5. Суб’єкти доказування
Досить важливим у теорії цивільного процесу є питання визначення суб'єктів процесу доказування та їх ролі у ньому. Найпоширенішою концепцією є віднесення суду до суб'єктів, які беруть участь в процесі доказування. Зокрема, більшість вчених відносить суд до учасників процесу доказування на тій підставі, що суд бере участь в оцінці наданих доказів; діяльність по доказуванню реалізується в межах цивільних процесуальних правовідносин, обов'язковим суб'єктом яких є суд; змагальність має включати не тільки ініціативу і самодіяльність сторін, а й також суддівське керівництво цим процесом при збереженні і посиленні владно-організаційних функцій суду в цивільному процесі.
За загальною класифікацією суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин передбачається їх поділ на три групи:
1) суб'єкти, які здійснюють правосуддя;
2) особи, які беруть участь у справі, залежно від характеру заінтересованості поділяються також на дві підгрупи:
які мають особисту (матеріальну) зацікавленість;
які мають процесуальну або іншу зацікавленість, тобто
захищають права та інтереси інших осіб, державні або громадські інтереси;
3) особи, які сприяють суду у розгляді справи, тобто не мають матеріально-правової або іншої заінтересованості.
За ст. ст.26, 27 нового ЦПК, суб'єкти, що беруть участь в цивільних процесуальних правовідносинах, мають право надавати суду докази, тобто ці особи допускаються судом до участі в процесі доказування.
Решетникова І.В. серед критеріїв для виділення суб'єктів доказування визначає наявність матеріально-правової та процесуально-правової заінтересованості в наслідках розгляду справи. [14] Доцільно погодитись з цією позицією і не відносити до суб'єктів процесу доказування осіб, які сприяють суду у здійсненні правосуддя, оскільки вони відіграють допоміжну роль у процесі доказування, оскільки не мають ніякої зацікавленості у наслідках розгляду справи.
Загальний перелік осіб, які беруть участь у справі, наведений в ст.26 нового ЦПК, не визначає суб'єктний склад осіб, які мають особисту заінтересованість, а які діють в інтересах інших осіб. Тому, до першої групи необхідно віднести: сторони, третіх осіб, а також заявників та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження та справах, що виникають з адміністративно-правових відносин за чинним ЦПК та заявника і боржника - суб'єктів наказного провадження за новим ЦПК (ст.98, р. II) Тоді до другої групи осіб будуть відноситись: представники сторін та третіх осіб, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування у передбачених ЦПК випадках, особи, які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб. Саме матеріально-правовий інтерес спонукає першу групу осіб брати участь в цивільній справі, а через це необхідно говорити про активну позицію цих осіб в процесі доказування і доведення.
6. Оцінка доказів
В юридичній літературі незначну увагу приділено діяльності суду по дослідженню і оцінці доказів, що з одного боку зумовлюється вимогами чинного законодавства, які передбачають певну процедуру дослідження доказів, а з іншого положенням ст.62 чинного та ст.212 нового ЦПК, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Аналогічне положення цивільного процесу Німеччини сформульовано навіть в принцип вільної оцінки доказів судом, існування якого розкривається і підтверджується й іншими вченими, але це питання доволі складне і потребує глибокого і різнобічного аналізу з урахуванням особливостей дослідження доказів.
В теорії цивільного процесу виділяють підготовчу частину судового засідання, яка регламентована для встановлення можливості розгляду справи по суті, сам розгляд справи по суті, яку інакше називають стадією судового слідства, що закінчується постановленням і проголошенням судового рішення.
Інформацію сторони та заявники мають надавати в певній послідовності, яка має відповідати таким стадіям.
