2. Особливості дослідження політичної соціалізації дітей дошкільного та молодшого шкільного віку

Як відомо, громадянське дозрівання, заохочення людини до політики має стадіальний характер. Перший етап громадянського дозрівання дитини розпочинається вже у віці 3-4 років, коли дитина набуває перших знань про політику через сім’ю, засоби масової інформації, найближче оточення. Саме родина, сім’я закладає основи політичної соціалізації дитини – ті перші основи, вплив яких буде вирішальним, коли дитина прийде до школи. Рівень політичної культури батьків, пануючі в сім’ї політичні погляди і орієнтири формують всі три складові політичної культури дошкільника: основи політичного досвіду, політичної свідомості, політичної поведінки.

У даному підрозділі розглянуто особливості політичної соціалізації дітей до десяти років.

Слід відмітити, що розглядаючи етапи політичної соціалізації, багато авторів наголошують, що основи політичних орієнтацій закладаються в дитячі та юнацькі роки [40, c. 51].

Російський автор Ж. Тощенко відстоює думку, що цей процес починається з раннього шкільного віку, хоч елементи політичної соціалізації можуть виявлятися у дитини і дещо раніше, хоча це скоріше передвісник, ніж сам процес засвоєння політичних ідей і поглядів. Наприклад, у дитини можна виховати пошану до тієї країни, в якій вона живе, відчуття гордості за професію батька або матері, що скоріше можна віднести до формування рис патріотизму, ніж до виховання поваги до політичних цінностей і їх засвоєння [57, c.196-197].

В цілому особливості первинного етапу політичної соціалізації полягають в тому, що людині доводиться адаптуватися до політичної системи і норм політичної культури, ще не розуміючи їх суті і значення.

Тому засвоєння норм політичної культури в рамках цього етапу відбувається, перш за все, на емоційному рівні.

При цьому, як зазначає І. Конода, особливу стійкість зберігають не самі політичні переваги, засвоєні в дитячому віці, а усвідомлення значущості ієрархічного положення для реалізації влади і сам характер відношення до неї – повне підпорядкування, діалог, активна участь або опір [28, c. 32].

Виділяють два етапи соціалізації - первинну і вторинну. Первинна соціалізація починається з раннього дитинства.

Психологи і політологи надають цьому етапу великого значення, характеризуючи його з позиції двох принципів:

1. принципу первинності: те, що засвоюється першим, засвоюється краще;

2. принципу структуризації: те, що засвоєне першим, в подальшому структурує весь наступний процес засвоєння (навчання).

При цьому підкреслюється, що політична картина світу, яка складається у людини, з роками в значній мірі змінюється, проте, її основні, «ядерні» параметри фіксуються в структурі особистості, відрізняючись стійкістю [67].

Концепції «стійкості» дитячих і юнацьких уявлень про політику (persistence perspective) протиставляється концепція «відкритості до змін протягом життя» (lifetime openness to change perspective). Згідно цієї концепції, політичні диспозиції можуть з рівною часткою ймовірності змінюватися протягом усього життя і політичні орієнтації людей відображають той період соціалізації, який переживає людина в даний момент, займаючи певну позицію в соціумі і політичній системі, членом якої вона є.

На думку російського науковця Л. Преснякова, найвагомішим аргументом, який примушує теоретиків політичної соціалізації, як мінімум, переглядати тезу про незмінність і стійкість дитячих і юнацьких уявлень про політику, стали процеси системних трансформацій в країнах колишнього соціалістичного табору, громадяни яких з середини 1980-х років з тим або іншим ступенем успішності намагаються інтеріоризувати абсолютно нову для них, ліберально-демократичну систему цінностей [47, c.29-30].

У світлі наявного наукового досвіду, очевидно, можна погодитися з висновком Г. Дилигенського про те, що дійсно, в процесі первинної, дополітичної соціалізації складаються певні особистісні психічні структури, більш менш релевантні різним політичним орієнтаціям [16].

Результати зарубіжних емпіричних досліджень показують, що в деяких випадках, зокрема це стосується базових політичних прихильностей та партійної ідентифікації, первинні орієнтації дійсно мають сильний ефект, що має тенденцію продовжуватися [72, c.334].

Д. Істон та Дж. Денніс виділяють 4 специфічних риси сприймання дітьми влади: політизація, персоналізація, ідеалізація і інституціоналізація.

Політизація означає усвідомлення дітьми в ранньому дитинстві того факту, що крім батьківської влади існує інша влада, яка знаходиться поза сім’єю і над нею. Першими носіями такої влади, як правило, у свідомості дітей опиняються представники органів безпеки, яким, як це усвідомлюють діти, повинні підпорядковуватись навіть батьки. Тут починають закладатись всі перші елементи законослухняності і поваги до влади.

