2. Предмет і об’єкт соціології релігії.

Однією з найцікавіших галузей сучасної соціології безумовно є соціологія релігії, яка займається вивченням релігійного феномена крізь призму соціальних явищ.

Релігія є об’єктом дослідження багатьох наук, кожна з яких розглядає її під різним кутом зору. Серед таких наук, крім соціології, можна виділити філософію, історію, політологію, психологію, етнографію, культурологію.

Зрозуміло, що соціологія як наука про соціальне досліджує релігію не як психічне, культурне чи духовне явище, а насамперед, як явище соціальне.

Отже можна констатувати, що об’єктом соціології релігії є дослідження релігії як соціального феномена, процесу виникнення, розвитку релігії, її місця у духовному житті суспільства.

Предметом даної галузі соціології є вивчення впливу релігії на соціальні процеси, взаємодії релігії і суспільства, духовного і соціального життя. Отож, вивчаючи ту чи іншу релігійну систему, соціологія релігії найменше переймається дослідженням її канонічного змісту, особливостями віросповідання, релігійного культу, релігійних традицій. Натомість вона вивчає релігію як організуюче начало, як форму суспільної свідомості і суспільної поведінки.

Для соціології релігійні вірування цікаві і важливі не самі по собі. На відміну від філософії, що вивчає питання істинності чи хибності релігійних постулатів, соціологію найперше цікавить те, як ці вірування поряд з релігійними організаціями впливають на поведінку людини.

Соціологія має також враховувати і те, що індивід може стати членом релігійної групи і не знаючи тих вірувань, яких вона дотримується. Релігійні інститути та організації можуть впливати на поведінку й поза віруваннями, навіть йти врозріз з ними, стимулюючи за тих чи інших обставин дії, що суперечать офіційному вченню, типовим прикладом чого може бути діяльність інквізиції у середні віки. Але це не означає що релігія є неусвідомленою дією. У її основі лежать певні соціальні регулятори – норми, цінності, вірування, сподівання і переваги, що надаються віруючими індивідами чи групами. Отже важливим напрямком досліджень соціології релігії є вивчення мотивації релігійної поведінки людей.

Отже, релігія як предмет соціологічного аналізу являє собою сукупність певних структур і процесів, пов’язаних з функціонуванням її як соціального явища. Соціологія вивчає релігію як систему регуляторів соціальних зв’язків та відносин, зразків поведінки індивідів, що базуються на релігійній свідомості.

На основі вищесказаного:

Соціологія релігії – галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія. що вивчає релігію як соціальний феномен, процес її виникнення і розвитку, взаємозв’язок релігії з суспільством, соціальними інститутами і організаціями, вплив релігії на свідомість і поведінку індивідів.

Релігія займає особливе місце у культурній спадщині людства. Її вплив на суспільство трактувався представниками різних наукових течій неоднозначно. В одних випадках вона вважалася ледве не панацеєю для всіх “

5. Релігія як соціологічний інститут, її еволюційні та організаційні форми.

Релігія є складним соціальним явищем, що має розмаїття форм, культів, функцій, методів впливу на соціальне життя. Проте, якою б не була релігійна система, вона обов’язково має подібність з іншими у своїй суті, що полягає у вірі, необхідності дотримуватися релігійних обрядів віруючими, зв’язках із особистістю та суспільством в цілому.

Які ж характерні компоненти має кожна релігія, що робить подібність усіх релігійних систем? По-перше, це світоглядний компонент, що включає в себе низку постулатів, які потребують не доведення, а віри. По друге, релігія являє собою систему ритуалів і обрядів, що становлять сутність релігійного культу. Таким чином, другий релігійний компонент – культовий. По-третє, будь-яка релігія становить собою сукупність правилі поведінки (заповідей), котрих має дотримуватися віруюча людина. Це нормативний компонент. І, по четверте, це організаційний компонент, який передбачає об’єднання віруючих у громади, общини, секти, церкви.

Релігія – історично сформований комплекс вірувань, ритуалів, обрядів, символів, заповідей і норм поведінки, зумовлених вірою у надприродні сили, що проявляються у свідомості, стандартах поведінки, соціальних позиціях, релігійній діяльності осіб, що визнають свою приналежність до даної релігійної системи.

Таким чином, релігія завжди являє собою систему вірувань і духовних цінностей, а також практичних дій (культів, ритуалів, обрядів) які формують особливий релігійний світогляд та релігійну поведінку віруючої людини. Отже релігія є і соціальним явищем, оскільки пов’язана із особливою поведінкою та діяльністю людей, і соціальним інститутом, здатним організовувати соціальні суб’єкти, виконувати специфічні функції в суспільстві, і певною общиною людей з однаковими релігійними уявленнями.

