3. Понятя фінансового посередництва.

Грошовий ринок за характером зв’язку між кредиторами та позичальниками розділяється на два сектори:

• сектор прямого фінансування,

• сектор непрямого (опосередкованого) фінансування.

У секторі непрямого фінансування поряд з двома базовими суб’єктами, які умовно можна назвати кредитор-заощадник і позичальник-витратник, з’являється третій економічний суб’єкт, який є самостійним і рівноправним суб’єктом грошового ринку. Подібно до базових суб’єктів він формує власні зобов’язання та вимоги і на цій підставі емітує власні фінансові інструменти, які стають об’єктом торгівлі на грошовому ринку. Вказані суб’єкти називаються фінансовими посередниками, а їх діяльність з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників-витратників називається фінансовим посередництвом.

Фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності. Особливість останньої полягає в тому, що брокери і дилери не створюють власних вимог і зобов'язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі і продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім по-іншому – від свого імені і за власний рахунок, створюючи власні зобов’язання і власні вимоги. Тому їх прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов'язаними з їх залученням. Так, страхова компанія, акумулюючи кошти своїх клієнтів, створює нове зобов’язання – страховий поліс, а розміщуючи ці кошти в банках чи цінних паперах, створює нову вимогу до позичальника.

Загальний вигляд взаємовідносин між базовими суб’єктами грошового ринку та фінансовими посередниками можна подати у такому вигляді (рис. 10.1):

Звичайно, теоретично можна уявити ситуацію, коли економічні суб’єкти – кредитори і позичальники – будують свої взаємовідносини прямо, не звертаючись до посередників. Проте організація таких відносин була б для них і суспільства набагато дорожчою, уповільненою, високоризикованою і незручною.

Класифікація фінансових посередників за участю у формуванні пропозиції грошей:

• банки, які через грошово-кредитний мультиплікатор здатні впливати на пропозицію грошей;

• небанківські фінансові посередники (фінансово-кредитні установи, які інколи називають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами, чи парабанками), які такої здатності не мають.

Усередині кожної з цих груп посередники можуть класифікуватися на види за іншими критеріями. Наприклад, розрізняють банки центральні та ділові; універсальні та спеціалізовані; комерційні, ощадні тощо. Небанківських фінансових посередників поділяють на страхові компанії, інвестиційні інститути, кредитні спілки, пенсійні фонди, лізингові компанії, факторингові компанії тощо.

4. Структура кредитної системи.

Кредитна система – сукупність кредитних відносин та інституцій, які реалізують ці відносини.

Кредитна система:

• банківська система – сукупність різних видів банків та банківських інституцій.

• небанківські фінансово-кредитні інституції.

Загальні принципи побудови кредитних систем:

• розподіл функцій центрального та всіх інших банків;

• контроль та регулювання діяльності банків другого рівня з боку центрального;

• центральний банк не бере участі у конкуренції на грошових ринках усередині держави.

Кредитні установи:

За характером функцій:

• емісійні, які є центральними у кредитній системі,

• комерційні – банки універсального типу, спеціалізовані кредитно-фінансові установи, які виконують окремі функції або обслуговують окремі галузі економіки.

За формою власності:

• приватні

• індивідуальні (капітал установи належить одній особі),

• товариства (партнерства),

• акціонерні

• кооперативні.

• державні виникають при організації державою або у разі націоналізації приватних банків, необхідні для вирішення загальнонаціональних завдань, які з певних причин не можуть виконувати приватні кредитні установи (неприбутковість вкладень, великий строк їх окупності та ін.).

Кредитна система (рис. 3.1).

Кредитні системи:

• Однорівнева система – горизонтальні зв’язки між банками, у т.ч. центральним. Характерна для слаборозвинутих і тоталітарних економік.

• Дворівнева побудова – на першому рівні міститься один банк (або кілька банків, як у США), котрий виконує функції центрального емісійного. Він несе відповідальність за підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи.

Перший рівень банківської системи:

Центральний (емісійний) банк

Інтереси суспільства не завжди збігаються з інтересами банків, зокрема з приватними інтересами їх власників і вкладників. Тому розвиток кредитної системи обумовив необхідність центрального емісійного банку. До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Усі банки виконували функції комерційних та емісійних. У створенні емісійних банків ще не було гострої потреби, бо банкноти у грошовому обігу відігравали незначну роль. Швидкий розвиток кредитної системи після промислового перевороту супроводжувався зростанням значення банкнотного обігу. Це об’єктивно вимагало заміни емісії багатьох комерційних банків емісією одного спеціалізованого банку. Практичне ж створення такого банку залежало від багатьох чинників, у тому числі суб’єктивного характеру. Так, спроба централізувати банкнотну емісію у США була зроблена ще наприкінці XVIII ст., однак її успішному здійсненню заважали комерційні банки. Лише із створенням федеральних резервних банків за законом 1913 р. банкнотна емісія була централізована. До початку XX ст. централізація банкнотної емісії була завершена лише в європейських країнах. У більшості країн емісійні банки було створено у XX ст., головним чином, у період між двома світовими війнами.

