39. Інтертектуальність роману ю.Андруховича «Московіада».

Варто почати з традиції української літератури. У романі Андруховича насамперед звучить традиція поетична. Вона охоплює весь шлях української ліри від Енеїди Котляревського. Любовна історія, що розгортається у романі між Галею і Отто, зводиться до найпопулярнішого міфу про Орфея і Евридики, при цьому Евридика в ключовий момент стає Аріадною. Пласт біблійних асоціацій невблаганно вписує посткомуністичну, але релігійну за своєю внутрішньою природою Україну в Європу. Автор зачіпає в тій чи іншій мірі Пісню пісень, Псалми, Новий Завіт і Апокаліпсис. Його уявлення про імперію як про семиголового дракона примітно саме по собі. Меч його правосуддя, принесений в саме серце імперії, пронизує її вічного дракона. Середньовічний лицар і християнський герой, він вмирає, вбиваючи себе як носія старих цінностей. Субота, до якої відбувається дія роману, в якомусь сенсі пристрасна субота, за смертю Отто слідує воскресіння в новому романі під новим імям.

Як і західні письменники-постмодерністи, у своїх романах він широко використовує інтертекстуальність, так званий текст у тексті. Автор прочитує традиційні образи та сюжети, твори попередників, своєрідно переосмислюючи їх. Герої його романів живуть у світі, просякнутому культурними реаліями. Найперше, що може помітити читач — це явне посилання на Іліаду Гомера. І це стосується не лише співзвучності назв. Основою гомерівського твору є гнів, основою Московіади — злість та ненависть. Різниця лише у тому, що Ахілл гнівається на конкретну людину, а Отто фон. Ф. — на цілу імперію. Крім цієї першої асоціації слід звернути увагу на критиків, які одноголосно заявляють, що роман Ю. Андруховича Московіада подібний на відомий свого часу роман російського автора Венедикта Єрофєєва Москва-Петушки. Московіада — роман-подорож, як натякає нам уже сама його назва. Подорож не тільки від чарки до чарки, а й буквальне переміщення — від станції метро до станції, від зупинки тролейбуса до зупинки.

Москва-Петушки відверто пародіює знаменитий текст російської літератури — Путешествие из Петербурга в Москву Радіщева, зводячи головного героя який так само ототожнений з автором до рівня інтелігентного алкоголіка, нещасного, комічного, але й безумно чарівного у своєму хмільному пафосі.

Подібність між Московіадою та Москва-Петушки настільки велика, що часом доходить навіть до текстуальних тотожностей. Відзначу, що Адрухович залишив чимало відсилок до тексту Єрофєєва, серед яких можна було б вказати не тільки скрупульозні реєстри випитого і тілесні переживання від цього, а й цілі образи і мотиви роману може, цим пояснюється відзначена критикою недостатня вмотивованість декотрих із них — як, наприклад, маленький тихий дідок, що благосно шепоче щось подібне до Святого Письма, ангели-охоронці, шизофренічний путч і гротескні персонажі путчиської президії, включно з Мініним-і-Пожарським, і навіть мрії про Венецію. Важливішою, однак, є подібність структурна: обидва тексти є романами-подорожами, обидва циклічно вкладені у часовий відтинок одного дня, кульмінація обох текстів імітує гарячечні марення, обидва герої настійно прагнуть досягти примарної мети подорожі й обидва в кінцевому підсумку зазнають поразки: Венічка замість Петушків опиняється на Курському вокзалі в Москві, Отто фон Ф. — на площі Київського вокзалу того ж міста. І ще одне дивовижне, коли б було випадковим, співпадіння — завершуючи коло, обидва оповідачі гинуть і лише після того викладають свою -іаду на папері. Тут слід ще згадати одну цікаву особливість Андруховичевих текстів — автопосилання. У Московіаді їх два. Тож бачимо, що роман Ю. Андруховича Московіада написаний у кращих традиціях постмодерністської літератури. Твір являє собою площину для створення асоціацій та посилань.