46. Т. Шевченко

Шевченко всесвітньо відомий передусім як великий український поет. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів.

Писати Шевченко, як відомо, почав ще змалечку, проте справжній Шевченко-поет починається в ті тяжкі хвилини свого молодого петербурзького життя, коли глибоко переживає відчуття несправедливості й неправди світу, почуваючи себе дуже самотнім. Шевченко знав на собі, що таке рабство, його сікли на стайні, щоб не відчував себе людиною. А тепер він жив у кам’яній чужій столиці, а сонячна далека батьківщина була така не схожа на веселий край гоголівських казок.

У Шевченка, природно, немає і ніколи не було того натужного прагнення створити образ Народу, Нації, відчути романтичну постать Народу як сили, що творить історію й ушляхетнює її, яке властиве було його друзям із «освічених класів». Умолоді роки Шевченко вже цілком склався як людина чітко окреслених політичних симпатій та антипатій. Він мав власне і досить радикальне ставлення до Російської імперії, жорстоким і нещадним символом якої були для нього Петро і Катерина. Він ненавидів рабство національне і соціальне, недвозначно засуджував Богдана Хмельницького за акт Переяслава і співчував мазепинському заколоту проти Петра. Все це він показував у своїй поезії.

Для Шевченка надзвичайно важливою була оцінка гайдамаччини. Це була фактично самооцінка, адже Тарас зріс в атмосфері, коли пам’ять про гайдамаччину була ще жива, дід його нібито був учасником подій, сам Шевченко відчував себе здатним убити свого пана Енґельґардта. Поема «Тризна», де він оспівує свою озлоблену душу, трагічний і гнівний тон перших віршів поеми «Сон», яку він називає «комедією» - все це докази шевченкової непримиренності. Проте, основним твором на тему гайдамаччини залишаються «Гайдамаки». Романтичну легенду про те, як Гонта нібито зарізав власних дітей-католиків, Шевченко використав для того, щоб виконати головну свою мету: показати, що гайдамаки — то люди, які боролись за волю, за Україну, хоча варварською, дітовбивчою і братовбивчою залишалася сама війна. Не кров радувала поета, втішала здатність до самопожертви в ім’я ідеалів.

Жахливіше, ніж синовбивство — або особливо жахливе синовбивство — є, з погляду Шевченка, байдуже впрягання дітей у ярмо повсякденного рабства.

Страшніше, ніж померти, може бути тільки одне: проспати своє життя, перетворивши його на невиразний, сірий шерег днів, що змінюють. Тому-то поет так часто звертається до оповіді про жорстоку долю людини свого краю і найнижчих верств свого суспільства.

В доробку Шевченка багато таких поем про нещасну долю, які можна визначити як народні балади, трохи чутливі, трохи «жорстокі», розраховані на невибагливий смак простого споживача. Серед них і та сама «Катерина», яка оцінюється як символ України. (це все, що пише Попович про нього). Якщо треба комусь більше – ВІКІПЕДІЯ.

55. ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР

Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використання як мови культури, науки. Її можна було використовувати в контексті, де вона звучала як екзотична простонародна говірка – в етнографії, фольклористиці, літературі, театрі. У такий спосіб українській мові було перекрито високі поняття, щоби зберегти їх тільки для російської культури. Заборона ж видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі та не дати йому усвідомити свою окремішність. Валуєвський циркуляр був логічним з огляду на офіційну політику щодо українців: українці не вважалися інородцями (тобто місцевим елементом колонії), а проголошувалися складовою частиною єдиного руського народу, що зберігав етнографічну і діалектичну особливість. Російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Стараннями царської цензури, скаржився Костомаров у 1871 р., українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська громада згорнула свою роботу восени 1864 р. Завершився перший етап громадівського руху. Проте українські діячі не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили в царині науки або на просвітницькій роботі в таких громадських організаціях, як товариствах грамотності, допомоги бідним учням та ін. Зайняли відповідне становище в суспільстві, посівши викладацькі, наукові, державні посади. Значна частина молодої української інтелігенції була поглинута загальноросійським народницьким рухом.

ЕМСЬКИЙ УКАЗ

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II вiд 18(30) травня 1876, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятники та художні твори, але лише за умови іх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам. Наслідки: На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ. Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.