2. Історичний розвиток процесуальних актів кримінального судочинства в Україні

Вітчизняне справочинство¹ і судочинство пройшло довгий історичний шлях, розвиваючись разом із державою та видозмінюючись разом із трансформацією української державності. Зміни систем справочинства і судочинства відбувались внаслідок політичних, соціальних, економічних реформ в Україні.

Історія кримінально-процесуального акта дозволяє відстежити еволюцію акта, її взаємозв’язок із соціальними, політичними й економічними змінами.

Першим кодифікованим законодавчим актом Древньої Русі була “Руська Правда”. У “Розширеній Правді”, “Уставі Володимира Мономаха” закладені норми цивільного, процесуального, кримінального, сімейного, шлюбного, спадкоємницького, опікунського права [240, c. 582] . “Руська правда” не мала поділу на статті. Прийомом юридичної техніки була нормативна будова речень у тексті, в якому чітко виділяються гіпотеза та диспозиція, що виражається словами: “Аже кто…то”, “Аже ли кто кого…то”, “Оже… то” [72, с. 39-40] (слова аже й оже відповідають сучасному якщо: “Якщо хто-небудь…то”, “Якщо ж хтось…то”). Ця норма регулювала криваву помсту, що існувала в ті часи. Юридична термінологія свідчить про чіткість понять, пов’язаних із судочинством: видок – свідок злочину, очевидець; головьник – душогуб, убийца; послухъ – свідок, який дає показання на судовому процесі; клепати - звинувачувати; обіда – правопорушення [68, c. 39]. Мова “Руської Правди” була конкретною, близькою до мови побутового життя, адже відображені в ній правові норми склалися спочатку в усній формі і своїм джерелом мали неписане звичаєве право. З цього приводу вчені зазначали: “Коли говорили про крадіжки, бійки, про вирвану бороду, про розбите в кров обличчя, застосовувалась і відповідна мова – розмовна ” [68, c. 37]. У Київській Русі в основі процесуальних дій та правоохоронних заходів, що вживались на той час, лежало насильство [217, c. 22].

Мова договорів Древньої Русі з Візантією (911, 944, 945, 971 рр.) та “Руської Правди” вимагає перекладу на сучасну українську мову. Документи писали суцільним текстом, не розділяючи окремі слова. У зв’язку з нерозчленованим написанням, недостатньою пунктуацією текстів, можливе різне читання окремих місць та їх різне тлумачення.

Пам’ятками ділового письменства ХІУ-ХУ ст. переважно є наступні юридичні документи: кодекси кримінального та звичаєвого права (Вісліцький статут, Статут Ягайла); пам’ятки слов’янського права: Новгородська Судна грамота, Псковська Судна грамота; вкладні, “губні”, дарчі, земські, купчі, підтвердні, розмежувальні, “указные”, уставні грамоти; боргові зобов’язання; поруки за боржників; записи про оренду мита тощо.

У другій половині ХІУ – початку ХУ ст. усі судові записи велися в актових книгах (збірники документів, які складалися в результаті діяльності гродських², земських, підкоморських судів та апеляційних інстанцій на Волині, Галичині, Київщині, Поділлі). “З другої половини ХУІІ ст. актові книги, залежно від змісту їх записів, називалися протоколами справ поточних (свідчення возних, скарги, повідомлення тощо); “вічесті”, “чорні книги” (для кримінальних справ); книги декретів (для судових рішень у цивільних справах); записні (копії універсалів, грамот, заповітів тощо)” [211, c. 114]. Більшість текстів офіційних документів містить стандартні форми написання дат, зачинів (вступна частина), титулування офіційних осіб, перелік свідків, присутніх при їх складанні, проклять на адресу можливих порушників акта. Незважаючи на постійне розширення практики документування юридичних фактів і процесуальних дій, говорити про справочинство у період Київської Русі та феодальної роздробленості як про систему певних норм ще передчасно. Законодавство і суд були на досить нерозвинутому рівні.

У ХУ ст. законодавчими актами на території України, що перебувала під юрисдикцією Росії, були Судебники 1497 та 1550 рр.

