12. Молодограматизм у мовознавстві.

Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, мета якого — дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими законами. Зародження молодограматизму пов’язане з науковою діяльністю Лескіна, Бругмана, Остгофа, Пауля, Дельбрюка. Основні ідеї викладені у «Передмові» (своєрідний маніфест молодограматиків) Остгофа й Бругмана до першого тому «Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», а також у працях Пауля «Принципи історії мови» та Дельбрюка «Вступ до вивчення мови. З

історії й методології порівняльного мовознавства» і «Основні питання дослідження мови».

Становлення молодограматизму зумовлене внутрішніми чинниками розвитку мовознавства, пошуком шляхів подолання кризи, в якій опинилася компаративістика 60-х років XIX ст. Молодограматики прагнули уточнити основні принципи та завдання науки про мову й удосконалити методику лінгвістичного дослідження. Одним із основних теоретичних положень молодограматиків є трактування мови як продукту психофізичної діяльності. Мовлення, на їхній погляд, має два аспекти: психічний і фізичний. Тому для дослідження ролі психічних механізмів у звукових змінах і утвореннях за аналогією необхідно залучити психологію. Основними складовими їхньої методології вважають лінгвістичний психологізм та історизм.

Молодограматики вважали необхідним вивчення живих мов і діалектів, які, на їхню думку, легше, ніж мертві давні мови, піддаються спостереженню і, відповідно, в них легше простежити закономірності розвитку мови.

Чималий вклад у цей напрям зробив П.Ф. Фортунатов. Він вивчав проблеми звукових змін, у фонетичних процесах намагався виявити загальні закономірності. На противагу молодограматикам, які перебували на індивідуально-психологічних позиціях, наголошував на суспільному характері мови й зв’язку її історії з історією суспільства. Фортунатов по-новому трактував граматичну теорію, особливу увагу приділяючи формі мовних одиниць та в результаті відкриває свою школу.

13. Лінгвістична концепція ф.Сосюра.

Одним з найвидатніших мовознавців світу, з ім'ям якого пов'язується перш за все затвердження в мовознавстві синхронізму і системно-структурного підходу до мови, є Фердинанд де Соссюр (1857-1913). Він навчався у младограмматіков А. Лескіна, Г. Остхоф і К. Бругмана (Лайпцігскій університет). У 1879 він публікує підготовлений в студентські роки і відразу ж став всесвітньо відомим "Мемуар про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах ", висновки якого, що спираються на дедуктивно-системний аналіз рядів чергувань голосних. У роботах з литовської акцентуації він сформулював закон про взаємозв'язок в литовському і слов'янських наголосу й інтонації. Найважливішою подією стало видання під ім'ям Ф. де Соссюра курсу лекцій, текст якого був підготовлений до друку і вийшов у світ під назвою "Курс загальної лінгвістики".

Ця книга викликала широкий резонанс у світовій науці. Розгорнулася гостра полеміка між послідовниками Ф. де Сосюра та противниками його концепції, що послужила кристалізації принципів структурного мовознавства. До ідеям або навіть просто до імені Ф. де Сосюра зверталися представники самих різних шкіл. Ф. де Соссюр став у 20 ст. найбільш критично читабельним лінгвістом. Ф. де Соссюр орієнтується на філософсько-соціологічні системи Огюста Конта і Еміля Дюркгейма. Він виніс на широке обговорення проблеми побудови синхронічний мовознавства, рішення яких вже намічалося в працях У.Д. Уїтні, І.А. Бодуена де Куртене, Н.В. Крушевський, А. Марті.

Він використовує у побудові своєї лінгвістичної теорії методологічний принцип редукционізма, відповідно до якого в досліджуваному об'єкті виділяються тільки суттєві моменти, протиставляючи моментів несуттєвим, другорядним, не заслуговує на увагу. Проводиться ступеневу виділення на дихотомічної основі ознак, що характеризують лінгвістику. Мовознавство в цілому віднесено до ведення психології, а саме до ведення соціальної психології. У соціальній психології виділяється особлива суспільна наука - семіологію, покликана вивчати знакові системи, найбільш важливим з яких є мова.

Всередині семіології вичленяються лінгвістика, що займається мовою як знаковою системою особливого роду, найбільш складній по своїй організації. Далі, проводиться розмежування менш суттєвою для суворого аналізу зовнішньої лінгвістики, яка описує географічні, економічні, історичні та інші зовнішні умови побутування мови, і більш істотною для дослідника внутрішньої лінгвістики, що досліджує будову мовного механізму в відверненні від зовнішніх факторів, тобто в іманентно плані. Вказується на найбільшу близькість листа до мови в колі знакових систем.

Внутрішня лінгвістика розчленовується на лінгвістику мови і лінгвістику мови. Мова кваліфікується як система знаків, для якої істотні перш за все відносини між її елементами, їх оппозітівние, релятивних, негативні властивості, відмінності між цими елементами, а не їх позитивні, Субстанціальні властивості. Елементи мови розуміються як одиниці, що володіють кожна не тільки своїм значенням, а й своєю значимістю, виходячи з її місця в системі відносин. Зізнаються вторинними матеріальні характеристики, в силу чого фонологія (= фонетика) виведені за межі лінгвістики. Оголошується несуттєвим спосіб реалізації мовного знака. Розрізняються два види відносин між мовними елементами - асоціативні та синтагматичні. Цій системі приписується психічний і соціальний статус. Вона локалізується в свідомості мовців. Об'єкт лінгвістики мови кваліфікується як залишок, виділяється при відніманні мови з мовної діяльності. Цьому об'єкту приписується психофізіологічний та індивідуальний статус. Допускається можливість співвіднести з цим об'єктом окремий мовний акт і виникає в його результаті поєднання знаків (синтагма), вважати мова реалізацією мови. В "Курсі загальної лінгвістики" дається виклад тільки характеристик мови у вузькому сенсі, відсутні намітки лінгвістики мови.