжнародні стосунки і призвести до військових дій

Релігійний фактор

Культурна неадекватність

Етноцентризм

Належність етнічних (національних) груп до конфліктуючих релігійних конфесій, що може бути основним або додатковим фактором. Наприклад: конфлікт ірландців (католики) і англійців (протестанти)

Нетерпимість до чужих цінностей і норм, неприйняття традицій та звичаїв чужого народу, які можуть суттєво відрізнятися від власних, низький рівень культури міжетнічних стосунків

Соціально-психологічна характеристика групової свідомості. Поділ на “Ми” і “Вони”, недовіра до чужинців, почуття переваги власної групи, “національна гордість”. Властиво всім групам, але в етнічній свідомості є дуже суттєвою рисою

Рис. 1.1. Міжетнічний конфлікт та його причини

Основними факторами виникнення міжетнічного конфлікту є наступні:

• певний рівень національної самосвідомості, достатній для того, щоб етнос міг усвідомити ненормальність свого становища;

• скупчення у суспільстві небезпечної критичної маси реальних проблем і деформацій, що впливають на всі сторони національного буття;

• наявність конкретних політичних сил, здатних використовувати в боротьбі за владу два перших чинники [1, с. 110].

Протиборчі сили міжетнічного конфлікту ставлять перед собою основну мету – набуття політичної влади, державності, реалізацію права на самовизначення. Разом з тим вирішуються і соціально-економічні, культурно-мовні, територіальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші проблеми.

Такі конфлікти, як правило, закінчуються: 1) перемогою однієї сторони над іншою; 2) компромісом; 3) консенсусом.

Отже, на даний момент щодо пояснення причин виникнення та подальшого розвитку міжетнічних конфліктів найбільш апробованими виявились наступні позиції:

• соціально-економічна та етнокультурна облаштованість / необлаштованість народів взагалі та, зокрема, етнічних меншин;

• ефективна та неефективна державна етнополітика в окремих багатонародних країнах. В 90-х роках ХХ ст. О. Картунов, І. Курас, О. Майборода та Ю. Римаренко вважали її найбільш сутнісним суб’єктивним фактором виникнення етноконфліктів.

Основний позитив обох підходів, на наш погляд, полягає у чіткому прослідковуванні лінії політизації якоїсь етнічності аж до “точки перетину” лінії іншої політизованої етнічності, в результаті чого і відбувається конфлікт, який є вищою фазою цього процесу. Стосовно джерельних факторів виникнення етноконфліктів, то ще класична наука (Ф. Ф. Мартенс, К. Реннер, Б. Малиновські) розділила ці фактори на об’єктивні та суб’єктивні. Виникнення і розвиток конфліктів викликані дією чотирьох груп факторів і причин: об’єктивних, організаційно-управлінських, соціально-психологічних та особистісних. Якщо перші дві групи мають об’єктивний характер, то дві останні – суб’єктивний [2]. До числа об’єктивних причин конфліктів можна віднести ті обставини соціальної взаємодії індивідів, що призвели до зіткнення їх інтересів, думок та поведінкових установок. Вплив оточення є мало залежним від учасників взаємодії фактором. У рамках багатонародної країни таким об’єктивним фактором може виступати її поліетнічний характер, але, як слушно зазначає ряд українських науковців (зокрема, О. Майборода, В. Котигоренко), “...було б поспішним вважати, що поліетнічність сама по собі є фатальним чинником виникнення етнічних конфліктів. Практика довела відсутність прямої залежності між поліетнічністю і конфліктністю. Загальний стан етнополітичних відносин визначається характером і ступенем протиріч між етнічними суб’єктами, гостротою відносин між ними, сумісністю або несумісністю інтересів. Існує, скоріше, залежність між етнічним чинником та характером розселення тієї чи іншої меншини (дисперсним або компактним)” [10, с. 220].