45. Політичне відчуження:сутність і форми

Відчуження політичне. - Відчуження взагалі – історично обумовлений процес відторгнення від людини його сутнісних чинностей і продуктів його діяльності й перетворення їх у далекі, ворожі, а найчастіше й у чинності, що поневолюють його самого. Уперше процес духовного відчуження ( як об'єктивацію) розглянув у своїй концепції "абсолютного духу" Гегель. Ж.-Ж. Руссо побачив у відчуженні політичну складову. У його теорії політичне відчуження виражається у відторгненні від індивіда його "природнього права" на здійснення влади й керування власним буттям і укладається у факті існування держави, уряду, представницького депутатства. Сутнісною причиною такого положення оголошується Руссо виникнення суспільного інституту приватної власності й пов'язаного з ним наростання людської нерівності ( у тому числі й політичного). Шлях подолання політичного відчуження по Руссо - установлення державних форм безпосередньої (плебисцитарной) демократії, здатної повернути споконвічно приналежні індивідові владні функції. К. Маркс у цьому зв'язку починав державу посередником між людиною і його волею, уважаючи головною причиною політичного відчуження існування антагоністичних суспільних відносин, проявом яких в умовах панування буржуазного способу проведення виступає відчуження товарне (матеріально-економічне). Видами товарного відчуження Маркс повідомляв: відчуження від людини знаряддя й продукту його праці, власності, соціальної ( у тому числі й політичної) сутності людину, людину від людини; відчуження долається в результаті процесу здійснення сукупності заходів пролетарської революції. В умовах сучасної цивілізації люди для спілкування один з одним взагалі прибігають до послуг посередників ("відчужених сутнісних чинностей") - мови, грошей, права та ін. На противагу марксистському погляду для подолання реального економічного відчуження західні дослідники висунули ідею "системи участі" (у володінні й розподілі прибутку), а політичного відчуження - участі (співучасті) у процесі вироблення, прийняття й здійснення державних рішень усіма громадянами (наприклад, через загальне виборче право й право референдуму, комунальне керування). Втіленням політичного відчуження в державі, по М.Веберу, виступає його надмірна бюрократизація. Однак повністю подолання політичного відчуження, як відчуження владних функцій і інститутів від людини, недосяжне в доступнім для огляду історичнім майбутньому.

46. Політичний порядок і політична поведінкаособистості.

Політичний порядок - це комплекс умови, що забезпечують доцільність функціонування та розвитку політичної системи, що припускає: послідовність реалізації її основних завдань і цінностей; узгодженість дій елементів системи управління; наявність ефективних гарантій і засобів підтримки всіх аспектів безпеки: військових, правових, екологічних, технологічних, економічних ; забезпечення високого ступеня незалежності суспільства від випадкових обставин. Ясно, що повна незалежність тут не може бути досягнута, але за рахунок введення ефективних заходів передбачення, попередження та захисту масштаби соціальних втрат можуть істотно знижуватися.

       Значимість впорядкованості політичних процесів визначається самою природою політики, спрямованої як вид діяльності на реалізацію суперечливих, але взаємопов'язаних цілей: оновлення, необхідного з точки зору обліку та пристосування до мінливих умов, і стабілізації - фактора збереження соціальної цілісності. Цим визначається природність присутності в політичних процесах двох протилежних тенденцій - до порядку і безладу. Ефективно діюча політична влада повинна забезпечити як розвиток, так і стабільність соціальної системи. Відсутність такого поєднання викликає численні деструкції в політичних відносинах.

       За відсутності порядку збільшується можливість прориву в сферу політики чисто випадкових факторів і мотивів поведінки, знижується рівень захищеності особистості, значно девальвується авторитет держави, зростає занепокоєння, невпевненість, напруженість у суспільстві. Політична система позбавляється здатності упорядочивающего впливу на політичні процеси. Її норми у все більшій мірі втрачають свої сутнісні якості: перестають виражати волю, інтереси досить широких верств народу, абсолютизуючи політичні претензії окремої соціальної групи, не ініціюють необхідного соціального чи політичного дії. Норми як би зависають над регульованою ними соціальної середовищем, не спираються на ефективний механізм реалізації.

       Максимальна ступінь соціальної невпорядкованості - стан хаосу або соціальної катастрофи. Її рисами служать: економічний колапс, що виражається у розриві господарських зв'язків, нездатності реалізації фундаментальних потреб, різкому падінні життєвого рівня населення; параліч владних структур, коли дії влади на різних рівнях суперечать один одному, рішення органів влади не виконуються, а панівною формою поведінки громадян стає політичний виклик; втрата безпеки, що характеризується зростанням злочинності, аварій, масовими заворушеннями і ведуча до різкого падіння авторитету держави; помітне руйнування соціальної інфраструктури: транспорту, енергії, зв'язку.