Персоналізація – це така особливість сприйняття у дітей, завдяки якій політична влада для них виступає спочатку не як система закладів, а у вигляді конкретних індивідів. Так, наприклад, якщо дітям говорять про освіту, то вони мають на увазі вчителя, учня, директора школи, коли говорять про закон – то поліцейського, суд, а коли про владу – то міністра, мера, королів.

Ідеалізація – це тенденція дітей ідеалізувати політичну владу, яка пов’язується у них тільки з позитивними оцінками і емоціями. Набуте в ранньому дитинстві позитивне ставлення до влади може зберігатись і в дорослому віці.

Інституціоналізація означає перехід в процесі розвитку від персоналізованого сприйняття до усвідомлення існування її інститутів, тобто уряду, парламенту тощо. Це перехідний етап розуміння влади як політичної системи [35, с. 49 ].

Окремим випадком політичної соціалізації є політичне виховання – процес цілеспрямованого та систематичного впливу на політичну свідомість та політичну поведінку громадян з метою формування в них певних політичних якостей. Політичне виховання містить два компоненти: раціональний та емоційний.

Раціональний компонент полягає у передачі необхідної політичної інформації, формуванні певної системи політичних знань. Будь-яка політична організація намагається забезпечити необхідний для свого самозбереження та саморозвитку мінімум знань у своїх членів. Внаслідок цього вона вимушена створювати свою систему політичної освіти. Одним з найважливіших елементів системи політичної освіти у дітей є дитяча художня література.

Політична соціалізація в контексті дошкільної та шкільної освіти аж ніяк не повинна передбачати створення готового типу людини, з визначеним набором якостей політичної культури, вона, передбачає створення усіх необхідних базисних умов для включення механізмів активної політичної соціалізації, політичної самоосвіти і самовиховання, коли особа сама творить себе у світі політичного, а не є пасивним об’єктом чужого впливу. Виховання осіб, здатних лише до пассивного засвоєння прищеплюваних моделей мислення, відчуття і поведінки несе в собі загибель для демократії і громадянського суспільства.

Дослідження в галузі сучасної психології і педагогіки свідчать, що дітям дошкільного та молодшого шкільного віку притаманні наступні характеристики соціальної структури розвитку:

1) прагнення бути першим, кращим за інших;

2) прояви духу суперництва, ентузіазм;

3) схильність вигадувати різні правила;

4) часом бувають невдячними, видаються немічними;

5) намагаються робити все правильно, і в той же час “непомітно для себе” виходять за межі дозволеного;

6) розквітають у відповідь на похвалу чи заохочення і дуже тяжко сприймають невдачі;

7) прагнуть весь час діставати задоволення, люблять сюрпризи;

8) можуть проявляти і розсудливість і дражливість, люблять критикувати інших;

9) великого значення надають дружбі;

10) відчувають, що школа замінює домівку, як найвпливовіший соціальний чинник;

11) полюбляють жалітися на інших, але не внаслідок схильності до донощицтва, а внаслідок потягу до встановлення справедливості та рівності усіх перед «правилами» [49, с. 26-28].

Інші дослідники роблять особливий наголос на:

1)прагненні до суспільно значущої діяльності;

2) здатності у разі потреби довільно керувати своєю поведінкою, хоч ще переважає мимовільність поведінки;

3) умінні налагоджувати стосунки з ровесниками, разом гратися і працювати;

4) «демократичність» у поводженні з вчителем.

Отже, діти вже у ранньому віці виявляють багато ознак соціалізованої поведінки, здатність до життя у суспільстві. Багато з їхніх соціальних якостей заслуговують на підтримку і заохочення (прагнення до суспільно значущої діяльності, дух суперництва, товариськість і бажання змагатися з ровесниками у грі). І в той же час слабке місце їх соціалізації – дисципліна, нормативне регулювання своєї поведінки вольовим зусиллям, узгодження поведінки з нормами шкільного життя, що виступає для них першим прообразом життя у суспільстві “в мініатюрі”.

У дошкільнят та молодших школярів яскраво виявляється наслідуванність – важливе джерело успіхів у початковій школі.