Судебник 1497 р. (“Судебник Івана ІІІ”) за юридичною технікою ще дуже недосконалий (відсутній поділ на статті; повторення заголовків у низці статей; укази включалися цілком без перероблення та пристосування їх тексту до нових норм; речення побудовані нечітко). Правознавцями зазначено, що в ньому можна зустріти розширений перелік злочинів: державні (бунт, образа представників верховної влади), вбивство пана, розбій, душогубство, крадіжки (повторна, церковна, крадіжка людей), злочини проти суду [218, c. 656]; зросли кримінальні санкції, спрямовані на залякування: “торгова кара”, побиття батогами, застосування смертної кари (за вбивство, підпал, крамолу, церковну “татьбу”, повторну “татьбу” тощо) [28, c. 692]. У кримінальних справах щодо менш тяжких злочинів Судебник зберігає старий обвинувальний процес. Неявка до суду відповідача мала наслідком визнання його винуватим, неявка обвинувача – зупинення справи. Примирення обвинувача й обвинуваченого у багатьох справах допускалося на будь-якій стадії процесу.

За Судебником 1550 р. сторони в суді зобов’язані були підписувати протокол судового засідання, який показував увесь хід справи в суді, засвідчував дотримання правил, порушення яких призводило до скасування вироку; ст. 2-7 “вперше встановлюють відповідальність суддів за винесення неправильного рішення” [174, c. 131]. У судебниках наведені в основному кримінально-правові та кримінально-процесуальні терміни: обыск (опитування людей для перевірки показань обвинуваченого), поле (судовий поєдинок), поруки, довод (доказування; обвинувачення), права грамота (судове рішення).

Починаючи з середини ХУ ст. частина території України перейшла під юрисдикцію Литви. Поширеними законодавчими актами Литовсько-Руської держави, які розвинули техніку творення документів, були: “Статут Великого князівства Литовського” 1529 р. (т. зв. Старий), 1566 р. (т. зв. Волинський) та 1588 р. (т. зв. Новий). В.А. Чехович зауважує, що в “Статутах” опрацьовано систему і структуру розміщення правових норм залежно від їх змісту, вміщено типові та узагальнюючі норми, додано докладну редакцію кожного артикулу (статті)” [222, c. 640]. Згідно зі статутами, земські суди (орган виборного шляхетського судочинства) розглядали кримінальні та цивільні справи, виконували функції нотаріату. У своїй діяльності земські суди користувалися переважно Литовськими Статутами 1529, 1566 та 1588 рр. Справочинство судів велося в актових книгах. Майже всі документи, що утворилися в Князівстві Литовському, мали загальну назву “лист”, яка в цілому відповідала поняттю “документ”.

У цей період встановлюються способи засвідчення документів на стадії використання і зберігання документів, з’являються елементи захисту інформації від несанкціонованого доступу. Печатку на документі проставляли у присутності двох свідків. Суворо каралися неправильне складання документів, перекручення їх змісту, підроблення, викрадання тощо. За ці дії передбачалися грошові штрафи, позбавлення чину, конфіскація майна, смертна кара тощо.

Незважаючи на відсутність законодавчих норм, які б закріплювали техніку роботи з документами та правила їх оформлення, протягом ХУІ ст. сформувалися певні традиції документування, що вплинуло на форму і формуляр документа. У документах цього періоду слід виокремити такі елементи, як: автор документа, адресат, текст, дата, підпис, печатка, вказівка на свідків, які були присутні при його складанні, місце складання, наявність додатків. Основне значення надавалося юридичній силі документа і його змістові.

Специфічні особливості, що ґрунтувалися на звичаєвому праві, мало і досудове (судове) слідство у запорозьких козаків. Правознавці вказують на те, що “керуючись виключно звичаями, запорозькі судді ніколи не дозволяли собі сваволі й тяганини, казуїстичних вивертів при вивченні та розгляді справ. Суд у Січі був простим, нетривалим і справедливим” [217, с. 32-33]. Судочинство запорозьких козаків було продуманим, об’єктивним: “...покривджений і кривдник словесно викладали перед суддями суть своєї справи, заслуховували словесну постанову щодо неї і негайно клали край своїм незгодам і непорозумінням, причім перед суддями були однаково рівними і простий козак, і знаний товариш” [242, с. 265].

