Періодизація

Хронологія за Г. Півтораком

Хронологія за академічним виданням «Історія української мови. Вступ. Фонетика.»

Хронологія за О. Шахматовим

• До VI ст. — праслов'янський період: дав у спадок ряд морфологічних ознак, що спочатку були властиві мовленню всіх слов'ян і потім в інших мовах змінилися — в українській вони збереглися повністю, деякі виявилися спільними з білоруською мовою.

• VI-X ст. — формування низки переважно фонетичних ознак (у давньокиївських пам'ятках вони фіксуються не як описки, а як міцно закріплені риси мови).

• XI-XII ст. та пізніший період — занепад редукованих голосних, найбільш показові та специфічні для української мови перетворення.

Процес становлення української мови в основному завершився ще у домонгольський період.

• до VI ст. нашої ери — спільнослов'янський (праслов'янський) період.

• VI-VIII ст. — давньослов'янський період (період активних процесів, що ведуть до виникнення окремих мов і груп мов).

• XIV-XX ст. — новослов'янський період (розвиток окремих слов'янських мов і закріплення їх у літературі).

• до VI ст. — праслов'янська (спільнослов'янська) мова

• VII-VIII ст. — праруська (прасхіднослов'янська, спільносхіднослов'янська) епоха

• IX-X ст. — епоха діалектного розгалуження східнослов'янської мови на північну (російська), середньоруську (білоруська) та південноруську (українська) групи

• XI-XII ст. — мовні об'єднання східного слов'янсьтва — спільні мовні явища

• з XIII та пізніше — епоха формування трьох східнослов'янських мов як окремих мовних систем

• XIV ст. — мова української народності

• з XVIII ст. — мова української нації

Фонетичні зміни в українській мові, що формувалася, у протоукраїнський період — VII-ХІ ст.^[11]

• значне зменшення кількості голосних (з 20 до 9): від [ĭ] (короткий [і]), [í] (довгий [і] з висхідним тоном), [î] (довгий і зі спадним тоном), [ŭ], [ú], [û], [ú₂], [û₂], [_eă], [_eá], [_eâ], [_oă], [_oá], [_oâ], [õ] (або [ǫ]), [ẽ] (або [ę]), [_ear], [_eal], [_oar], [_oal] до [ь], [ъ], [ě], [ŏ], [ī], [ā], [ū], [ў] (коротке [ɨ]) перед [j], [_iē].

• збільшення кількості приголосних (від 13 або 15 до 30 або 31), насамперед з'явилися палатизовані (м'які) приголосні: від [p], [b], [t], [d], [k], [g], [(v)], [s], [z], [x], [m], [n], [l], [r], [(j)] до [p], [b], [pʲ], [bʲ], [t], [d], [tʲ], [dʲ], [k], [g], [t͡sʲ], [t͡ʃʲ], [ʒʲ], [(v)], [(vʲ)], [s], [z], [sʲ], [zʲ], [ʃʲ], [zʲ], [x], [m], [n], [nʲ], [l], [lʲ], [r], [(rʲ)] [(j)].

• палаталізація задньопіднебінних звуків перед [v] + [_eā] (який переходить в [ě]) — [kv]/[hv] → [t͡sv]/[zv]: в українській цей процес дав подвійні форми квіт / цвіт, у південнослов'янських лише [t͡sv] болгарське цвят, у західнослов'янських лише [kv] польське kwiat^[12].

• при палаталізації звук [x] переходив у [sʲ]: дух → у дусі, у частині лемківського говору птах → птаси (паралельно у всіх праслов'янських діалектах проходив інший процес — перехід [xj] у [ʃ]: дух → *dūx+j+_oā → душа)^[13].

• перехід [tj] в [t͡ʃʲ] та [stj] в [ʃʲt͡ʃʲ]: молотити → молочу, пустити → пущу (зараз це тверді звуки)^[14].

• перехід [dj] в [d͡ʒ] без виключень у VIII ст. в усіх українських діалектах. Зараз цей звук зберігся лише в дієсловах ходити → ходжу. У IX-XVI ст. звук [d͡ʒ] поступово перейшов у [ʒ] у різних українських діалектах: їдять → їж!, розповідь → розповіж! (наказовий спосіб). У деяких південно-східних діалектах у XVIII-XIX ст. цей звук перейшов в [dʲ]: ходжу → ходю^[15]. [zdj] перейшов у [ʒd͡ʒ]: їздити → їжджу.

• перехід [bj], [pj], [mj] у [blʲ], [plʲ], [mlʲ], пізніше також перехід [wj] у [wlʲ]: *lubjo → люблю, *zemja → земля^[16].

• перехід [dl], [tl], [dm] у [l], [m]: *vedla → вела, *sadlo → сало, *sedmь → сім, плету → плела однак збліднути → зблідла^[17].

• перехід [ū] в [ўj] в кінці слів (у тому числі в усіх праслов'янських діалектах крім проторосійського): *drugū → другыи → другий.

• Початок змін носових голосних [õ] (традиційно позначається ǫ), [ẽ] (традиційно позначається ę) у голосні [u], [ʲa]: *pętь → рʲаⁿtь → рʲаtь → п'ять, dǫbъ → du^mbъ → dub → дуб.

Спільні риси давньоукраїнських, давньобілоруських та давньоросійських говорів у X—XIII ст.^[18]

• перехід праслов'янських сполучень [gtʲ], [ktʲ] у середині слів у [t͡ʃʲ] (на письмі чь): *bergti, *pekti → українське діалектне беречи, печи (але літературне берегти, пекти), російські беречь, печь, білороруські берагчы, пячы.

• розвиток приблизно у VIII — на початку IX ст. східнослов'янського повноголосся, тобто перехід праслов'янських сполучень -or-, -ol-, -er-, -el- між приголосними в -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: *korva → корова, *gоlsъ → голос, *dervo → дерево.

• завершення (кін. IX — поч. X ст.) переходу праслов'янських носових голосних ǫ, ę (на письмі ѫ, ѧ) у голосні [u] ([ju]), [a] ([ja]): *rǫka → українське, російське, білоруське рука, *męso → українське м'ясо, російське мясо, білоруське мяса (те саме у деяких західнослов'янських мовах: верхньолужицька мова ruka, mjaso).

• початок (приблизно з VI ст.) тенденції до кількісного скорочення [ъ] і [ь] у так званій слабкій позиції і прояснення їх у голосні [ъ^o], [ь^e] у сильній позиції (те саме у верхньолужицькій, македонській і, частково, в словацькій мовах: верхньолужицька moch, dźen, македонська мохъ → мов, ден, словацька moch, den).

• оформлення на кін. X ст. основних особливостей східнослов'янського наголосу, відмінного від принципів наголошування слів у західних і південних слов'янських діалектах.

• поступова втрата (як і в більшості інших слов'янських мов) аориста й імперфекта дієслів, формування східнослов'янської системи формо- і словотвірних префіксів та суфіксів.

• утворення спільного східнослов'янського лексичного фонду.