Особливістю їхньої розумової діяльності є те, що вони часто обмежуються сприйняттям зовнішніх ознак, понять, явищ, здатність до глибокого аналізу ще не виражена. Характерною особливістю світосприйняття дітей цього віку, їхнього оволодіння знаннями є схильність до міфологізованого казкового сприйняття і пояснення світу. Особливу увагу на це звернув ще В. Сухомлинський, що широко застосовував казкове розуміння світу дітьми у своїй «Школі радості». «Молодші школярі дуже полюбляють мультфільми, охоче слухають казки, пригодницькі оповідання, вигадують таємниці, неймовірні історії, фантазують» [70, с. 218].

Отже, етап первинної соціалізації є формотворчим, адже саме впродовж цього етапу закладаються основи майбутньої політичнної поведінки індивіда (партійної ідентифікації, політичної участі та політичної довіри). Ще не розуміючи суті та значення норм та цінностей політичної культури, дітям на цьому етапі доводиться до них адаптуватися. Владу на цьому етапі дошкільнята та молодші школярі сприймають через призму чотирьох процесів: політизації, персоналізації, ідеалізації, інституціоналізації. З огляду на принцип первинності, в дорослому житті індивіди часто повертаються до базових установок, закладених на етапі первинної соціалізації. Даний аспект може стати важелем впливу на політичні преференції особистості та вміло використовуватися владою для досягнення власних цілей.

Таким чином, політична соціалізація являє собою складний та безперервний процес. Серед зарубіжних та наукових дослідників немає одностайності щодо визначення поняття «політична соціалізація». Але всі науковці наголошують на тому, що він органічно пов'язаний із засвоєнням індивідом політичних цінностей та норм тієї культури, членом якої він є. Тому політична соціалізація виступає одним із найважливіших механізмів підтримки стабільності політичної системи, що спричиняє цікавість до даного процесу як до засобу маніпуляції сусупільною свідомістю. Найбільш стійкі уявлення про політичну владу формуються на первинному етапі політичної соціалізації індивіда, формуючи кістяк його політичної свідомості. На цю структуру в подальшому накладається суспільно-політичних досвід індивіда, набутий ним впродовж усього життя. Ось чому первинний етап політичної соціалізації є формотворчим і становить неабиякий науковий інтерес.

РОЗДІЛ 2. ЗМІСТОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ В СРСР

2.1. Загальні собливості політичної соціалізації в СРСР

У змістовному плані політична соціалізація в СРСР була направлена на формування громадянської свідомості радянської людини, ядром якої повинні були стати патріотичні, колективістські установки та цінності, такі політико-культурні риси як етатизм, патерналізм, стійка орієнтація на вождя, колективізм, інтернаціоналізм. Політичне виховання мало на меті підтримку високого ступеню соціально-політичної активності населення.

У відповідності до цілей політичної соціалізації була вибудована і вся система суспільних виховних інститутів, основними елементами якої виступали засоби масової інформації, організації творчого спрямування, система політичної освіти, Усесоюзна спілка з розповсюдження політичних та наукових знань. Участь просвітницьких структур у процесі соціалізації, а також наявність сильного освітнього компоненту в діяльності всіх виховних інститутів вписувалось у загальну лінію держави на підвищення загальноосвітнього та культурного рівня населення країни. Виступаючи в якості невід'ємного елемента технологій впливу на масову свідомість, вони в той же час справляли позитивний вплив.

Центральними елементами інформаційно-пропагандистського впливу виступали технології формування образів та технології цілеспрямованого відбору інформації, націлені, з одного боку, на створення позитивного образу радянської дійсності в масовій свідомості та поширення соціально значимих зразків поведінки, а, з іншого боку, вживлення негативних установок по відношенню до системи-противника (США та Західний світ).

У цілому пропагандистський вплив будувався так, що не тільки його зміст, але й самі форми повинні були відкрито слугувати закріпленню певних світоглядних уявлень, а в ідеалі – формувати цілісний погляд радянського громадянина на соціально-політичну дійсність. У цьому сенсі пропаганда носила «прямолінійний» характер. Орієнтири та норми поведінки, до яких спонукав пропагандистський вплив, декларувались відкрито і були жорстко пов'язані з цінностями радянського суспільства.

Політична соціалізація була направлена на формування однотипного ціннісного ядра у всього населення країни, виступала найважливішим фактором об'єднання та мобілізації радянського суспільства, консолідації його на основі спільних задач, принципів та цінностей.

Система освіти та виховання стала одним з найважливіших інструментів великої машини конструювання тоталітарного суспільства. Тому надзвичайна увага з самого початку реалізації комуністичного задуму приділялася саме їм.

