Допустимість доказів
На відміну від належності, дефініції допустимості доказів законодавець не наводить. Відтак, звернемось до наукових праць процесуалістів, в яких знаходимо такі визначення:
допустимість судового доказу – це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону [12, с.194];
допустимість доказів – це визначене, наперед встановлене законом обмеження у використанні засобів доказування у процесі вирішення конкретних цивільних справ [8, с.176];
допустимість доказів – це їх придатність з точки зору законності джерел, методів і засобів отримання відповідної інформації [5, с.203].
На нормативному рівні питання допустимості доказів регулюється ст. 59 ЦПК, відповідно до якої, по-перше, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, а, по-друге, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
На основі зазначених положень в теорії цивільного процесуального права допустимість доказів прийнято розглядати у двох аспектах – у широкому і вузькому планах, або, як зазначають окремі науковці, правило допустимості доказів має загальний та спеціальний характер.
Широке значення, або загальний характер допустимості означає, що по всіх справах, незалежно від їх категорії, повинна дотримуватися вимого про отримання інформації з визначених законом засобів доказування, з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (іншими словами, дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог приводить до неприпустимості доказів. Наприклад, не є допустимим доказом показання свідка, які надані під примусом.
Вузьке значення, або спеціальний характер допустимості – це правила, що передбачають використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість).
З історичної точки зору слід зазначити, що Цивільний процесуальний кодекс УРСР (ст.29) закріплював правило допустимості доказів лише у вузькому плані.
Загалом, дати точне визначення допустимості доказів – означає розкрити сутність даного правового явища, визначити його головні ознаки, місце і роль в процесі судового доказування.
Допустимість доказів являє собою сукупність правил використання окремих засобів доказування в процесі встановлення істини у справі. Правила допустимості доказів виникли ще в російському дореволюційному цивільному судочинстві як результат посиленого проникнення в процес письмових доказів. Нормам про допустимість доказів в процесі була притаманна всезагальність, так як розповсюджувалися вони на всі категорії дозволених справ. Допустимість на тому етапі можна було розцінювати як принцип цивільного процесу (на сьогодні такий підхід не є прийнятним, оскільки, як зазначав Треушніков, норми права, що встановлюють обмеження у використанні доказів (допустимість доказів), втратили свою всезагальність, характерну для будь-якого принципу процесу) [9, с.61].
Перевірка доказів щодо їх допустимості і виключення з процесу доказів (матеріалів), які отримані з порушенням закону, розглядається як важлива гарантія забезпечення прав і свобод людини, законного і справедливого вирішення цивільних справ.
Згідно із ст.55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних дій. Закріплення даної норми у вигляді імперативу при буквальному тлумаченні тягне за собою виключення доказів у всіх випадках процесуальних порушень, не дивлячись на те, наскільки істотним є кожен з них. Вирішення цього питання на теоретичному та законодавчому рівні – одна із проблем сучасного судочинства.
Як вже зазначалося, ч.2 ст.59 ЦПК встановлює, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Іншими словами, в цивільному судочинстві можливі випадки, коли ті чи інші обставини згідно з прямою вказівкою закону не можуть доказуватися будь-якими іншими доказами. Такі обмеження вводяться низкою норм матеріального права.
Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не допускати до процесу, суд зазвичай керується вказаними вище положеннями, однак дуже часто вирішальним фактором стає саме власне переконання судді, що провокує часом невиправданий суб’єктивізм у питаннях прийняття/неприйняття тих чи інших доказів. Все частіше у зв’язку з цим висловлюються думки стосовно того, що властивості допустимості доказів повинні визначатися законодавством. В той же час, необхідно відмітити, що ні один закон України не містить в систематизованому вигляді правил допустимості доказів. Окремі норми, які відносяться до цих правил, знаходяться у різноманітних правових актах, що ускладнює їх практичне застосування.