1. Насамперед має надаватися виклад обставин, що характеризують порушення або оспорювання прав чи охоронюваних законом інтересів, і твердження про певні юридичні обставини, які кожна сторона та заявники зобов'язані доказати. При цьому, твердження про існування певних юридичних обставин: дій, подій або стану можуть робити в своїх поясненнях лише суб'єкти, які брали участь у розглядуваних правовідносинах, а їх представникам необхідно надавати лише правову оцінку відповідним обставинам, висловлювати доводи та міркування. Але перша стадія надання пояснень має відповідати предмету доказування, який формується кожною стороною і на підставі цього має складатись в уяві судді, якому на відміну від суб'єктивної позиції кожної сторони необхідно сприйняти об'єктивні межі дослідження. Звідси випливає, що у судді має формуватись уява про предмет доказування, який буде враховувати не тільки позицію однієї сторони, а й інших осіб, що беруть участь в справі.
2. Пояснення (заперечення) відповідача в межах заявлених позивачем тверджень, доводів та міркувань, на які має відповісти відповідач.
Пояснення сторін і третіх осіб, які стосуються твердження про існування певних обставин, слід аналізувати і враховувати наступні положення:
у першу чергу, предмет логічного зв'язку порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу з вимогами позивача або заявника, тобто, як сформований останнім предмет доказування;
у другу чергу, правовий зміст вимоги, яка має ґрунтуватись і доводитись на нормах чинного законодавства або аналогії закону чи права;
у третю чергу, встановлювати докази, на підставі яких позивач доказує певні юридичні обставини, з якими законом пов'язуються права та відповідні обов'язки іншої сторони;
в останню чергу, пояснення сторони, третьої особи, заявника мають розглядатись як певний, передбачений законом засіб доказування. Це положення зумовлюється тим аспектом, що, за загальним правилом, для порушення провадження в справі недостатньо лише позовної заяви, в якій висловлюються твердження позивача про існування певних юридичних обставин, а необхідно надавати суду й інші докази.
Послідовне викладення норм, що присвячені дослідженню певних засобів доказування, визначає й порядок їх дослідження.
На першій стадії сконцентрувати дослідження доказів на доказуванні відповідними особами тих обставин, з якими вони пов'язують випадки правопорушення або оспорювання прав. Можливість переходу до другої стадії буде пов'язана лише з випадками:
встановлення відповідних прав позивача або інших осіб, що заявили відповідні позовні вимоги;
визнанням цих прав відповідачами по заявлених вимогах;
вичерпним аналізом всіх пред'явлених доказів.
Друга ж стадія складатиметься з аналізу доказів, що пред'являтимуться на обґрунтування винної поведінки відповідача або стосовно виникнення обов'язків відповідача з деліктів.
Третя стадія має бути присвячена встановленню розмірів завданої шкоди і обов'язків відповідача з її відшкодування.
Процесуально перехід від однієї стадії до іншої може відбуватись, на наш погляд, на підставі відповідних ухвал:
про встановлення факту порушення прав позивача або заявника;
про встановлення факту порушення прав відповідачем або обов'язків останнього з деліктів, встановлених законодавством;
остання стадія має закінчуватись постановленням рішення, в якому має бути узагальнено все розглянуте і зроблено остаточний висновок суду.
Другий варіант, хоча й випливає із принципу змагальності, але надає певні переваги відповідачу, а тому може запроваджуватись в справах, коли відповідач обрав пасивну форму поведінки. Тобто відповідач просить розглянути справу без його участі і не надає жодного доказу, в тому числі, коли по справі буде виноситись заочне рішення (гл.8 нового ЦПК), а тому суд буде досліджувати докази, надані лише однією стороною і розкладання розгляду справи по суті може вважатись недоцільним.
Третій варіант, пропонується авторами виходячи суто з принципу змагальності і передбачає варіант подання доказів послідовно по одному доказу від кожної сторони. При запровадженні цього варіанту може враховуватись загальний порядок дослідження доказів: спочатку сторони пропонують по одному допитати свідків до тих пір доки вони не будуть вичерпані, потім досліджуватимуться письмові та інші докази.
