2. Інструменти валютного регулювання

У практиці валютного регулювання розрізняють економічні та адміністративні інструменти валютного регулю­вання.

Економічні інструменти використовують ринкові закони та закономірності розвитку міжнародних взаємозв’язків. Економічні інструменти включають:

1. Девальвацію валюти – зниження обігового курсу валюти власної країни. Використовується, з одного боку, для стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку, а з іншого, – для підвищення конкурентноздатності та покращення торговельних позицій країни на світовому ринку.

2. Ревальвацію валюти – підвищення курсу національної валюти. У цьому випадку метою є стримування попиту на внутрішньому ринку та стимулювання товарного імпорту та припливу інвестицій.

3. Валютну інтервенцію – продаж або закупівля банком на валютному ринку великих партій іноземної валюти. Такі операції впливають на співвідношення на валютному ринку попиту та пропозиції певної валюти й викликають корекцію її обмінного курсу.

Валютні інтервенції здійснюються:

- за рахунок використання власних валютних резервів;

- з допомогою «своп-угоди» – договору з певною країною щодо отримання кредиту в валюті цієї країни, необхідній для проведення валютної інтервенції;

- за рахунок продажу цінних паперів в іноземній валюті;

- за рахунок продажу кредитних позицій країни в SDR.

4. Корекція облікових ставок Національного банку. Підвищення призводить до зростання (завдяки підвищеному попиту) курсу валюти, а скорочення – до зниження курсу.

5. Адміністративні інструменти – це законодавчо закріплені та обов’язкові для виконання норми й нормативи. Перевага цих методів полягає у тому, що вони вимагають менше матеріальних витрат, ніж економічні, при цьому ефект впливу відчувається сильніше та швидше. Однак зловживання адміністративними заходами регулювання валютного ринку часто веде до зруйнування механізмів ринкової саморегуляції, встановлення штучної рівноваги на ринку, фінансових криз та інфляції.

6. Валютні обмеження – це система державних заходів (адміністративних, законодавчих, економічних, організаційних) з встановлення порядку проведення операцій з валютними цінностями (обмін, продаж).

Валютні обмеження можна розподілити за областями їх застосування:

а) обмеження в області здійснення поточних операцій: обмеження можливості експортерів використовувати валютну виручку або обов’язковий (повний чи частковий) продаж її центральному банку; обмежувальний характер продажу іноземної валюти імпортеру; заборона розрахунків у національній валюті з нерезидентом та за кордоном; регламентація термінів платежів та поставок з експортно-імпортних операцій.

б) обмеження в області фінансових операцій: лімітування вивезення іноземної чи національної валюти, цінних паперів, золота; контроль за здійсненням інвестицій за кордон; контроль за залученням іноземних кредитів; регулювання інвестицій нерезидентів; обмеження ввезення валюти до країни.

Валютні обмеження застосовуються у випадку, коли в країні бракує іноземної валюти, при істотній зовнішній заборгованості та розладі платіжного балансу, – лише ці заходи можуть дозволити стабілізувати курс національної валюти. Тому їх слід використовувати у критичних ситуаціях для призупинення спаду або різких коливань обмінних курсів валюти і створення вихідних умов для подальшого регулювання.

Встановлення режимів конвертованості валют характеризує здатність до вільного обміну національної валюти на інші валюти. Застосовуються режими повної, часткової конвертованості та неконвертованості.

При режимі повної конвертованості всі іноземні та вітчизняні фізичні й юридичні особи, що володіють певною сумою грошей даної країни, мають мож­ливість вільно використовувати ці гроші з будь-якою метою.

При частковій конвертованості в операціях купівлі-продажу використовуються певні обмеження для резидентів.

Неконвертована валюта (замкнена) – національна валюта, яка функціонує тільки в межах однієї країни і не обмінюється на інші валюти.