12 Психолого-педагогічний експеримент

Психолого-педагогічний експеримент — метод, що забезпечує спостереження за змінами психологічних характеристик дитини в процесі педагогічного впливу на неї.

Експеримент дає змогу реєструвати факти, розкрива­ти закономірності, механізми, динаміку, тенденції пси­хічного розвитку, становлення особистості, виявляти мож­ливості для оптимізації цього процесу. Саме цей метод сприяє поєднанню психологічних досліджень з педагогіч­ним пошуком. Психолого-педагогічний експеримент передбачає такі етапи:

^ 1. Констатуючий експеримент першого порядку. Спря­мований на з'ясування характеристик та властивостей до­сліджуваного явища. ^

2. Формуючий експеримент. Здійснюється за допомо­гою експериментальної моделі розвиваючих і формуючих впливів на предмет дослідження

3. ^ Констатуючий експеримент другого порядку. На цьому етапі організують «контрольне» дослідження, за­лучивши основну та контрольну групи учасників За місцем проведення розрізняють лабораторний і природний педагогічний експеримент. ^ Лабораторний експеримент відбувається в штучних умовах, коли екс­периментатор моделює всі необхідні для його проведен­ня умови. Він дає змогу точно враховувати досліджува­ні зовнішні впливи (силу, тривалість, послідовність по­дразників або їх комбінацій) та реакції-відповіді (дії, висловлювання) людини на ці подразники. Експеримент завжди доповнюють певними методичними засобами, що дає змогу розширити його можливості й підвищити ефект від дослідження загалом. Природний експеримент запропонований російським психологом О. Ф. Лазурсь-ким (1874—1917). Дослідження відбувається у спеціаль­них умовах, відповідно до його мети, а досліджувані процеси протікають природно та послідовно, без втру­чання експериментатора. Він поєднує у собі позитивні риси спостереження і лабораторного експерименту, однак, порівняно з лабораторним, є менш точним і то­му доповнюється ним.

Педагогічний експеримент дає змогу відокремити до­сліджуване явище від інших, цілеспрямовано змінювати умови педагогічного впливу на вихованців, повторювати окремі педагогічні явища приблизно в таких же умовах. Дані експерименту обробляють, перевіряють за результат тами спостережень та інших методів дослідження.

13. Тестування – спеціалізований метод психологічного дослідження, застосовуючи який можна отримати точну кількісну або якісну характеристику розвитку певних психічних явищ за допомогою порівняння їх показників з еталонними.

Тести – стандартизовані способи вимірювання конкретного психічного явища. Вони набули широкого застосування у психологічній діагностиці – теорії і практиці визначення рівня розвитку певних аспектів людської психік Створення тестів – трудомісткий і тривалий процес, що потребує неабияких зусиль, а використання їх передбачає наявність ґрунтовної професійної підготовки.

Тестові завдання подають у вигляді запитань, суджень, графічних зображень, малюнків, які мають спонукати експериментальну діяльність досліджуваних. Первинні результати (відповіді, час і помилки тощо) порівнюють з тестовими нормами – кількісними показниками виконання певного тесту, що складаються з урахуванням статі та віку досліджуваних. Норми визначаються в процесі стандартизації – попереднього випробування тесту на великих групах людей. За допомогою вимірювальних шкал – спеціальних числових систем – “сирі” оцінки переводяться в стандартні, що дає змогу зіставляти їх між собою. Надійність тесту визначається постійністю оцінок, які отримує досліджуваний при повторному тестуванні тим самим тестом або його аналогічною (еквівалентною) формою. Надійний тест дає високий показник збігу оцінок, що дає підставу розглядати його як достовірний інструмент психологічного дослідження. Валідність – ступінь відповідності тесту явищу, для вимірювання якого він призначений. Надійність і валідність тесту обґрунтовують за допомогою математичної статистики.

Проте тестування має й слабкі місця. Найважливішим з них є залежність його результатів від освіти досліджуваного, його можливостей оволодівати надбаннями культури. Потрібно також пам’ятати, що некоректно інтерпретовані тести можуть набути для особистості прогностичного значення.

14.

15. Виникнення та розвиток психіки

Виникнення та розвиток психіки — одне з найскладніших питань. Наукове пояснення цього питання розвинулося на основі досягнень біологічної та історичної наукОсновна ознака психіки людини полягає в тому, що крім спадкоємних і особисто придбаних форм поводження людина володіє новим, найважливішим засобом орієнтування в навколишній дійсності - знаннями, які являють собою концентрований досвід людства, переданий за допомогою мови. Психіка людини формується й постійно збагачується в умовах соціального оточення, у процесі засвоєння соціального, суспільного досвіду. Якщо тварина, вирощена в штучних, ізольованих умовах, зберігає всі свої видові якості, то людина без соціального оточення не здобуває ніяких людських якостей.

З переходом від тваринного існування до людського суспільства виникло два нових фактори формування психіки людини: це суспільна праця з використанням знарядь праці і язикове спілкування. З виникненням прямоходіння в людини звільнилися руки, розширився кругозір, виникли умови для інтенсивного розвитку його орієнтовної діяльності. Це, безумовно, привело до виникненню знарядь праці, трудового процесу. Людина починає жити у світі постійних знарядь праці, через які з покоління в покоління передаються трудові операції.

Психічне відбиття миру людиною пов'язане з його суспільною природою, вона опосередковується суспільно виробленими знаннями. Вищою формою психіки є свідомість людини, що виникло, як ми вже відзначили, у процесі суспільно-трудової практики. Свідомість нерозривно пов'язане з язиком і мовою. Завдяки свідомості людина довільно регулює своє поводження.

Змістом психіки є ідеальні образи об'єктивно існуючих явищ. Але ці образи виникають у різних людей своєрідно. Як правило, вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану й т.д. Інакше кажучи, психіка - це суб'єктивне відбиття об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини із зовнішнім середовищем

16. Свідомість, як вища форма відображення дійсності

Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування).

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Функції свідомості: 1) пізнавальна – дає можливість здобути знання про навколишню об”єктивну і суб”єктивну дійсність. Вона є визначальною для всіх інших. 2) акумулятивна – сприяє збереженню знань попередніх поколінь, використанню їх для безпосередньої практичної дійсності та прогнозування майбутнього. 3) функція цілеспрямованості – формує мету і цілі в процесі відображення. 4) творча – дає можливість знайти оптимальний та адекватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть найшвидшому досяганню мети, цілей і конкретних завдань. 5) комунікативна – визначає взаємодію між людьми, істинне спілкування між ними. 6) регулятивна – дає змогу свідомо використати знання для практичної діяльності згідно з запланованою метою з можливістю корекції на рівні особи або суспільства загалом.

17. . Л. С. Виготський (1896—1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. Заслуга Виготського втому, що він першим запровадив історичний принцип у психології.

У своїй теорії вчений здійснює перехід до трактування соціаль-ного середовища не як фактора, а як джерела розвитку особистості.У розвитку дитини, стверджує Виготський, переплітаються дві лінії.

Перша - шлях природного дозрівання, друга - оволодіння культур-ними способами поведінки і мислення. Допоміжними засобами орга-нізації поведінки і мислення, які людство створило в процесі свогоісторичного розвитку, є системи знаків-символів (наприклад, мова,письмо, система числення тощо).

З позиції культурно-історичної концепції психічний розвиток осо-бистості невіддільний від розвитку особистості й проходить декількастадій. Початкова пов'язана з тим, що дорослий управляє поведінкоюдитини, спрямовуючи реалізацію його «натуральних», мимовільнихфункцій. На другій стадії дитина сама стає суб'єктом і спрямовує по-ведінку інших (приймаючи їх об'єктом). На наступній стадії дитинапочинає застосовувати до самої себе (як до об'єкта) ті способи управ-ління поведінкою, які інші застосовували до неї, а вона до них. Вигот-ський вважає, що кожна психічна функція з'являється на сцені двічі- спершу як колективна, соціальна діяльність, а потім як внутрішнійспосіб мислення дитини

Психологічний вік за Виготським не зводиться до суми окремихпсихічних процесів, це не календарна дата, а відносно завершенийцикл розвитку особистості, що має свою структуру і динаміку. Длявстановлення етапів псиічного розвитку Виготський запропону-вав три критерії: соціальна ситуація розвитку, особистісне новоут-ворення, провідна діяльність. Соціальна ситуація розвитку - цеособливі поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов.

Включає вимоги дорослих, їх очікування щодо дитини; забезпеченняматеріальних умов, особливості взаємин оточуючих. Провідна діяль-ність - діяльність, що обумовлює головні зміни психічних особли-востей дитини в даний період її розвитку. У межах провідної діяль-ності виникають нові види діяльностей, та інші новоутворення Віковікризи характеризуються єдністю негативної (деструктивної) і пози-тивної (конструктивної) сторін. Вони знаменують собою перехід доякісно нових рівнів на шляху подальшого розвитку дитини. Неблаго-получчя дитини під час кризи не закономірність, а швидше показникнегнучкої педагогічної системи, яка не встигає за швидкою зміноюособистості дитини.

18. Психологія особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується

індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем. Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (філософське визначення) є поняття “людина”.

Людина – біосоціальна істота, яка володіє членороздільною мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.), здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості. Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в повноті її фізичних та духовних якостей.

19.

20. Особистістю людина не народжується, а стає. З даною точкою зору сьогодні погоджується більшість психологів. Теорії особистості - це ретельно вивірені гіпотези про те, що являють собою люди, як вони поводяться і чому вчиняють саме так, а не інакше

1) Психодинамічні підходи (психоаналіз З. Фрейда, індивідуальна теорія особистості А. Адлера, аналітична теорія особистості К. Юнга) Фрейд був переконаний в тому, що основний фундамент особистості індивідуума закладається в дуже ранньому віці, до п'яти років, на його думку людина народжується з певною кількістю статевої енергії (лібідо), яка потім проходить в своєму розвитку через декілька психосоціальних стадій, які коріняться в інстинктивних процесах організму. К. Юнг розглядав розвиток особистості як динамічний процес, як еволюцію протягом всього життя (на відміну від З. Фрейда). З точки зору К. Юнга, людина постійно набуває нових умінь, досягає нових цілей і проявляє себе все більш повно. Життєва мета - повний прояв Себе (самоздійснення). Уявлення про те, людина - це єдиний організм, є визначальним в адлерівській психології. Назва самої теорії "індивідуальна психологія" (від лат. "individuum" - "неподільний") означає сутність, яку не можна поділити. Індивідуум - це єдине ціле в кожному прояві особистості, яке рухається в напрямі росту і розвитку. Людина прагне до вдосконалення, намагаючись досягти визначених цілей.

2) Его-психологія (Его-теорія особистості Е. Еріксона, гуманістична теорія особистості Е. Фромма, соціокуль-турна теорія особистості К. Хорні)

Центральним для створеної Е. Еріксоном теорії розвитку є положення про те, що людина протягом життя проходить через декілька універсальних для всього людства стадій Суспільство схвалює розвиток соціальних можливостей людини. З точки зору Еріксона, поведінка людини першочергово детермінована. Біологічне дозрівання у взаємодії зі сферою соціальних стосунків індивідуума дає складну систему поведінкових проявів. Всі люди самі несуть відповідальність за свої успіхи та невдачі.

3) Теорія особистісних рис (Ф. Олпорт, Дж. Кеттел, Г. Айзенк)

Автори теорії особистісних рис розглядають особистість як комплекс якостей, що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі риси особистості, які змушують одних людей поводитися більш-менш однаково в різних ситуаціях.

4) Навчально-біхевіористичний напрям ( Б. Скіннер та ін.)

Даний підхід базується на ідеї впливу на людину її соціального оточення. Всі форми соціальної поведінки, на думку теоретиків цього напряму, є результатом спостережень за соціальними моделями (батьками, вчителями, друзями, героями кіно тощо). 5) Когнітивний підхід (А. Елліс, Д. Роттер та ін.) І

Когнітивний (від лат. cognitio -знання, пізнання)

Вказана теорія є спробою пояснити природу контролю людини над своїм існуванням аби надати йому певного сенсу. 6) Гуманістичний підхід (Ф. Перлс, К. Роджерс, А. Мас-лоу та ін.)

Найважливіша концепція гуманістичної психології - концепція становлення. Людина ніколи не буває статичною, вона завжди перебуває в процесі становлення

21. Як відомо, потреби людини є вихідним спонуканням до діяльності. Об'єкти, що спонукають до діяльності, виступають у формі свідомих образів або уявлень, думки або поняття, ідеї чи морального ідеалу.

Мотив —це те, що, відображаючись у свідомості людини, спонукає її до діяльності, спрямовуючи її на задоволення певної потреби. На думку Р.Г. Асеева, мотивація є специфічним видом психічної регуляції поведінки та діяльності.

Отже, підґрунтям будь-якої діяльності є мотив, який спонукає людину до цієї діяльності. У процесі діяльності мотив може змінюватися і, навпаки, при збереженні мотиву може змінюватися виконувана діяльність. Таким чином, мотив є не просто однією із складових діяльності, а виступає компонентом складної системи — мотиваційної сфери особистості. Під мотиваційною сферою особистості розуміється вся сукупність мотивів, які формуються і розвиваються протягом її життя. Ця сфера динамічна і розвивається залежно від обставин. Численні мотиви індивіда є відображенням потреб, властивих різним спільнотам, до яких він належить. Цим визначається складна картина динамічної сторони мотивів, їх узгодженість або суперечність, диференціація або інтеграція тощо.

Потреби — це переживання необхідності в певних умовах, без яких людина не буде нормально розвиватися, жити (їжа, вода, світло, затишок тощо). Потреби пов’язані з наявністю внутрішнього відчуття незадоволення, «неспокою», з об’єктивним дефіцитом того, що необхідно людині для його усунення.

Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.

Ціннісні орієнтації — соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.

Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку.

Соціальні настанови — соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об´єкта дії.

Людину як суб´єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій.

Мотиви — усвідомлена потреба особистості-суб´єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

Мотиви класифікують, виокремлюючи серед них основні — матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та ін. У свою чергу, кожен з них має свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах вирізняють моральні, естетичні, релігійні, атеїстичні, філософські та ін. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо. Розглянуті мотиваційні утворення - диспозиції (мотиви), потреби і цілі - основні складові мотиваційної сфери людини

22. Провідною характеристикою особистості більшість дослідників вважають її спрямованість, хоча тлумачать її сутність по-різному. Так, для С.Л.Рубінштейна спрямованість — це „динамічна тенденція", для О.М.Леонтьєва — „системотвірний мотив", для В.М.М'ясищева — „домінуюче відношення", для Б.Г. Ананьева - „основна життєва спрямованість", для А.С.Прангішвілі — „динамічна організація сутнісних сил людини". Дослідження спрямованості особистості здійснюється шляхом вивчення всієї системи психічних властивостей і станів особистості: потреб, інтересів, схильностей, мотиваційної сфери, ідеалів, ціннісних орієнтацій, переконань тощо. Таким чином, спрямованість є системотвірною властивістю особистості, яка визначає її психічний склад.

Спрямованість особистості — це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.

Спрямованість особистості є соціально зумовленою і формується шляхом виховання. Вона включає ієрархічно пов'язані між собою форми:

— потяг - найпростіша біологічна форма спрямованості;

— бажання — усвідомлена потреба і потяг до чогось певного;

— прагнення — це бажання при включенні вольового компонента;

— інтерес — пізнавальна форма спрямованості на певний предмет;

— схильність — це інтерес при включенні вольового компонента;

— ідеал — предметна мета, конкретизована в образі чи уявленні;

— світогляд — це система філософських, етичних, естетичних, природничо-наукових та інших поглядів на навколишній світ;

— переконання — вища форма спрямованості, яка розуміється як система мотивів особистості, які спонукають її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду У спрямованості особистості провідна роль належить усвідомлюваним мотивам.

23. . З тезою про те, що особистістю людина не народжується, а стає, погоджується зараз більшість психологів. Але їх точки зору на те, за якими законами розвивається особистість, значно розходяться. Проблемами розвитку та формування особистості займалися Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, О.В.Запорожець, С.Л.Рубінштейн, Д.Б.Ельконін, О.РЛурія та інші. Слід відзначити, що саме Д.Б.Ельконін, Л.І.Божович та О.В.Запорожець зробили найбільший внесок до розробки психологічної теорії дитячого розвитку.

від народження до ранньої юності (до закінчення школи) провідні діяльності предметного плану послідовно та періодично змінюють одна одну, з одного боку, та форми спілкування — з іншого, що забезпечує почерговий розвиток пізнавальних процесів і самої особистості.

Весь процес дитячого розвитку від народження дитини до закінчення школи Д.Б.Ельконін розділив на три вікових етапи: раннє дитинство (дошкільне), молодший шкільний вік (від 1 до 4-5 класів), середній та старший шкільний вік (5-8 та 10-11 класи

Систему поглядів Д. Б. Ельконіна на формування особистості розвинув та продовжив Д.І. Фельдштейн. У центрі його уваги знаходиться соціальний розвиток особистості, який розуміється як взаємозв'язаний процес соціалізації та індивідуалізації, тобто залучення дитини до єдиних для всіх соціальних норм та разом з тим її поступове перетворення на неповторну особистість. Е.Еріксон, виходячи зі своєї концепції, виокремив вісім стадій розвитку особистості:

1. Раннє дитинство (від народження до 1 року)..

2. Пізній період немовляти (від 1 року до 3 років).

3. Раннє дитинство (від 3 до 5 років).

4. Середнє дитинство (від 5 до 11 років).

5. Статеве дозрівання, підлітковий вік та юність (від 11 до 20 років).

6. Рання дорослість (від 20 до 40-45 років).

7. Середня дорослість (від 40-45 до 60 років).

8. Пізня дорослість (понад 60 років).

