36. “ Прогресивна історія ” Жана Антуана Кондорсе.

Найбільш повне відображення просвітницька ідея історії знайшла у

творчості французького мислителя Жана Антуана Кондорсе (1743-1794). Під час революції, переховуючись від переслідувань якобінського терору, він написав працю “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму” (1794), в якій виклав концепцію історичного процесу, що отримала назву “теорії прогресу людства”. Стоячи на оптимістичних позиціях стосовно прогресу розуму і знань, Кондорсе сподівався, що вони повинні забезпечити реалізацію ідеалу свободи, рівності і братерства через знищення нерівності між націями, класами і моральне вдосконалення особистості. У підстави філософії історії вчений поклав ідею прогресу, зрозуміло розумового прогресу, який дозволяє людству, проходячи відповідні стадії, досягти справедливого, побудованого на освіті і знаннях суспі льства. Таке суспільство найбільш відповідає природному закону. Філософсько-історична схема Кондорсе була побудована шляхом раціонального конструювання, їй були властиві світський телеологізм і фіналізм, вихоплювання з багатоманітності подій і фактів тільки тих, що вписувалися у загальну концепцію. Крім практичної цінності історії у справі освіти, вчений висловлював думку про її прогностичні функції — можливість передбачення

майбутнього, а також управління ним з метою прискорення його настання. прогрес змінного людського розуму досліджує історія, яка показує “картину прогресу людського розуму”. Таким чином, людський розум здатний поступово наблизитись до істини і пізнати загальні закони природи. Людський розум у Кондорсе виступає як історичний, тобто такий, що змінюється з часом і епохами. Здобутком Кондорсе у осмисленні минулого було чітке виокремлення стадій історичного розвитку, кожна з яких була вищою відносно попередньої. Історію людства він поділив на дев’ять епох, додавши до них майбутню десяту, котра повинна звершити три головні завдання: знищити нерівність між націями, досягти рівності між класами одного народу, домогтися дійсного вдосконалення людини.

37. Особливості історіографії німецького Просвітництва.

Просвітницькі ідеї проявились у німецькій суспільно-науковій думці

насамперед у вигляді філософсько-етичних ідей. Зосередження погляду на розумовій діяльності й розгляд її логічно-духовних засад дозволили німецьким мислителям побачити ідеальний взаємозв’язок, зміни і розвиток явищ реального світу та їхнє відображення у свідомості. Але й у цій традиції людський дух, співвіднесений з абсолютним духом (Богом), поступово ототожнювався з розумом. Це створило сприятливі передумови для філософського осмислення минулого. Вершиною філософської думки німецького Просвітництва була творчість професора Кеніґсберзького університета Іммануїла Канта (1724-1804), яка вчинила далекосяжний вплив на розвиток теоретичних засад наукового пізнання. Він зробив спробу створити нову світоглядну систему, яка б поєднала досягнення натурфілософії і “людинознавства”. У Канта людина опинилася не тільки у

центрі пізнавальної діяльності, але й природи та соціуму в цілому. На його погляд історія людства представляє собою історію розвитку свободи — від зародкового стану до вироблення керівного принципу життєдіяльності, який випливає зі спілкування особистостей, у ході якого відбувається “олюднення” людей, тобто усвідомлення того факту, що людина є метою і змістом розвитку історії та природи. хід історії за Кантом визначався взаємодією двох начал — природно-чуттєвого і культурно-розумового. З їх взаємодії виникає історія людства, котра прямує до гармонізації і поступового переважання другого над першим. Увесь історичний шлях характеризується внутрішньою боротьбою між цими двома началами, який проявляється у чварах і розбраті, що незмінно долаються внаслідок вдосконалення пізнавальної діяльності.

Філософські ідеї німецького Просвітництва відбилися у творчості Йоганна Фридріха Шиллера (1759-1805), який вважав, що ціль: показати, яким чином склалися реалії сучасного життя — мова, право, держава, громадські інституції тощо.

Значні впливи на розвиток європейської історіографії у ХVІІІ ст. мав

Геттінґенський університет, в якому під впливом Просвітництва склалася історична Школа. 1764 р. при університеті було засновано Історичний

інститут, який зайнявся науковим виданям джерел. Ініціатором його створення був професор Йоганн Кристоф Гаттерер (1727-1799). З ім’ям цього вченого пов’язані передусім організація і спрямування історичних досліджень. Вчений сформулював чотири головних завдання, вирішення

яких, на його думку, повинно було перетворити історію у самостійну науку:

визначення предмету історичного вивчення, створення теорії історичного пізнання, яка б відповідала реальним фактам, розробка методів дослідження і створення спеціалізованих історичних установ.

Визначним представником геттинґенської школи був Август Людвиґ

Шльоцер (1735-1809), який у центр історичного процесу ставив державу, як знаряддя здійснення прогресивної політики на зразок “освіченої монархії”. Однак не закривав очей на інші сторони суспільного життя — господарство, торгівлю та ін.