Основні концепції соціалізації особистості

Питання про становлення і розвиток особистості як соціально активної істоти не має в науці однозначного тлумачення. Тому розглянемо різні концепції соціалізації особистості, які розкривають основні умови розвитку стійкої позиції особистості.

Психоаналітична теорія в основу становлення і розвитку особистості ставить біологічний потяг. Соціальна поведінка людини пояснюється внутрішніми, вродженими, в основному, незалежними від суспільства силами. З.Фрейд визначає інстинктивні потяги і потреби особистості як антигромадські. Те, до чого прагне людина, знаходиться в основному в зовнішньому соціальному світі, тому для задоволення інстинктивних потягів і особистих потреб людина повинна адаптувати власний внутрішній світ до зовнішніх обставин. Ціною адаптації є тривога або невроз. Поразка адаптації в ранньому дитинстві може призвести до трагедії життя.

Психоаналіз звертає увагу на роль агресивності і прив’язаності в процесі становлення позиції особистості. При народженні, за З.Фрейдом, дитина являє собою „Воно”, яке прагне задоволення всіх потреб та імпульсів. У процесі розвитку дитини розвивається її „Я”, але, зіткнувшись з принципом реальності, „Я” змушене підкорятися вимогам суспільства і навчитися відмовлятися від задоволення своїх емоційних поривів і збуджень для досягнення соціальних цілей. Приблизно до п’ятого року життя починається активна соціалізація особистості, яка виявляється, у першу чергу, в феномені совісті, почутті провини й здатності протистояти спокусі.

Між 3 і 6 роками з’являється „Над Я” (совість), яка постійно конфліктує з „Воно”, але „Я” хоче досягнути душевної рівноваги. За теорією психоаналізу наступний після п’ятирічного віку період – це процес коригування позиції особистості, закріплення нею позитивних елементів і подолання негативних.

Дитина в своєму розвитку проходить кілька психосексуальних стадій: оральну, анальну і фалічну – в ранньому дитинстві. У молодшому шкільному віці інтерес до сексуального боку життя спадає. У підлітковому віці починається генітальна стадія – потреба нормальної дорослої сексуальної поведінки. Але коли відбувається постійне „приглушення” інстинктивних сил, вони зумовлюють порушення соціальних норм. Дитина ідентифікує своє „Я” з батьками: коли її засуджують, совість стає агресивною, за що дитину ще більше карають. Агресивність дитини завдяки протистоянню „Над Я” і „Я” виливається у провину, покаяння. Тому виникає сильне напруження.

Людина з позитивною позицією відчуває постійний конфлікт між „Я” і аморальним „Воно” (статевим потягом) і суворим „Над Я” (совість), що проявляється у нормах поведінки. Основною умовою формування позитивної соціальної позиції, позитивної соціалізації є нормальні взаємини між батьками і дітьми, вихователями і вихованцями, які склалися завдяки стандартам соціальної поведінки.

Послідовники З.Фрейда модифікували його теорію: відмовилися від домінуючої ролі статевого інстинкту і агресивності, замість них – соціальні інстинкти (страх, тривожність, самоствердження, вроджене моральне начало). Хоча неофрейдисти підкреслюють роль соціальних факторів у становленні соціальної позиції особистості, все ж акцент робиться на вроджених потягах.

Когнітивна теорія розглядає процес формування особистості через схеми поведінки. Цей процес керується операційними структурами – внутрішніми діями суб′єкта, яким відповідають зовнішні дії. Перехід від зовнішніх дій до внутрішніх (уявних) – інтеріоризація, тобто формування внутрішнього плану свідомості. Ж.Піаже виділив 3 етапи цього плану:

- перший етап – до семи років. Основна особливість – егоцентризм: дитина усвідомлює оточуюче тільки з власного погляду, для неї не може існувати інших точок зору;

- другий етап – після семи років. Починається операційне мислення, дитина розуміє ситуацію і висловлює власні судження щодо неї, перестає абсолютизувати свої погляди, визнає інші думки. Дитина вже здатна прийняти на себе роль інших до певної міри;

- третій етап – юнацький вік. Дитина узагальнює гіпотези і висуває сама певні стереотипи поведінки, оперує стосунками, соціальними відносинами, виробляє принципи поведінки, узгоджує свою точку зору з іншими.

Цінний висновок Ж.Піаже про те, що духовно розвинена людина здатна виробляти сама соціально цінну поведінку незалежно від інших авторитетів.

Теорія Ж.Піаже вказує на поетапний розвиток емоцій – агресивність або непристойна поведінка компенсуються переживаннями щодо такої поведінки.

В теорії Ж.Піаже біологічний фактор є не прямим детермінантом формування позиції особистості (як у психоаналізі), а опосередкованим, що визначає розвиток когнітивних структур, які вже впливають на становлення позиції особистості. На думку Ж.Піаже, організовані емоційні структури є дійовим регулятором поведінки, які на вищій стадії набувають форми волі. Духовно розвинута особистість сама здатна творити принципи соціально цінної поведінки незалежно від авторитету інших осіб або норм.

