24. Регуляторний підхід до професійного стресу

Регуляторний підхід. Розробка "парадигми регуляції станів" органічно продовжила традиційну для психології праці та інженерної психології лінію досліджень, пов'язану з аналізом різного роду станів працюючої людини (стомлення, монотонії, пересичення, стресу і пр.), що впливають на ефективність його діяльності.

Поточний стан людини як розглядається як "зріз" актуалізованих в конкретний момент часу внутрішніх коштів, залучених для вирішення поставлених перед суб'єктом завдань, або, в більш загальному сенсі, - механізмів регуляції діяльності.

Основним предметом досліджень в рамках регуляторного підходу стали деталізація уявлень про зміну механізмів регуляції діяльності під впливом різних факторів, а також оцінка їх "ціни" з точки зору внутрішніх витрат. До найбільш яскравим експериментально-прикладних робіт цього типу відноситься цикл досліджень, присвячених аналізу взаємодії когнітивних і енергетичних компонентів у процесі вирішення трудових завдань. Так, в дворівневої моделі "управління ресурсами" Г.Р. Хокей описується механізм змін функціональної структури когнітивних завдань, типових для операторських професій (ідентифікація, класифікація, впізнання),Дії, що виконуються на рівні свідомої регуляції, практично завжди мають більш високу "ціну" насамперед за рахунок залучення додаткових ресурсів уваги і емоційної мобілізації. Описи типових способів дій лягли в основу класифікацій компенсаторних механізмів і збоїв у роботі, відображають особливості реагування на стресогенні ситуації залежно від того, як відбувається "утилізація" внутрішніх ресурсів індивіда. На них же засновані спроби простежити "долю" розвитку негативних наслідків стресу - від виникнення актуального ("гострого") стресового стану через акумуляцію хронічних ефектів до формування стійких патологічних зрушень (рис, 3).

Регуляторний підхід знаходить велике практичне застосування в створенні досконаліших видів психодіагностичних методів, орієнтованих на аналіз структурних змін у процесах забезпечення діяльності - з боку її когнітивних, виконавчих і рефлексивних компонентів. Робота в цій області почалася з аналізу змін у мікроструктурі когнітивних і виконавчих дій, що виникають під впливом різного роду навантажень. Було продемонстровано наявність специфічних для різних типів станів перебудов у структурі психологічних операцій на різних стадіях переробки інформації та організації моторних актів. Це послужило відправною точкою для створення батарей комп'ютерних когнітивних методик, орієнтованих (на відміну від традиційних тестів на "увагу", "пам'ять" та інші види пізнавальних процесів) на оцінку ефективності способів виконання завдань, а не на характеристику зовнішніх результатів.

Схожі тенденції спостерігаються і в галузі розробки нових методів суб'єктивної оцінки стану. На відміну від традиційних неспецифічних тестів, діагностуючих загальний рівень суб'єктивного комфорту / дискомфорту, активності, переважання тих чи інших емоційних переживань, сучасні методики опитувального типу спрямовані на оцінку структурних компонентів рефлексивних актів у тому вигляді, в якому вони можуть бути усвідомлені суб'єктом. Це, зокрема, знаходить відображення у створенні багатофакторних методик вербальної самооцінки, спеціалізованих для діагностики станів різного типу. Як правило, основні фактори, що входять до складу цих методик, представлені такими групами характеристик: а) загальне самопочуття, включаючи психологічні та фізіологічні прояви; (б) емоційні реакції і домінуючий афективний тон діяльності; (в) основні задіяні мотиваційні установки; (г) особистісне ставлення до ситуації. Співвідношення оцінок за цим факторам дозволяє отримати більш ємне уявлення про те, як суб'єкт оцінює наявну ситуацію і свої можливості діяти в н ій.

Рис. 3. Схема розвитку негативних наслідків професійного стресу в рамках регуляторного підходу

Необхідність комплексної оцінки - аксіома для сучасних досліджень стану людини. У той же час опис стану як багатопараметричного об'єкта - це скоріше стратегія збору інформації, а не спосіб інтерпретації даних. Винесення діагностичного рішення про конкретний вид оцінюваного стану має будуватися на отриманні деякої інтегративної оцінки. Однак багаторічні пошуки однакового методу або "універсальної формули" інтеграції даних не привели до успіху і свідчать про неправомірність настільки спрощеній постановки проблеми.

У сучасних роботах з цієї проблеми наголошується, що більш продуктивним може виявитися шлях, заснований на виділенні різних стратегій інтеграції даних, що відповідають різним типам розв'язуваних діагностичних завдань. У прикладних дослідженнях стресу чітко розмежовуються три класи завдань, по-різному ставлять питання про необхідної інтегральною оцінкою стану: 1) подібні чи різні порівнювані стану (наприклад, чи відрізняється діагностуємий стан від "норми" або "оптимуму"), 2) чи має місце динаміка стану (наприклад, чи змінюється стан з часом або під впливом певних навантажень), 3) з яким конкретним станом ми маємо справу в кожному конкретному випадку (наприклад, до якого типу синдромів стресу воно відноситься).

Відповідь на кожне питання вимагає винесення різних діагностичних суджень, які визначають вибір адекватних статистичних процедур обробки даних. Так, в першому випадку для оцінки простого подібності / відмінності станів доцільно застосовувати алгоритми розпізнавання образів і багатовимірний частотний аналіз. У другому випадку діагностичний процес передбачає упорядкування станів в рамках єдиної шкали, на якій виділяються різні стадії динаміки за допомогою засобів дисперсійного та регресійного аналізу. У третьому випадку, коли мова йде про якісну специфікації стану, основними є методи структуризації і угруповання даних (факторний аналіз, кластерний аналіз, багатовимірне шкалювання). При правильному підборі вихідних діагностичних методик застосування стратегії інтеграції створює повноцінну базу для характеристики конкретного виду стану в термінах актуалізованого механізму регуляції діяльності.

Використання різних стратегій інтеграції даних виправдано різної предметної спрямованістю робіт по боротьбі та профілактиці професійного стресу. Реалізації двох перших стратегій зазвичай буває достатньо для грамотного рішення ергономічних та організаційних проблем, пов'язаних з оптимізацією праці та усуненням об'єктивних джерел стресу. Індивідуалізація засобів надання психологічної допомоги не може будуватися без опори на знання про вид станів, що підлягають корекції і профілактиці. У цьому відношенні використання третьої стратегії виявляється не тільки корисним, а й необхідним. Воно вказує на дефіцит індивідуальних способів і навичок подолання стресових ситуацій, який може бути заповнений в ході спеціального навчання і тренування. Використання методів саморегуляції станів вже давно вийшло за межі практики індивідуального психологічного консультування та реабілітації і є зараз одним з головних елементів комплексних програм з охорони здоров'я та професійну підготовку в різних сферах праці.