1.2 Становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною та розвиток політичного діалогу

На сьогодні склалася справжня історична традиція порозуміння між українським і турецьким народами, що має глибоке коріння й спирається на тривкі геополітичні інтереси обох країн у Чорноморському регіоні.

Окремі сучасні публікації вітчизняних і зарубіжних науковців наштовхують на висновок, що в періоди суверенного існування Української козацької державності (за гетьманування Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика) її стосунки зі Стамбулом цілком вкладалися у концепцію підтримки Османською імперією балансу сил у Східній Європі й наближалися до моделі „стратегічного партнерства проти спільної загрози” – спершу Речі Посполитої, а на початку ХVІІІ ст. – проти Московського царства. [26, 84]

Тож коли на початку 90-х рр. ХХ ст. відбувався інтенсивний процес формування міжнародно-правової бази двосторонніх відносин за принципом їхнього „встановлення” заново, фактично, в науковому сенсі, ми маємо всі підстави стверджувати про „відновлення” партнерських українсько-турецьких взаємин на якісно вищому рівні – рівноправному міждержавному.

Становлення українсько-турецьких відносин „конструктивного партнерства” відбувалося в три етапи. Перший почався з офіційного візиту до Києва 13-14 березня 1991 р. Президента Турецької Республіки Т.Озала (щоправда, в рамках його перебування у колишньому СРСР) й підписання Декларації про принципи та цілі відносин між УРСР та Турецькою Республікою, міжурядових Угоди про торговельне, економічне і науково-технічне співробітництво, Угоди про культурне співробітництво і Протоколу про наміри щодо співробітництва в галузі телекомунікацій. А кульмінаційним пунктом початкового періоду напрацювання договірної бази українсько-турецького партнерства став перший в історії двосторонніх відносин офіційний візит Президента України Л.Кравчука до Турецької Республіки 3-4 травня 1992 р., в ході котрого було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою. [26, 86]

Другий етап поглиблення українсько-турецького партнерства, що тривав від офіційного візиту Президента України Л.Кучми до Туреччини 26-28 листопада 1996 р. й до початку ХХІ ст., позначився практичною реалізацією нової концепції міжнародної політики України, яка випливала з принципів “економізації зовнішньої політики” та надання, в системі принципів захисту національної безпеки України, першочергового пріоритету відстоюванню економічних інтересів по всім азимутам зовнішньополітичної діяльності держави. Водночас активно відбувалося договірно-правове наповнення військової складової двосторонньої співпраці. [26, 88]

Навіть тимчасова пауза 2001-2002 рр. у зустрічах на вищому рівні, зумовлена „касетним” і „кольчужним” скандалами в Україні, не загальмувала процес розширення договірно-правової бази українсько-турецького співробітництва. Третій етап його формалізації позначений підписанням, передусім, Угоди про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва (2 квітня 2001 р., за участю Болгарії, Грузії, Румунії, Росії, Туреччини й України) і Спільного плану дій між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва (Київ, 2 квітня 2004 р.).

Як офіційний кандидат на вступ до ЄС, Туреччина зобов’язалася сприяти євроінтеграційній стратегії України, розглядаючи „Нову політику Сусідства” Євросоюзу і План дій Україна — ЄС в якості „інструменту бажаного покращення у відносинах між Україною та ЄС”.

Київ і Анкара погодилися обмінюватися відповідним досвідом стосовно ЄС за допомогою новоствореного механізму двосторонніх консультацій між міністерствами закордонних справ. Рівночасно Україна й Туреччина висловили готовність до посилення двостороннього діалогу в рамках діяльності НАТО, включаючи Партнерство заради миру та заходи щодо забезпечення безпеки і стабільності у конфліктних регіонах.

Анкара також продовжуватиме підтримувати прагнення й зусилля України щодо досягнення повноправного членства в НАТО й надаватиме належну допомогу для виконання Києвом зобов’язань з цією метою.

Отже, чинна договірно-правова база міждержавних відносин України з Турецькою Республікою, що на 1 січня 2005 р. налічувала 60 угод (за цим кількісним показником на сайті Верховної Ради України Туреччина увійшла в першу десятку з-посеред 193-х держав, самоврядних територій і міжнародних організацій), цілком відповідає рівневі конструктивного партнерства. Якщо ж взяти до уваги такі головні критерії й параметри стратегічного партнерства як наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва між державами, однакове розуміння сторонами змісту партнерських відносин, наявність попередньої (історичної) практики координації дій на міжнародній арені, поступальність відносин співпраці, наявність чітких механізмів реалізації й координації стратегічних інтересів у рамках партнерства та їхнє закріплення в окремих міждержавних документах, то сучасні українсько-турецькі відносини мають стійку тенденцію до переростання в найближчій перспективі у стратегічно-партнерські. [26, 91]

Концептуальний підхід турецького керівництва до вибудови лінії поведінки в Чорноморському регіоні полягав у тому, що політика балансування між Росією й Україною може бути відхилена в бік Києва, якщо й українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Україна переконливо продемонструвала своє прагнення підтримувати мир і безпеку не лише в державі, а й у всьому регіоні, засвідчила більшу, ніж Росія, прогнозованість своєї зовнішньої політики, що в цілому відповідає національним інтересам Турецької Республіки.

„Чорноморська орієнтація” України залишиться актуальною й у перспективі, жодним чином не вступаючи в суперечність з євроінтеграційним та євроатлантичним курсом нашої держави. Разом із Туреччиною Україна зможе гарантувати безпеку в Чорноморському регіоні, стабілізуючим чином впливаючи на весь Близький Схід, для чого обидві держави обов’язково мають брати діяльну участь у створенні загальноєвропейської системи колективної безпеки. Орієнтація на вісь „Північ – Південь” (Балтика – Середземномор’я) здатна допомогти Україні не лише у позитивному розв’язанні питання диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, а й, за виваженого підходу, урегулювати проблему конкуренції нафтопроводів.