Зі створенням Української гетьманської держави гетьманство перетворюється з військового інституту на державну форму організації вищої влади. Гетьман як правитель України особисто керував урядом, йому належала законодавча, адміністративна та військова влада; він затверджував судові вироки, був вищою апеляційною інстанцією стосовно судових органів, що діяли. Слідчі та судові обов’язки покладались на різних посадових осіб: виборних міських старшин, сільських отаманів, полковників і сотників.

На правову систему України у ХУІІ ст. вплинув перший систематизований друкований законодавчий акт російського права “Соборне уложення” 1649 р. В “Уложенні” багато уваги приділено нормам кримінального права; посилюється тенденція до розширення сфери розшуку. За злочини проти держави, особи государя, управління, суду, особи та її майна, виготовлення підроблених грамот, “приказних листів”, проставлення печатки на підроблених документах передбачалася кримінальна відповідальність.

У розвитку юридичної техніки цей акт став важливим етапом: текст поділяється не на грані, а на 25 глав; кожна глава має заголовок; нумерація є окремою для кожної статті; більшість статей починається сполучником “а”, який виконує функцію слова “якщо”: “А будет кто по сыску”, “А будет кто кому учинит”, “А которые”; гіпотеза відокремлюється від диспозиції і санкції двокрапкою чи займенником “то”. Глава Х “Уложення” присвячена питанням судочинства: ст. 109 вказує на процесуальні терміни, ст. 113 – на обов’язкове ведення протоколу, у ст. 156-157 говориться про докази, у ст. 158-159 – про показання свідків.

Протягом ХУ-ХУІІ ст. практично сформувалися системи спеціальної документації – дипломатичної, судової та військової. У документах ХІУ-ХУІІ ст. його автор, текст, звертання, адресування, дата документа складали суцільний текст. Документ починався зі звертання і дати або позначення автора й адресата документа, закінчувався позначенням дати складання та місця написання.

Протягом другої половини ХУІІ ст. поповнюється розряд термінів, пов’язаних із провадженням слідства, обшуком на місці вчиненого злочину: обыскъ, инквизицыя (інквьзиція), сльдствие, розискъ, свьдокъ, показання, очная ставка, улика (доведені факти вчиненого злочину), допросъ, проба (допит із катуванням), признатись, винитися, розсудити, присужовати і присуждати (засуджувати до покарання) [58, с. 494].

У 1743 р. був створений перший кодекс українського права “Права, за якими судиться малоросійський народ”, який мав чітку структуру і складався з 30 розділів. Кримінальний процес був детально регламентований “Правами...”. В. Кульчицький зауважує, що кодекс мав пояснення цитат, які наводяться у тексті, алфавітний реєстр, і заголовки із зазначенням розділів та поданням стислого змісту артикулів. Досить чітко проводилася різниця між процесом у розправочних (або цивільних) і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах – принцип слідчого процесу. Старанно регулювалися всі стадії судового процесу; називалися судові докази: власне зізнання, письмові докази, показання свідків, присяга, тортури і мучення. Рішення і вироки називалися декретами та могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого суду. Норми кодексу реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи [96, с. 28-29]. Проте цей акт так і залишився законопроектом, оскільки не був затверджений офіційною владою.

“Устав благочиния или полицейского” (1782) був одним із перших нормативно-правових документів, що регламентував дізнання і досудове слідство за участю загальної поліції [217, c. 57]. На початку ХУІІІ ст. серед кримінальних справ переважали справи, які порушувались за фактами вбивства, пограбування, розбою. В ході судового процесу основним доказом провини були різноманітні письмові матеріали, які збиралися під час слідства.