Очевидно, в Україні, в тому числі радянського і пострадянського періоду питанню створення правил допустимості доказів не надавалося особливого значення. Була відповідна надія на судову практику, що виробить ці правила, однак це не було виправдано. Саме тому дані питання залишилися у вирішенні теоретиків.
Питанням теорії доказів взагалі, і вироблення правил допустимості доказів, зокрема, приділяли увагу такі науковці, як: Треушніков, Решетнікова, Гурвич, Баулін тощо. Зазначені вчені визначають такі основні критерії допустимості доказів, як:
дотримання гарантованих Конституцією прав і свобод громадян, а також інших передбачених законом прав і інтересів при отриманні окремих доказів;
відповідність характеру дій по отриманню доказів процесуальному закону; дотримання правил одержання окремих видів доказів;
наявність повноважень особи на збирання доказів;
дотримання строків їх подання.
Крім того, висловлювалася думка, що умови допустимості доказів нерозривно пов’язані з моральними засадами судочинства: наприклад, недопустимими мають визнаватися докази, що не несуть нової інформації порівняно з тою, що вже була отримана з інших джерел, однак самі по собі можуть справити більш сильний емоційний вплив на формування внутрішнього переконання судді, ніж інші докази.
Інший процесуаліст – Гордейчик – виділяє ще одну підставу недопустимості доказів, а саме неналежне їх оформлення ( найменування документа всупереч його суті, порушення технічних і процедурних правил оформлення документа тощо) [4, с.95].
В.В. Бабенко, наприклад, підтримує позицію щодо визначення допустимості доказів у цивільному і господарському процесі, що виробив фахівець у галузі кримінального процесу Золотих В.В., згідно з якою необхідно дотримуватися наступних правил:
правила про належний суб’єкт надання доказів;
правила про належне джерело отримання доказу;
правила про належну процедуру отримання доказу;
правила про плоди «отруєного дерева»;
правила про недопущення доказів, які містять відомості невідомого походження;
правила «про несправедливе упередження» [1, с.66].
Більшість з цих правил, які рекомендовані автором до застосування у кримінальному процесі, і справді можуть бути застосовані і в цивільному судочинстві, оскільки процесуальні галузі права мають спільні інститути. Проте, це не виключає особливостей цих галузей, а також інститутів в межах окремих галузей процесуального права.
Відтак, охарактеризуємо вищезазначені правила з точки зору цивільного судочинства.
Так, згідно з правилом про належний суб’єкт докази повинні бути отримані особою, яка правомочна у даній справі здійснювати ту процесуальну дію, в ході якої ці докази отримані. В цивільному судочинстві суб’єктами отримання доказів виступають сторони та суд. При цьому сторони – найбільш зацікавлені учасники процесу, вони самостійно збирають докази і надають їх до суду. В той же час, окремі види доказів (наприклад, висновок експерта) сторони самостійно отримати не можуть. В таких випадках суд безпосередньо є суб’єктом отримання доказів. Докази, отримані особою, яка не має право здійснювати відповідні процесуальні дії або підлягає відводу, повинні визнаватися недопустимими.
Правила щодо належного джерела доказів передбачають, що докази повинні бути отримані тільки із передбачених законом джерел – засобів доказування (пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові доказів, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів). Отримання доказів із не встановленого законом джерела тягне за собою його недопустимість. В ряді випадків, закон вказує тільки на відповідне джерело, із якого можуть бути отримані ті чи інші відомості. В таких випадках неможливою є заміна одного джерела іншим (наприклад, в ряді випадків неможлива заміна висновку експерта думкою певного спеціаліста тощо).
Відповідно до правил про належну процедуру, докази повинні бути отримані із дотриманням вимог відносно порядку здійснення відповідної процесуальної дії. Наприклад, цивільним процесуальним законодавством передбачається ціла низка процесуальних дій, зокрема, по дослідженню доказів, котрі регулюються окремими статтями глави 4 ЦПК України.