Емісійні банки створювалися на основі спеціальних банківських законів двома шляхами. Згідно з першим переважне право банкнотної емісії законом надавалося найпотужнішому комерційному банку країни, унаслідок чого він поступово перетворювався на центральний емісійний банк. Саме так став емісійним Банк Англії. Другий шлях передбачав створення банку як емісійного центру країни з самого початку його організації. Таким шляхом створені центральні банки у більшості країн.

За формою організації емісійні банки можуть бути акціонерними та державними, причому держава часто є одним з акціонерів. В одних країнах ці банки з самого початку створювалися як державні, в інших ставали державними внаслідок їх націоналізації шляхом викупу державою акцій на сприятливих для акціонерів умовах. Після Другої світової війни центральні банки було націоналізовано в Англії, Франції та інших країнах. Нині в більшості країн емісійні банки є державними. Лише в деяких країнах капітал частково належить кредитним установам та приватним особам. Наприклад, у Бельгії та Австрії державі у центральних банках належить – 50 % капіталу, в Японії – 55 %, у Швейцарії – 57 %.

Центральні банки усіх країн світу виконують такі функції:

• розроблення і реалізація державної грошово-кредитної політики;

• емісія грошей;

• функції банку банків;

• функції банку уряду.

Крім цих функцій, центральний банк може виконувати й інші. Він зберігає централізований золотовалютний запас (якщо він не переданий скарбниці), здійснює нагляд і контроль за банківською діяльністю (не в усіх країнах ця функція е виключною компетенцією центрального банку).

Другий рівень банківської системи:

• комерційні банки

• спеціалізовані банки.

Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридично й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.

Комерційні банки

Термін “комерційний банк” з’явився на ранніх етапах розвитку банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerce), їх основною клієнтурою були торговці. Звідси й назва “комерційний банк”. Банки надавали позики на транспортування, збереження та інші операції, які були пов’язані з товарним обміном. Із розвитком промислового виробництва виникли операції з короткострокового кредитування виробничого циклу: позики на поповнення оборотного капіталу, створення запасів сировини та готових виробів, виплату заробітної плати та ін. Строки кредитів поступово збільшувалися, частина банківських ресурсів почала використовуватися для вкладання в основний капітал, цінні папери та ін. Так термін “комерційний” у назві банку втратив свій первісний зміст.

Особливістю комерційних банків є те, що, крім традиційних базових функцій, вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції, інших інституцій кредитної системи (за винятком функцій центрального банку), їх називають “супермаркетами фінансового ринку”, тому що вони є фінансовими установами універсального типу.

Між комерційними та спеціалізованими банками немає якихось великих розбіжностей, їх діяльність переплітається та проявляється у співробітництві за одними операціями та у конкуренції - за іншими. Масштаби такого суперництва протягом тривалого часу у деяких країнах обмежувалися фінансовим законодавством. Так, до кінця 90-х років згідно з банківським законодавством США та Японії комерційним банкам, по суті, було заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю тощо. Нині перемогу дістала тенденція до універсалізації банків.

Спеціалізовані банки

Ощадні банки орієнтують свою діяльність на залучення дрібних вкладів населення на певний строк і надання позичок приватним особам.

Інвестиційні банки – кредитні установи, які провадять засновницько-емісійну діяльність. Ці банки здійснюють розміщення на фондовому ринку акцій та облігацій акціонерних підприємств. Вони з’явилися у другій половині XIX ст. у зв’язку з роз витком акціонерних компаній. За формою організації вони також є акціонерними. Ці банки вивчають підприємства і, якщо їх задовольняють умови, купують акції та облігації, а потім розміщують їх. Прибуток, котрий вони при цьому отримують, складається з різниці між курсами продажу та купівлі цінних паперів. Часто інвестиційні банки не розміщують акції, а лише гарантують їх розміщення за окрему плату. У разі нерозміщення якоїсь частки акцій банк купує їх за попередньо узгодженою ціною.

Діяльність інвестиційних банків не обмежується тільки цими операціями. Вони підтримують тісні зв’язки з тими підприємствами, для яких вони розміщували акції та облігації, дають консультації про необхідність та можливість випуску акцій та облігацій в умовах даного стану фінансового ринку, про порядок допуску паперів до обігу на фондовій біржі тощо.