У ХУІІІ ст. документи характеризуються більш високим рівнем юридичної техніки. Для багатьох форм документів були розроблені зразки. З’являється низка реквізитів, які відображали різні стадії процесу документування: погодження документа, підписи, позначка про контроль за виконанням документа та про направлення його до справи, індекси (умовні позначення, що надавались документам під час реєстрації). Назва документа стає самостійним елементом. Зміст документів необхідно було викладати пунктами.

Найпоширенішими документами, пов’язаними з діяльністю правоохоронних органів, були: супліка/суплькъ, протестъ (апеляційні документи), позовъ, позовный лыстъ, повъстка, вірчий лист/вьрчий листъ, открытый листъ, (оповіщувальні документи), допросъ, інквизиція, повинна подписка, розыскъ (слідчі документи), докладъ, декретъ (судові документи) [40, с. 149-162]. Нормативна будова речень текстів документів ХУІІІ ст. як прийом юридичної техніки виражена більш чітко. Резолютивна частина починається кліше “А єжєли того не учинитє, то судъ”, “А в допросъ так сказал”, “А кто” та вказує на владно-імперативний характер документів (виполнить, вєлєть, налєжитє, обявить, повинєнъ, представити, приказуємо, скарати). Кожен пункт вироку починався формулою “За тоє, что…”, після чого викладалась суть злочину та визначалось покарання (платити 40 рублей/грошей; налєжитє скарати). У ХУІІІ ст. процесуальні акти набувають єдиних форм; їх структура стає більш упорядкованою; судові акти містять рубрикацію. Назва документа зазначається по центру після дати (року тысяча семьсот пятого місяця февраля дня 25) й адресування.

Якісні зміни в оформленні процесуальних актів відбуваються у ХІХ ст. У зв’язку з законодавчою регламентацією всіх видів документів, до їх створення висуваються серйозні вимоги, встановлюються єдині форми документів, уводиться єдиний розмір паперу. Найбільшої стандартизації зазнали початок і кінець документа, форми звертання, титулування та ввічливості.

У ХІХ ст. дізнання за малозначними злочинами провадилося поліцією, яка здійснювала початкові слідчі дії, виконання вироків, затримувала злочинця. Розслідування провадив слідчий (квартальні наглядачі, слідчий, пристав з цивільних і кримінальних справ). В окремих випадках, як зазначає М.Г. Коротких, слідство доручалось особливим чиновникам. Слідчі мали право за необхідності перевіряти і доповнювати дізнання, проведене поліцією, скасовувати розпорядження, прийняті при провадженні дізнання тощо. Наглядав за дізнанням і слідством прокурор, приписи якого були обов’язковими для слідчого та дізнавача. На підставі матеріалів досудового розслідування прокурор складав акт обвинувачення, з яким знайомився підсудний [72, с. 109].

У 1860 р. були прийняті законопроекти “Установлення судових слідчих”, “Наказ судовим слідчим”, “Наказ поліції про провадження дізнання”. Слідство відокремлювалось від поліції та прокуратури. Розслідування справ було доручено судовому слідчому, який знаходився в організаційному та процесуальному підпорядкуванні окружного суду, проводив розслідування за пропозицією прокурора і виконував всі його вказівки.

Судова реформа 1864 р. була новаторською, радикальною і з погляду юридичної техніки практично досконалою. Зміст реформи відображено в таких судових статутах: “Статут кримінального судочинства”, “Статут про покарання, які накладали мирові судді”, “Статут цивільного судочинства”, “Устрій судових настановлень”. Реформа виокремила в самостійні галузі кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право; змінила судову систему. Після реформи судова влада відокремлювалась від законодавчої та виконавчої, обвинувальна – від судової, досудовому слідству надається характер судової діяльності. Обвинувальна влада – виявлення злочинів, переслідування винуватих – належала прокурорам, судова – розгляд кримінальних справ, постанова вироків – судам. Для розгляду більшої частини кримінальних справ в окружних судах було запроваджено адвокатуру та інститут присяжних засідателів.