Матеріали, які отримані шляхом проведення дій, не передбачених законом, або з порушенням вимог закону відносно процедури здійснення процесуальних дій (вимоги до терміну здійснення, про обов’язкову участь спеціаліста, із застосуванням погрози, помилка особи відносно своїх прав і обов’язків тощо), не можуть бути покладені в основу судового рішення.
Згідно із правилом «про плоди отруєного дерева» доказ визнається недопустимим, якщо він отриманий на підставі іншого доказу, який отриманий з порушенням закону. Речові та письмові докази, які залучені до процесу з порушенням вимог діючого законодавства, а також висновки експертів, отримані на підставі їх дослідження, повинні виключатися із числа доказів по справі.
Згідно із правилом про недопустимість доказів, які містять відомості невідомого походження, доказ визнається допустимим, якщо він містить відомості, походження яких відоме, і може бути перевірене. Тому при експертних дослідженнях використовуються, як правило, відомі методики, способи. Докладно повинні бути описані умови проведення експертизи, щоб була реальна можливість оцінити її достовірність, а за необхідності провести повторну чи додаткову експертизу.
Згідно з правилом про несправедливе упередження сила доказу не повинна суттєво підвищувати загрозу несправедливого упередження. Без необхідності, тобто поза зв’язку із предметом доказування не повинні досліджуватися факти, які мали місце в минулому і які свідчать про певні обставини чи певну поведінку, а також можуть істотним чином вплинути на ставлення до однієї із сторін, сформувати упереджене ставлення суду.
По суті, дотримання зазначених правил дозволяє звільнити цивільний процес від матеріалів, які не відносяться до справи, забезпечити його більш надійними доказами, а також об’єктивувати діяльність судді, в тому числі, виявити причини судових помилок.
Необхідно також зазначити, що правила допустимості доказів певною мірою обмежують можливості суду у встановленні істини по справі. Іншими словами, може виникнути колізія інтересів, протиріччя між принципом об’єктивної істини і правилами допустимості доказів.
Вважається, що дані обмеження введені з метою забезпечення найбільш надійних доказів у окремих категоріях справ, стабільності і надійності цивільного обороту. Водночас, в окремих наукових працях точиться дискусія навколо питання, що це за надійність, і саме для кого вона вигідна, якщо не дозволяє встановити фактичні обставини і вирішити справу по справедливості, а не по закону, який у відповідних ситуаціях може бути вигідним для певних осіб, що зловживають правом. Не виключено, що таке становище буде змінюватися.
Як зазначає Смірнов А. В., інститут допустимості є не що інше, як «модернізована спадщина негативної системи формальних доказів». На його думку, основна відмінність сучасних правил допустимості доказів від вимог класичної негативної системи полягає лише у ступені впливу на доказовість факту. Правила допустимості хоч і впливають на встановленість факту, але менш жорстко, ніж вимоги формальної системи; вони схиляють, але не зобов’язують. Інститут допустимості доказів має право на існування, однак не в жорсткій, а у гнучкій формі і наслідки порушення за загальним правилом повинні бути не встановлені законом, а визначатися судом з урахуванням конкретних обставин справи і принципів процесу.
Іншими словами, здійснюються спроби на теоретичному рівні зв’язати між собою принципи законності, об’єктивної істини, змагальності, диспозитивності і інших принципів, які діють в судовому процесі з урахуванням волевиявлення законодавця.
Таким чином, на думку деяких процесуалістів, суд у кожному конкретному випадку повинен встановити наступне:
чи викликає дане порушення сумніви в достовірності інформації, яка є наявною у справі;
чи порушується принцип рівності учасників спору, права і законні інтереси інших осіб;
чи підлягають дані порушення усуненню;
яка мета законодавця виражена у нормі, що підлягає застосуванню.
Якщо ж виявлені порушення не впливають на достовірність даних, не порушують права і законні інтереси сторін, принципи цивільного судочинства у їх взаємозв’язку, вважається невірним відмовлятися від досягнення істини тільки за формальними міркуваннями.