Експортно-імпортні банки кредитують та гарантують операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю та міжнародним рухом капіталу.

Іпотечні банки

Іпотека (від грец. hypotheke – застава) – застава нерухомості, нерухомого майна (землі, основних фондів, житла) з метою отримання позики. У разі непогашення позики власником майна стає кредитор (банки та інші кредитно-фінансові інституції, які можуть надавати такі позики).

Завдяки своїй довгостроковості (20-30 років) іпотечні кредити використовуються для фінансування у тих випадках, коли виплата відсотків та погашення кредитів можливі лише з поточних, як правило, незначних доходів, тобто невеликими внесками. Наприклад, при фінансуванні будівництва житлових будинків під оренду погашення іпотечної позики можливе лише з надходжень орендної плати. Це стосується також і фінансування сільськогосподарських підприємств з метою розширення земельних маєтків або будівництва житлових приміщень, бо приріст доходів у сільському господарстві відносно невеликий.

НЕБАНКІВСЬКІ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ (ПАРАБАНКІВСЬКА СИСТЕМА)

Небанківські фінансово-кредитні установи є вузько спеціалізованими фінансовими посередниками грошового ринку, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками. Діяльність небанківських кредитно-фінансових інституцій дає змогу заповнити окремі ніші на ринку банківських послуг, котрі з якихось причин залишилися незайнятими. Такі установи не мають статусу банку, бо не виконують комплексу базових операцій грошового ринку, їх діяльність, на відміну від банків, не змінює маси грошей в обігу. Тому немає потреби контролювати їх діяльність так ретельно, як банківську.

Нині у всьому світі спостерігається тенденція до зростання ролі небанківських фінансово-кредитних установ та послаблення ролі банків на грошових ринках. Так, у США частка комерційних банків у загальному обсязі всіх активів фінансових посередників грошового ринку знизилася за період 1945-1985рр. з близько 75 до 40%, а частка їх в активах усіх депозитних банків за цей період знизилася з 87 до 64%. Це зумовлено швидким розвитком небанківських фінансово-кредитних посередників (у США це насамперед пенсійні фонди та страхові компанії), а також прискоренням універсалізації діяльності раніше спеціалізованих банків, таких як ощадні каси та кредитні спілки.

Небанківські установи:

За характером залучення коштів:

• договірні залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором),

• інвестиційні залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

За типами послуг: рис. 10.4.

Страхові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків). Один з найважливіших видів спеціальних небанківських кредитно-фінансових установ. При розміщенні коштів страхові компанії конкурують з іншими кредитними установами. Головна стаття їх активів – облігації промислових компаній, акції, державні цінні папери.

Страхові компанії:

• компанії страхування населення,

• страхування майна.

Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи. Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові активи. Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.

Страхові компанії акумулюють величезні суми на тривалі строки. Як правило, щорічне надходження коштів до страхових компаній у вигляді страхових премій та доходів від активних операцій набагато перевищує суму виплат володарям полісів. Це дає змогу цим компаніям збільшувати інвестиції у високодохідні довгострокові цінні папери, насамперед в облігації промислових компаній та в заставні під нерухомість.

Пенсійні фонди – спеціалізовані установи, які акумулюють грошові кошти, призначені для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку.

За механізмом функціонування нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи. Ними можуть бути корпоративні облігації, акції, державні цінні папери, довгострокові кредити.

Пенсійні фонди:

• приватні створюються, як правило, за ініціативою певних фірм, страхових компаній тощо для виплат пенсій та допомог своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи. Приватні фонди можуть існувати як самостійні структури, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням комерційними банками, трастовими чи страховими компаніями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають можливість контролювати самі фірми-засновники.

• державні створюються за ініціативою центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахувань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери.

• застраховані – страховій компанії доручається управління акумульованими фондами,

• незастраховані – перебувають в управлінні корпорацій та банків.

Активи пенсійних фондів вкладаються в цінні папери корпорацій та у державні боргові зобов’язання. Пенсійні фонди так само, як і страхові та інвестиційні компанії, накопичують величезні кошти на тривалі строки, що дає їм можливість виступати в ролі найбільших інвесторів. Так, у Великобританії та в інших країнах саме небанківські фінансово-кредитні установи виконують функції головних інституційних інвесторів.

Ломбард – фінансовий посередник, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від його діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5-10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників.

Факторингові компанії (фактори) – фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Такі компанії звичайно створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій. Окремі банки самостійно виконують такі операції для своїх клієнтів.

