Цивільний процес

1. Поняття, види, структура та класифікація норм цивільного процесуального права.

2. Цивільне судочинство та стадії цивільного процесу.

3. Поняття принципів цивільного права та їх значення.

4. Поняття та зміст цивільно-процесуальних правовідносин.

5. Характеристика суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин

6. Поняття і види судових рішень.

7. Поняття цивільної юрисдикції.

8. Учасники судового процесу та їх повноваження .

9. Поняття сторін у цивільному процесі, їх процесуальні права та обов'язки.

10. Треті особи в цивільному процесі та їх діяльність.

11. Характеристика інших учасників цивільного процесу.

12. Народні засідателі, їх роль у судовому засіданні.

13. Порядок обчислення та справляння державного мита.

14. Процесуальні співучасть та правонаступництво.

15. Особи, що беруть участь у процесі доказування.

16. Цивільна процесуальна правосуб'єктність

17. Поняття та значення процесуального представництва

18. Поняття, значення та види доказів у цивільному процесі.

19. Класифікація доказів.

20. Види та характеристика експертиз.

21. Порядок фіксування судового засідання.

22. Поняття, значення та зміст наказного провадження.

23. Поняття, значення, види підсудності позовного провадження та порядок передачі справ за підсудністю.

24. Поняття, значення та види позову.

25. Процедура проведення попереднього судового засідання.

26. Загальні положення судового розгляду.

27. Порядок проведення заочного розгляду справи

28. Порядок розгляду справ у окремому провадженні.

29. Порядок ухвалення рішень та постановлення ухвал.

30. Поняття та значення апеляційного провадження.

31. Суть і значення апеляційного оскарження і перевірки рішень і ухвал суду першої інстанції.

32. Право апеляційного оскарження рішень і ухвал суду першої інстанції та процесуальний порядок його реалізації.

33. Повноваження суду апеляційної інстанції.

34. Апеляційне оскарження і перевірка ухвал суду першої інстанції.

35. Порядок касаційного провадження.

36. Суть і значення касаційного оскарження і перевірки рішень та ухвал суду першої і апеляційної інстанції.

37. Право касаційного оскарження рішень і ухвал суду та процесуальний порядок його реалізації.

38. Повноваження суду касаційної інстанції, його рішення і ухвали.

39. Провадження по перегляду судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами.

40. Порядок провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Загальна частина

1.Категорія “цивільне право” в юридичній літературі використовується у декількох значеннях:

• як галузь права, тобто система правових норм, що регулюють самостійну групу цивільних суспільних відносин;

• як галузь законодавства, тобто система нормативно-правових актів, що містять цивільно-правові норми;

• як наука (доктрина), тобто система ідей, знань і поглядів на цивільно-правові явища;

• як навчальна дисципліна, тобто система знань про цивільне право як галузь права, галузь законодавства та науку, що викладається у рамках університетського навчального процесу.

Сам термін “цивільне право” (рос. “гражданское право”) бере початок від давньоримського “цивільного права” (jus civile), що регулювали відносини між римськими громадянами (cives), тобто корінними жителями міста-держави Рим. Тому часто науку цивільного права, а іноді і саме цивільне право як систему норм також називають цивілістикою.

Цивільне право як галузь права – це система правових норм, що регулюють майнові та особисті немайнові відносини на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників

Предмет цивільного права становлять цивільні правовідносини, тобто суспільні відносини врегульовані нормами цивільного права. Згідно зі ст.1 Цивільного кодексу України до предмета цивільного права входять такі групи суспільних відносин:

1) майнові відносини, що виникають стосовно майна. Поняття “майно” поширюється на окрему річ (у тому числі гроші та інші валютні цінності), сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Так, при купівлі-продажу певної речі (наприклад будинку) майнові відносини виникають навколо саме цієї речі, при спадкуванні до складу спадщини включаються як речі, що належали померлому, так і майнові права та обов’язки спадкодавця, зокрема, його борги;

2) особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими. Ці відносини виникають у сфері інтелектуальної власності, зокрема право вважатися автором свого твору та отримувати за нього винагороду є різновидом саме такого особистого немайнового права;

3) особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими. Це відносини, пов’язані із забезпеченням права на життя, ім’я, честь, гідність, ділову репутацію тощо. Особливістю цих відносин є те, що вони не регулюються цивільним правом, оскільки знаходяться взагалі поза межами правового регулювання, а лише охороняються та захищаються ним. Так, саме цивільним правом визначається порядок відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до ст.177 ЦК України об’єктами цивільних правовідносин є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Правове регулювання цивільних правовідносин характеризується використанням переважно диспозитивного методу, основними елементами якого є:

• юридична рівність учасників цивільних правовідносин;

• автономія учасників цивільних правовідносин та їхнє вільне волевиявлення;

• майнова самостійність, у тому числі самостійна майнова відповідальність учасників цивільних правовідносин;

• судовий позовний порядок вирішення спорів як основний спосіб захисту порушеного права.

