5. Фома Аквінський – систематизатор середньовічної схоластики

Одним з найбільш видатних представників зрілої схоластики був чернець домініканського ордена Фома Аквінський (1225/26 - 1274), учень знаменитого середньовічного теолога, філософа й натураліста Альберта Великого (1193- 1280). Як і його вчитель, Фома намагався обґрунтувати основні принципи християнства опираючись на навчання Аристотеля.

При цьому останнє з перетворено ним таким чином, щоб воно не вступало в протиріччя з догматами утвору миру з нічого й із вченням про боголюдність Ісуса Христа. Як і у Августина і Боеція, у Фоми вище начало є саме буття Під буттям Фома розуміє християнського бога. мир, що створив, як про те розповідається в Старому завіті. Розрізняючи буття й сутність (існування й сутність), Фома проте не протиставляє їх, а слідом за Аристотелем підкреслює їхній загальний корінь. Сутності, або субстанції, володіють, відповідно до Фоми, самостійним буттям, на відміну від акциденцій (властивостей, якостей), які існують тільки завдяки субстанціям. Звідси виводиться розрізнення так званих субстанціальних і акцидентальних форм. Субстанціальна форма повідомляє всякій речі просте буття, а тому тільки вона з'явиться ми говоримо, що щось виникло, а при її зникненні - що щось зруйнувалося. Акцидентальна ж форма - джерело певних якостей, а не буття речей. Розрізняючи слідом за Аристотелем актуальний і потенційний стани, Фома, розглядає буття як перше з актуальних станів. У всякій речі, уважає Фома, стільки буття, скільки в ній актуальності. Відповідно він виділяє чотири з побутовості речей залежно від ступеня їхньої актуальності, що виражається в тім, яким образом форма, тобто актуальний початок, реалізується в речах.

На нижчому щаблі буття форма, відповідно до Фоми, становить лише зовнішню визначеність речі (causa formalіs); сюди ставляться неорганічні стихії й мінерали. На наступному щаблі форма з'являється як кінцева причина (causa fіnalіs) речі, який тому внутрішньо властива доцільність, названа Аристотелем "рослинною душею", що як би формує тіло зсередини,- такі рослини. Третій рівень - тварини, тут форма є діюча причина (causa effіcіens), тому суще має в собі не тільки ціль, але й початок діяльності, руху. На всіх трьох щаблях форма по-різному приходить у матерію, організувати й одушевляючи неї. Нарешті, на четвертому щаблі форма з'являється вже не як організуючий принцип матерії, а сама по собі, незалежно від матерії (forma per se, forma separata). Це дух, або розум, розумна душа, вище зі створених сущих. Не будучи пов'язана з матерією, людська розумна душа не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Фоми ім'я "самосущого". На відміну від її, почуттєві душі тварин не є самосущими, а тому вони й не мають специфічних для розумної душі дій, здійснюваних тільки самою душею, окремо від тіла - мислення й волі; всі дії тварин, як і багато дій людини (крім мислення й акту волі), здійснюються за допомогою тіла. Тому душі тварин гинуть разом з тілом, тоді як людська душа - безсмертна, вона є найблагородніше в створеній природі. Випливаючи Аристотелю, Фома розглядає розум як вищу серед людських здатностей, бачачи й у самій волі насамперед її розумне визначення, якимсь він уважає здатність розрізняти добро й зло. Як і Аристотель, Фома бачить у волі практичний розум, тобто розум, спрямований на дію, а не на пізнання, що керує нашими вчинками, нашим життєвим поводженням, а не теоретичною установкою, не спогляданням.

У світі Фоми справді сущими виявляються в остаточному підсумку індивідууми. Цей своєрідний персоналізм становить специфіку як томистської онтології, так і середньовічного природознавства, предмет якого - дія індивідуальних "схованих сутностей" - "діячів", душ, парфумів, сил. Починаючи з бога, що є чистий акт буття, і кінчаючи найменшої зі створених сутностей, кожне суще володіє відносної самостійністю, що зменшується в міру руху долілиць, тобто в міру убування актуальності буття істот, що розташовуються на ієрархічній градації.

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «доречей» (у божественному промислі це була позиція "реалістів"), «у речах» (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів"), «після речей» (як результат людського пізнання це позиція "номіналістів"). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно виливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Навчання Фоми користувалося більшим впливом у середні століття, римська церква офіційно визнала його. Це навчання відроджується й в XX столітті за назвою неотомізму - одного з найбільш значних течій католицької філософії на Заході.

Протягом всієї своєї історії схоластика піддавалася нападкам з боку поборників "чистої віри" (Лафранк, Бернар Клервоський), і протягом всієї її історії кожна угледжена в її розмаїтості єресь були ні чим іншим, як ледве більш сильним або - частіше! - ледве більше явним креном у раціоналізм. Так, наприклад, Вільям Оккам, що висловлював у дусі номіналістичної критики реалізму чіткі логіко-раціональні вимоги до теоретичного міркування (відомий принцип "бритви Оккама": не множ сутності понад необхідне) приходить на цій підставі до висновку про протирозумність догми. За що й був притягнутий до суду папської курії за обвинуваченням у єресі, чотири роки провів в ув'язненні в Авіньйоні. Оккамізм, що поширив вимоги логічної бездоганності на канонічні докази буття Божого (зокрема, телеологічне й космологічне), неодноразово засуджувався папством (1339, 1340, 1346, 1474). Таким чином, не схвалюючи "книгарів", християнство породило традицію книжкової вченості, спохватившись лише в 13 в. - в особі Франциска Ассизского, що знову выступили проти книгарів, що живуть заради книжкової мудрості, а не любові Божией.