Формуванню релігії як соціального явища сприяли ряд факторів – психологічні, гносеологічні і соціальні, причому вплив останніх виявився найбільш вагомим. Релігія як соціальний інститут функціонує на двох рівнях – ціннісно-нормативному і організаційному.

Церква як правило є класичною організацією певної релігійної системи, має чітку внутрішньо-організаційну структуру, що включає духовенство (клір) і мирян, характеризується масовістю і тісно пов’язана з суспільством та діє всередині нього. Кліром вважаються особи, які присвятили своє життя релігійному культу, мають право організовувати і проводити його. У православній церкві клір поділяється на церковнослужителів, що не мають духовного сану і священнослужителів – осіб, що мають духовний сан (за рангами вони поділяються на дияконів, священників та архієреїв). Мирянами вважаються прості віруючі, що не можуть проводити релігійні обряди, проте мають право і повинні брати участь у них.

Церква виникає у процесі розвитку певного віровчення, має стабільні зв’язки з основними сферами суспільного життя та провідними соціальними інститутами – політикою, ідеологією, культурою тощо. Церква є універсальною організацією, оскільки до неї входять особи різних статей, вікових та статусних груп, вона задовольняє більшість основних запитів її учасників. Серед провідних церков в Україні можна виділити римо-католицьку, греко-католицьку, Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату та Українську автокефальну православну церкву.

Деномінацією вважається організація, яка підтримує соціальні зв’язки з суспільством і нормальні стосунки з церквою, проте не має такої широкої соціальної бази, як церква, чіткої внутрішньої структури, не поділяється на духовенство і мирян, згуртовує навколо себе незначні групи прихильників, котрих не задовольняють постулати ортодоксальної церкви. Деномінації виникають у результаті плюралізації провідних релігійних систем у суспільстві. Вони мусять конкурувати між собою, доводячи потенційним прихильникам правильність, істинність вчення, яке несе деномінація. Якщо церква вимагає безумовної відданості своїх прихильників, то деномінація намагається залучити якомога більше своїх послідовників, незалежно від чистоти їх вірувань. До основних протестантських деномінацій України належать баптисти, адвентисти сьомого дня (суботники), євангелісти, свідки Єгови.

Секта – релігійна організація, яка відкидає будь-які зв’язки з суспільством і церквою. Вона як правило, виникає на грунті опозиції до офіційної церкви. Секти найчастіше характеризуються такими рисами як:

• сліпа віра послідовників у ідеали секти,

• самоізоляція та відокремленість від інших громад,

• протиставлення власного релігійного вчення усім іншим, що діють в суспільстві,

• визнання винятковості своєї релігійної системи, вибраності її Богом;

• принцип вождізму, що ґрунтується на беззаперечному визнанні авторитету керівників секти;

• відсутність чіткої розгалуженої внутрішньо-організаційної структури;

• протидія багатьом соціальним нормам, що діють у суспільстві;

• строга регламентованість усередині секти й винятково сувора дисципліна.

Сектантство часто розхитує підвалини не тільки релігійного, а й усього суспільного життя, оскільки, як було сказано, воно відкидає значену кількість соціальних норм. Усе це, примножене на сліпу віру послідовників і сувору дисципліну у виконанні рішень керівників секти, робить останні негативним явищем суспільного життя. Інколи секти поводять себе вкрай агресивно, загрожуючи суспільному порядку. Типовим прикладом може бути діяльність таких сект, як “сатаніти”, “біле братство”, “Аум Сенрікьо” у Японії. Вони є небезпечними тим, що глибоко проникають у психіку й свідомість індивіда, змушують його повністю підлаштувати власну поведінку під агресивні ідеали секти, вимагають сліпого поклоніння керівникам секти та беззастережного виконання їхніх наказів.

Віросповідання індивіда напряму пов’язано з його релігійною поведінкою, формами якої можна вважати поклоніння, ритуал і молитву.

Поклоніння визначає специфічне відношення віруючого до об’єкта віросповідання, що проявляється під час зв’язку віруючого і священика.

Ритуал – певна символічна або магічна дія, встановлена релігійним каноном за заздалегідь визначеним змістом і порядком, через яку віруючі прагнуть впливати на об’єкт поклоніння. Ритуал є необхідною складовою будь-якої релігії.

Молитва – звернення до об’єкта поклоніння у відповідності з текстом встановленого сакраментального змісту.

Необхідною умовою існування будь-якої релігії є її морально-духовні засади, що пов’язані насамперед з релігійною свідомістю і релігійною психологією.