Слід вказати, що в кожній з виділених стадій розвитку особистості вказуються лише окремі моменти, які пояснюють його перебіг, і лише деякі, характерні для даного віку, особистісні новоутворення.

У вітчизняній психології прийнято вважати, що розвиток особистості відбувається в процесі її соціалізації та виховання. Під соціалізацією здебільшого розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками шляхом засвоєння системи знань, норм та цінностей набуває якостей, необхідних для її життєдіяльності в суспільстві. У такому розумінні соціалізація — це процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості. Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням і спільною діяльністю. Разом з тим соціалізація не є механічним відображенням безпосередньо відчутого або одержаного в результаті спостереження соціального досвіду. Різні особистості можуть виносити з об'єктивно однакових ситуацій різний соціальний досвід, що є підґрунтям іншого процесу — індивідуалізації. Соціалізація та індивідуалізація — це не два протилежні процеси. У процесі соціалізації людина набуває власної індивідуальності, соціальний досвід не тільки засвоюється, а й активно опрацьовується, стаючи джерелом індивідуалізації особистості.

24. Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на саму людину, її власну діяльність, внутрішній світ. Так, в процесі пізнання дійсності та взаємодії з нею людина виступає не лише як суб'єкт відображення (той, хто пізнає), а і як об'єкт відображення (того, кого пізнають). В даному випадку спрацьовує такий компонент свідомості людини як самосвідомість, що засвідчує найвищий рівень розвитку психіки людини серед живих організмів.

Самосвідомість - це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки

Самосвідомість не є вродженою характеристикою людини, а формується_поступово.

Пізнання людиною самої себе є дуже складним процесом, який триває протягом життя. Спочатку людина пізнає свої зовнішні особливості, порівнює їх з особливостями інших людей, в результаті чого у неї формується уявлення про свій зовнішній вигляд. Потім на основі самоспостереження і рефлексії у неї виникає система знань про свої внутрішні психічні властивості. На основі сформованих уявлень і знань про свою особистість виникає складне психічне утворення, яке отримало назву "Я-концепції".

Функції самосвідомості: 1) пізнавальна - накопичення інформації про власні якості властивості, прояви

2) оцінкова - формування ставлення до власних якостей властивостей, проявів

3) регулятивна - побудова власної поведінки на основі знань та ставлень щодо себе

4) захисна - послаблення або й усунення травмуючих нега­тивних емоційних переживань у психіці людини. Структура самосвідомості людини відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма сторонами її психічної діяльності: пізнавальної - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; емоційної - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення і т. п.; вольової - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість та інше.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І. П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

25. Усі живі істоти здатні виявляти активність, тобто здатні самостійно реагувати, перетворюючи або підтримуючи життєво важливі зв'язки з навколишнім світом. Активність є всезагальною характеристикою живого, має своєрідний вияв і одержала назву „діяльність". Діяльність людини — досить складне явище, яке є об'єктом вивчення багатьох наук . Відомий учений О.М.Леонтьєв вважає, що головною конституюючою характеристикою діяльності є її предметність

Будь-яка індивідуальна діяльність нерозривно пов'язана з діяльністю суспільства, будь-який індивід — з іншими людьми.

О.М. Леонтьєв вважає, що діяльність — це реальний зв'язок суб'єкта з об'єктом, до якого обов'язково включена психіка. Діяльність людини має такі головні характеристики: мотив, мета, предмет, структура і засоби.

Психологічну теорію діяльності розробляли вітчизняні та зарубіжні психологи. Російський психолог Л.С. Виготський підготував ґрунт для формування психологічної теорії діяльності. Створення Л.С. Виготським культурно-історичної теорії вищих психічних функцій, а також його великий внесок у розроблення історичного підходу до розвитку людської психіки, у вивчення проблем свідомості, мислення і мови дали можливість іншим ученим підійти до витоків діяльності. Загалом Л.С. Виготський висунув ідею про вирішальну роль діяльності в психічному розвитку дитини.

На основі зазначеної ідеї О.М. Леонтьєвим була створена теорія діяльності, в якій вчений виходив з положення марксизму про те, що діяльність утілюється у своєму продукті. Відбувається начебто "опредметнювання" тих уявлень, які її спонукають і регулюють. Таким чином, у продукті діяльності ці уявлення набирають нової форми. На підставі цього положення О.М. Леонтьєв доходить висновку, що, взаємодіючи з предметами реального світу, які створені людською культурою протягом її історії, індивід засвоює (привласнює) "опредметнену" психологічну реальність. Це й становить процес його психічного розвитку. Виходячи з цих загальних положень, учений розкриває багато важливих психологічних понять. Так, поняття потреб, мотивів особистості дістають у нього оригінальне інтерпретування. Мотиви вчений трактує не як внутрішні спонукання, що йдуть від особистості, а як реальні предмети, в яких втілюються (опредметнюються) потреби. Категорія діяльності, за О.М. Леонтьєвим, охоплює "полюс об'єкта" і "полюс суб'єкта", що веде до розуміння самої особистості як моменту діяльності та її продукту. Таким чином, психіка перетворюється в реальність людської діяльності, чим заперечується можливість розглядати її як реальність, притаманну самому суб'єктові.

26. Виникнення та розвиток різних видів діяльності в людини є складним і тривалим процесом. Найчастіше виокремлюють три види діяльності, які генетично змінюють одна одну: гру, учіння і працю. Вони розрізняються за кінцевим результатом (продуктом діяльності), за організацією, за особливостями мотивації. Гра. У перші роки життя в дитини складаються передумови для оволодіння найпростішими формами діяльності. Першою з них є гра.

Гра — це насамперед осмислена діяльність, іншими словами - сукупність осмислених дій, об'єднаних єдністю мотиву. Так, С.Л. Рубінштейн вважає, що гра-це породження діяльності, за допомогою якої людина перетворює дійсність і змінює світ. Гра — це спосіб реалізації потреб та запитів дитини в межах її можливостей.

Виходячи з особливостей гри, одні предмети в ігровій діяльності можуть замінюватися іншими.

Виконуючи ту чи іншу роль, дитина розширює, збагачує, поглиблює свої знання про світ, а також свою власну особистість. Тому гра має велике значення для розвитку в дитини уяви, мислення, волі, особистості загалом.

Учіння. У психологічній літературі зустрічаються два терміни, якими позначається вид діяльності, пов'язаний із засвоєнням знань та досвіду попередніх поколінь. Традиційним для педагогічної психології було вживання терміну "навчання" та відповідно "навчальна діяльність".Але .з метою підготовки людини до трудової діяльності необхідно було виокремити особливий її вид — учіння, сутність якого полягала б у засвоєнні узагальнених результатів попередньої праці інших людей. Людство виокремило для цього особливий період у житті підростаючого покоління і створило спеціальні форми існування, за яких учіння стає окремим видом діяльності. Учіння складається з таких елементів: засвоєння інформації про властивості навколишніх предметів та явищ (знання); прийомів та операцій, з яких складаються основні види діяльності (навички); оволодіння способами використання вказаної інформації для правильного вибору прийомів та операцій відповідно до цілей і умов діяльності (уміння).

29

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три функції:

• інформаційно-комунікативну;

• регулятивно-комунікативну;

• афективно-комунікативну

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передавання та приймання інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень — передавання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін. Третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших.

Регуляційно-комунікативна функція полягає в коригуванні поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, реагує на їхні дії

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, у тому числі й соціального

Зокрема, залежно від мети спілкування, Л.А. Карпенко визначає такі функції спілкування та їх мету:

♦ контактна — встановлення контакту як стану готовності до передачі та прийняття інформації і підтримання взаємозв'язку у формі постійної взаємоорієнтованості;

♦ інформаційна — обмін інформацією, думками, рішеннями;

♦ спонукальна — стимулювання партнера по спілкуванню;

♦ координаційна — взаємна орієнтація і погодження дій при організації взаємодіяльності;

♦ розуміння — не лише адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлення, але й розуміння партнерами один одного (намірів, емоційних станів тощо);

♦ амотивна — збудження у партнера необхідних емоційних станів ("обмін емоціями") чи зміна своїх під впливом партнера;

♦ встановлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових зв'язків соціуму, в якому необхідно діяти індивіду;

♦ вплив — зміна стану, поведінки, особистісно-образних формувань (намірів, установок, рішень, потреб, дії тощо).

А. А. Урбанович визначає такі основні функції управлінського спілкування.

■ видача розпорядчої інформації (розпорядження, накази, рекомендації, поради тощо);

■ отримання зворотної (контрольної) інформації про хід і результати реалізації розпорядчої інформації;

■ видача оціночної інформації про результати реалізації завдання.

Перша функція в управлінському спілкуванні присутня завжди, вона є провідною. Друга і третя можуть бути відсутні в тому чи іншому конкретному акті управлінського спілкування.

30. Спілкування - це складний багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, породжуваний потребою спільної діяльності й обміну інформацією, що включає в себе вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття й розуміння іншої людини.

Враховуючи, що спілкування є досить складним феноменом, для більш ґрунтовного розуміння слід розглянути його структуру. До структури спілкування можна підійти по-різному, але найбільш поширеною є структура трьох взаємозалежних сторін: комунікативної, інтерактивної й перцептивної.

^ Комунікативна сторона спілкування, або комунікація у вузькому змісті слова, полягає в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються.

‘ Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, але й діями.

^ Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття й пізнання один одного партнерами по спілкуванню й установлення на цій основі взаєморозуміння.

Комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, яка направляє інформацію (комунікатор), і людина, яка приймає її (реципієнт), мають єдину або подібну систему кодифікації й декодифікації. Це особливо важливо, тому що комунікатор і реципієнт у комунікативному процесі постійно міняються місцями.

Передача будь-якої інформації можлива лише за допомогою знакових систем. У соціальній психології виокремлюють два види комунікації: вербальну і невербальну.

^ Вербальна комунікація використовує у якості знакової системи людське мовлення, тобто систему фонетичних знаків. За допомогою мовлення здійснюються кодування й декодування інформації: комунікатор у процесі говоріння кодує, а реципієнт у процесі слухання декодує цю інформацію.

Інтерактивна сторона спілкування це умовний термін для позначення характеристики тих компонентів спілкування, які пов’язані із взаємодією людей, з безпосередньою організацією спільних дій.

Перцептивна сторона спілкування, як вже зазначалося, полягає у сприйняття й пізнанні один одного партнерами по спілкуванню й установлення на цій основі взаєморозуміння. Враження, які виникають при цьому, грають важливу регулятивну роль у процесі спілкування. По-перше, тому, що, пізнаючи іншого, формується й сам індивід, який пізнає. По-друге, тому, що від міри точності „читання” іншої людини залежить успіх організації з нею погоджених дій.

31. Внесок спілкування і спільної діяльності з ровесником у розвиток дошкільника найбільш помітний у п'ятьох сферах особистості: етичній, пізнавальній, самосвідомості, творчих здібностей, здатності до співпраці. Розглянемо вплив спілкування і спільної діяльності з ровесником на кожну з цих сфер. 1) В етичному розвитку відбувається формування моральних уявлень, гуманного ставлення до інших, позитивної емоційної спрямованості на оточуючих, навичок співпраці й взаємодії з партнером, взаєморозуміння, співпереживання (В. К. Котирло, Ю. О. Приходько).

2) Розвиток пізнавальної діяльності полягає:

а) у засвоєнні здатності до виділення різноманітних поглядів на певне явище чи об'єкт та узгодження цих поглядів між собою;

б) оволодінні логічними операціями заперечення, доведення, аргументації, переконування.

3) У розвитку самосвідомості спілкування і спільна діяльність з ровесником становить неодмінну умову виникнення чимдалі адекватніших оцінок одноліток, а згодом і самооцінки, її когнітивного, емоційного та вольового компонентів.

4) Розвиток творчості, самостійності, ініціативності відбувається за рахунок того, що діти самостійно налагоджують контакти між собою, визначають їх мету, організовують сюжетно-рольову гру, визначають сюжет та розподіляють ролі, підбирають замінники. Висувають власні ініціативи і приймають ініціативи інших. За відсутності заборон з боку дорослого діти мають можливість діяти на свій розсуд.

5) Навички спілкування і спільноїдіяльності полягають у розвитку навичок соціальної перцепції, узгодження дітьми своїх думок і дій, розробки спільного плану, насамперед, у грі; здатності висловлювати співчуття, надавати взаємопідтримку, робити взаємооцінки; розподіляти іграшки.

ВИСНОВКИ про особливості спілкування дошкільника з ровесником:

— спілкування з дорослим виступає вирішальним, але недостатнім фактором повноцінного, гармонійного розвитку особистості дошкільника;

— спілкування з однолітками є необхідною умовою формування готовності до навчання у школі;

— взаємовідносини дитини з ровесниками значно відрізняються за своїми функціями, змістом, енергетикою від спілкування дитини з дорослими;

— внесок спілкування і спільної діяльності з ровесником у розвиток дошкільника найбільш помітний в етичній, пізнавальній сферах особистості, у розвитку самосвідомості, творчих здібностей, здатності до співпраці.

32. Поняття про групу. Види груп

Увагу психології до законів формування соціальних груп викликало життя. Як завжди буває, в разі існування соціального замовлення з боку суспільства цю проблему почали швидко досліджувати. Що саме викликало інтерес суспільства? Як майже завжди це буває - війна... Перші спроби з'ясувати, від чого залежить згуртованість колективу, були здійснені ще на початку Першої світової війни. Та потім з'ясувалось, що однакові за рівнем військової підготовки льотчики, штурмани, повітряні стрільці дуже по-різному поводили себе під час вильотів, а саме: одні завжди виконували завдання, другі - в половині випадків, інші - ніколи. Мова не йде про боягузтво. Виявилось, що в першому випадку утворювався єдиний колектив, в другому, в складі екіпажу діяли декілька угрупувань, в третьому - кожний був сам за себе. Саме необхідність комплектування екіпажів бойових літаків із психологічно сумісних людей ініціювало розвиток досліджень в галузі психології малих груп.

Група - це сукупність людей, які виділяються із соціуму завдяки наявності певних ознак (спільна професія, уподобання, погляди).

Загальноприйнятою є класифікація груп за статусом:

• формальні;

• неформальні.

Формальна - група, що має склад, зафіксований у офіційних документах (бригада, екіпаж, відділ). Неформальною є група людей, що об'єднуються за уподобаннями, нормами поведінки, інтересами. Типовий приклад: музичні та спортивні фани, дворові підліткові компанії.

За характером взаємодії розрізняють групи:

• контактні;

• умовні.

В контактних (реальних) групах взаємодія відбувається безпосередньо між членами групи. В умовних групах взаємодія між членами групи відбувається опосередковано (через газети, листи, виступи на радіо та телебаченні).

33. Під малою групою розуміється сукупність індивідів, які опинилися в одному місці, просторі і в одному часі. Дифузні групи - групи які не пов'язані однією метою. Малі групи - сукупність індивідів яка взаємодіє між собою для досягнення спільних цілей і усвідомлюють свою належність до цієї спільноти.

Мала група характеризується наявністю спільної діяльності.

Мала група характеризується поділом і диференціацією ролей.

Наявність емоційних відносин. - Характеризується виробленням та функціонуванням певних групових культур.

Розміри: min - 2-3 чол. Max - 20-30 чол. Оптім. - 7 + -2

У залежність від характеру малої групи поділяються на умовні і реальні.

Реальні поділяються на лабораторні та природні. Природа: неорганізовані і організовані.

З точки зору спільної діяльності і характеру відносин у цій групу їх називають асоціаціями, корпораціями та колективами.

Сформовані малі групи виконують ряд функцій:

Фун-я соціалізації - включення людей в систему суспільних зв'язків.

Інструментальна функція підключення спільної діяльності.

Експресивна функція - задоволення потреби людини в довірі, повазі.

Підтримуюча функція виявляється в тому, що люди прагнуть до об'єднання у важких ситуаціях.

Структури:

Комунікативна стр-ра;

Стор-ра соціальної влади;

соціометрична - система взаємного розположення членів групи за ступенем прояву ними симпатії і антипатії групи.

35. Організація внутрігрупового життя, забезпечення різноманітних аспектів життєдіяльності групи та управління нею безпосередньо пов'язані з вирішенням проблеми лідерства і керівництва. Йдеться про персоніфіковані форми соціального контролю та інтеграції механізмів і способів соціально-психологічного впливу задля досягнення максимального ефекту групової діяльності у спілкуванні та управлінні спільнотою. Керівництво — здійснюваний індивідом чи колективним суб'єктом соціально-психологічний вплив на інших людей з метою структурування дій та відносин у групі (організації).

Керівництво є суто управлінським феноменом, офіційно регламентованим соціально організованим процесом. Реалізують функції керівництва спеціалізовані структури (у великих організаціях), а також безпосередньо керівник

Керівник—індивід, на якого офіційно покладені функції управління І організації діяльності в групі (установі, фірмі та ін.). З феноменом керівництва пов'язаний феномен лідерства у групі (організації). Вони іноді бувають тотожними, а часом породжують у своїй взаємодії протистояння і конфлікти.

Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) — один з процесів організації й управління малою соціальною групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом. Лідерство спрямоване на пробудження в членів групи мрії, до якої вони прямуватимуть, наснаження їх необхідною для цього енергією. Ефективність його залежить від наявності у соціальній групі визнаного всіма, авторитетного лідера.

Лідер — наділений найбільшим ціннісним потенціалом індивід, який має провідний вплив у групі.