Політичним вихованням своїх громадян займається будь-яка держава. У радянському суспільстві (особливо при тоталітарному режимі 30-х рр.) цей процес набув надзвичайної актуальності, він вважався більшовиками одним із першочергових та обов'язкових, без політично освічених громадян партія не уявляла майбутнього. Політичному вихованню зростаючого покоління партія приділяла особливе значення. Сам термін «політичне виховання» більшовиками розумівся досить широко. Під ним розуміли і як комуністичне виховання вцілому (куди включались такі елементи як інтернаціональне та антирелігійне виховання), і як окремий вид комуністичного виховання [60, с. 4].

Зарубіжний дослідник Р. Пайпс пише: «Ідея народної освіти в Радянському союзі набрала характер не стільки навчання, скільки виховання, іншими словами, формування особистості, і в цьому процесі брали участь всі державні інститути - від профспілок до Червоної Армії, однією з головних задач яких було виховання громадян у дусі комунізму. Процес був розгорнутий з таким розмахом і інтенствністю, що одному з іноземних спостерігачів Радянська Росія показалася однією великою школою» [45, с. 380].

У 60-ті рр. відбувається залучення молодого покоління до спільного трудового навчання на заводах, на полях, у колгоспах тощо. На думку Ю. Даденкова, перебудова роботи вищої школи відкрила значні можливості для залучення студентів до громадського життя, а як відомо, чим більше контактів у молодої людини з оточенням, тим активніше відбувається її соціалізація. У нових умовах, коли навчання стали поєднувати з суспільно корисною працею на виробництві, у справі виховання студентів почали народжуватися нові форми. Вони ставали більш дійовими, змістовними, конкретними й ефективними [13, с. 3].

Але система політичної індоктринації була направлена не тільки на молоде покоління, а також і на доросле. Для трудящих проводили спеціальні лекції партпрацівники, відкривались цілі університети «марксизму-ленінізму», в селах організовувались хати-читальні, а в містах – робітничі клуби, головноє метою яких була політпросвіта радянських громадян.

Зі встановленням радянської влади було відкрито цілу низку нових вищих навчальних закладів, які також відповідали за ідеологічне забезпечення режиму. Головною метою їх стала підготовка громадян з комуністичним світоглядом. Не кажучі вже про спеціально створені партійні школи, які спеціалізувались на підготовці агітаторів та пропагандистів комуністичної партії.

Вітчизняний науковець М. Іванов зазначає, що між людиною та ідеалом комунізму працювала ідеологія. В комуністичній системі виховання вона посідала головне місце і користувалася великою увагою. Ціла низка предметів – «Основи марксизму-ленінізму», «Науковий комунізм», «Історія КПРС», «Історичний матеріалізм», «Діалектичний матеріалізм», «Науковий атеїзм», «Політекономія» тощо – розроблялися і викладалися в навчальних закладах різних рівнів. Головна мета цих «ідеологічних» предметів полягала в тому, щоб розкрити зміст і утвердити віру в реальність комуністичного ідеалу [22, с. 63 - 68].

Ідеологія, виступаючи в якості способу актуалізації цінностей в різних видах соціальних відносин, являє собою один з найважливіших факторів відтворення ціннісної системи суспільства, забезпечує його інтеграцію, реалізацію інтересів, цілей та задач розвитку.

Головним механізмом підтримки ідеології була цензура. В СРСР цензура посилювалась разом з посиленням комуністичного режиму. Так, в Інструкції-переліку (1930 р.) з охорони державних таємниць у пресі для районних органів Головного управління у справах літератури та видавництв (Головліту) йшлося про заборону оприлюднення даних про страйки, масові антирадянські виступи, маніфестації, окрім офіційних повідомлень органів влади про такі події. Зокрема, цензура не повинна була пропускати у засоби масової інформації малюнки та фотографії, які зображували процес розкуркулення, дозволялися тільки «малюнки та фотознімки, які зображували використання колгоспами колишніх куркульських засобів виробництва та будинків для цілей колгоспного будівництва» .

Зазвичай при вивченні проблеми тоталітарної цензури увагу приділяють саме обмеженням, що стосуються певних даних. Але щодо цензури як механізму контролю над суспільством, суттєвим є як замовчування невигідної для режиму інформації, так і нав’язування інформації йому потрібної. Так влада за допомогою цензури прагне маніпулювати громадською думкою [65].