“Статут кримінального судочинства” виділяв три види актів досудового слідства: повістки, постанови, протоколи. Статутом передбачався обвинувальний акт, у якому формулювалось обвинувачення, та який містив описову і резолютивну частини. Так, за ст. 520 Статуту в складеному прокурором обвинувальному акті мають бути зазначені: подія, що містить у собі ознаки злочину; час і місце вчинення злочину; звання, ім’я, по батькові, прізвище обвинуваченого; сутність доказів, зібраних по справі проти нього; визначення за законом, якому саме злочинному діянню відповідають ознаки діяння [176, с. 170].

А.Я. Дубинський і В.Т. Чмух вказують на те, що вже з перших років становлення Радянської влади в Україні були утворені нові народні суди (дільничні, повітові, міські), впроваджувалися нові форми кримінального судочинства. Провадження досудового слідства покладалось на постійних народних суддів. Апеляційного чи касаційного порядку перегляду судових рішень і вироків не передбачалось. Разом із судовими установами скасовувались інститути прокурорського нагляду, судових слідчих, судових приставів, присяжної та приватної адвокатури [44, с. 195]. За часів Гетьманату справи розглядались без будь-якого попереднього і судового розслідування, без захисників, без права оскарження дій суду і його рішень [217, с. 9].

У 1919 р. принципи кримінально-процесуального права були встановлені декретом Раднаркому УСРР “Про суд”, “Тимчасовим положенням про народні суди та революційні трибунали” та інструкцією Нарком’юсту УСРР “Про судочинство”. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України своїм декретом скасував старі судові установи і проголосив, що вся судова влада в Україні належить народним судам, радам народних судів, революційним трибуналам. Було створено загальну судову систему, де передбачалися спеціальні колегії обвинувачів і захисників, якими могли бути всі громадяни, що користувалися громадянськими правами. У 1922 р. була утворена прокуратура України, якій надавалися функції нагляду за виконанням законів та кримінального переслідування.

Структуру і діяльність слідчих апаратів в УСРР регламентувала “Інструкція для народних слiдчих”, видана Нарком’юстом у 1919 та 1921 рр.

А.Я. Дубинський та В.Н. Іваненко зазначали, що в Інструкції 1919 р. чітко позначені дві форми закінчення досудового слідства: закриття кримінальної справи і направлення її із заключним актом для вирішення його по суті щодо обвинуваченого. Справа могла бути закрита лише за постановою судді. Слідчий направляв справу народному судді для закриття з мотивованою постановою, копія якої передавалася колегії обвинувачів. Справа із заключним актом направлялась у колегію обвинувачів з одночасним повідомленням народного судді. Перед складанням обвинувального акта слідчий був зобов’язаний пред’явити все слідче провадження обвинуваченому. Якщо після ознайомлення з матеріалами слідства обвинувачений визнавав їх достатньо повними чи хоча б і заявляв про недостатність, проте ні сам, ні через захисника не міг вказати на нові обставини, що могли мати вплив на рішення справи, слідчий оголошував сторонам про закінчення слідства і складав про це протокол, який підписував він, обвинувачений і присутні особи. Після підписання протоколу слідчий складав обвинувальний акт, який підписував особисто [43, с. 78-79]. Інструкція 1921 р. містила зразки процесуальних документів. Стаття 158 Інструкції уводила назву процесуального документа – Протокол пред’явлення слідства, – в якому фіксувався факт пред’явлення обвинуваченому та його захисникові матеріалів закінченого слідчого провадження.

У 1922 р. уводиться в дію перший Кримінально-процесуальний кодекс УСРР, який систематизував норми радянського процесуального права та досить детально регламентував порядок провадження слідства і його загальні умови: заведення кримінальної справи; дізнання; слідчі дії; пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого; заходи запобігання ухиленню від слідства і суду; допит свідків, експертів; обшуки, виїмки, огляди; визначення психічного стану обвинуваченого; закінчення досудового слідства; оскарження дій слідчого; дії прокурора і суду щодо зупинення справи та віддання до суду винуватих у вчиненні злочину. Кодекс складався із Загальної та Особливої частин, які містили 227 статей.