Інвестиційні компанії (фонди) – компанії, які знижують ступінь ризику для своїх клієнтів. Вони виконують роль посередника між інвесторами та акціонерними компаніями різних галузей господарства. Це посередництво зводиться до такого: інвестиційні компанії випускають свої акції та розміщують їх на фондовому ринку, а отримані у такий спосіб кошти розміщюють в акції та облігації багатьох різних компаній, чим зменшується ризик банкрутства. Інвестиційні компанії виступають у ролі колективного інвестора.

Надійність інвестиційних фондів забезпечується передусім високим рівнем диверсифікації активів. Законодавство окремих країн навіть обмежує частку активів фондів, що припадає на одну компанію. Наприклад, у США їм заборонено вкладати в акції одного підприємства більше як 5% своїх активів. Подібні обмеження існують у ФРН та інших країнах.

Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами на операції з цінними паперами та виплатами, що здійснюються фондами на власні акції.

Інвестиційні компанії:

• відкритого типу беруть на себе зобов’язання викуповувати свої акції на вимогу (більш поширені),

• закритого типу такого зобов’язання не беруть. Акції фондів закритого типу продаються тільки на вторинному ринку.

Фінансові компанії з’явилися у зв’язку із масовим виробництвом дорогих предметів споживання тривалого користування. Вони, як правило, надають позики споживачам непрямо, тобто шляхом купівлі у торговельних фірм боргових зобов'язань покупців. Ці компанії також здійснюють кредитування торговельних фірм під заставу боргових зобов’язань покупців. За формою організації вони є акціонерними. Як правило, це дочірні підприємства великих комерційних банків. Джерелом їх позичкових ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються через випуск та розповсюдження облігацій. Розгалужена мережа фінансових компаній функціонує в США, Великобританії, Німеччині, Японії. У США найбільш поширені компанії з кредитування продажу споживчих товарів тривалого користування. Вони надають кредити різним торговцям під реалізовані ними товари в кредит, купуючи зобов’язання клієнтів. Відповідно суми в рахунок погашення вартості товару надходять не торговцеві, а компанії. Інші фінансові компанії надають позики промисловим фірмам, які відвантажили товар у кредит. Нарешті, є фінансові компанії, що надають кредити населенню на усілякі цілі (ремонт квартири, купівлю автомобіля тощо).

До групи фінансових компаній можна віднести також лізингові та факторингові компанії, оскільки вони певною мірою кредитують платіжні потреби своїх клієнтів. Кредити фінансових компаній переважно є короткостроковими і невеликими за розмірами. Тому активи їх досить диверсифіковані, що сприяє послабленню кредитних ризиків і захисту інтересів їх вкладників. Платіжне спрямування кредитів цих компаній сприяє прискоренню реалізації товарів та послуг, що позитивно впливає на економічне зростання. Тому послуги фінансових компаній користуються сталим попитом у країнах з розвиненими ринковими економіками. Там ці компанії активно конкурують із банками, особливо у сфері споживчого кредиту.

Кредитні кооперативи (товариства, спілки) – посередники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних осіб. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності. В окремих країнах таким кооперативам дозволено відкривати для своїх членів ощадні, депозитні та інші спеціальні рахунки, кошти на яких теж формують їх ресурсну базу.

Мобілізовані кошти розміщуються передусім у коротко- та середньострокові позички своїм членам – під проценти, нижчі від банківських. Не розміщені в позички кошти товариства можуть зберігати на дохідних депозитах у банках чи інвестувати в короткострокові цінні папери з високою ліквідністю.

Крім позичок, кредитні кооперативи можуть надавати своїм членам інші послуги – консультаційні, брокерські, випускати кредитні картки, установлювати касові автомати тощо. Коло послуг, які надають кредитні товариства, поступово розширюється, наближаючись до кола послуг, які надають комерційні банки. Проте набір базових банківських операцій вони не можуть виконувати і тому на них не поширюються норми банківського законодавства.

Кредитні спілки – кооперативи, які організовані з метою акумуляції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. Вони об’єднують осіб, які працюють на одному й тому самому підприємстві, є членами однієї профспілкової організації або просто проживають в одній місцевості, їх грошові кошти складаються із вступних внесків та вкладів членів спілки, а також позичок комерційних банків. Кошти використовуються для кредитування членів спілки. Такі установи мають статус некомерційних організацій та відповідні пільги щодо оподаткування. Це дає можливість забезпечити членам спілки дещо вищий рівень дохідності на внески своїх членів та дешевші, ніж у комерційних банків, кредити.