В цивільному процесі під оцінкою доказів науковці розуміють визначення належності і допустимості доказів, їх достовірності, достатності і наявності взаємного зв'язку, називаючи ці складові частини її змістом. Характеризуючи оцінку доказів, деякі теоретики вважають, що оцінка доказів - це остаточне судження суду про достовірність, силу і значення доказу, який має правові наслідки, та зафіксований у відповідній судовій постанові.
В літературі виділяють критерії для класифікації оцінки доказів:
1. Залежно від суб'єктів, тобто того, хто оцінює докази:
рекомендаційну;
владну (завершальну);
2. Залежно від рівня пізнання;
попередню;
остаточну;
контрольну.
Ці самі провідні вчені виділяють процесуально-правові гарантії правильної оцінки доказів, які називають правилами чи принципами, серед яких виділяють наступні принципи: суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; докази оцінюються всебічно, у повному обсязі і неупереджено; ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили198. Авторам імпонує позиція М.Й. Штефана, який виділяє ще одне правило про керування суду законом при оцінці доказів, через те, що діяльність останнього суду має підпорядковуватись закону і по можливості конкретно регламентуватись, а тому принципи можуть застосовуватись лише при відсутності чітких норм, які б регулювали його діяльність.
Дійсно, законодавством не сформульовані чіткі норми, якими має керуватись суд при оцінці доказів, оскільки така діяльність підпорядкована розумовій діяльності. У зв'язку з цим пропонується ще одне правило, яке має застосування в законодавстві, але не враховано в теорії.
Вважаємо доцільним проаналізувати й інші норми закону, які мають безпосередній вплив на оцінку доказів: суд має усувати все, що не має істотного значення для справи (ст.160 нового ЦПК); суд може усувати протиріччя в доказах (ч.12 ст.180 нового ЦПК). Вважаємо також, що судова оцінка доказів відповідним чином має залежати також від запропонованого сторонами аналізу доказового матеріалу, оскільки це випливає із принципу змагальності сторін. Якщо цього аспекту не враховувати, то судові дебати - абсолютно зайва стадія розгляду справи по суті. Так, в стадії судових дебатів сторони також аналізуватимуть надані іншою стороною докази, а тому результати такого аналізу повинні враховуватись судом при власній остаточній оцінці доказів.
Таким чином, можна встановити, що суд має оцінювати докази з моменту подання заяви за правилами їх належності і допустимості (ст.58, 59 нового ЦПК), а також під час вирішення питання про відкриття провадження в справі, попереднього судового засідання та на підготовчій стадії. Тобто збирання доказів за принципом змагальності має бути переорієнтованим з дій судді, який тепер не повинен дбати про їх збирання в справі, на активність в цьому процесі сторін. Тому пропонується визначити законодавчі норми стосовно прийняття суддею доказів на стадії пред'явлення заяви до суду, попередньому судовому засіданні, підготовчій стадії і обов'язок суду реагувати ухвалою на кожну процесуальну дію сторін по збиранню і забезпеченню доказів. Тобто право на надання суду доказів (ст.27 нового ЦПК) сторонами має бути регламентованим на кожній стадії цивільного процесу. Інакше виходить, що сторона може надавати докази на стадії підготовки, а суд застосовуючи правила належності доказів та допустимості засобів доказування може відмовити в їх прийнятті до справи, зокрема, відмовити у клопотанні про виклик свідків, приєднанні до матеріалів справи письмових і речових доказів тощо. Тоді сторона не здатна буде оскаржити дії судді, якщо не буде постановлена така ухвала.
Необхідно виділяти оцінку доказів на різних стадіях цивільного процесу з врахуванням ще й часу надання доказів, оскільки при простроченні терміну надання доказів, судом буде додатково оцінюватись неможливість вчасного подання доказу, тобто поважність таких причин.
Поняття "достатність доказів" назвати новим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в юридичній літературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оцінити певну обставину як встановлену. При цьому, в судовій практиці кожна сторона надає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своєму рішенні має констатувати обґрунтованість сторонами заявлених позовних вимог.