Систему галузі цивільного права становлять цивільно-правові норми, інститути та підгалузі.

Цивільно-правова норма – це визначене, встановлене або санкціоноване компетентним органом держави правило поведінки у сфері майнових та особистих немайнових відносин.

Цивільно-правовий інститут – це група цивільно-правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини. Найбільш поширеними цивільно-правовими інститутами є інститут правочину (угоди), договору, позовної та набувальної давності, заповіту тощо.

Підгалузь цивільного права – це сукупність декількох однорідних предметно пов’язаних цивільно-правових інститутів. До підгалузей  цивільного права, зокрема, відносять авторське право, зобов’язальне право, спадкове право тощо.

Трапляються випадки, коли підгалузі цивільного права сягають такого рівня розвитку, що перетворюються у самостійні галузі права. Так, трудове право, яке зараз є самостійною галуззю права, до початку ХХст.розглядалося як підгалузь цивільного права. У другій половині ХХст.виокремилися із цивільного права і стали самостійними галузями права сімейне та житлове право.

Систему джерел цивільного права України становлять:

1) Конституція України. Відповідно до ст.4 ЦК України Конституція України становить основу цивільного законодавства України. Саме Конституцією закріплені такі основоположні засади цивільного права, як рівність усіх суб’єктів права власності (ч.3 ст.13) та непорушність права власності (ч.4 ст.41);

2) акти цивільного законодавства. До актів цивільного законодавства належать:

• Цивільний кодекс України – основний акт цивільного законодавства. ЦК України був прийнятий 16.01.2003 та набув чинності 01.01.2004;

• інші закони України. Такі закони, як правило, регулюють вузькоспеціальні відносини і не можуть суперечити ЦК України. Наприклад, особливості майнових відносин у кооперативах встановлюються Законом України “Про кооперацію” від 10.07.2003;

• підзаконні нормативно-правові акти (укази та розпорядження Президента України, Постанови Верховної Ради України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, акти центральних та місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування);

3) чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до ч. 2 ст. 10 ЦК України якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору;

4) звичай. Ст.7 ЦК України встановлює, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

2. Цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майнова відокремленими, юридичне рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини.

Учасники цивільно-правових відносин мають суб'єктивні права та обов'язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб'єктивних прав та виконання суб'єктивних обов'язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права.

Виходячи із сказаного вище, можна окреслити такі особливості цивільно-правових відносин:

а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права;

б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;

в) суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Види:

1. Регулятивні та охоронні відносини. В основу розмежування зазначених видів правовідносин покладено такий критерій, як підстави виникнення.

Регулятивні відносини — це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин. Тобто за допомогою регулятивних відносин відбувається правомірна діяльність громадян та організацій. Саме тому вони виникають із договорів, односторонніх угод.

Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового й економічного або особистого становища. Отже, охоронні відносини виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб'єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим.

2. Абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини. В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов'язаних осіб і ступінь їх конкретизації. Громадяни та організації, що мають суб'єктивні права, в ряді випадків реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тощо) і при цьому безпосередньо не пов'язані з діяльністю інших суб'єктів. Але це зовсім не означає, що діяльність, наприклад, власника з володіння і користування своїм майном не залежить від поведінки оточуючих осіб. Останні не повинні перешкоджати в її здійсненні. Тому подібна діяльність реалізується не відокремлено, а спільно з іншими громадянами та організаціями, тобто у суспільних відносинах, які регулюються нормами цивільного права.

До таких цивільних правовідносин слід віднести: відносини власності, немайнові авторські і винахідницькі відносини, що пов'язані з майновими , особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, з приводу таких духовних благ, як житія, здоров'я, честь, гідність, недоторканність особистого життя .

В абсолютних правовідносинах визначено лише одну сторону, яка має право, тобто уповноважену сторону. Зобов'язана сторона — це кожен, чий обов'язок полягає в утриманні від порушення суб'єктивних прав, тобто невизначене коло осіб — кожен і всі.