Феномен лідерства є динамічним процесом малої групи, який може бути доволі суперечливим: домагання лідера і готовність до його провідної ролі можуть і не збігатися. Лідер не висувається групою на відповідну посаду, а спонтанно займає керівну позицію за явної чи прихованої її згоди. настирними є міркування, що ролі керівника і лідера у групі мають належати різним особам. Щодо цього використовують такі аргументи:

— діяльність лідера і керівника має неоднакову спрямованість. Керівник зорієнтований на реалізацію завдань групи, лідер — на її внутрішні інтереси;

— експресивний лідер, стаючи формальним керівником, розвалює групову діяльність або змушений переорієнтовуватися на інструментальні функції (ділова сфера). Це може спричинити його конфлікт з групою (він або не стає керівником, або перестає бути лідером);

— існує не так багато груп, яким властиве поєднання в одній особі керівника та інструментального лідера. Як правило, такими є наукові колективи;

— у багатьох групах (шкільний клас, студентська група) таке поєднання неможливе через вікові, статусні відмінності керівника і групи.

Незважаючи на відмінності, керівник і лідер часто вирішують і взаємопов'язані проблеми, покликані стимулювати групу, націлювати її на розв'язання групових завдань та ін. Чимало спільних рис містять і психологічні характеристики їх діяльності, зокрема:

— керівник і лідер є координаторами, організаторами соціальної групи;

— керівник і лідер, хоч і різними засобами, здійснюють соціальний вплив у групі;

— керівник і лідер використовують субординаційні відносини (керівник — чітко регламентовані, лідер — заздалегідь не передбачені).

36 У сучасній психології пізнавальна сфера окремої людини розглядається як упорядкована сукупність тих внутрішніх "категорій", за допомогою яких він реально сприймає і оцінює навколишній світ. Методично ці категорії виявляються як критерії оцінки інших людей, що формуються самим піддослідним, що об'єднуються потім (за допомогою факторного аналізу) в родинні групи, звані "персональними когнітивними конструктами" (Дж. Келлі).

Основні характеристики:

1. Когнітивна складність (комплексність) - кількість незалежних, тобто не корелюють один з одним персональних конструктів. Її високий показник так само, як диференційований когнітивний стиль, відповідає об'єктивним, різнобічним і незалежним судженням людини про предметному, соціальному світі, самому собі. Навпаки, володарі менш комплексної когнітивної сфери воліють глобальні, емоційні, зазвичай авторитарні оцінки типу "подобається - не подобається", і відповідний конструкт виявляється якщо не єдиним, то найбільш значимим засобом пізнання світу. Когнітивна складність звичайно знижується у стресових ситуаціях, вона негативно пов'язана з суб'єктивною впевненістю у своїх прогнозах і оцінках, що нерідко призводить до почуття дискомфорту при невідкладному прийнятті рішень.

2. Стійкість пізнавальних конструктів означає наявність їх певного підпорядкування, ієрархії. Якщо для когнітивно складної людини світ багатовимірний, то для "стійкого" - раціонально збагненний. З одного боку, сталість когнітивних конструктів може межувати з ригідністю пізнавальної сфери, "закритою" для адекватного сприйняття нового досвіду. З іншого - відсутність непохитності виявляється в ситуативному вимірі критеріїв для суджень та оцінок і навіть породження їх у кожному новому конкретному випадку.

3. Активність (усвідомленість) індивідуальних засобів пізнання та оцінки довільним і осмисленим змістом їх застосування. Якщо отримані суб'єктом знання і критерії емоційних оцінок присвоювалися без спеціального усвідомлення, то і надалі вони використовуються ним пасивно, автоматично. Прагнення якось пояснити спостережувані події буває часом настільки великий, що люди шукають і знаходять закономірності навіть у випадковій послідовності явищ, хоча підстави суджень виникають спонтанно і звіт про їх джерела утруднений. Зрозуміло, що когнітивні конструкти стають активними лише в результаті змістовного співвіднесення і рефлексії, а пізнавальна сфера в цілому завжди залишається неоднорідною за даним показником.

4. Суб'єктивна значущість тих чи інших когнітивних конструктів відображає ступінь їх переваги в стійкій пізнавальній сфері. Зміни суб'єктивної значущості пізнавальних засобів можуть залежати від віку: так, при встановленні зв'язків між предметами на перший план виступають спочатку їх наочні властивості, потім функціональні і, нарешті, узагальнені характеристики. Проте перш за все цей показник дозволяє представити саме індивідуальний портрет суб'єкта пізнання, особливий "профіль" будови когнітивної сфери.

5. Послідовність (несуперечність) пізнавальних засобів сприйняття й оцінки навколишнього світу є їх логічне і змістовне відповідність один одному. Дійсно, різна ступінь усвідомленості когнітивних конструктів допускає можливість протиріч всередині пізнавальної сфери. Неоднозначні у підставах вчинки людини, провоковані, зокрема, в спеціальних експериментах, можуть приводити його до усвідомлення цих підстав і тим самим до проблем, що потребують дозволу, до стану, званому "когнітивним дисонансом" (Л. Фестігер). Разом з тим протиріччя, що виникають і вирішуються у пізнавальній сфері, можуть стати рушійною силою продуктивного розвитку.

37. Психічна діяльність може протікати цілеспрямовано та продуктивно лише за умови зосередження людини на діяльності. У кожний окремий момент свідомість людини спрямовується на ті предмети та явища, які є для неї найбільш важливими та значущими. Яскравим прикладом є так званий „феномен вечірки". Уявіть, що ви знаходитесь на якійсь вечірці і захоплені цікавою бесідою. Несподівано ви чуєте своє ім'я, яке сказане в іншій групі людей. Ви швидко переключаєте увагу на розмову, яка відбувається в цій групі, але разом з цим перестаєте чути, про що говорять у вашій групі. Саме висока значущість сигналу (а не його інтенсивність), бажання дізнатися, що думають про вас інші гості, визначило зміну напряму уваги. Увага виконує три головні функції: 1) спрямованість діяльності; 2) зосередження та заглиблення в діяльність; 3) контроль та регуляція діяльності.

Під спрямованістю розуміють вибірковий характер психічної діяльності, мимовільний чи довільний вибір її об'єктів. До поняття спрямованість включається також збереження та підтримання діяльності на певний проміжок часу. Будь-який педагог знає, що привернути увагу учнів неважко, але зберегти її на необхідний час буває нелегко.

Зосередження та заглиблення в діяльність пов'язані з відволіканням від усього стороннього. При уважному відношенні предмет виявляється в центрі уваги нашої свідомості, завдяки чому відображення стає ясним і чітким, уявлення та думки утримуються у свідомості до того часу, поки не буде досягнута мета діяльності. Тим самим увага забезпечує контроль та регуляцію діяльності.

Увага може спрямовуватися на зовнішні об'єкти чи предмети або на думки та образи, що існують у свідомості людини. В останньому випадку говорять про інтелектуальну увагу, яка відрізняється від уваги сенсорної (зовнішньої). У деяких випадках, коли людина виявляє підвищену зосередженість на фізичних діях, є сенс говорити про моторну увагу. Усе це є свідченням того, що увага не має власного пізнавального змісту, а лише обслуговує діяльність інших пізнавальних процесів.

Правильно зрозуміти феномен уваги можна лише в сукупності всіх його властивостей. Нині загальноприйнятим є таке визначення уваги:

Увага — це спрямованість і зосередження свідомості на певному реальному чи ідеальному об'єкті, що передбачає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної або рухової активності індивіда.

38

Загальноприйнятим у психології є поділ уваги за критерієм походження та способом здійснення, а також залежно від активності людини на мимовільну, довільну та післядовільну. Мимовільна увага - це зосередження уваги на об'єкті в сипу його особливості як подразника без свідомого наміру з боку особистості. Вона виникає незалежно від мети діяльності людини і є генетично вихідним, а також пасивним видом уваги. Діяльність, явище чи предмет захоплюють людину самі через наявність у них певних особливостей. Виникнення мимовільної уваги пов'язано з різними фізичними, психофізіологічними та психічними причинами.

Мимовільна увага є генетичне первісним щаблем уваги в історичному та індивідуальному розвитку. Вона є підґрунтям для виникнення довільної уваги. Довільна увага — свідомо регульоване зосередження на об'єкті, спрямоване вимогами діяльності. Цей вид уваги тісно пов'язаний з волею людини, тому її називають вольовою, активною. Головною функцією довільної уваги є активне регулювання перебігу психічних процесів.

Якщо при мимовільній увазі робота захоплює сама собою, то в даному випадку людина свідомо спрямовує увагу на дану роботу. Саме постановка мети, вольові зусилля характеризують собою довільну увагу.

Таким чином, довільна увага якісно відрізняється від мимовільної. Але все-таки довільна увага пов'язана з почуттями людини, попереднім досвідом, інтересами. Вплив цих моментів опосередковується свідомо поставленими цілями.

Довільна увага пов'язана з інтересами людини, які носять опосередкований характер. Це — інтереси результату діяльності. Сама діяльність може не цікавити людину, але якщо її виконання необхідне для розв'язання поставленого завдання, то вона стає цікавою у зв'язку з цією метою.. Виокремлюють ще один вид - післядовільну увагу. Цей вид уваги виникає після того, як була викликана довільна увага, тобто носить цілеспрямований характер і вимагає на початку вольових зусиль, але потім людина „входить" у роботу, і для неї цікавими і значущими стають зміст та процес діяльності, а не лише її результат.

Післядовільна увага — це зосередження на об'єкті через те, що він цінний для особистості.

Післядовільна увага відрізняється від довільної тим, що в ній знижується вольове зусилля.

Залежно від форм навчальної діяльності виокремлюють колективну, групову та індивідуальну увагу. Колективна увага — це зосередження всіх учнів на одному предметі. Найчастіше таким предметом у школі є пояснення вчителя.

Групова увага — це зосередження уваги групами в умовах роботи в колективі. Групова увага виникає при проведенні лабораторних робіт, підчас обговорення способів виконання певного завдання, коли учні працюють групами. Індивідуальна увага — це зосередження уваги індивідом на своєму завданні. Вона виникає під час самостійного виконання завдання, на контрольній роботі.

39. Наявність уваги свідчить про зв'язок свідомості з певним об'єктом, її зосередженість на ньому. Особливості цієї зосередженості визначають головні властивості уваги. До них належать: концентрація, стійкість, розподіл, переключення і обсяг уваги. Концентрація уваги означає наявність зв'язку з певним об'єктом або стороною дійсності і виражає міру або інтенсивність цього зв'язку. О.О. Ухтомський вважав, що концентрація уваги пов'язана з особливостями функціонування домінантного осередку збудження в корі і вважав її наслідком збудження в домінантному осередку за одночасного гальмування інших зон кори головного мозку.

Концентрація виявляється в зосередженні уваги на одному об'єкті. Показником інтенсивності є неможливість відволікання уваги від предмета діяльності сторонніми подразниками. Глибока концентрація уваги — необхідна передумова точного та успішного виконання діяльності.

Стійкість уваги — це тривалість зосередження уваги на одному й тому самому об'єкті чи предметі. У багатьох випадках увага не досить стійка. Зокрема вона не може довго затримуватися на якомусь нерухомому об'єкті.

Наступна властивість уваги—це її обсяг. Він вимірюється тією кількістю об'єктів, яка може бути охоплена увагою за обмежений проміжок часу. Відомо, що людина не може одночасно думати про різні речі чи виконувати різні роботи. Це обмеження змушує ділити інформацію, що надходить іззовні, на частини, які не перевищують можливості її обробки. Так само людина має обмежені можливості щодо утримання в полі зору кількох незалежних один від одного предметів.

Обсяг уваги досліджується шляхом аналізу кількості об'єктів, які одночасно пред'являються і можуть бути сприйняті суб'єктом. З цією метою застосовується тахістоскоп — прилад, який дає змогу пред'являти певну кількість подразників з такою швидкістю, щоб досліджуваний не встиг перевести погляду з одного об'єкта на інший. З обсягом тісно пов'язаний розподіл уваги. Розподіл уваги виявляється в здатності людини утримувати в центрі уваги одночасно певну кількість різнорідних об'єктів. Говорячи про обсяг уваги, ми відзначали обмеженість поля уваги. Але зворотним боком обмеження є розподіл уваги між тією чи іншою кількістю різнорідних об'єктів, які одночасно зберігаються в центрі уваги.

Інша властивість уваги — переключення, є, на думку деяких дослідників, зворотним боком розподілу уваги. Переключення уваги - це свідоме й осмислене перенесення уваги з одного об'єкта на інший. Ця властивість уваги означає здатність швидко орієнтуватися в ситуаціях. Легкість переключення уваги в різних людей різна: одні легко і швидко переходять від однієї діяльності до іншої, в інших „входження" в нову діяльність відбувається важко.

Рисою, протилежною концентрації уваги, є розсіяність. Розсіяністю називається нездатність людини зосередитися на чому-небудь певному протягом тривалого часу. Зустрічаються два види розсіяності: уявна (несправжня) і справжня.

Уявна (несправжня) розсіяність — це неувага людини до безпосередньо оточуючих предметів і явищ, викликана зосередженістю на якому-небудь одному предметі.

Однією з причин справжньої розсіяності є перевантаження мозку великою кількістю вражень. Розкиданість інтересів також може призвести до справжньої розсіяності.

40. Увага, як і будь-який психічний процес, пов'язана з певними фізіологічними явищами. Відбір значущих впливів можливий тільки на тлі загального неспання організму, пов'язаного з активною мозковою діяльністю. Зазвичай виокремлюють я 'ять стадій неспання: глибокий сон, стан дрімоти, спокійне неспання, активне (насторожене) неспання, надмірне неспання. Ефективна увага можлива лише на стадіях спокійного і активного неспання, водночас як на інших стадіях головні характеристики уваги змінюються і можуть виконувати лише окремі функції. Центральні механізми уваги пов'язані із збудженням одних нервових центрів і гальмуванням інших. Саме на цьому рівні відбувається виокремлення зовнішніх впливів, що пов'язано з силою викликаного ними нервового збудження. Виокремлення зовнішніх подразників і перебіг процесів уданому напряму визначається насамперед силою нервового збудження, яка залежить від сили зовнішнього подразника. Сильніші збудження пригнічують слабші збудження, що виникають одночасно, і визначають перебіг психічної діяльності у відповідному напряму. Можливе поєднання двох або кількох одночасних подразників, що підсилюють дію один одного. Цей вид взаємодії збуджень також є одним із підґрунть виокремлення подразнення і перебігу процесів у певному напряму.

Останнім часом дослідники фізіологічних механізмів уваги відзначають значну роль у її динаміці нейрофізіологічних процесів. Зокрема виявлено, що в здорових людей в умовах напруженої уваги виникають зміни біоелектричної активності в лобних долях мозку. Дану активність пов'язують з роботою особливого типу нейронів, розміщених у лобних відділах. Перший тип нейронів — „детектори новизни" — активізуються при дії нових стимулів і знижують активність у міру звикання до них. На відміну від них нейрони „очікування" збуджуються тільки при зустрічі організму з предметом, здатним задовольнити актуальну потребу. У цих клітинах закодована інформація про різні властивості предметів і залежно від потреби, що виникла, зосереджується на певній стороні. Так, реакція голодної і ситої людини на запах їжі буде різною.

Таким чином, увага забезпечується діяльністю системи ієрархічно пов'язаних між собою мозкових структур, але їхня роль у регуляції різних видів уваги нерівноцінна, Це привело до виникнення декількох психологічних теорій уваги.

41. Відчуття є первинною формою психічного зв'язку організму з середовищем, основним джерелом наших знань про світ і власне тіло. Вони складають головні канали, якими інформація про явища зовнішнього світу і про стан організму доходить до мозку, даючи змогу людині орієнтуватися в навколишньому середовищі і в своєму тілі. Якби таких каналів не було і через органи чуття не надходила інформація до мозку, свідоме життя було б неможливим.

Відчуття - це відображення в мозку людини окремих властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.Як уже зазначалося, відчуття — це відображення окремих властивостей предметів або явищ. Тому говорять про відчуття світла, кольору, музичних тонів, шумів, ваги, спраги, голоду тощо. Життєве значення відчуттів полягає втому, що вони завжди емоційно забарвлені.

У 1956 році в Університеті Мак-Гілла група психологів провела дослідження, яке стосувалося сенсорної ізоляції. Добровольцям пропонувалося пробути якомога довше в спеціальній камері, де вони знаходилися в умовах максимального обмеження зовнішніх впливів. Учені були вражені тим фактом, що більшість досліджуваних виявилися нездатними витримати такі умови довше 2-3 днів. На основі цього було зроблено висновок про те, що організм має фундаментальну потребу в одержанні стимулів з навколишнього середовища. Без зовнішніх подразнень, на думку вчених, деградують не лише інтелектуальні функції, а й особистість загалом.

Експериментально доведено, що різні кольори мають різну психофізіологічну дію на людину: червоний збуджує, зелений заспокоює. З двох однакових за вагою ящиків чорний здаватиметься важчим, ніж білий. Відчуття, що йдуть від внутрішніх органів, визначають самопочуття людини, її емоційний тонус.

42. Ще древні греки розрізняли п'ять органів чуття і відповідних їм відчуттів: зорові, слухові, дотикові, нюхові та смакові. Сучасна наука значно розширила уявлення про види відчуттів. О.Р. Лурія вважає, що класифікація відчуттів може бути проведена щонайменше за двома основними принципами — систематичному і генетичному (інакше кажучи, за принципом модальності, з одного боку, і за принципом складності або рівня їх побудови — з іншого).

Систематична класифікація відчуттів.

За розміщенням рецепторів на поверхні тіла або всередині організму розрізняють такі види відчуттів:

1) екстероцептивні;

2) інтероцептивні;

3) пропріоцептивні.

Екстероцептивні відчуття — це найбільша група відчуттів. Вони забезпечують одержання сигналів із зовнішнього світу і створюють підґрунтя для нашої свідомості. До екстероцептивних відчуттів належать зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові (тактильні), термічні (температурні) і больові відчуття.

Інтероцептивні відчуття — це органічні відчуття, вони сигналізують про стан внутрішніх процесів організму, доводять до мозку подразнення від стінок шлунка і кишечника, серця і кровоносної системи та інших внутрішніх органів.

Пропріоцептивні відчуття забезпечують сигнали про положення тіла в просторі і складають підґрунтя рухів людини, відіграючи важливу роль в їх регуляції. Периферійні рецептори пропріоцептивної чутливості знаходяться в м'язах і суглобах (сухожиллях, зв'язках) і мають форму особливих нервових тілець (тільця Паччіні). Збудження, що виникають у цих тільцях, відображають відчуття, які відбуваються при розтягуванні м'язів і зміні положення суглобів. Екстероцептивні відчуття прийнято поділяти залежно від наявності чи відсутності безпосереднього контакту рецептора з подразником, що викликає відчуття, на:

1) контактні;

2) достатні.

Контактні відчуття викликаються впливом безпосередньо прикладеного до поверхні тіла відповідного органа сприймання. Прикладами контактних відчуттів є смак, дотик.

Дистантні відчуття викликаються подразниками, що діють на органи чуття на деякій відстані.

Зорові відчуття відіграють велику роль у взаємодії людини з довкіллям. Апаратом зору є око - орган чуття зі складною анатомічною будовою До зорових відчуттів належать відчуття світла і кольору.

Слухові відчуття, відображаючи велику різноманітність властивостей звучних предметів і явищ, допомагають людині орієнтуватися в навколишньому середовищі та регулювати свої дії. Вони викликаються звуками, які діють на слуховий аналізатор на відстані через коливання повітря або звукові хвилі. Тому слухові відчуття належать до дистантних відчуттів.

Нюхові відчуття не мають у житті людини такого значення, як зорові та слухові, оскільки не пов'язані з орієнтуванням у довкіллі, їхня роль полягає в тому, що вони сигналізують людині про свіжість їжі, чистоту повітря тощо.

Смакові відчуття тісно пов'язані з нюховими, їх поєднує спільна роль у процесах харчування. Органом смаку є язик.

Шкіряні відчуття включають тактильні, температурні та больові відчуття.

Больові відчуття виникають при дії різного роду подразників (механічних, термічних, хімічних, електричних тощо), які є причиною пошкодження або руйнування тканин організму.

Тактильні відчуття — це відчуття дотику і тиску. Вони сигналізують про присутність того чи іншого подразника, який стикається з поверхнею тіла. Тактильні відчуття відображають важливі властивості предметів об'єктивного світу: рівність, шершавість, твердість, м'якість, сухість, вологість тощо.

Температурні відчуття поділяються на відчуття холоду і тепла. Вони сигналізують про зміни температурного середовища.

43. Фізіологічні основи відчуттів

Відчуття виникають лише при безпосередній дії предметів на органи чуття. Орган чуття - це анатомо-фізіологічний апарат, розміщений на периферії тіла або у внутрішніх органах і спеціалізований для прийому впливів певних подразників із зовнішнього середовища та внутрішніх органів. Головною частиною кожного органу чуття є закінчення нервів, які називаються рецепторами. Рецептор — це частина аналізатора, функція якого полягає у трансформації зовнішньої енергії в нервовий процес. Такі органи чуття, як око, вухо, об'єднують десятки рецепторних закінчень. Рецептор, нерви, що проводять інформацію про подразнення, і ділянка в корі головного мозку, які являють собою єдину морфологічну структуру, І.П. Павлов назвав аналізатором.

Кожен аналізатор—це нервовий механізм, який складається з трьох частин: 1) периферійного відділу — рецептора; 2) аферентного або чутливого нерва (доцентрового), який проводить збудження в нервові центри (центральний відділ аналізатора); 3) коркові відділи аналізатора, у яких відбувається обробка нервових імпульсів, що надходять з периферійних відділів. Коркова частина аналізатора включає в себе ділянку, що є проекцією периферії в корі головного мозку, оскільки певним клітинам периферії (рецепторам) відповідають певні ділянки коркових клітин. Для виникнення відчуття необхідна робота всього аналізатора як цілого Предмети і явища дійсності, які впливають на наші органи чуття, називаються подразниками. Вплив подразників на органи чуття називається подразненням. Подразнення викликає в нервовій тканині збудження. Відчуття виникає як реакція нервової системи на той чи інший подразник і має рефлекторний характер. Дія подразника на рецептор веде до виникнення нервового імпульсу, який по аферентному нерву передається в певні ділянки кори головного мозку. Реакція — відповідь передається по еферентному (руховому) нерву до органа, який відповідає на відчуття. Так, коли людина дотикається рукою до гарячого предмета, сигнал надходить до мозку і по еферентному нерву до м'язів, внаслідок чого вони скорочуються.

44

У сучасній психології існує кілька підходів до класифікації сприймання. В основу однієї з класифікацій сприймання покладено відмінності в аналізаторах, що беруть участь у сприйманні. Відповідно до того, який аналізатор відіграє у сприйманні провідну роль, розрізняють зорове, слухове, дотикове, кінестезичне, нюхове та смакове сприймання.

Сприймання — це результат взаємодії низки аналізаторів. Різні види відчуття рідко зустрічаються у чистому вигляді, найчастіше вони комбінуються, у результаті чого виникають складні види сприймання.

Критерієм іншої класифікації сприймання є форми існування матерії: простір, час і рух. Відповідно до цього виокремлють:

1. Поняття сприймання

Відчуття є лише елементарною формою відображення окремих властивостей предметів та явищ навколишньої дійсності. Але реальні процеси відображення зовнішнього світу виходять далеко за межі елементарних форм. Що б не відображував людський мозок, він має справу не з окремими відчуттями, а з цілісними образами предметів та явищ. Виникнення цілісного образу ґрунтується на спільній роботі органів чуття, синтезі окремих відчуттів у складні комплексні системи.У результаті такого поєднання ізольовані відчуття перетворюються в цілісне сприймання, що передбачає перехід від відображення окремих властивостей предметів до відображення цілісних предметів та ситуацій.

Сприймання передбачає наявність різноманітних відчуттів, але не може зводитися до їх суми. Воно залежить від певних відносин між відчуттями, взаємозв'язок яких залежить від зв'язків та відношень між якостями, властивостями, які входять до складу предмета чи явища.

Саме сприймання найтісніше пов'язане з перетворенням інформації, що надходить із зовнішнього середовища. При цьому формуються образи, з якими в подальшому оперують увага, пам'ять, мислення, емоції. Одержана в активній взаємодії з об'єктом інформація про його властивості (форму, величину тощо) перетворюється в низку характеристик, з яких у подальшому при впізнаванні знову реконструюються цілісні відображення об'єктів - образи.

Спочатку діяльність людини спрямовується і коригується впливом лише зовнішніх об'єктів. Виконавши свою функцію в регуляції поведінки, певний образ втрачає своє безпосереднє чуттєве підґрунтя і включається до життєвого досвіду людини, набуваючи статусу уявлення. Усе, що б людина не сприймала, незмінно постає перед нею у вигляді цілісних образів.

Сприймання—це відображення предметів та явищ у сукупності їх властивостей і частин при безпосередньому їх впливові на органи чуття.

Таким чином, сприймання є складним психічним процесом, який грунтується на минулому досвіді людини у вигляді уявлень та знань.

Сприймання — досить складний, але разом з тим єдиний процес, спрямований на пізнання того, що вданий момент впливає на людину.

46. Поняття про пам'ять

Усі події нашого життя проходять через нашу пам'ять. Деякі з них затримуються надовго, інші ж — лише на короткий час.

Під пам'яттю розуміють закарбування, збереження та наступне впізнавання та відтворення слідів минулого досвіду. Ця здатність людської психіки дає змогу накопичувати інформацію, не втрачаючи при цьому попередніх знань, відомостей, умінь та навичок.

Пам'ять - складний психічний процес, який складається з кількох окремих процесів, пов'язаних один з одним. Психологічна наука вивчає такі проблеми, пов'язані з пам'яттю: особливості процесу закарбування, фізіологічні механізми пам'яті, межі запам'ятовування, його умови та прийоми тощо.

Перше систематичне вивчення вищих форм пам'яті належить Л.С. Виготському, який у кінці 20-х років уперше приступив до дослідження питання про розвиток вищих форм пам'яті. Він показав, що вищі форми пам'яті є складною формою психічної діяльності, соціальною за своїм походженням, простежив головні етапи розвитку складного опосередкованого запам'ятовування.

Ці дослідження були продовжені іншими вітчизняними дослідниками.Саме дослідження

А.О.Смирнова і П.І. Зінченка розкрили суттєві закони пам'яті як осмисленої людської діяльності, встановили залежність запам'ятовування від поставленого завдання і описали головні прийоми запам'ятовування складного матеріалу.

47 Нині при аналізі пам'яті використовують загальне підґрунтя для виокремлення її видів - залежність характеристик пам'яті від особливостей діяльності по запам'ятовуванню і відтворенню. При цьому окремі види пам'яті класифікують, використовуючи три головні критерії:

1. За характером психічної активності, що переважає в діяльності, пам'ять поділяють на рухову, емоційну, образну та словесно-логічну. Така класифікація була вперше запропонована П.П. Блонським.

Рухова (моторна) пам'ять — це запам'ятовування, зберігання та відтворення різних рухів. Вона є підґрунтям для формування навичок ходьби, письма тощо. Моторна пам'ять дуже важлива для життя людини, оскільки в разі її відсутності людина щоразу вчилася б здійснювати відповідні рухи.

Рухова пам'ять онтогенетично виникає дуже рано: її перші вияви відносяться до перших місяців життя дитини. Спочатку вона виявляється тільки в рухових умовних рефлексах, що виробляються у дітей. Пізніше запам'ятовування та відтворення рухів починають набувати усвідомленого характеру .

Емоційна пам'ять — це пам'ять на емоції та почуття. Вона полягає у здатності запам'ятовувати та відтворювати почуття. Як відомо, емоції сигналізують про задоволення потреб та інтересів людини, її стосунків з навколишнім світом. Тому емоційна пам'ять займає важливе місце в житті та діяльності людини.

За силою, почуття з часом можуть бути сильнішими або слабшими за початкові. Так, горе змінюється смутком, сильна радість — спокійним задоволенням.

З часом може змінюватися і зміст почуттів. Так, подія, зіпсована дрібними неприємностями, з часом згадується як досить приємна.

Перші вияви емоційної пам'яті у дитини можна спостерігати в кінці першого півріччя життя: дитина радіє або плаче тоді, коли лише бачить те, що раніше викликало у неї радість або страждання.

Образна пам'ять — це пам'ять на уявлення, картини природи та життя, а також звуки, запахи, смаки тощо. Сутність її полягає в тому, що сприйняте раніше відтворюється потім у формі уявлень. Цьому виду пам'яті властиві всі особливості, якими характеризуються уявлення: блідість, фрагментарність, нестійкість.

Легкість відтворення образу залежить від двох чинників: по-перше, від його змістових особливостей, його емоційного забарвлення та загального стану людини в момент сприймання; по-друге, від стану людини в момент відтворення.

Образну пам'ять поділяють на зорову, слухову, дотикову, нюхову, смакову.

Образна пам'ять починає виявлятися у дітей дещо пізніше, ніж попередні види пам'яті. Якщо зорова, слухова пам'ять добре розвинена і відіграє провідну роль у житті людини, то дотикова, нюхова та смакова пам'ять деякою мірою носить професійний характер.

Словесно-логічна пам'ять — це запам'ятовування та відтворення думок. Людина запам'ятовує думки, які в неї виникають у процесі обмірковування, пам'ятає зміст прочитаної книги, розмови з друзями.

Особливість цього виду пам'яті полягає в тому, що думки не існують без мови, тому пам'ять на них називається словесно-логічною. Вона виявляється у двох випадках; по-перше, у випадку, коли необхідно запам'ятати та відтворити тільки смисл даного матеріалу, а точне відтворення всіх виразів не потрібне; по-друге, у випадку буквального заучування думок та висловів.

Логічне та механічне запам'ятовування відрізняються одне від одного. Логічне запам'ятовування дає змогу на підставі аналізу матеріалу виокремити його смисл як стислу схему всього матеріалу і запам'ятати його. Механічне запам'ятовування полягає у легкому заучуванні матеріалу та його відтворенні без смислової обробки. Такий вид запам'ятовування малопродуктивний, оскільки завчений таким чином матеріал швидко забувається .

Але, незважаючи на це, не слід нехтувати механічним запам'ятовуванням, оскільки воно відіграє важливу роль при вивченні деяких навчальних дисциплін, зокрема іноземної мови.

2. За характером мети діяльності пам'ять поділяють на мимовільну та довільну.

Мимовільна пам'ять — це запам'ятовування та відтворення матеріалу, яке здійснюється без вольових зусиль, без контролю з боку свідомості, автоматично.

Довільна пам'ять передбачає свідому постановку мети запам'ятати матеріал та вимагає певних вольових зусиль.

3. За тривалістю закріплення і збереження матеріалу виокремлюють короткочасну, довготривалу та оперативну пам'ять.

Короткочасна пам'ять - це вид пам'яті, який характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу, негайним його відтворенням. Виявом короткочасної пам'яті є випадок, коли людину просять запам'ятати ряд слів за малий проміжок часу і відразу відтворити їх. Завдяки короткочасній пам'яті не відбувається перевантаження довготривалої пам'яті.

Довготривала пам'ять полягає у набуванні, закріпленні та відтворенні знань, умінь та навичок, розрахованих на довготривале їх збереження і наступне використання в діяльності.

Крім довготривалої та короткочасної виокремлюють ще й оперативну пам'ять, під якою розуміють пам'ять, що забезпечує запам'ятовування, збереження й відтворення інформації, необхідної для досягнення мети певної конкретної діяльності.

Виокремлені види пам'яті взаємопов'язані між собою. Без гарної короткочасної пам'яті неможливе нормальне функціонування довготривалої пам'яті, оскільки короткочасна пам'ять виступає своєрідним фільтром, який пропускає лише необхідну інформацію в довготривалу пам'ять. При цьому перехід інформації з короткочасної в довготривалу пам'ять пов'язаний з певними особливостями. Зокрема в короткочасну пам'ять потрапляють переважно останні п'ять — шість одиниць інформації, одержаної через органи чуття. Перехід з короткочасної в довготривалу пам'ять здійснюється завдяки вольовим зусиллям.

48

Процеси пам'яті

Пам'ять включає такі процеси: запам'ятовування, збереження, відтворення і забування.

Запам'ятовування — це процес закарбування та наступного збереження сприйнятої інформації.

За мірою активності перебігу цього процесу виокремлюють два види запам'ятовування: мимовільне і довільне.

Мимовільне запам'ятовування—це запам'ятовування без свідомо поставленої мети, без використання жодних прийомів і прояву вольових зусиль. Матеріал запам'ятовується краще тоді, коли він життєво важливий для людини, відповідає її інтересам, потребам, цілям та завданням її діяльності.

Від мимовільного запам'ятовування необхідно відрізняти довільне запам'ятовування, яке характеризується наявністю свідомої мети запам'ятати матеріал і використанням спеціальних прийомів запам'ятовування. Довільне запам'ятовування є складною розумовою діяльністю, яка підпорядковується завданню запам'ятати. Одніим з способів залам'ятовування є заучування. Його сутність полягає в багаторазовому повторенні навчального матеріалу до його повного та безпомилкового запам'ятовування. Порівнюючи ефективність мимовільного та довільного запам'ятовування, слід відзначити, що довільне запам'ятовування є значно продуктивнішим.

Дослідження П.І. Зінченка переконливо показали, що установка на запам'ятовування, яка робить його метою дії суб'єкта, не є сама по собі вирішальною для ефективності цього процесу; мимовільне запам'ятовування може виявитися ефективнішим довільного. Мимовільне запам'ятовування картинок у ході діяльності у дослідженні П.І. Зінченка, метою якого виступала їх класифікація, виявилося набагато вищим, ніж у випадку, коли перед досліджуваним стояло завдання запам'ятати картинки. Дослідження А.О.Смирнова підтвердило той факт, що мимовільне запам'ятовування може бути продуктивнішим, ніж довільне: те, що досліджувані запам'ятовували мимовільно в ході діяльності, метою якої не було запам'ятовування, запам'ятовувалося міцніше, ніж те, що вони намагалися запам'ятати спеціально. Сутність експерименту полягала в тому, що досліджуваним давали дві фрази, кожна з яких відповідала певному орфографічному правилу. У ході експерименту необхідно було встановити, до якого правила належить дана фраза, і придумати іншу пару фраз на цю саму тему. Запам'ятовувати фрази не треба було, але через кілька днів досліджуваним пропонували згадати як одні, так й інші фрази. Виявилося, що фрази, придумані ними самими у процесі активної діяльності, запам'яталися приблизно втричі краще, ніж ті, які давав експериментатор.

Запам'ятовується насамперед те, що складає мету нашої дії. Однак те, що не відноситься до мети дії, запам'ятовується гірше, ніж при довільному запам'ятовуванні, спрямованому саме на даний матеріал. Діяльність, спрямована на запам'ятовування та відтворення матеріалу, називається мнемічною діяльністю.

Мнемічна діяльність — це специфічно людський феномен, адже тільки в людини запам'ятовування стає спеціальним завданням, а заучування матеріалу, збереження його в пам'яті і пригадування —специфічною формою свідомої діяльності.

Іншою характеристикою процесу запам'ятовування є міра осмислення матеріалу, що запам'ятовується. Тому прийнято виокремлювати осмислене і механічне запам'ятовування.

Механічне запам'ятовування — це запам'ятовування без усвідомлення логічного зв'язку між різними частинами матеріалу. Підгрунтям механічного запам'ятовування є асоціації за суміжністю.

Осмислене запам'ятовування ґрунтується на розумінні внутрішніх логічних зв'язків між окремими частинами матеріалу. Два положення, одне з яких виводиться з іншого, запам'ятовуються не тому, що слідують у часі одне за одним, а тому, що пов'язані логічно.

Осмислене запам'ятовування, безсумнівно, у багато разів продуктивніше механічного, яке є неекономним, вимагає багаторазового повторення.

Механічне та осмислене запам'ятовування тісно пов'язані одне з одним. Заучуючи напам'ять, людина спирається на смислових зв'язках, але точна послідовність слів запам'ятовується за допомогою асоціацій за суміжністю. З іншого боку, заучуючи навіть беззмістовний матеріал, ми намагаємося побудувати смислові зв'язки.

Якщо порівнювати способи запам'ятовування матеріалу — осмислене та механічне, — то можна дійти висновку про те, що осмислене запам'ятовування набагато продуктивніше. За механічного запам'ятовування в пам'яті через одну годину залишається тільки 40% інформації, а через кілька годин — всього 20%; за осмисленого запам'ятовування 40% інформації зберігається в пам'яті навіть через місяць.

Осмислення матеріалу досягається різними прийомами і насамперед виокремленням у матеріалі головних думок і групуванням їх у вигляді плану. Необхідність складання плану привчає людину до вдумливого читання, зіставлення окремих частин тексту, уточнення порядку і внутрішнього взаємозв'язку питань.

Корисним прийомом осмислення матеріалу є порівняння, тобто знаходження подібності та відмінностей між предметами, явищами, подіями тощо. Одним з варіантів даного методу є зіставлення нового матеріалу з одержаним раніше.

Осмисленню матеріалу сприяє його конкретизація, пояснення загальних положень і правил прикладами, розв'язання задач відповідно до правил, проведення спостережень, лабораторних робіт тощо.

Крім того, важливим методом осмисленого запам'ятовування матеріалу і високої міцності його збереження є метод повторення.

Існують умови використання методу повторень для підвищення ефективності запам'ятовування. Важливо, щоб повторення було активним та різноманітним. З цією метою перед заучуванням ставлять різні завдання: придумати приклади, відповісти на запитання, накреслити структурно-логічну схему, скласти таблицю, виготовити наочний посібник тощо.

Дуже важливо правильно розподіляти повторення у часі. Існують два способи повторення: концентрування та розподіл. За першого способу матеріал заучується за один прийом, повторення слідує одне за одним. За другого способу кожне повторення відділене від наступного певним проміжком часу.

Продуктивність запам'ятовування залежить також від того, як здійснюється запам'ятовування: по частинах чи цілком. Існують три способи заучування великого об'єму матеріалу: цілісний, частковий та комбінований. Цілісний спосіб полягає в тому, що матеріал читається від початку і до кінця кілька разів до повного засвоєння. Частковий спосіб передбачає поділ матеріалу на частини і заучування кожної частини окремо. Комбінований спосіб - це поєднання цілісного і часткового.

Успіх запам'ятовування забезпечується самоконтролем. Дуже важливо при заучуванні робити спробу відтворити матеріал. Це допомагає встановити, що ми запам'ятали, яких помилок припустилися при відтворенні і на що слід звернути увагу при наступному читанні.

Продуктивність запам'ятовування залежить від характеру матеріалу. Наочно-образний матеріал запам'ятовується краще, ніж словесний; логічно зв'язний текст відтворюється повніше, ніж розрізнені речення.Однією з умов успішного запам'ятовування є систематизація матеріалу. Систематизація може здійснюватися кількома шляхами: шляхом об'єднання об'єктів запам'ятовування за певною ознакою, шляхом об'єднання матеріалу в хронологічному порядку, шляхом систематизації за запропонованою вчителем схемою.

Збереження. Сприйнята людиною інформація не лише запам'ятовується, але й зберігається в пам'яті певний час. Збереження належить до процесів пам'яті й має свої закономірності. Встановлено, що збереження може бути динамічним і статичним. Динамічне збереження виявляється в оперативній пам'яті, а статичне — у довготривалій. За динамічного збереження матеріал змінюється мало, за статичного, навпаки, він обов'язково піддається реконструкції, обробці.

Про збереження інформації та її видозміну можна зробити висновок на підставі двох процесів—відтворення та впізнавання.

Відтворення — це процес, який є доказом наявності запам'ятовування.

Подібно до запам'ятовування, відтворення може бути мимовільним та довільним. Мимовільне відтворення відбувається несподівано для людини. Наприклад, проходячи мимо школи, у якій вчилася людина, у неї може несподівано виникнути образ учителя, який її навчав, або образи шкільних друзів. За довільного відтворення людина згадує, ставлячи перед собою свідому мету, згадати щось із минулого досвіду.

Пригадування може мати характер тривалого процесу. У цих випадках досягнення поставленої мети — згадати що-небудь -здійснюється через досягнення проміжних цілей, причому використання проміжних ланок носить свідомий характер. Забування виявляється в неможливості згадати або відтворити сприйняту раніше інформацію.

Забування виявляється в двох головних формах. 1) неможливість пригадати або впізнати; 2) неправильне пригадування або впізнавання.

Забування протікає нерівномірно в часі. Найбільша втрата матеріалу відбувається відразу ж після його сприймання, а в подальшому забування йде повільніше. Для того, щоб уповільнити процес забування, необхідно своєчасно організувати повторення сприйнятого матеріалу.

Нині відомі чинники, які впливають на швидкість перебігу процесів забування. Зокрема забування відбувається швидше, якщо матеріал недостатньо зрозумілий людині. Крім того, забування відбувається швидше, якщо матеріал нецікавий для людини, не пов'язаний безпосередньо з її практичною діяльністю. Швидкість забування залежить також від об'єму матеріалу і міри складності його засвоєння Іншим чинником, що прискорює процес забування, е негативний вплив діяльності, який слідує за заучуванням.

49/Фізіологічною основою пам'яті є здатність кори пів­куль головного мозку утворювати нові нервові зв'язки, умовні рефлекси. Вчення про утворення тимчасових нервових зв'язків - фізіологічна теорія запам'ятовування. Основою акту запам'ятовування є утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом. їх зміцнення та згасання - фізіологічна основа процесів пам'яті. Фізіологічно запам'ятати - означає зберегти слід тимчасового нервового зв'язку, що утворився як відповідь на дію подразника.

Для пам'яті важливе значення мають дезоксорибонуклеїнова (ДНК) і рибонуклеїнова (РНК) кислоти. ДНК передає закодовану інформацію молекулам РНК, яка використовується для синтезу специфічних білків, які спричиняють зміни у синапсах. Це сприяє закріпленню зв'язків між нейро­нами різних частин мозку, тривалому збереженню збу­джень.

Закріплення матеріалу в пам'яті передбачає закрі­плення сліду. Збудження, що проходить у мозок від ор­ганів відчуттів, протягом деякого часу циркулює по замкнутих ланцюгах нейронів - ревербераційних колах. Пережи­вається це суб'єктивно як «відгук» події, що тільки ста­лася (ніби продовжуємо бачити - «стоїть перед очима», чути - «звучить у вухах»)

Короткочасна пам'ять охоплює «активні сліди», що розпадаються, а також втрачає елементи через переван­таження, не характеризується «асоціативністю» слідів.

Довготривала пам'ять містить «структурні» сліди, що характеризуються незворотністю та не піддаються розпа­ду.

Для розуміння фізіологічних основ пам'яті має значення підкріплення як досягнення мети дії індивіда, ре­акція на стимул, що мотивує цю дію. «Якщо зв'язок збіг­ся з досягненням мети, він залишився й закріпився» (І. Павлов). Підкріплення - пункт злиття фізіологічного та психологічного аналізу механізмів пам'яті. Запам'ято­вування того, що «було», має сенс для того, що «буде».

50. Процеси пам'яті носять індивідуальний характер. Уданий час виокремлюють дві групи індивідуальних відмінностей в пам'яті: заучування;відмінності так званих типів пам'яті.

Відмінності в продуктивності заучування виявляються у швидкості, міцності, точності запам'ятовування, а також у готовності до відтворення матеріалу.

Інша група індивідуальних відмінностей стосується типів пам'яті. Тип пам'яті визначається тим, як людина запам'ятовує матеріал - на слух, зір, користуючись рухами. Типи пам'яті у чистому вигляді зустрічаються рідко. Найчастіше більшість людей має змішаний тип пам'яті. Змішаний тип пам'яті підвищує вірогідність того, що матеріал швидко і надовго запам'ятається. Крім того, участь у процесі запам'ятовування кількох аналізаторів веде до більшої рухливості у використанні утворених систем нервових зв'язків.

Тип пам'яті залежить не тільки від природних особливостей нервової системи, але й від виховання.

Типи пам'яті слід відрізняти від видів пам'яті. Види пам'яті визначаються тим, що ми запам'ятовуємо: рухи, образи, почуття, думки, і різні види пам'яті властиві всім людям і не є їхньою індивідуальною особливістю. Водночас тип пам'яті характеризує те, як ми запам'ятовуємо: зорово, на слух або за допомогою рухів. Тому тип пам'яті є індивідуальною особливістю людини.

Першим проявом пам'яті є умовні рефлекси, які можна спостерігати вже в перші місяці життя дитини. Чіткіше пам'ять виявляється тоді, коли дитина починає впізнавати предмети.Причому впізнавання настає у тому випадку, якщо немає тривалих перерв у сприйманні предмета.

Спочатку в дитини виявляється впізнавання, відтворення ж з'являється значно пізніше. Перші ознаки відтворення можна спостерігати на другому році життя. Спочатку пам'ять носить мимовільний характер. Розвиток довільної пам'яті в дошкільному віці відбувається в іграх і в процесі виховання. При цьому запам'ятовування тісно пов'язане з інтересами дитини: діти краще запам'ятовують те, що викликає в них інтерес. Молодший шкільний вік характеризується бурхливим розвитком пам'яті, особливо довільної, що визначається засвоєнням нових знань.

Розвиток пам'яті не відбувається сам собою. Для цього необхідна система виховання пам'яті. Тому навчання у школі можна розглядати як комплексну систему розвитку та тренування пам'яті особистості.

51. Поняття мислення

Мислення — це психічний процес відображення об'єктивної реальності, який є вищим ступенем людською пізнання. Знання психологічних законів мислення має велике теоретичне та практичне значення. Теоретичне значення цих знань пов'язане з наближенням до розв'язання широкого кола питань, які завжди цікавили людство. Серед них головними є:

1. Проблема розкриття природи людини. Як відомо, людину відрізняє від тварини розумність . Це означає здатність мислити. Хоча необхідно зазначити, що унікальність розумності людини піддавалася сумніву: відомий австрійський психіатр З.Фрейд розглядав розум як нікчемну іграшку в руках несвідомого. Тому розкриття природи мисленнєвої діяльності сприяє поглибленню наших знань про природу людини.

2. Питання про істинність наших знань. Як відомо, мислення - це відображення зовнішнього світу. Правильність цього відображення перевіряється практикою, яка і є критерієм істинності знань. Останні є продуктом мислення.

3. Проблема механізмів вільної поведінки людини. Одержуючи і опрацьовуючи інформацію за допомогою мислення, людина стає вільною. Іншими словами, людина вільна настільки, наскільки вона здатна мислити.

Мислення є об'єктом міждисциплінарних досліджень. Історично першою наукою про мислення була логіка,.Вона досліджує формально-логічний аспект мислення, об'єктами її в даній ситуації є поняття, судження, умовиводи.

Філософія вивчає мислення переважно в контексті теорії пізнання (гносеології) і головного філософського питання про відношення мислення до буття.

Для філософії мислення виступає насамперед як суспільно-історичний процес, як історичний розвиток пізнавальних можливостей людства, як родове мислення людства.

Предметом вивчення соціології є своєрідність форм мислення залежно від культурно-історичних форм життя людей.

У біології мислення вивчається як властивість високоорганізованої матерії, якою є людський мозок.

Вивчає мислення і відносно молода наука кібернетика.Кібернетика розглядає мислення як інформаційний процес, фіксуючи те спільне, що є в роботі ЕОМ і в мисленні людини.

Розгляд мислення як предмета психологічного дослідження передбачає диференціацію психологічного аспекту від філософського і логічного. Наслідком такої диференціації є акцентування уваги на таких моментах.

1. Психологія вивчає не мислення взагалі, а мислення конкретних людей у його зумовленості історичним розвитком.

2. Психологію цікавлять більше не кінцеві результати мисленнєвої діяльності (або її продукти), а той процес, який їх породжує.

3. Психологія досліджує не тільки наукове (понятійне) мислення, а й більш прості форми (наочно-дійове, наочно-образне).

Таким чином, предметом психологічного дослідження мислення виступає як процес, так і діяльність. Це означає, що мислення розгортається в часі, включає в себе фази, етапи: початок, протікання, завершення. Мислення є виявом деякої активності суб'єкта, воно не лише спрямоване на відображення зовнішнього світу, а й є відображенням активності суб'єкта (насамперед його мотивів та цілей). Мислення завжди суб'єктивне, навіть якщо воно правильно відображає світ.

52 Теоретичним джерелом для виокремлення видів мислення є принцип єдності психіки і діяльності. і

У науці мають місце дві головні точки зору про види мислення.

Згідно з першою види мислення є самостійними типами психічної активності, тобто в кожного виду мислення є свої особливі механізми.

Друга точка зору апелює до ідеї єдиного інтелекту: визначає існування єдиних універсальних законів організації людського розуму. Дослідники наводять такі аргументи, що свідчать на користь цієї позиції.

1. Антропологічні. Аналіз мислення людей, які живуть у різних культурах у різні епохи, показує існування спільних рис мисленнєвої діяльності.

2. Лінгвістичні. Існують мовні універсали — правила породження мовлення, за якими всі мови мають приблизно один корінь.

3. Психологічні. Вивчення онтогенезу мислення показує, по-перше, наявність фаз у розвитку мислення, які закономірно змінюють одна одну: а) спочатку дитина будує думку з опорою на перцептивні ознаки об'єкта (2-3 роки); б) пізніше дитина опирається на функціональні ознаки в) пізніше (після 8-9 років) дитина виокремлює категоріальні ознаки.. По-друге, ефект центрації, про який згадувалося раніше , характеризує розвиток мислення всіх без винятку дітей. Цей ефект називається ефектом Ж. Піаже.

Первісне мислення має такі риси (за Леві Брюлем): 1) фіксованість на містичних причинах; 2) байдужість до протиріч; 3) специфічність матеріалу мислення; 4) підпорядкованість закону партиципації ; 5) наявність неочікуваних комбінацій ідей.

Критерій класифікації Види мислення

Етап соціогенезу

Етап історичного розвитку людства

• Первісне мислення

• Мислення сучасної людини

Рівень розвитку культури суспільства

•Мислення людини примітивного співтовариства

•Мислення людини в суспільстві, яке знаходиться на високому рівні розвитку культури

Етап онтогенезу

Стадії розвитку в онтогенезі

• Наочно-дійове

• Наочно-образне

• Словесно-логічне (понятійне, абстрактне)

Залучення до різних видів діяльності

• Практичне

• Художнє

• Наукове

Рівень узагальнення

• Емпіричне

• Теоретичне

Міра розгорну тості

* Дискурсивне

• Інтуїтивне

Адекватність відображення реальної дійсності

• Реалістичне

• Аутистичне

Міра новизни й оригінальності

• Репродуктивне

• Продуктивне(творче)

Вплив на емоційну сферу

• Патогенне

• Саногснне

Виокремлення видів мислення в онтогенезі є традиційною лінією вивчення мислення. Це так звана трійка: наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне мислення.

Наочно-дійове мислення (6 місяців — 3 роки). До 6 місяців дозрівають ті структури, які відповідають за мовленнєву активність дитини. Головною одиницею цього мислення є дії. Провідним чинником розвитку мислення є маніпуляції з предметами.

Наочно-образне мислення (3-7 років). Головною одиницею є наочний образ. Мислення дітей підпорядковане логіці перцептивних уявлень

Словесно-логічне (понятійне) мислення (8-9 років і далі). Головна одиниця словесно-логічного мислення — поняття. Властивостями цього виду мислення є:. індуктивно-дедуктивний характер,системність; довільність.

За критерієм включення мислення в ті чи інші види діяльності О.М. Ткаченко виокремив три види мислення, які можна позначити як види професійного мислення: практичне, художнє і наукове.

Практичне мислення. Воно виявляється в організації виробництва, у диспетчера, спортсмена, військового тощо. Це мислення відрізняється оперативністю і динамічністю.

Художнє мислення. Головною його одиницею є образ. Відмітними характеристиками художнього мислення є емоційність і символічність.

Наукове мислення.. Особливе значення має засвоєння знакових засобів.

Американський психолог Дж. Гілфорд висловив ідею про існування двох типів мислення: конвергентного та дивергентного.

Конвергентне мислення — це мислення, яке прагне до досягнення одного-єдиного правильного результату.

Дивергентне мислення—це мислення, що йде в різних напрямах, яке передбачає множину рівною мірою правильних варіантів розв'язання задачі. Цей тип мислення грунтується на інтуїції.

53

Можна виокремити щонайменше дві головні передумови, які приводять до виникнення мислення в процесі біологічної еволюції.

1. Розвиток дослідницької активності тварин.Загалом у процесі еволюції борються між собою дві тенденції: 1) адаптивна (потреба у виживанні); 2) дослідницька (потреба в дослідженні середовища). Чим вище положення живої істоти на еволюційній драбині, тим більша роль дослідницької мотивації. Потреба в нових враженнях — провідна потреба, яка спрямовує весь психічний розвиток дитини в онтогенезі. Зокрема в експериментах показано, що вже у віці 1 місяця в дитини виробляється не тільки умовний рефлекс на положення тіла , але така сама реакція виникає на мовний подразник.

2. Поява практичного інтелекту, який є вершиною психічного розвитку тварин і який дає можливість відображати не тільки окремі якості об'єктів, цілісні предмети і предметні ситуації, а й динамічні міжпредметні відношення, які виступають переважно у вигляді наочних образів. Передумовами виникнення інтелекту в тварин є:

— екстраполяційний рефлекс (передбачення можливого переміщення предмета).

— можливості пошуку так званого „обхідного " шляху.

— використання знарядь, що вперше спостерігається у мавп, у яких передні кінцівки звільнені від функцій ходьби.

Ознаками інтелектуальної поведінки є:

1) наявність паузи

2) наявність у поведінці простіших форм аналізу й узагальнення;

3) наявність у поведінці елементів вірогіднісного прогнозування

4) активне використання минулого досвіду.

Однією з головних передумов виникнення мислення в соціогенезі є праця- Праця передбачає спільну діяльність, а також виготовлення та використання знарядь. При спільній діяльності необхідне спілкування, при виготовленні знарядь — передача та закріплення досвіду. Усе це можливе тільки за допомогою мови як підґрунтя формального мислення, останнє виникає як нова форма відображення дійсності.

Головними чинниками розвитку мислення в онтогенезі є: 1) засвоєння суспільно-історичного досвіду; 2) залучення до різних видів діяльності.

Мислення - це завжди використання знарядь . Найважливішим знаряддям думки є слово.

Для розвитку мислення необхідна наявність спеціальної соціальної ситуації, вплив іншої людини.

Загалом можна виокремити три рівні детермінації індивідуального мислення:

1. Рівень людини як індивіда. Ідеться про біологічні та нейрофізіологічні основи мислення

2. Рівень людини як особистості. На перший план висувається соціокультурний вплив . Велика роль у цьому плані відводиться шкільній освіті.

3. Рівень людини як індивідуальності. Ідеться про формування індивідуального стилю мислення.

Максимальна зрілість мислення можлива при одночасній представленості всіх трьох рівнів.

54Психологічна характеристика мислення як процесу розв'язання задач передбачає врахування таких його внутрішніх закономірностей.

І. Фазовий характер мисленнєвої діяльності.

Мислення послідовно розгортається у часі як процес, у якого є початок і кінець. Відправним пунктом мислення є задача, вона є головним об'єктом мислення.

Етапи (фази) мисленнєвого процесу залежать від типу задач, які умовно можна поділити на звичайні та творчі.

У випадку звичайних задач виокремлюються такі фази мисленнєвого процесу.

1. Формулювання запитання. Запитання є необхідним структурним елементом процесу мислення. На формулювання запитання впливають такі чинники: 1) новизна та незвичайність ситуації; 2) несподіваність, невідповідність ситуації попереднім уявленням.

Особливе значення у виникненні запитань має така особистісна якість, як допитливість.

2. Висунення гіпотез. Цей етап (фаза) є проміжною ланкою між інтуїтивним і дискурсивним процесами. Інтуїтивні моменти розв'язання задачі ґрунтуються на образному досвіді людини і тонких індивідуальних асоціаціях; дискурсивні — на логічно обґрунтованих мовних міркуваннях.

3. Перевірка гіпотетичної дії. Тут враховується досвід і знання людини, а також рівень розвитку логічного апарату її мислення.

4. Висновок. На цьому етапі робиться загальне заключения..

II. Операціональний склад процесу мислення.

Саме у процесі розв'язання задач мислення чітко виступає як сукупність основних мисленнєвих операцій: аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення.

1. Аналіз — синтез . Аналіз — це мисленнєве розчленування цілісного предмета на його складові частини.Синтез—це об'єднання виокремлених аналізом елементів, частин в єдине ціле.

2. Порівняння — це мисленнєве встановлення подібності або відмінності предметів чи явищ.

3. Узагальнення — конкретизація. Узагальнення — це виокремлення спільних ознак у кількох предметів, об'єктів, явищ. Конкретизація — перехід від загальної ознаки до конкретного прикладу.

4. Абстрагування—індивідуалізація. Абстрагування — мисленнєве виокремлення одних ознак предметів та відволікання від інших. несуттєві, другорядні. Індивідуалізація — це мисленнєвий перехід від окремої ознаки до опису конкретного об'єкта.

III. Участь у процесі мислення різних „мов" переробки інформації.

У мисленнєвому процесі беруть участь, як мінімум, три мови переробки інформації (словесно-мовленнєва, візуальна, моторна). Коли ці три мови працюють одночасно, є підстави вважати, що ми маємо так зване продуктивне (тобто таке, що приводить до нових знань) мислення.

IV. Вибірковість мислення.

Описуючи вибірковість, пов'язану з самими процесами мислення, О.К. Тихомиров увів поняття „операціональний смисл об'єкта". Його значення зводиться до того, що суб'єктивний зміст елемента задачі змінюється в міру включення його до системи зв'язків з іншими елементами задачі. Процес мислення здійснюється тільки за рахунок розвитку операціонального смислу об'єкта. І тут виявляється функціонування основного „нерва мислення" — аналізу через синтез.

V. У мисленнєвому процесі певним чином співвідносяться репродуктивні і продуктивні компоненти.

Репродуктивні компоненти ґрунтуються на відтворенні раніше засвоєних знань, продуктивні пов'язані з формуванням нових ідей, знань, яких немає у попередньому досвіді.

Можна виокремити три різні позиції з приводу співвідношення продуктивних і репродуктивних компонентів:

1. Знання і власне мислення — це два різні процеси, які не залежать один від одного.

2. Знання і минулий досвід загалом мають негативний вплив на мисленнєвий процес, гальмують його, заважають йому.

3. Позиція С.Л. Рубінштейна про співвідношення знань та мислення полягає в такому: в найбільш чистому вигляді мислення виступає саме там, де воно саме доходить до знань.

VI. У мисленні певним чином взаємопов'язані усвідомлювані і неусвідомлювані компоненти.

Один з цікавих підходів до взаємовідношення усвідомлюваного та несвідомого в мисленні представлено в працях Я.О. Пономарьова. Вихідним взято факт неоднорідності будь-якої предметної дії: у результаті успішної (цілеспрямованої) дії виходить результат, який відповідає попередньо поставленні меті (прямий продукт дії) і результат, який не був передбачений у свідомій меті (побічний продукт). Побічний продукт дії також відображається суб'єктом, це відображення може брати участь у наступній регуляції дій, але він не представлений у вербалізованій формі, у формі свідомості. Побічний продукт складається під впливом тих конкретних властиво та явищ, які включені в дно, але неістотні з точки зору її мети.

55 Ясність — простота та щирість думки, відсутність у ній якої-небудь „зарозумілості", заплутаності.

Логічність—чітка послідовність, систематичність мислення.

Кмітливість — швидкість розумового орієнтування, швидке входження в матеріал, швидкість розв'язування задач.

Глибина, або вдумливість — здатність пізнавати в предметах чи явищах найбільш істотне, часто приховане і замасковане, здатність за видимістю предмета осягнути його сутність

Широта — здатність мислити з урахуванням усіх сторін питання,

Гнучкість або пластичність — відсутність шаблонності, стереотипності, здатність до зміни ходу мислення, якщо цього вимагають дані.

Самостійність та оригінальність — це не просто гнучкість мислення, а новизна, самобутній творчий характер розумової діяльності.

Критичність — відсутність неперевірених суджень, ретельна аргументація, серйозне ставлення до заперечень.

До числа нейродинамічних характеристик належать:

— співвідношення першої та другої сигнальних систем.

— сила і слабкість нервових процесів, що дає відмінності у швидкості набуття знань різними людьми, у їх розумовій працездатності.

— рухливість — інертність нервових процесів, що відбивається на гнучкості — ригідності, швидкості мислення.

До числа особистісних чинників мислення належать: установка, мотиви й емоції, індивідуальний минулий досвід, соціально-психологічні чинники.

Одним з істотних чинників особистого регулювання мислення е установка, що надає будь-якій формі діяльності стабільного, тривкого, закономірного характеру.

Мотиви виконують в мисленні три головні функції. Перша з них — активізуюча — наявність мотиву підвищує енергетичний потенціал мисленнєвої діяльності . Друга функція мотиву — організуюча або структуруюча . Третя функція смислотвірна.

Емоції виконують в мисленні чотири функції. Перша з них -оцінна: емоції позначають позитивною або негативною оцінкою найбільш значущі елементи ситуації.

Друга функція — активізуюча. Емоції, які супроводжують процес розв'язання задачі, підвищують загальний енергетичний рівень.

Емоції виконують функцію евристик . Вони визначають зону пошуку, мисленнєва діяльність стає більш спрямованою, розглядаються тільки можливі перетворення ситуації.

Можна виокремити універсальну структуру особистісних особливостей і відповідних особливостей мислення творчої людини: гнучкість, ініціативність, незалежність (нонконформізм) в оцінках, внутрішній самоконтроль.

56. Проблема психологічних особливостей мовлення, його ролі у спілкуванні та формуванні свідомості є важливим розділом психології. За допомогою мовлення люди обмінюються думками, передають свій настрій, почуття, досвід тощо. Але для того, щоб здійснити мовне повідомлення, необхідна наявність спільних, однакових засобів та правил передачі думок. Усе це забезпечується завдяки мові.

Мова - це суспільно зумовлена система словесних знаків, котрі є засобом спілкування в даному суспільстві.

Мовлення - процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми.

Мова та мовлення тісно взаємопов'язані й являють собою єдине ціле. Отже, мовлення виступає як психологічна діяльність, що виявляється у спілкуванні людей за допомогою мови.

. Останнє - це суспільно-історичне явище, що зумовлене національними особливостями, на відміну від мовлення, яке є не що інше, як загальнолюдське явище і в кожному конкретному випадку чітко індивідуальне. Ця індивідуальність пояснюється різним рівнем володіння мовою (словниковим запасом, граматикою, фонетикою). Доросла людина має словниковий запас, яким користується активно (активний словник) і далеко більший словниковий запас, яким володіє пасивно (пасивний словник), тобто знає значення слів, але не вживає їх.

Індивідуальність мовлення проявляється і в будові її вимови. Одна людина вимовляє звуки чітко, ясно, голосно, друга - тихо, невиразно, третя - розмовляє швидко, збуджено, а інша - повільно, не поспішаючи, а дехто має певні вади у вимові (заїкання, шепелявість, „гаркавлення" та ін.).

57. Про народження слова, його історію відомо дуже мало, але існує декілька теорій, які намагалися пояснити походження слова та встановити його історичні корені.

Слово, друга сигнальна система, виступає регулятором процесів уяви, пам'яті, вольових зусиль, усієї поведінки людини.

Але, як справедливо зазначав російський психолог О.Р. Лурія, варто також розглянути питання, чи дійсно мова (та пов'язані з нею форми свідомої діяльності) є для людини специфічним продуктом суспільної історії? Чи не існують мови у тварин, і якщо якісь аналоги „мови" можна спостерігати у тваринному світі, то чим вони дійсно відрізняються від мови людини?

Початок серії робіт цього напряму покладено дослідником П. Фрешем, пізніше це було доповнено дослідженнями К.Гарднера, В.Примака та ін., що викликало цікаву дискусію серед учених.

Так, наприклад, коли вожак зграї журавлів починає подавати звуковий сигнал, уся зграя тривожно знімається з місця і летить за ним. Олень — вожак, який відчує небезпеку, також подає певні звукові сигнали, і весь табун іде за ним, почувши це. Навіть бджоли мають своєрідну „мову", яка виявляється у так званому „танку" бджіл. Бджола, яка повернулася зі взяткою, передає іншим звідки вона прилетіла, чи далеко брала нектар та куди треба летіти. Усе це вона виражає у „танку", фігурах, які здійснює у повітрі й цим самим показує напрямок та дальність польоту (за Фрішем).

Нарешті, дослідження Л. Б. Ітельсона та асоціативні експерименти американського психолога Діза показали, що в дорослої людини значення повсякденних слів у переважній більшості (близько 96%) розкриваються „про себе" на рівні уявлень.

Слово може означати поняття. Але слова не виникли для означення понять. Словесний код відображення дійсності виник на образному рівні її відображення, а слова - як код уявлень про реальність. У ході розвитку мова за своєю структурою стала виражати певні відношення реальності або розподіляти всі об'єкти на певні семантичні класи. Наприклад, для індоєвропейських мов це такі відношення, як „діяти - об'єкт дії", „дія - стан", „характеристика дії - дія" тощо, та такі класи, як „предмет", „властивість", „активність".

Придивившись до цих відносин та категорій, неважко побачити на них відбиток ситуації виникнення мови. Абсолютно зрозуміло, що це трудова ситуація або ширше - ситуація практичної взаємодії з оточуючим світом, яка була найголовнішою в житті первісної людини.

Отже, мова виникла у праці, обслуговувала її й несла яскравий відбиток цього свого походження в головній функції. Сама логіка трудової діяльності звела людину з категоріями причинності, субстанції, належності (властивості), відношень у просторі та часі, знаряддя та мети, множинності та кількості тощо, які закріпилися в самій структурі мови, перетворилися в способи опису та інтерпретації реальності мовою.

58.

Мова й мовлення є одним із засобів мислення, розуміння. Роль мови велика навіть щодо осмислення й інтерпретації наочно даних об'єктів, коли результати роботи відчуттів та сприймання перекодовуються в мовні знаки. Коли ж ідеться про розуміння складних об'єктів, абстрактного матеріалу, об'єкт мислення ставиться перед свідомістю у мовній формі.

Важливою проблемою є зв'язок між мовленням та мисленням. Російський учений Л.М. Соколов стверджує, що під час мислення людина виголошує внутрішній монолог. Він пише: „Мислення у будь-якому випадку пов'язане з мовленням. Щоправда, під час окремих моментів чи етапів розв'язання завдань (особливо візуальних) мовні рухові імпульси можуть бути обмеженими. Однак це не означає, що в даному випадку ми маємо справу з безмовним мисленням". Мисленнєва дія, думка часто розгортається як таке зіткнення різних позицій і підходів, яке відображається й у внутрішньому мовленні. Перехід від думки до внутрішнього мовлення й від останнього до мовлення зовнішнього, повноцінного вербалізованого вираження думки - процес не тільки не прямолінійний, а загалом такий, що не може бути описаний на площині. Навіть більше: щоб його описати, недостатньо і трьох вимірів простору. За влучним висловом Л. С. Виготського, думка нависає хмарою змісту і може або пролитися, або не пролитися дощем слів. Перетворення особистісних смислів у значення робить процес переходу від думки до слова дуже складним, а часом непереборним для людини. Внутрішнє мовлення, за Л. С. Виготським, - це мислення чистими значеннями. Воно не збігається з думкою, тому що не збігаються одиниці мислення й мовлення. Те, що в думці міститься симультанно (тобто одночасно), у мовленні розгортається суксесивно (тобто послідовно)

Отже, думка не збігається не тільки зі словами, а й зі значеннями слів. Тому процес розуміння думки, незалежно від того, промовлена вона вголос чи ні, не є безпосереднім процесом. Думка, каже Л. С. Виготський, породжується не іншою думкою, а мотивуючою сферою людини. Тому й зрозуміти слово, думку означає передовсім зрозуміти мотив, те, заради чого думка промовляється.

59. Наприкінці 1-го року життя малюк може виконувати елементарні мислительні дії - використовувати зв'язок між предметами для досягнення мети (наприклад, підсунути подушку, на якій лежить іграшка, щоб її дістати). Такі здогадки виникають лише у найпростіших випадках, якщо предмети пов'язані між собою (іграшка лежить на подушці), залишається тільки скористатися готовим зв'язком. Упродовж раннього дитинства малюк все ширше використовує подібні готові зв'язки: притягує за шнурочок іграшкову машинку або візочок, дістає за допомогою стрічки іграшку, до якої не може дотягнутися. На 2-3-му роках життя малюк оволодіває різноманітними діями із не поєднаними помітним зв'язком предметами, тобто здійснює співвідносні і знаряддєві дії. Це відбувається під керівництвом дорослого, а тому самостійно ніяких мислительних завдань дитина ще не розв'язує Наочно-дійове мислення - мислення, яке здійснюється за допомогою зовнішніх орієнтувальних дій.

Дитина використовує наочно-дійове мислення для дослідження найрізноманітніших зв'язків у навколишньому світі. Особливість його полягає у наочному представленні завдання, використанні дитиною практичних дій під час його розв'язання.

Зовнішні орієнтувальні дії є основою утворення внутрішніх (психічних). У ранньому дитинстві виникають мис-лительні дії, що виконуються подумки, без зовнішніх спроб. Наочно-образне мислення - мислення, яке здійснюється на основі уявлень, без використання практичних дій.

У ранньому дитинстві можливості образного мислення дуже обмежені, йому під силу тільки найпростіші завдання. При розв'язанні ускладнених завдань малюк змушений вдаватися до зовнішніх дій.

У розвитку мислення дітей раннього віку важливу роль відіграє формування узагальнень - мисленого об'єднання предметів або дій, наділених спільними істотними ознаками. Основою для них є засвоєння мовлення, оскільки значення слів, розумінню і використанню яких вчать дитину дорослі, завжди містить у собі узагальнення.

Одна з форм дитячого мовлення, вперше описана швейцарським психологом Ж. Піаже. Спостерігається у віці трьох – п'яти років і до кінця дошкільного віку зникає. Проявляється в тому, що діти говорять уголос, начебто ні до кого не звертаючись, зокрема задають питання, не одержуючи на них відповіді й анітрохи через це не турбуючись. З кожним роком прояви егоцентричного мовлення знижуються й у віці шести - семи років зникають.

Згідно Піаже, у дитини спочатку відсутні інтелектуальні операції, які дозволяють усвідомити різницю між власною і чужою точками зору. Якщо дитина розвивається в збідненому в плані спілкування середовищі, то частка його егоцентричного мовлення досить значна, але в ситуації спільно організованої роботи дітей різко падає і практично зникає після семи років.

Як показав Л. С. Виготський у полеміці з Ж. Піаже (який потім погодився з його точкою зору), егоцентричне мовлення бере свій початок у зовнішньому (комунікативному) мовленні і є продуктом його часткової інтеріоризації. Отже, егоцентричне мовлення – це мовби перехідний етап від мовлення зовнішнього до мовлення внутрішнього.

Можна зробити висновок, що егоцентричне мовлення відбиває вже просунуту стадію інтеріоризації мовлення як головного засобу саморегуляції.

Поняття егоцентричного мовлення використовується також у патопсихології при описі відповідних синдромів.

60. Мовленнєва діяльність людини не обмежується власне мовленням, суттєвим її елементом є внутрішнє мовлення. Воно закрите і недоступне для інших осіб, втілюється в словесну оболонку, як і зовнішнє. Може відбуватися з використанням скороченого, стислого, згорнутого виразу, речень. Як правило, воно зрозуміле для людини, яка до нього вдалася, і не завжди — для інших.

Внутрішнє мовлення — внутрішній, незвуковий тип звертання особи до себе чи до уявного співрозмовника; особливий внутрішній план мовлення, більш глибокий, ніж семантичний; механізм мовного мислення; живий процес народження думки в слові.

Внутрішнє мовлення оперує не тільки словами, словесними елементами, а й образами, наочними схемами, простими символами, які сприяють реалізації задуму мовця у цілісному мовному тексті Повноцінне внутрішнє мовлення неможливе без рефлексії — психічного процесу, спрямованого на пізнання людиною себе (поведінки, дій, вчинків, психічних станів, почуттів, здібностей, характеру тощо). Вона є невід'ємною складовою практичного мислення вчителя, забезпечуючи йому адекватне сприйняття себе та учнів.

61. В аналізі мислення важко обійтися без понять "інтелект" та "інтелектуальні здібності". Словом "інтелект" (від лат. розуміння, розум) позначають відносно стійку структуру розумових здібностей Більшість психологів схильні думати, що є три типи інтелекту: генетичний, який неможливо вивчити; поведінковий, що виявляється і спостерігається в поведінці; вимірний, тобто такий, що підлягає тестовій оцінці. Частина психологів, об'єднуючи прояви інтелекту в поведінці (оперування абстракціями, здатність вчитися, адаптуватися до обставин тощо), називають його загальною здатністю до переробки інформації.

Структура інтелекту дуже складна. Одні вчені вважають, що її можна оцінювати за трьома показниками: як систему операцій з даними, як суму конкретних даних (за змістом) та за результатами інтелектуальної діяльності (Дж. Гілфорд). Виходячи з цих трьох вимірів, Дж. Гілфорд створив кубічну модель і вдався до спроби визначити кожну зі 120 здібностей. Тип інтелекту визначають за перевагою якоїсь комбінації з цих варіантів. Для найбільш загальних характеристик використовують поняття конкретного практичного, абстрактного, потенційного та набутого інтелекту.

М.О. Холодна, спираючись на структурно-інтегративний підхід, дійшла висновку, що інтелект - це форма організації індивідуального ментального (розумового) досвіду. На її думку, критерії розвитку індивідуального інтелекту слід шукати в особливостях того, як людина сприймає, розуміє та пояснює те, що відбувається. Психічні процеси утворюють структуру інтелекту людини, хоча поняття інтелектуальної сфери особистості значно ширше, ніж когнітивної. Інтелект як розуміння, розсудок, осягнення розумом являє собою систему розумових операцій з образами, символами, знаками, об'єднану певним когнітивним стилем та стратегією розв'язування задач, розумову здатність, здібності, обдарованість. Тому інтелектуальну діяльність пов'язують передусім з відображувальною і регулятивною діяльністю, що полягає у здатності ефективно розв'язувати задачі, навчатися використовувати набутий досвід для вирішення нових і ф об лем, краще пристосовуватися до нової ситуації. Ці здатності значною мірою зумовлені функціями мислення" зокрема логічного, стійкої уваги, оперативної пам'яті, а також сприймання, уяви, інтуїції, пізнання нового й реалізації його результатів

Інтелект як пізнавальна діяльність людини органічно поєднує в собі як уже набутий досвід (знання, розумові навички і вміння), так і здатність подальшого самостійного його набуття і творчого застосування на практиці. Тому обидві ці категорії не можуть розглядатися без урахування здібностей і певної обдарованості людини, її розумової працездатності, уміння творчо розв'язувати нові задачі, проникливості, кмітливості, допитливості, мовної досконалості

Інтелект -досить складне інтегративне психічне явище, що включає в свою структуру ряд пізнавальних процесів та їхніх результативних елементів. Але він не може бути зведений до одного з них, наприклад, мислення, уяви, пам'яті чи досвіду. Так, мислення тісно пов'язане з інтелектом, проте інтелект і мислення не тотожні. Часто можна помітити знижені пізнавальні можливості при збереженні розсудкової діяльності (аналізу, синтезу, суджень) і мисленнєвого процесу як такого. Великий запас знань (ерудиція) - важлива властивість інтелекту. Проте не можна оцінити розум людини тільки значним обсягом знань, бо сама ерудиція ще не визначає всього інтелекту.

Отже, інтелектуально-творча, когнітивна сфера особистості забезпечує динамічне відображення дійсності та ЇЇ перетворення, формування досвіду, побудову моделі світу, регуляцію діяльності. У цій сфері специфічно взаємодіють психічні процеси, забезпечуючи єдиний потік цілісної свідомої відображувальної та перетворювальної продуктивної діяльності.

65. Відмінність видів уяви визначається насамперед тим, наскільки свідомим і активним є ставлення людини до реалізації головної функції уяви - трансформації образів — уявлень. В одних випадках зміна Образів відбувається мимовільно, в інших все більшу роль відіграє свідоме, активне ставлення людини до формування образів. У першому випадку має місце так звана пасивна уява, у другому - активна.

За пасивної уяви мимовільна трансформація образів здійснюється під впливом малоусвідомлених потреб і потягів, незалежно від якого-небудь свідомого втручання в цей процес суб'єкта. Образи нібито мимовільно перетворюються, випливаючи перед уявою, а не формуються нею За активної уяви образи формуються і перетворюються свідомо відповідно до цілей, які ставить перед собою людина в конкретній діяльності.

Розрізняють два види активної уяви: відтворююча, яка полягає у відтворенні заданих образів, і творча, яка виявляється у самостійному створенні нових образів.

Взаємодіючи з об'єктивним світом, людина не лише сприймає, запам'ятовує, осмислює цей світ, а й створює образи того, з чим вона безпосередньо не зустрічається. Ці образи можуть відображати події, факти, явища, свідком яких вона не була. Нерідко в житті їй доводиться створювати образи таких об'єктів, яких не існує в дійсності, над створюванням яких вона працює. Цей процес називають уявою або фантазією. Він значно розширює і поглиблює пізнання світу. . При вивченні математики і фізики уява допомагає учням оживляти абстрактні поняття, наповнити виведені формули конкретним змістом. Отже, поряд із сприйманням, пам'яттю і мисленням уява є одним з важливих пізнавальних процесів людини. Над її вивченням працювали такі відомі дослідники, як Ердман, Гензелінг, Сегал, Ю.Ліндварський, Б.Зальцман, В.Романець, А.Петровський та ін.

Цей процес надзвичайно складний, і про це свідчить той факт, що й досі немає його задовільного визначення. Так, Ердман під уявою або фантазією розумів процес створення образів та сприйнятих предметів. Проте застосоване ним тлумачення понять "предмет" і "зображення" не дозволяє підвести до нього відношення речей та їх розуміння, що є важливим для уяви.

Сегал під фантазією розумів наявність будь-якої ситуації у формі уявлень. Не важко помітити, що вказане має місце і в процесі пригадування.

В сучасній психології найбільш розповсюдженими є описові визначення. Найчастіше уявою називають процес створення людиною на основі її попереднього досвіду образів об'єктів, яких вона безпосередньо не сприймала і не сприймає. Або: уява - це необхідний елемент творчої діяльності людини, що виражається в побудові образів продуктів праці, а також забезпечує створення програм поведінки в тих випадках, коли проблемна ситуація характеризується невизначеністю. Перше з визначень є чіткішим та лаконічнішим.

Характерним для творчої уяви є самостійний образ матеріалу, спеціальний його аналіз, удосконалення образу в процесі діяльності. Цей вид уяви є найважливішою складовою частиною творчої діяльності людини.

66. Створення людиною образів нових об'єктів зумовлене потребами її життя та діяльності. Залежно від завдань, що постають перед нею, активізуються деякі залишки попередніх вражень і утворюються нові комбінації асоційованих зв'язків. Цей процес набуває різної складності залежно від мети, змісту та попереднього досвіду людини.

Найбільш елементарною формою синтезування нових образів є аглютинація (від латинського aglutinare— "склеювання"). Це створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин різних об'єктів. Такими є, наприклад, казкові образи русалки — напівжінки, напівриби; кентавра - налівчоловіка, напівконя; у технічній творчості це тролейбус - сполучення рис трамвая та автомобіля, танк-амфібія, що поєднує риси танка і човна, тощо.

Прийомом створення нових образів є аналогія.

Суть прийому аналогії полягає в тому, що новостворений образ, який вибудовується, схожий на реально існуючий предмет, але в ньому проектується принципово нова модель явища або факту.

На основі принципу аналогії виникла нова галузь інженерної справи - біоніка. Біоніка виокремлює деякі властивості живих організмів, які стають засадовими при конструюванні нових технічних систем. Так було створено багато різноманітних приладів - локатор, "електронне око" тощо.

Нові образи можуть створюватися за допомогою наголошування -акцентування. Цей прийом полягає в навмисному посилюванні в об'єкті певних ознак, які виявляються домінуючими на фоні інших.

Створення нових образів може бути досягнуте шляхом перебільшення (або применшення) усіх характеристик предмета. Цей прийом широко використовується в казках, народній творчості Найбільш складним способом утворення образів уяви є створення типових образів. Цей спосіб вимагає тривалої творчої роботи. Художник створює попередні ескізи, письменник - варіанти твору. Так, малюючи картину "З'явлення Христа народові", художник Іванов зробив близько 200 ескізів. Творчий процес пов'язаний з виникненням багатьох асоціацій, їх актуалізація підпорядкована меті, потребам і мотивам, які домінують в актах творчості.

Великий вплив на створення образів уяви чинить практична діяльність. Доки створений образ існує тільки "в голові", він не завжди зрозумілий до кінця. Втілюючи цей образ у малюнок або модель, людина перевіряє реальність його існування.

Засадовою щодо створення образів уяви є взаємодія двох сигнальних систем. Співвідношення чуттєвого та мовного, образу та слова набуває різного характеру в різних видах уяви, залежно від конкретного змісту діяльності, в яку включається створення образів.

67. Уява - психічний (інтелектуальний) процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом установлення нових зв'язків між відомими образами та знаннями. Уява надає людині можливість виходити за межі реального світу, переміщувати речі та події в майбутнє, минуле, в інші світи та простори. Принциповим є те, що уява пов'язана з образами, уявленнями, хоча продукт уяви оформлюється знаково - у вигляді, наприклад, опису, тексту, тобто вербально (скажімо, як фантастичний твір). Учені вважають, що уява виникла в людини як відповідь на потребу передбачати результат своєї праці і, крім того, пояснити незрозумілі події та явища природи. Уяву інколи досить важко відрізнити від мислення, особливо мислення образного. Саме тому вона не завжди розглядається самостійно. Разом з тим уява нерідко визначається як випереджальне відображення дійсності в образах, уявленнях на відміну від мислення, яке відбиває дійсність у формі понять. Такого підходу дотримується А. В. Петровський. Проте цей підхід, навпаки, зводить до уяви образне мислення.

Розрізняють уяву пасивну й активну. Пасивна уява - це щось на зразок сурогату реальності, її заміни в уяві.

В активній уяві теж можна виділити два типи - відтворюючу і творчу уяву.

Відтворююча уява створює образи на основі опису (в широкому смислі), який може проводитися в різних знакових системах, скажімо в словесній, числовій, формульній, графічній, нотній та ін.

відтворююча уява, як правило, тісно пов'язана з творчою, і відділити їх не завжди вдасться Творча уява вимальовує нові, оригінальні образи та ідеї. Саме вона, доповнюючи творче мислення і взаємодіючи з ним, становить основу людської творчості. Продуктом творчої уяви є художній образ. Дуже важливим прийомом створення творчого образу є аналогія, коли будується образ, чимось схожий на реально існуючу річ, організм, дію. Саме на цьому принципі ґрунтується спеціальна галузь знання біології та інженерної справи - біоніка. Біоніка виділяє певні якості живих організмів і застосовує їх для створення механізмів. Так було створено багато нині діючих приладів (наприклад, локатор - аналог органів орієнтації кажана).

Аналогія - дуте поширений прийом у технічній творчості - буває близькою, безпосередньою і віддаленою. Володіння цим прийомом - один із провідних компонентів здатності до конструювання, інженерної справи та винахідництва.

68. Людина, пізнаючи навколишній світ, певним чином ставиться до пізнаваних предметів і явищ – із замилуванням, гнівом, радістю, сумом. Це можливо насамперед завдяки емоційним процесам.

Емоційні процеси – специфічна форма психічного відображення суб’єктивного ставлення людини до предметів або явищ у формі безпосереднього переживання приємного або неприємного. Емоційні процеси роблять світ психічних явищ більш насиченим, більш різноманітним і більш своєрідним.

Функції емоцій: сигнальна, регулювальна, комунікативна.

За допомогою емоцій людина довідається, наскільки значимі пізнавані нею предмети або явища для задоволення її потреб. Чим більше значення мають пізнавані об’єкти, тим більш глибокі переживання людини. Таким чином, емоції виконують сигнальну функцію.

Крім того, стійкі переживання певним чином змінюють поведінку людини, направляють і підтримують її, що дозволяє говорити про регулювальну функцію емоцій.

Виділяють також комунікативну функцію емоцій. Зовнішні прояви емоцій у міміці, пантоміміці дозволяють інформувати інших людей про своє ставлення до предметів і явищ дійсності.

Емоції і почуття, які є формами переживання людиною свого ставлення до дійсності, формами прояву (актуалізації) емоційних процесів, органічно пов’язані між собою. Але за своїм змістом і формою переживання вони не тотожні.

Емоція – це особливий клас психічних явищ, що відображає у формі безпосереднього, швидкоплинного переживання важливість для життєдіяльності індивіда певних явищ і ситуацій, що діють на нього.

Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю – це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції і почуття. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони – результат усвідомлення об’єкта, що зумовив їх появу, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу.

Почуття – вищий рівень розвитку емоцій, специфічно людські, узагальнені, стійкі переживання ставлення до предметів, явищ та потреб, що мають мотиваційну, напрямну значимість.

У залежності від спрямованості виділяють такі види почуттів:

моральні – переживання людиною її ставлення до інших людей і до суспільства в цілому;

інтелектуальні – виражають ставлення особистості до процесу пізнання;

естетичні – почуття краси, що виявляються при сприйнятті творів мистецтва, явищ дійсності;

практичні – переживання людиною її ставлення до трудової, навчальної й інших видів діяльності.

Емоційність є вродженою, але почуття розвиваються протягом життя людини, у процесі розвитку її особистості.

69.види емоцій

Залежно від суб'єктивної цінності переживань Б.І. Додонов вирізняє види емоцій:

Альтруїстичні - переживання, що виникають на основі потреб у сприянні, допомозі іншим людям: бажання принести іншим людям радість і щастя, почуття тривоги за їхню долю, співпереживання, почуття надійності, відданості, співчуття.

Комунікативні - виникають на підставі потреби в спілкуванні: бажання спілкуватися, ділитися думками і переживаннями, почуття симпатії, прихильність, почуття поваги до когось, почуття вдячності, бажання заслужити схвалення від близьких і шанованих людей.

Глоричні - пов'язані з потребою у самоствердженні, славі: прагнення завоювати визнання, повагу, почуття враженого самолюбства і бажання взяти реванш, почуття гордості, переваги, задоволення власним зростанням, підвищенням цінності своєї особистості.

Практичні - визначаються успішністю чи неуспішністю діяльності, труднощами її здійснення і завершення: бажання досягти успіху в роботі, почуття напруження, захопленість роботою, приємна втома, приємне задоволення від результатів своєї праці.

Романтичні - виявляються у прагненні до всього незвичайного, таємного: чекання чогось незвичайного і дуже хорошого, світлого; хвилююче почуття сприйняття зміненого довкілля: все здається іншим, незвичайним, сповненим особливої значущості, таємничості.

Гностичні - пов'язані з потребою в пізнавальній гармонії: прагнення щось зрозуміти, пізнати суть явищ, почуття здивування або нерозуміння, вагання; почуття ясності або неясності, непевності думки; нестримне прагнення долати суперечності у своїх судженнях, усе систематизувати; почуття здогаду, близькості вирішення проблеми; радість відкриття істини.

Естетичні - пов'язані з ліричними переживаннями: потреба в красі, почуття витонченого, почуття піднесеного і величного; насолода звуками, почуття хвилюючого драматизму, світлого суму поетично-споглядального стану; почуття душевної м'якості, почуття рідного, близького, приємність спогадів про минуле, гірко-приємне почуття самотності.

Гедонічні - пов'язані із задоволенням потреби в тілесному і душевному комфорті: насолода приємними фізичними відчуттями від смачної їжі, тепла, сонця тощо; почуття безтурботності, спокою, знемоги, почуття веселощів; приємне бездумне збудження, хтивість.

Акизитивні - виникають у зв'язку з інтересом до накопичення, колекціонування: прагнення нагромадження, радість у зв'язку зі збільшенням своїх нагромаджень; приємне почуття від споглядання своїх зібрань.

Мобілізаційні (пугнічні) - походять від потреби в подоланні небезпеки, інтересі до боротьби: потреба в гострих відчуттях, захоплення ризиком, почуття спортивного азарту, рішучість, спортивна злість, почуття сильного вольового та емоційного напруження, мобілізація своїх фізичних і розумових здібностей.

Інші класифікації емоцій і почуттів. Переживання людини дуже різноманітні, їх поділяють на види за змістом, характером того ставлення людини до об'єктивної дійсності, яке в них виявляється, за ступенем їхнього розвитку, силою й особливостями їхнього прояву. Відповідно до цього всю різноманітність людських переживань можна поділити на дві групи: переживання, що є відображенням ситуативного ставлення людини до певних об'єктів, і переживання, в яких виявляється стійке й узагальнене ставлення до них. Першу групу переживань, як зазначалося, називають емоціями, другу - почуттями у вужчому значенні цього слова.

Емоції поділяють на прості, що є безпосереднім відображенням взаємовідношень людини з тими чи іншими об'єктами, і складні, в яких це відображення має опосередкований характер. За силою, характером прояву і стійкістю серед емоцій виділяють афекти і настрої.

За змістом виділяють насамперед моральні, інтелектуальні та естетичні почуття. Деякі з них можуть набувати характеру пристрастей.

70. Емоції є результатом діяльності мозку. їх виникнення викликане змінами, які відбуваються у зовнішньому світі. Ці зміни приводять до підвищення або зниження життєдіяльності, пробудження одних потреб і згасання інших, до змін у процесах, що відбуваються в організмі.

Фізіологічні процеси, характерні для емоцій, мають своїм підґрунтям як складні безумовні, так і умовні рефлекси, а тому переживання почуттів людиною є завжди результатом спільної діяльності кори і підкіркових центрів. Чим більшу значущість для людини набувають зміни, які відбуваються навколо неї, тим більш глибокими є переживання почуттів. Перебудова систем тимчасових нервових зв'язків, які внаслідок цього виникають, викликають процеси збудження, які, поширюючись по корі великих півкуль, захоплюють підкіркові центри. У відділах мозку, які лежать нижче кори великих півкуль, знаходяться різні центри фізіологічної діяльності організму: дихання, серцево-судинної системи, травлення тощо. Тому збудження підкіркових центрів викликає успішну діяльність деяких внутрішніх органів. У зв'язку з цим переживання почуттів супроводжується змінами ритму дихання, серцевої діяльності, змінами кровопостачання окремих частин тіла, порушенням функціонування секреторних залоз (сльози від горя, пересихання в роті від хвилювання).

Встановлено, що емоції - не стільки функція кори великих півкуль і системи підкіркових центрів, що нею регулюється, а властивість досить певних утворень нервової системи. У першу чергу - ретикулярної формації, функції якої не є специфічними, а лише активізують діяльність інших мозкових механізмів. Ретикулярна формація відіграє велику роль у формуванні того, що І.П. Павлов називав „світлою плямою свідомості". Ця „світла пляма свідомості" висвітлює саме те явище в навколишньому світі, яке в даний момент являє собою найбільше значення для організму. Вплив емоційного характеру багато в чому визначає формування цієї „світлої плями свідомості". У момент емоційної напруженості людина нерідко знаходить рішення, походження яких вона не завжди здатна зрозуміти. Емоції нібито мобілізують весь життєвий досвід людини не тільки усвідомлений, аде й той, який склався поза цією „світлою плямою свідомості".

Емоції пов'язані з функціонуванням деяких центрів, розміщених у таламусі та гіпоталамусі, у лімбічній системі (її називають „емоційним мозком")

Цікаві дані були одержані під час вивчення функціональної асиметрії мозку. Зокрема виявилося, що у формуванні емоцій зі знаком мінус, наприклад, смутку, переважає діяльність правої півкулі. Коли причина спаду настрою не усвідомлюється людиною і вона може відчувати безпідставний спад настрою, депресію, у цьому „винна", як правило, права півкуля. Ліва ж півкуля є зачинщиком позитивних емоцій. Як відомо, ліва півкуля вважається „грамотною", або „логічною", а права - „образною".

Якщо ми сумуємо і плачемо переважно правою, „образною" півкулею, чи не виходить з цього, що натури з художнім складом мислення, у яких ця півкуля домінує, повинні перебувати виключно в сумному, меланхолічному настрої. Ні, не виходить. Ліва півкуля, відповідаючи за виникнення позитивних емоцій, вносить свій внесок у формування емоційних реакцій. Провідну роль вона відіграє в організації тривожної активності, яка спонукає людину до пошукової діяльності.

Об'єднана діяльність півкуль лежить в основі емоційної сфери людини, забарвлюючи наш настрій залежно від обставин в одних випадках у мажорні, радісні фарби, в інших - у тривожні, похмурі, у третіх - у світло-сумні. Збої у дружній роботі півкуль призводять до порушення емоційної рівноваги, і тоді починають переважати або негативні (страх, смуток), або позитивні (безпричинне, немотивоване пожвавлення — ейфорія) емоції.

71 Емоції впливають на людей різними шляхами. Одна й та сама емоція неоднаково переживається різними людьми, а також певною людиною в різних ситуаціях. Емоції можуть впливати на всі системи індивіда, на суб'єкта загалом.

Емоції і сприймання. Давно відомо, що емоція, як і інші мотиваційні стани, впливає на сприймання. Радісна людина сприймає світ крізь "рожеві окуляри". Той, хто страждає і сумує, інтерпретуватує зауваження інших як критичні.

Емоції і пізнавальні процеси. Емоції впливають на пам'ять, мислення та уяву людини. Ефект "звуженого зору" в сприйманні має свій аналог у пізнавальній сфері. Зляканій людині важко оцінити альтернативні рішення. У розгніваної людини з'являються лише "сердиті думки". У стані підвищеного інтересу або збудження суб'єкт настільки захоплений, що не здатний до навчання і дослідження.

Емоції і дії. Емоції чи комплекси емоцій, які переживає людина в певний час, впливають фактично на все, що вона робить у сфері навчання, гри, праці. Коли вона реально зацікавлена в предметі, то має бажання вивчити його глибоко. Відчуваючи відразу до якого-небудь предмета, вона намагається його уникнути.

Емоції і свідомість. Твердження про те, що емоцію можна розглядати як окремий або особливий стан свідомості, не є новим. Визначний англійський науковець Г. Спенсер описав "центральні" емоції так: "Центральні" емоції - їхній початок і закінчення у часі порівняно не визначені і вони не мають чіткої локалізації в просторі. Вони не обмежені попередніми і наступними станами свідомості з якоюсь визначеністю, і немає меж між ними й існуючими з ними станами свідомості". Ідея Спенсера не справила значного впливу на його сучасників і лише на початку 60-х років XX століття змінними станами свідомості почали цікавитися вчені. Не розглядаючи емоції як змінні стани свідомості, вони, втім, нерідко включали до своїх описів певні емоції.

Емоційні стани і в повсякденному житті часто розглядають як змінні стани або, точніше, як специфічні чи особливі стани свідомості. Людина, що вчинила якусь недоречність, часто пояснює свою поведінку словами: "я не пам'ятаю себе", "я втратила самовладання".

Людина, яка пережила сильну емоцію, усвідомлює, що емоційне переживання - це незвичайний стан свідомості. Ідея різних станів свідомості відома від античних часів. А в середині XIX ст. біологи довели, що кожна окрема півкуля мозку контролює окрему сферу свідомості. Розподіл півкуль створює дві незалежні сфери свідомості в межах одного черепа, одного організму.

У XVIII ст. Р. Бекон вирізнив два шляхи набуття знань: через доказовість і через досвід. Один із цих способів, що домінує в сучасному мисленні, описують як логічний і раціональний. Інший - як пізнання інтуїтивне, невербалізоване або "рецептивне".

Емоції, почуття і розвиток особистості. Аналізуючи співвідношення емоцій і розвитку особистості, слід зважати на два чинники. Перший - це генетичні задатки суб'єкта у сфері емоцій. Генетичний склад індивіда відіграє важливу роль у набутті емоційних рис (чи порогів різних емоцій). Другий чинник - особистий досвід індивіда, що належить до емоційної сфери, особливо спеціалізовані способи вираження емоцій і зумовлена емоціями поведінка.

У психології склалося уявлення, відповідно до якого емоційний стан визначається якістю та інтенсивністю актуальної потреби індивіда й оцінкою, яку він дає імовірності задоволення її. Цей погляд на природу і походження емоцій дістав назву інформаційної концепції емоцій.

72

Почуття - це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції - радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо.

В якості почуття виявляється ставлення особистості до праці, подій, інших людей, до самої себе. За якістю переживань відрізняють одні емоції і почуття від інших, наприклад радість від гніву, сорому, обурення, любові тощо.

Згідно з І.П.Павловим, однією з фізіологічних підвалин почуттів є динамічні стереотипи, тобто утворені за життя системи тимчасових нервових зв'язків. У виникненні та перебігу почуттів велику роль відіграє друга сигнальна система в її взаємодії з першою. В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. Особливе місце вищим почуттям відводиться у художній творчості. Моральні почуття - це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Їх джерелом є спільне життя людей, їх взаємини, боротьба за досягнення суспільних цілей. Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людей, в процесі їх спілкування і стали важливим засобом оцінки вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистості.

Естетичні почуття - це чуття краси в явищах природи, в праці, в гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійна злагодженість в об'єктах цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія викликають почуття приємного, насолоду, яка глибоко переживається та вшляхетнює душу. Ці почуття викликають твори мистецтва. Не тільки в мисленні, а й почуттями людина утверджує себе в предметному світі.

Естетичні почуття тісно пов'язані з моральними почуттями. Вони вшляхетнюють особистість, надихають її високими прагненнями, утримують від негативних вчинків. Отже, естетичні почуття є істотними чинниками у формуванні моральною обличчя людини.

Вищі рівні розвитку естетичного почуття виявляються в почуттях високого, піднесеного, трагічного, комічного, гумору. Ці різновиди естетичних почуттів органічно пов'язані з моральними почуттями і є важливим засобом їх формування.

Праксичні почуття - це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгомін ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних і наукових уподобаннях.

Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та виховання мають різні рівні свого розвитку. Такими його рівнями є цікавість, допитливість, цілеспрямований, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю. Пізнавальні почуття своїм механізмом мають природжений орієнтувальний рефлекс, але його зміст цілком залежить від навчання, виховання, навколишньої дійсності умов життя.

73. . Людина не тільки пізнає навколишній світ і певним чином відноситься до нього, але й впливає на оточення, змінює зовнішній світ відповідно до своїх потреб та інтересів, долає для досягнення поставлених цілей різні труднощі. Будь-яка діяльність людини супроводжується конкретними діями, які можуть бути мимовільними або довільними. Як відомо, головна відмінність довільних дій полягає в тому, що вони здійснюються під контролем свідомості і вимагають з боку людини певних зусиль, спрямованих на досягнення свідомо поставленої мети. Це і є вияв волі.

Отже, воля — це свідоме регулювання людиною своєї поведінки і діяльності, що виявляється у вмінні долати внутрішні та зовнішні труднощі під час здійснення цілеспрямованих дій та вчинків.

Головна функція волі полягає у свідомій регуляції активності в утруднених умовах життєдіяльності. Підґрунтям цієї регуляції є взаємодія процесів збудження і гальмування нервової системи. Відповідно до цього прийнято виокремлювати дві інші функції - активізуючу та гальмівну.

Вольові дії розвиваються на основі мимовільних дій. Найпростішими з мимовільних дій є рефлекторне звуження та розширення зрачка, ковтання, чихання, а також дії, пов'язані з чинниками виникнення мимовільної уваги (поворот голови в бік сильного звука). Мимовільний характер носять і виразні рухи: коли людина радіє, то починає посміхатися, під час здивування піднімаються брови тощо.

Поведінка людини також може бути мимовільною і довільною. До мимовільного типу поведінки належать імпульсивні дії і реакції, не підпорядковані загальній меті (на шум за вікном, на подразники, які відповідають актуальній на даний момент потребі людини). До мимовільної поведінки належать і поведінкові реакції людини в стані афекту під впливом неконтрольованих свідомістю емоційних станів.

Довільні дії на відміну від мимовільних більш характерні для поведінки людини і спрямовані на досягнення поставленої мети. Саме свідомість дій характеризує вольову поведінку. Однак вольові дії можуть включати в себе як окремі ланки, так і рухи, які в ході утворення автоматизувалися і втратили свій початковий свідомий характер.

Ще однією важливою ознакою вольової поведінки є її зв'язок з подоланням перешкод, причому незалежно від того, якого типу ці перешкоди - внутрішні чи зовнішні. Внутрішніми, або суб'єктивними перешкодами є спонукання людини, спрямовані на невиконання даної дії або на виконання протилежної її дії.

Разом з тим слід відзначити, що не будь-яка дія, спрямована на подолання труднощів, є вольовою. Наприклад, людина, яка втікає від зграї собак, може долати складні перешкоди, але ціди викликані зовнішніми причинами, а не внутрішніми установками людини. Важливою особливістю вольових дій, спрямованих на подолання перешкод, є усвідомлення значення поставленої цілі, за яку необхідно боротися, усвідомлення необхідності досягти її. Тому вольові дії можуть розрізнятися не лише за мірою їх складності, але й за мірою усвідомяеності. У деяких випадках усвідомленість дій людини знижена, тоді говорять про імпульсивні дії.

Воля пов'язана з багатьма сторонами психіки людини:

— з потребами, інтересами, світоглядом, ідеалами, переконаннями (тобто загалом з мотиваційною сферою особистості, насамперед тими її складовими, які належать до спрямованості особистості, що є стрижнем її психологічної структури);

— з почуттями, оскільки в деяких випадках людині необхідно утриматися від певних дій та вчинків, особливо у стані афекту;

— з мисленням, адже воля передбачає наявність цілеспрямованості людини, що передбачає свідомий вибір мети і підбір засобів для її досягнення; нерідко в ході досягнення мети людина зустрічається з труднощами, що вимагає внесення певних коректив.

Воля - це влада над своїми почуттями. І.М. Сеченов, розкриваючи сутність волі та її значення у психіці людини, писав: „Воля не є якийсь безособовий агент, який розпоряджається рухом, - це діяльнісний бік розуму і морального почуття".

Вольова дія – це вольове зусилля з напругою мобілізуючого характеру. Для того, щоб подолати у собі небажані спонукання од-ного знання недостатньо. Знання повинно поєднуватись з пережи-ванням необхідності дотриматись норми, виникає зусилля, що приг-нічує інші прагнення. Це переконання необхідності робити так, як культурна людина, свідчить про засвоєння людиною правил суспіль-ного життя.

74 Коли способи здійснення вольових дій набувають стійкості, стабільності, повторюваності, вони перетворюються у вольові якості особистості. Назвемо деякі з них. Самостійність виявляється в тому, що людина визначає власні вчинки виходячи із своїх переконань, знань, а не під тиском інших людей. Протилежна властивість – зале-жність, навіюваність.

Рішучість – це здатність своєчасно приймати правильні рішен-ня.

Нерішучість – сумнів, перегляд вже прийнятих рішень.

Наполегливість – здатність до тривалого напруження енергії для подолання труднощів.

Цілеспрямованість – здатність зберегти мету.

Впертість – не оцінює змін в ситуації, не орієнтується на інших (егоїзм).

Витримка і самоволодіння – це вміння примусити себе викону-вати розумне рішення, незалежно від перешкод.

Виховання волі - це процес виховання особистості загалом, а не певної якості. Вихідними положеннями виховання волі підростаючого покоління є:

1) правильне поєднання свідомого переконування з вимогливістю до поведінки людини;

2) забезпечення реального впливу вимог на життєві взаємини особистості з оточуючими, а також на її ставлення до самої себе;

3) поєднання свідомого переконування з організацією практичного досвіду здійснення особистістю вольових дій і вчинків.

75. Воля, як і весь психічний світ, виникає і розвивається в процесі життя та виховання людини. Розвиток вольової регуляції поведінки нерозривно пов'язаний із розвитком спонукань. Для дітей характерні нестійкість спонукань, залежність їх від безпосередньої ситуації, чим зумовлюються імпульсивність і безсистемність дій. На наступних вікових етапах ситуативні спонукання об'єднуються у більш стійкі утворення з поступовим переходом у єдину мотиваційну систему, що визначає спрямованість поведінки.

Разом з тим відбувається розвиток свідомої вольової регуляції поведінки і активності особистості. Людина набуває здатності оцінювати себе з тим, щоб не випадкові потяги керували її поведінкою, а система засвоєних і прийнятих правил і норм моральної поведінки.

Активність вольового самоствердження розпочинається в підлітковому віці. Для підлітків виховання сильної волі часто виступає як самоціль. Це період складного і суперечливого становлення вольових якостей особистості. Цілеспрямованість, самостійність, рішучість, з якими підліток долає труднощі на шляху до здійснення мети, свідчать про те, що він з об'єкта волі інших людей поступово перетворюється на суб'єкт власної волі. Але те, чи набере цей процес позитивних форм, чи почнуть виникати збочення, залежить від середовища, у якому відбувається формування особистості, та від виховання.

Для юнацького віку характерний подальший інтенсивний розвиток вольових якостей. У цей період вони стають компонентами й рисами характеру особистості. У поведінці старшокласників проявляється стійкість у розподілі вольових зусиль відповідно до домінуючих інтересів. Вольова активність уже відповідає суспільним вимогам. Але які вольові якості і на якій стадії завершеності включаються в структуру характеру особистості - це залежить від багатьох обставин, зокрема й від перебігу процесу підліткового самоствердження, від соціального вибору та самовизначення в юності, від самовиховання кожної особистості.