Досліджуючи слідчі та судові справи 20-40-х рр. ХХ ст., С.Н. Романова прийшла до висновку, що їх можна поділити на два види: 1) справи, що містили необхідні процесуальні документи; 2) справи, що містили обов’язкові процесуальні документи та матеріали, прилучені до справи як речові докази. До необхідних процесуальних документів належали: відомості про затриманого чи його анкета; відкритий лист (складався при переведенні заарештованого з однієї в’язниці до іншої); постанова про звільнення; картка заарештованого; дозвіл на побачення; пропуск на побачення; копія вироку; витяги з протоколів; посвідчення для безконвойних. Обов’язковими процесуальними документами були: протокол затримання; підписка про явку до слідства та суду; постанова про зміну/скасування запобіжного заходу; анкета арештованого з фотографією; постанова про обшук; заява про відвід слідчого; постанова прокурора про відвід слідчого; постанова про притягнення особи як обвинуваченого; постанова про пред’явлення обвинувачення; протоколи слідчих дій; постанова про зупинення/закриття кримінальної справи; обвинувальний висновок; постанови суду про зміну запобіжного заходу, обшуку, про направлення справи для провадження додаткового слідства, про порушення нової справи; протокол судового засідання; вирок [171, с. 21-24].

Слідство у цей період ведеться такими методами, що обвинувачені змушені давати неправдиві свідчення на себе, рідних, колег, друзів. Рукописні показання написані такими різними стилями і почерками, що складається враження, що написані вони різними людьми; на сторінках протоколів допитів можна побачити плями темного кольору, схожі на кров. Стиль власноручних показань обвинувачених, в основному, містить підказані слідчим юридичні кліше; протоколи допитів часто були сформульовані слідчими, обвинувачені їх лише підписували. Протоколи засідань Верховного Суду СРСР у 30-х роках досить часто мали формулювання, у яких зазначалося, що з обвинувальним висновком слід погодитися і справу прийняти до свого провадження; справу заслухати у закритому судовому засіданні без участі обвинувача і захисника та без виклику свідків у порядку Постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року.

У 20-ті рр. ХХ ст. використовували стандартні бланки протоколів судового засідання, в яких був заздалегідь виготовлений текст формулювань, які не відображали процесуальних дій, але були трафаретними. Машинописний варіант протоколу необхідно було виготовляти лише після судового засідання, передрукувавши написаний від руки варіант.

У 30-х рр. ХХ ст. з’являються методичні листи, у яких даються рекомендації щодо правильного складання процесуальних актів. Зокрема, у методичному листі “Як складати кримінальні вироки” зазначено, що вирок повинен містити в собі лише такі положення, щодо яких суд дійшов певної твердої думки, які він може висловити з абсолютною категоричністю. Він повинен бути написаний ясно, стисло, але разом з тим так, щоб відбивати усі матеріали справи, що покладені в його основу. Обов’язковими є орфографічна й стилістична правильність вироку [244, с. 5, 9].

Правознавці звертають увагу на те, що в роки війни 1941-1945 рр. на території України чинним було союзне кримінальне законодавство. Народні та облаcні суди поступилися місцем військовим трибуналам. Порядок розгляду справ у трибуналах було максимально спрощено. Дізнання і досудове слідство здійснювалось у найкоротші терміни. Особиста участь свідка у судовому засіданні визнавалась необов’язковою. Присуди касаційному оскарженню не підлягали і вироки про смертну кару виконувались майже безперешкодно [217, с. 16].

У справах кінця 30-х – початку 40-х рр. ХХ ст. з’являються такі документи, як: постанова про порушення кримінальної справи; протокол затримання; повідомлення слідчого про затримання підозрюваного; постанова про прийняття справи до провадження; постанова про обрання запобіжного заходу; особисте поручительство; постанова про взяття під варту. Загалом для слідчих документів цього періоду характерним є вищий ступінь формалізації документування судових і слідчих дій: допитуваний ставив підпис не в кінці сторінки, а після кожної відповіді на запитання слідчого; наявний внутрішній опис документів, які знаходяться в справі; більшість документів оформлюється на бланках; наявність у документах дат, підписів, печаток й інших реквізитів. Проте у кримінальних справах має місце підкреслення у текстах допитів, порушено варіативність підписів допитаних осіб і хронологічну послідовність документів.