Загальнорегулятивні відносини відображають зв'язок кожного з кожним. У них на боці уповноваженої і зобов'язаної сторін — кожен і всі.' Наприклад, цивільно-правові відносини, пов'язані із здійсненням права на здоров'я, на здорове навколишнє середовище, є загальнорегулятивними..

У відносних правовідносинах конкретно визначено обидві сторони — уповноважену і зобов'язану. Відносними правовідносинами є зобов'язальні (статті 151, 224, 256, 332, 413, 425 тощо ЦК України).У  відносних цивільно-правових відносинах сторони наперед відомі.

3.Активні та пасивні цивільні правовідносини. Вони різняться характером поведінки зобов'язаної сторони. Якщо на останню у правовідносинах покладено обов'язок активної поведінки, то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями — правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єктивного права (у разі невиконання обов'язку).

До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. В них боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо .

У пасивних правовідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повинна утримуватися від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони.Уповноважена сторона у пасивних правовідносинах, навпаки, має, так би мовити, повноцінне суб'єктивне право з його трьома повноваженнями: право вимоги, право на захист порушеного суб'єктивного права і право на свої активні дії, активну поведінку.До пасивних правовідносин належать відносини власності, авторські і винахідницькі відносини, особисті немайнові відносини з приводу честі, гідності тощо.

4. Речові та зобов'язальні відносини. Вони різняться об'єктом правовідносин. Об'єктом речових правовідносин є речі, майно. До них належать відносини власності. У зобов'язальних відносинах об'єктом є дії .

5. Майнові та особисті немайнові відносини. У майнових відносинах об'єктом є майно. Це перш за все відносини власності. В особистих немайнових відносинах об'єктом є немайнові блага: честь, гідність, авторство.

 

З метою індивідуалізації окремих цивільно-правових відносин наука цивільного права окреслює їх елементи: суб'єкти і об'єкти, суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок.

Суб'єкти цивільно-правових відносин. У цивільно-правових відносинах мають брати участь принаймні дві особи. Особи, які є учасниками цивільно-правових відносин, називаються суб'єктами. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільних відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації, спільні підприємства за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні підприємства й організації).

Громадянам, юридичним особам як суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність

Об'єкти цивільно-правових відносин. Громадяни та організації укладають угоди і, отже, вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх інтересів. Залежно від змісту останніх можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язано з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі і гідності тощо. З цього можна зробити висновок, що об'єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто об'єктами цивільних правових відносин є:

 а) речі;

б) дії, у тому числі послуги;

в) результати духовної та інтелектуальної творчості;

 г) особисті немайнові блага.

А. Речі — найпоширеніший об'єкт цивільно-правових відносин, оскільки за їхньою допомогою задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Речі є об'єктами речових правовідносин, що виникають з договору застави.

Б. Дії — об'єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів. Так, об'єктом цивільно-правових відносин з договору перевезення є діяльність (система дій) перевізника, зобов'язаного здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги, тобто не пов'язаної зі створенням матеріальних благ (ст. 358 ЦК України).

Послуги можуть мати юридичний характер. Об'єктом цивільно-правових відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридичні дії, оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформляє спадкові права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо.

Об'єктом цивільно-правових відносин, які виникають з деяких договорів підряду, є дії, спрямовані на досягнення певного результату роботи (ремонт взуття, пошиття одягу, хімічна чистка тощо).

В. Результати духовної та інтелектуальної творчості. За чинним цивільним законодавством факти створення літературних, наукових, драматичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо є юридичними фактами що породжують авторські правовідносини. Їх об'єктом будуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право.

Г. Особисті немайнові блага. Одним з видів суспільних відносин, які становлять частину предмета цивільного права, є особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими. Вони регулюються нормами цивільного права, і тому це різновид цивільно-правових відносин. Їх об'єкт — особисті немайнові блага: честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо.

Зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок.

Суб'єктивне цивільне право — це можливості відповідного суб'єкта.

Юридична суть суб'єктивного права полягає в тому, що воно є видом і мірою дозволеної поведінки, для здійснення якої суб'єкт повинен мати можливість вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб.

Суб'єктивне право також пов'язано з суб'єктивним обов'язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов'язаних осіб.

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов'язаний з правом в об'єктивному розумінні. Так, ст. 224 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві.