20. Етичні погляди українських філософів.

Однією з найпомітніших постатей був по­літичний і державний діяч, письменник Володимир Винниченко (1880—1951). Його етичні погляди, хоч і постійно еволюціонували, відзначалися сміливістю, несподіваними злетами думки. В останні роки життя він критикував як капіталізм, так і соціалізм у його більшовицькій формі, пропонував власну програму зближення держав з різними політичними й економіч­ними системами, розмірковував над проблемами буття цивілізації. Все життя Винниченко мріяв про побудову справедливого суспільства, в якому гідність людини ці­нувалася б над усе. Його працю «Морально-естетична позиція» за відвертістю і щирістю порівнюють з авто­біографічною повістю Ж.-П. Сартра «Слова».

Досить радикальну етичну систему, яка багатьма своїми мотивами близька до концепції Ф. Ніцше (правда, ідеї Ніцше стосувалися більше особистості, погляди Дон- цова — нації), обґрунтував політичний діяч, ідеолог ук­раїнського націоналізму Дмитро Донцов (1883—1973). Національну ідеологію він вважав основою свідомості ук­раїнського народу, а ідеалом і метою української нації — політичний державницький сепаратизм, розрив з Росі­єю, державну самостійність, несприйняття соціалізму. Ця мета може бути здобута лише в боротьбі. Звільнити Україну має героїчна натура. Світовідчуванню націона­лізму, за твердженнями Д. Донцова, характерні пану­вання волі, інтуїція, агресія (а не пасивність), віра. На­ціональна ідея для нього є аксіомою, а не теоремою, яку треба довести. Першою засадничою умовою націоналіз­му він вважав зміцнення волі нації до життя, влади, експансії, другою — стремління до боротьби, без якої неможливі ні героїчні вчинки, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної ідеї, спрямованої на те, щоб змінити обличчя світу. Великі ідеї, які рухають ма­сами, крім емоціональності, фанатизму, мають бути на­діленими й «аморальністю». Її він розглядав не як звільнення від етичних критеріїв, а як максимум етич­ної напруженості, підпорядкування особистого загаль-

ному, жорстким моральним приписам. Таку «амораль­ність» Донцов протиставляв буденній моралі провінціа­ла, який по-міщанськи оцінює моральність чи амораль­ність великої ідеї, а до загальнонаціональних справ під­ходить з міркою приватних інтересів.

Щоб реалізувати право на самовизначення нації, необ­хідно не тільки перейнятися великою ідеєю, а й мати геній, щоб її здійснити. Перемогти може лише ідея, наді­лена ознаками «романтичної» доктрини, здатністю про­сувати розвиток людства хоча б на крок уперед. Не може панувати у світі нація, яка не є корисною своїм пануван­ням для людськості. Нація, що дбає про «вічне», мусить визнати необхідність насильства, без якого не розчистити площі для побудови нового. Не народ здійснює великі ідеї, а активна, відважна, спрагнена до влади меншість.

Якщо нація хоче стати міцною, вона має черпати енергію з власної ідеї. Воля, сила слова вимірюються силою боротьби, а не стражданням і сльозами. Боротьба за існування є законом життя; перед кожною нацією постає дилема: або перемогти, або загинути.

Своїх опонентів Д. Донцов критикував за необґрун- товане переоцінювання, абсолютизацію ролі розуму, що спричинює «зменшення вольового імпульсу» як голов­ного чинника людської діяльності.

Виступаючи за відродження і звільнення української нації, Д. Донцов обґрунтував відповідну етичну концеп­цію. Питання моралі він розглядав у контексті сутності націоналізму, національної правлячої еліти, її місця і ролі у відродженні нації і побудові незалежної держави. На його думку, суспільство повинне мати кастовий ха­рактер, що дає змогу запобігти хаосу в ньому. Ідея ієрар- хічності кастового укладу, за його словами, «була незру- шимим правилом нашого національного життя».

Кожна спільнота міцна своїм твердим моральним за­коном за умови, що правляча верства є для неї живим прикладом і символом. Вона повинна бути твердою і невблаганною щодо себе, не піддаватися матеріальним спокусам, ставити над усе честь і обов'язок, безоглядно вірити у свою справу, свою організаційну ідею, служи­ти їй як найвищій меті, не піддаватися голосу фальши­вої «людяності» обивателів. Суспільство тримається єд­ності завдяки пильності провідної касти та її чеснотам, якими Д. Донцов вважав героїзм, непотурання злу, віру у своє високе покликання, відданість справі, чесність,

фанатичне служіння ідеї, відвагу, здатність «стояти і впасти при своїм ідеалі». Як тільки сила морального за­кону слабне, деградує й еліта в гонитві за матеріальни­ми спокусами і насолодами.

Причину втрати Україною державності він вбачав у відсутності будівничої правлячої еліти. Вища каста є прикладом життя і поведінки для нижчої касти, форму­люючи ідеї правдивого і фальшивого, морального і немо­рального, чесного і безчесного, гідного похвали й осуду, своє бачення краси і потворності. При цьому він зазна­чав, що зовсім не мав наміру підкреслити меншовартість верстви підвладної, оскільки «кожний стан і кожна від­повідна психіка добрі на своєму місці». Та як тільки пси­хічні прикмети верстви підвладної стають прикметами верстви правлячої — в суспільстві наступає катастрофа, оскільки «культура орачів» може бути симпатичною і ви­сокоморальною, проте абсурдно було б робити з неї «фор­муючу засаду для культури людини взагалі». Правляча каста має прагнути до загального добра, і саме вона по­винна визначати, що є добром для загалу, не сподіваю­чись на моральні смаки маси, оскільки маса орієнтується на зовнішні ознаки явищ, а не на їх сутність.

Представники «кермуючої верстви» є людьми вели­кої творчої енергії, яка формує людські спільноти. їх енергію він порівнював із полум'ям: «Цим внутрішнім вогнем... можуть горіти не всі і не кожний, тільки люди особливого типу, особливої вдачі». їх «володарському духу» властиві «шляхетний порив формотворця», наяв­ність концепції свого задуму, «тверді руки».

Водночас Д. Донцов стверджував, що творити добро не можна, не рахуючись з інтересами людства, його прогресом, бо «не може утриматися при житті й пану­ванні в світі нація, що не є корисною своїм пануванням для людськості».

Нові можливості постали перед дослідниками мора­лі у 90-ті роки з проголошенням незалежності України. Перші проблиски творчого підходу до аналізу проблем моралі проявились у навчальному посібнику «Етика» (1992), підготовленому колективом авторів (Т. Аболіна, В. Єфіменко, О. Лінчук, І. Лосєв, О. Фортова, Є. Шин­каренко). Помітною подією став навчальний посібник Віктора Малахова «Етика» (1996), найхарактернішою ознакою якого є ідеологічна незаангажованість.