Продовжуючи теорію Ж.Піаже, американський психолог А.Кольберт розробив теорію поетапного морального розвитку. Він виділив три етапи розвитку, в кожному розглядаючи два рівні розвитку:

• перший етап – до 10 років – доморальний: орієнтація на слухняність та уникнення покарань;

• другий етап – до 13 років – конвенційної моральності: пристосування до групових норм (рівень міжособистісної толерантності) – схвалює потрібну поведінку і виконує взяті на себе зобов’язання, дотримується злагоди і соціальної рівноваги;

• третій етап – постконвенційна мораль (автономна): орієнтація на соціальну поведінку і права особистості; визнання інших ціннісних пріоритетів, право вибору кожного. У взаєминах між людьми перевага надається правовим нормам.

Останній рівень – орієнтація на принципи і норми моралі, але незалежно від зовнішніх обставин. Люди, які досягли цього рівня, стають „рабами” своєї совісті.

Концепція А.Кольберта побудована на аналізі моральних рішень, але до них не входить реальна поведінка.

На відміну від психоаналітичної та когнітивної теорій, які підкреслюють домінування внутрішніх рушійних сил, пов′язаних з біологічним началом у людини, теорія біхевіоризму визнає базовим соціальний фактор. Научіння є механізмом формування соціальних орієнтацій, соціальних установок. Позиція особистості формується на основі тренування, тому немає необхідності займатися внутрішніми рушійними силами, заснованими на емоціях або на інтелекті. Соціалізація особистості буде успішною, якщо будуть віднайдені ефективні способи тренування, научіння.

Практика виховання дітей у сім’ї показує, що батьки виховують дітей на особистому прикладі, доповнюючи характеристику потрібної поведінки наочними чи словесними прикладами. Дитина регулює свою поведінку відповідно до побудованої моделі. Поведінка регулюється позитивним і негативним підкріпленням – методом заохочення і покарання. Покарання передбачає пробудження страху, страждань, тривожності; прагне навчити дитину саморегуляції поведінки, щоб протистояти негативній поведінці (превентивна функція) і викликати почуття провини за непристойний вчинок (оціночна функція). Заохочення спрямоване на підтримку звички на початковому етапі.

Особистість, яка регулює індивідуальну поведінку, у процесі виховання готується до життя в умовах постійного соціального самовизначення, користуючись категоріями совісті, обов’язку, смислу життя. Теорія научіння заперечує ці особистісні фактори, стверджуючи, що поведінка визначається набутими моделями, а соціальні ідеї використовуються для пояснення чи виправдання реальної поведінки.

Згідно теорії групового пристосування, джерелом соціальних ідей виступають групові норми, тобто цінності, обов′язкові для всіх членів даної групи. Прийняті норми поведінки є силою, яка впливає на кожного члена, бо всі вони підкоряються одним стандартам поведінки. Невиконання групових норм (ідеологічних, поведінкових, символічних) виступає ознакою „відчуження”, відбувається поділ на „своїх” і „чужих”.

Особлива увага в теорії групового пристосування відведена ролі індивіда в групі, його статусу, тобто очікування членів групи по відношенню до кожного окремо. Статус зумовлює індивідуалізацію використання групових норм, для кожного члена визначаються правила, права й обов’язки у групі.

Серед факторів, які визначають групове пристосування, вчені виділяють наступні: соціальна солідарність – поведінка узгоджується з поведінкою інших, їх оцінкою; ефект залежності – самоповага члена групи, його власна думка залежать від оцінки з боку інших членів групи; інформаційна залежність – інформація, що є у групі, сприймається одностайно незалежно від вірогідності; деградація відповідальності – у великій або деструктурованій групі почуття відповідальності слабшає.

Щоб пояснити той факт, що не кожна людина піддається впливові вказаних факторів, теорія групового пристосування вводить поняття референтної групи, тобто людина керується нормами тієї групи, членом якої бажає бути.

Теорія групового пристосування пояснює позицію особистості виключно прагненням індивіда бути визнаним у групі і виправдати очікування групи, але не розкриває механізми виховання як цілісної системи.

Єдність особистості з її діяльністю є основою концепції діяльнісного підходу. Згідно з даною концепцією, позиція особистості є цілісним проявом як внутрішніх рушійних сил, так і моделей поведінки. Позиція особистості реалізується у взаємовідносинах, переконаннях, звичках.

Діяльність є передумовою і засобом формування особистості: в якому напрямку діє людина – такою є і спрямованість позиції особистості. Тому, щоб змінити позицію особистості у процесі виховання (з негативної на позитивну), необхідно змінити спрямованість її діяльності, але ця спрямованість залежить від існуючої позиції особистості. Так виникає „зачароване коло” у вихованні.

Для кожного віку характерна своя діяльність і відповідна її зміна.

Освіта у діяльності посідає основне місце, але має вибірковий характер. Соціальне становлення молодих людей може затримуватися. Важливо допомогти молоді соціально самовизначитися, оскільки інколи соціальне становлення може бути помилковим і зумовити формування асоціального ідеалу.

Концепція діяльнісного підходу відносить позицію особистості до суттєвої характеристики особистості на кожному етапі її становлення.