Серйозні зміни, пов’язані з проведенням реформ в країні, з кодифікацією законодавства, знаменують собою 50–80-ті рр. ХХ ст. Протягом цього періоду відбувається подальший розвиток юридичної техніки процесуальних актів.

У 70-х рр. ХХ ст. багато слідчих використовували для складання актів друкарські машинки, вживали звукозапис для подальшого оформлення тексту, що підвищувало культуру складання актів та забезпечувало прискорення розгляду справи на всіх стадіях кримінального процесу. Проте вважалося, що такі акти як вирок, ухвала чи постанова, не можуть бути надруковані на друкарській машинці, оскільки немає можливості перевірити, хто надрукував їх.

Дослідивши типові прийоми і способи юридичної техніки радянського періоду, приходимо до висновку, що її система складалася з правил, прийомів і способів, характерних для певної галузі права, а також із тих універсальних прийомів, які використовувалися при складанні нормативно-правових актів. Процесуальні акти стають більш впорядкованими за структурою, змістом і формою. Незважаючи на існування єдиних зразків бланків, зміст кожного акта залишався індивідуальним. Кожне процесуальне рішення, маючи обов’язкові реквізити, складається з трьох частин: вступної, мотивувальної, описової та резолютивної.

Проте техніка складання і виконання текстів слідчих, прокурорських і судових актів, рівень їх грамотності були не дуже високими; багато актів складено неграмотно (наявність багатослів’я, стилістичних/лексичних/граматичних помилок), недбало і неохайно. Слідчі, прокурори, судді, в основному, своїм головним завданням вважали розкриття злочину, а оформлення процесуальних актів сприймалося ними як щось формальне. Таке ставлення призводило до негативних наслідків, а саме: скасування процесуальних актів через їх незаконність, необґрунтованість, невмотивованість, тяганину в розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ.

О.Я. Липець, А.В. Сівачев, В.В. Осін виділяють такі типові помилки у процесуальних актах тих років: відсутність в обвинуваченні вказівки стосовно значення шкоди для потерпілого та особи, якій спричинена матеріальна шкода; у справах про крадіжки не завжди вказаний перелік і обсяг викраденого; неточне та неконкретне формулювання; відсутність індивідуалізації формулювання обвинувачення [103, с. 62-74]. До зазначених помилок слід також додати: занадто ускладнені формулювання обвинувачення; багатослів’я; неточні звороти; порушення лексичної сполучуваності; канцелярські штампи тощо. Подібні помилки свідчать про недостатнє знання вимог юридичної техніки до процесуальних актів.

Процесуальні акти інколи супроводжуються порушеннями законності, прав та інтересів учасників процесу, погано мотивуються, в них приймаються необґрунтовані процесуальні рішення. Усунути ці недоліки можна послідовно дотримуючись по кожній справі вимог законності та умотивованості процесуальних актів. При їх складанні важливо якнайретельніше враховувати вимоги юридичної техніки. Окрім порушень правил юридичної техніки, у тих кримінальних справах (про дорожньо-транспортні пригоди, крадіжки, навмисне вбивство), де мали бути фотографії, плани, схеми вони відсутні.

Мова права за радянських часів збагатилася багатьма новими словами й термінами: впізнання, слідчий експеримент, спеціаліст, начальник слідчого відділу, особливо небезпечний рецидивіст, правопорушник, фонограма та деякі інші.

В Україні за радянських часів усі процесуальні акти, в основному, складалися російською мовою. Починаючи з 1992-1993 рр., складання процесуальних актів українською мовою стає обов’язковим. Проте навіть і сьогодні при складанні переважної більшості процесуальних актів застосовується російська мова. Безперечно, це негативно впливає на правосвідомість працівників правоохоронних органів, знижує правову культуру і виховне значення судового процесу в незалежній Україні, яка будує правову державу.

Сучасний етап розвитку процесуальних актів кримінального судочинства органічно пов’язаний зі становленням нової української державності, що орієнтована на утворення демократичного суспільства.