       Якщо параметри соціальної впорядкованості істотно знижуються, люди починають сприймати політику і все, що в ній відбувається, як стан неконтрольованого і небезпечного хаосу, що обертається глибоким розчаруванням більшості членів суспільства в обраному політичному курсі, наростанням соціальної тривоги. Уроки історії в цьому випадку вельми повчальні, вони говорять, що є відчутні межі підтримки масами змін, - ступінь невпорядкованості соціальних зв'язків у перехідний період до нової моделі їх регуляції неминуче деяким чином наростає, але вона не повинна викликати втрату безпеки, наслідком чого зазвичай виявляється готовність прийняти будь-які способи впорядкування соціальних зв'язків. Найбільш прийнятним засобом протидії тенденціям і подіям, які люди контролювати не в змозі, починає розглядатися насильство, яке значною мірою служить результатом розчарування в регулюючих можливостях політичної системи.

Політична поведінка

Учасники політичного процесу, в якій би якості вони не виступали, керуються в своїй поведінці певними мотивами, цілями, в їхній політичній діяльності виявляються певні емоції та настрої.

Науковці звертають увагу на те, що пояснення активності людей за типом "стимул — реакція" не буде продуктивним. Реакція не завжди є тільки наслідком якихось зовнішніх стимулів. Стосовно політичної теорії це означає, що неможливо пояснити ту чи іншу форму політичної поведінки (реакція тільки як наслідок безпосереднього впливу економічних, політичних та інших чинників). Стимули можуть бути ті самі, а поведінка різних людей — різна, тому що всі форми відображення політики в психіці людей опосередковані їхньою діяльністю, умовами життя, особистими цілями.

Для діяльності суб´єкта політики мають значення не тільки об´єктивні умови: стан економіки, соціальної сфери, вплив політичних сил та роль їх у суспільстві, традиції політичної культури, а й суб´єктивні: стан політичної свідомості в суспільстві, сприйняття суб´єктом даних об´єктивних умов. Такий підхід дає змогу виокремити для політико-психологічного аналізу такі опорні категорії: мотиви участі в політиці, потреби, що задовольняються цією участю; цілі, цінності, ідеали, завдяки яким людина стає часткою якогось політичного цілого, ідентифікує себе з ним; емоції та настрої, які виявляються в її діяльності; знання, інформація, думки, якими вона володіє і які поширює.

Усе це багато в чому визначає реакцію, поведінку суб´єкта в політиці. Він може керуватися як альтруїстичними мотивами (зробити суспільство кращим, цивілізованішим тощо), так і суто егоїстичними (прагненням до влади, багатства, популярності). Мотиви, що стимулюють людину до політичної діяльності, визначають також її мету й програму. Залежно від мотиву мета та програма дій, як правило, теж бувають альтруїстичними чи егоїстичними.

Важливо пам´ятати, що головним із мотиваційних чинників є потреба. Завдяки яким потребам люди включаються в політику? Можна сказати, що в прихованій або явній формі характер політичної поведінки (дії) визначають практично всі види потреб: допитливість та потреба в самоствердженні, у бажанні проявити себе, у визнанні, збереженні свободи, потреба влади тощо. Аналізуючи політичну діяльність особистості, важливо виявити справжні потреби, якими вона керується. Це дає змогу передбачити характер та спрямованість дій, мету, а отже — результат.

Людина, потрапляючи під вплив певної політичної партії, орієнтується на статут і програму, що регламентують її діяльність. Завдяки цьому можна передбачати стосунки з іншими політичними силами, а також владними структурами.

Для професійного політика це має істотне значення, оскільки він, знаючи цілі й завдання якоїсь із партій, може передбачити її поведінку в певній ситуації, регулюючи стосунки з іншими силами, розробляти заходи, щоб запобігти ворожнечі та конфліктам у політичному житті суспільства.

Проте в реальному житті активна участь людини в політиці, особливо у вигляді прямої дії, приводить її не тільки до організованої сили (партія, рух), а й до неорганізованого натовпу, маси. Політичний досвід показує, до яких серйозних наслідків для життя суспільства й окремої людини можуть призвести дії натовпу, маси (погроми, жертви тощо).

Насамперед визначимо, що маса — це велика кількість ізольованих, відчужених індивідів. Це - своєрідна форма спільного існування індивідів, яка володіє властивими лише їй життєвими проявами.

Виникнення маси людей може бути навмисним або випадковим (демонстрація, що починається, група глядачів і т. ін.). Але масова аудиторія бажає існувати й далі. "Прагнення до зростання, - визначає Е. Канетті, — це перша і головна властивість маси. Вона захоплює кожного, хто перебуває в межах її впливу... Природна маса - це відкрита маса: її зростання нічим не обмежено. Будинків, дверей, замків вона не знає. Все, що зачинене, - підозріле для неї. Відкрита маса існує, поки росте. її розпад починається, як тільки вона перестає рости".

Цікаву характеристику масі дає відомий дослідник минулого століття Г. Лебон: "Маса нічого не робить навмисно, вона не здатна до довгочасного бажання та його здійснення; поняття про неможливість для неї не існує; вона не знає ні хвилювань, ні вагань, вона схильна до всього крайнього і маса збуджується тільки надмірним роздратуванням. Той, хто хоче впливати на неї, не має потреби логічно оцінювати свої аргументи. Він повинен малювати найяскравіші картини, перебільшувати й повторювати те саме; маса підвладна магічній силі слова. Ним можливо збурити масу, а можна й заспокоїти; маса ніколи не прагне істини. Вона вимагає ілюзій, від яких не можна відмовитись; маса не може бути без ватажка. Він повинен мати певні якості: повинен сам гаряче вірити в те, що говорить, щоб пробуджувати віру в масі; повинен мати сильну імпонуючу волю".

Але чому маса набуває таких рис? Що коїться з людиною, яка стала її часткою? Той же Г. Лебон на це відповідає так: "Найцікавіший факт, який спостерігається в одухотвореному натовпі: які б не були індивіди, що її утворюють, якими б не були спосіб їхнього життя, заняття, їхній характер та розум, вже одного тільки перетворення їх у натовп достатньо для того, щоб у них утворилася своєрідна колективна душа, що примушує їх відчувати, думати та діяти абсолютно інакше, ніж думав би, діяв та відчував кожен з них окремо. Існують такі ідеї та почуття, що виникають та перетворюються в дію лише в індивідів, які складають натовп".

Г. Лебон, Е. Канетті звернули увагу на те, що індивід може бути культурною людиною, але в натовпі він — варвар. У нього виявляється схильність до свавілля, буйства, люті.

Справедливість цих думок підтверджує реальна дійсність, зокрема сталінських часів. Прикладів, коли маса на мітингах або зборах несамовито засуджувала чергових "ворогів народу", вимагала для них фізичної смерті, більше ніж достатньо. Спогади учасників тих подій свідчать також про те, що індивідуально культурна людина цього ніколи не зробила б.

Але чому така дія стає насильницькою? Це пояснюється, з одного боку, особливостями психології натовпу, про які йшлося вище, природою його активності, а з іншого — діями влади.

У сталінські часи влада намагалася творити з людей єдину масу, що просувається у певному напрямі. Вона це робила за допомогою наказів та страху.

Безмежна віра маси у вождя, в гасла та заклики, які він проголошував, інстинктивно штовхала її на виконання наказів. Відмова від виконання їх загрожувала смертю для індивідів. Тут вступало в дію природне почуття людини — страх. Він був одним із джерел влади. У масі індивід шукає захисту від страху, оскільки він діє, як всі, і таким чином втрачає особисту відповідальність за свої дії.

Підтвердження цьому — фашизм. Виконуючи накази, німецькі вояки здійснювали жахливі злочини. Вбиваючи слов´янських та єврейських дітей, вони були при цьому люблячими й ніжними батьками своїх власних. Коли історія поставила їх віч-на-віч з результатами злочинів, усі вони твердили, що робили це, виконуючи наказ. Накази давала влада.

Масові безчинства, які час від часу трапляються в сьогоднішніх умовах і призводять до жертв, — це результат виконання наказів тих сил або осіб, які мають владу над людьми.

Ідентифікація індивідів з натовпом у всіх випадках недоцільна, оскільки прояв тих негативних властивостей, про які йшлося, матиме небажані наслідки як для владних структур, так і для опозиційних сил. Для перших тому, що дії натовпу призводять до стану нестабільності в суспільстві, це підриває підвалини влади. Для опозиційних сил, що рвуться до влади, спроба використати натовп як засіб боротьби за неї свідчитиме про нецивілізований характер їхньої політичної боротьби. Крім того, не треба забувати, що за певних обставин лють натовпу може обернутися проти тих, хто давав йому наказ або провокував на певні дії.

Складні соціально-економічні та політичні умови перехідного періоду є особливо сприятливими для стихійного чи свідомого утворення натовпу. Тому суб´єкт політики не повинен забувати про те, що створений натовп намагається зростати, кордонів і заборон для нього не існує. Отже, в разі загрози утворення натовпу доцільно здійснити такі дії, які б обмежили його зростання, зробили б його закритим. Для цього, скажімо, мітинг, що виник і здатен вийти за рамки цивілізованих дій, необхідно перевести в будь-яке приміщення, наприклад, до актової зали. Саме існування стін регулює приріст маси, вносить заспокоєння в її настрої, дає змогу протилежним сторонам (представникам владних структур та маси) вислухати одне одного. З іншого боку, кордони (стіни) збережуть масу від зовнішніх ворожих дій, інших груп та сил і тим самим зменшать ризик фізичної сутички. Застосування владними структурами силових методів (використання міліції, спеціальних підрозділів і т. ін.) може обмежити зростання натовпу і навіть розсіяти його. Але такі дії часто призводять до численних жертв та фізичних ушкоджень, що так або інакше" формує у людини думку про відповідальність влади за допущені жертви. Аргументи щодо вини тих, хто організував мітинг, штовхнув людей на безвідповідальні дії, часто не спрацьовують.