Розділ 1. Постать та рецепція творчості маріанни кіяновської

1.1. Маріанна Кіяновська - читач, лірик, критик

Кіяновська Маріанна Ярославівна (нар. 1976 р.) – поетеса, есеїстка, перекладач, критик і літературознавець, координатор Львівського осередку Асоціації українських письменників. Народилася у місті Жовква Львівської області. У 1997 році закінчила Львівський національний університет, за спеціальністю український філолог. У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА (18 поетичних перформенсів ТУГИ у 1992 — 1997 роках відбулися у Львові, Києві, Івано-Франківську).

У січні 1999 року — учасник акції «Січ Уяздовська» (Варшава). У квітні — жовтні 2003 р. — стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia». Ведуча рубрики «Нова польська література» (журнал «Кур’єр Кривбасу», 2004–2006 рр.). Автор шести поетичних книг:

• «Інкарнація» (Львів-Київ, 1997);

• «Вінки сонетів» (Париж-Львів-Цвікау, 1999);

• «Міфотворення» (Київ, 2000);

• «Кохання і війна» (в співавторстві з Мар’яною Савкою; Львів, 2002)

• «Книга Адама» (Івано-Франківськ, 2004);

• «Звичайна мова» (Київ, 2005),

а також понад тридцяти добірок віршів, опублікованих, зокрема, у журналах «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Світовид», «Четвер», «Київська Русь».

У 2008 році Кіяновська видала книгу прози «Стежка вздовж ріки», яка стала одним з головних літературних подій року.

Твори перекладалися англійською, білоруською, польською, сербською, російською мовами. Учасник кількох антологій. Публікації власних перекладів — у журналах «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу».

З 2011 року є засновницею та директором незалежної літературної премії «Великий Їжак», якою відзначаються автори найкращих сучасних україномовних книжок для дітей. Основною метою цього безпрецедентного для України, українського дитячого письменництва, книговидавництва й літератури в цілому, проекту - є популяризація якісної друкованої книги серед дітей та підлітків й формування європейської читацької порядності та свідомості, піднесення культури читання серед молодих українців до належного рівня освіченості та соціального статусу.

Лауреат премії ім. Нестора Літописця за найкращу літературну публікацію в журналі «Київська Русь» (2006).

Живе і працює у Львові. Одружена, чоловік - перекладач, подружжя виховує дочку.

1.2. Рецепція лірики Маріанни Кіяновської в сучасному літературному процесі

За висловом критика Анатолія  Ульянова, текст Кіяновської «представляє собою величезний простір в якому живуть тільки великі об'єкти. Іноді вони сюрреалістичні, але найчастіше інтимні. А ще, якщо говорити прямо, банальні і слабкі. Все це самотність і графоманія, замаскована в оболонці поезії, представляють нам масивний збірка стандартних поетичних конструкцій і структур. Кіяновська демонструє повний спектр «стандартного», що є на озброєнні сучасної української літератури».

Важко знайти серед рецензійних відгуків на творчість Кіяновської щось, з чим було б настільки ж важко погодитися.

Насправді поезія Кіяновської глибока і небанальна. Її тексти, що свідчать про віртуозному поетичну майстерність, насичені біблійними та ін культурно-історичними алюзіями.

Як відгукуються про неї журналісти, «Кіяновська любить мову і текст. І хоч пані Маріанна не вважає себе критиком української літератури, вона блискуче аналізує сучасний літературний процес, вирізняє ключові тенденції та говорить про українську літературу з перспективи майбутнього.

Говорячи про кризу літературного дискурсу, Кіяновська виділяє ряд проблем, виявляючи детальну обізнаність з сучасним станом літератури в Україні та світі.

Серед ключових:

• Криза літературної критики. («Свого часу вийшов дуже добрий роман Павла Вольвача - «Кляса». Він залишився практично непоміченим, точніше, «Клясу» зауважили тільки у вузькому середовищі. Олеся Ульяненка, абсолютно геніального прозаїка, - зацькували до смерті. Чому? Відповідь проста. Щоби помітити книжку, критик повинен, як мінімум, її прочитати. Це - раз. Два - критик повинен розуміти, що він читає. Три - критик повинен бути впевненим в тому, що рецензію опублікують і що йому заплатять за неї гонорар. У нас же переважно не дотримуються ні перша, ні друга, ні третя умови. Чи - дотримується тільки котрась із них. Як наслідок, критик погано орієнтується у літпроцесі в цілому. Або: критик називає «порнографією» те, що порнографією в жодному разі не є. Або: критик регулярно пише рецензії, але всі вони - лише «дружні» чи«заказушні». І тоді критика перестає бути критикою. Крім того, критика не може бути повноцінною, якщо вона не виконує однієї з ключових своїх функцій - каталогізації літератури. Ми не знаємо, що за книжки виходять, ми не знаємо, які вони; журналісти, котрі спеціалізуються на культурі, постійно обертаються довкола десятка імен. А буває взагалі смішно. Одна «рецензентка», яка, вочевидь, пишучи рецензію на мою книжку верлібрів, взагалі не тримала її в руках, дозволила собі написати, що я, як завжди, - в полоні римованої поезії. Висновок: якщо український автор нічого не робить для піару, навіть якщо він - добрий письменник, критика «проскакує» повз нього. При цьому, що характерно, помічаються книжки тільки трьох-чотирьох видавництв.Із цих та з деяких інших причин мені зовсім нецікаво просувати себе у цій країні як бренд.» - М.К.)

• Формування канону нової української літератури. («Книжки Люко Дашвар у міру добротні, вони написані для дуже конкретної (хоч і не надто вибагливої) читацької аудиторії. Але тут є певний специфічний момент. Я категорично проти того, щоб називати їх «хорошою» літературою. І категорично проти публічного вирізнення таких книжок. Присудження літературних премій - це формування канону. Формування канону - це певна загальнокультурна стратегія. А отже, рішення про нагородження такого типу - по суті, політичні рішення. І коли «Молоко з кров’ю» стає каноном - це однозначно погано. Якби у нас існували премії для відзначення книг масової літератури, наприклад, у жанрі детективу, як це є у Німеччині, - таке нагородження сприймалося б зовсім інакше. Але Люко Дашвар, яка отримує впливову, статусну, загальнонаціональну премію, - це те саме, що я - з орденом «Мати-героїня»… Вона - непогана письменниця, але такі книги, як «РАЙцентр», не можуть ставати загальнолітературним взірцем. Йоанна Хмелєвська, Катажина Грохоля чудові - у своєму жанрі. Проте ніколи в житті ані Хмелевській, ані Грохолі не дадуть помітної польської книжкової премії. У Польщі це справді немислимо. Тому що там повноцінно розвинена довколалітературна інфраструктура.» - М.К.)

• Формування нової письменницької генерації. («У нас сформувалася зовсім нова література, просто її ще майже не видно. Цікаво пишуть Олег Романенко, Галя Ткачук, Тарас Антипович, Олег Коцарєв. У рукописах я читала прозу Альбіни Позднякової, Іллі Стронговського, Романа Рудюка, інших... У цьому поколінні твориться абсолютно новий тип письма. Ця проза колосально відрізняється від тієї, яка писалася у 90-х роках, і навіть - на початку 2000-х. Формується якесь цілком інакше бачення тексту. По суті, це вже зовсім нова словесність. Мене дуже інтригує проза авторів, котрі дебютували як поети: Коцарєва, Позднякової, Рудюка, Бабкіної; переважно у своїх прозових текстах вони навіть цікавіші. Та проблема в тому, що у цього покоління немає усвідомлення своєї спадкоємності, а спадкоємність - це те, без чого ніяк не можна обійтися. Навіть через заперечення, але спадкоємність завжди є. У кожного письменника є книжки, автори, середовища, які його формують. Мене вчили Калинець, Кордун, Римарук. Важко не мати вчителя. З іншого боку, людина, яка пише, повинна спілкуватися з ровесниками в літературі. Бо література постійно трансформується. Моє покоління іще читало грубезні історичні романи, фантастику, сучасне покоління таких книг уже не читає. А це ж також якось впливає на письмо.» - М.К.)

• Проблема кітчу в літературі. («Я постійно щось пишу. Вірші, наприклад. Зараз виготовляю свою повністю рукописну книжку «Вірші не для друку». Кожна сторінка цієї книжки написана від руки, без жодного копіювання. Усього я зробила сто примірників, усі - пронумеровані. По суті, кожен екземпляр - стовідсотковий автограф. І ці вірші ніколи не будуть публікуватися. Вони повинні залишитися у цих книжках, написаними від руки. Це - принципово. Мені неприємна тотальна розтиражованість мистецтва. Це зумовлює світоглядну девальвацію всього. Ну бо не може портрет Мони Лізи друкуватися на туалетному папері. Здається, що меж нібито немає. Але насправді вони завжди є. В епоху тотального тиражування книга повинна залишатися артефактом. У моєму випадку наклад у сто примірників - вимушена річ, бо я, з одного боку, хотіла, щоби вона дійшла до читачів, а з іншого - все ж таки я мусила виконати багато суто фізичної роботи. Не було сенсу робити більшу кількість книжок. Але цією книжкою я хочу підкреслити, що книга - це акт любові, це робота душі, це безпосереднє, живе людське тепло. Тому ця книжка задумана і втілена саме такою.» - М.К.)

Підсумовуючи вищесказане, можна з певністю стверджувати, що М. Кіяновська наразі є одним із найактивніших культур генераторів та критиків мистецьких процесів сьогодення. Її творчість також не лишається непоміченою ні критиками, ні читачем.