Але найвагомішим досягненням було те, що радянська влада побудувала своєрідну за формою і змістом систему політичної участі молоді. Концептуально молодь вважалася резервом і помічником правлячої партії. Тому включеність молоді в політичні процеси суспільства розглядалася одночасно і як державне, і як партійно-політичне, і як особистісне завдання. На особистісному рівні вона вирішувалася в формах обов'язкової ідеологічної приналежності, участі в дитячих і молодіжних організаціях, у різного роду закликах, ініціативах. Для політичної участі розроблялися та використовувалися ціла низка символів, привабливих для молоді, відповідні моральні категорії, проголошувалися ідеї всебічного розвитку особистості [24].

Як уже було зазначено, до складових комуністичного виховання підростаючого покоління в СРСР включалось антирелігійне та інтернаціональне виховання, окрім власне комуністичного. Отож, вважаємо за доцільне зупинитися саме на політичних аспектах комуністичного виховання. В офіційних виступах, документах, методичній літературі з виховання дітей щодо цього процесу найчастіше вживались терміни «політичне виховання», «політпросвіта», «масово-політична робота», «партійне виховання».

Дитина залучалася до державної системи політичного виховання насамперед через школу та піонерську організацію.

У доповіді «Про роботу серед дітей», виголошеної на IX з'їзді ВЛКСМ (1939 р.), представник ЦК А. Север'янова підкреслила, що «куркульство, попи, сектанти, відмираючі класи тягнуть свої цупкі лапи у дитяче середовище…Класова боротьба переноситься у дитяче середовище…вперта боротьба за дітей…за стовідсоткове охоплення їх нашим впливом ще попереду» [53, с 43-44].

Одним з найбільш популярних напрямків роботи було ознайомлення дітей з історією партії більшовиків та бойовими біографіями її лідерів. Необхідність використання матеріалів про революцію і громадянську війну у політичному вихованні у вихованні піонерів неодноразово обґрунтовувалася партійними та комсомольськими лідерами. Вважалося, що дитина, яка не бачила й не пережила класової боротьби у свєму житті, повинна усе це пережити завдяки емоційному співчуттю новим героям радянських міфологізованих оповідань про недалеке бойове минуле. Для вивчення історії та досвіду боротьби більшовицької партії, а насправді для створення нових міфів і політичної обробки населення, при ЦК КПБ існував інститут історії партії, при якому в 1931 році було створено секцію юнацького руху, яка мусила розробляти питання історії юнацького руху для дітей і молоді – створювати нариси про героїв революції і громадянської війни як приклади для молодого покоління.

Ще один популярний напрямок роботи полягав у інформуванні дітлахів щодо політичних рішень влади в усіх галузях суспільного життя. Політична робота найчастіше проводилась у формі бесід. Перш за все вважалось, що на увагу заслуговують такі події як «закриття церкви, виявлена розтрата, цікавий політичний процес, що наближається, товарні ускладнення на ринку, … релігійне свято, що наближається» [60, с. 64]. При підготовці рекомендувалось враховувати вікові особливості: у 3-4 класах учнів ознайомлювалі з деякими політичними подіями, біографіями вождів; з 7-го класу вивчали історію більшовицької партії.

Крім політбесід популярності набувають ігрові форми роботи: політбої, вікторини, політичні ігри [60, с. 73]. З метою демонстрації радянських досягнень рекомендувалось організовувати екскурсії [12, с. 142 – 144].

Найбільш ефективним інструментом політичного виховання були засоби масової інформації: преса, радіо, телебачення. Особливу увагу керівники дитячого руху радили звернути на читання газет. Преса для дітей і про виховання дітей підпорядковувалася Центральному Бюро дитячого комуністичного руху (з 1934 року відділу піонерів ЦК ЛКСМУ). Це, насамперед, методичні «керівні» журнали «Дитячий рух» ( з середини 1934 року «Піонервожатий» ) та «Друг дітей», а також дитячі видання «На зміну», «Зейт Грейт», «Червоні квіти», «На роботі», «Знання та праця», «Жовтенята», «Тук-тук», «Будь готов» тощо.

Кінцева мета політичного виховання полягала у переконанні зростаючого покоління у правильності та справедливості цієї політики, у необхідності захищати її, і, якщо треба, - навіть жертвувати собою [12].

Якщо брати до уваги, що політична соціалізація може відбуватись двома шляхами: перший - відверта передача досвіду, інформації, відверте прищеплення ціннісних орієнтацій за принципом: “це – добре, це - погано”, відверте спрямовування політичної поведінки: “роби так, а не інакше” і т. д., другий - прихована політична соціалізація – передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні стосунки, поведінку, обрання тих чи інших цінностей політичної культури, то перший шлях був пануючим засобом здійснення політичної соціалізації у радянській школі. Він є наслідком заідеологізованості усіх боків суспільного життя, властивому для тоталітарних режимів.