71. Колоніальні імперії світу, їх розпад та утворення нових незалежних держав.

Однією з відмінних рис двадцятого століття є ліквідація колоніальної системи і виникнення десятків нових незалежних держав. Система колоніальних володінь в тому вигляді, як вона склалася в XIX ст. і захопила половину двадцятого, перестала існувати. Створення на місці колишніх колоній нових держав є результатом перемоги національно-визвольних рухів, що мали в ряді країн мирний характер. Їх головним завоюванням став перехід державної влади з рук апарату колоніальних держав в руки національних сил колишніх колоній. Криза колоніальної системи почалася після першої світової війни. Уже в 1918-1923 рр.. у ряді країн Азії і Арабського Сходу (Індонезії, Індії, Ірані, Іраку та ін) відбулися потужні народні виступи. У більшості колоній керівництво визвольним рухом взяла у свої руки національна буржуазія, а іноді й нечисленна інтелігенція, що створили свої політичні організації, які очолили боротьбу за політичну самостійність. Так, в Індії ще в 1885 р. була утворена партія Національний конгрес, в Індонезії в 1927 р. виникла Національна партія, у Тунісі в 1934 р. була створена лівонаціоналістична партія Новий Дустур. Національно-визвольний рух змусив правлячі кола метрополій внести деякі зміни у форми і методи колоніального керування. Проте на даному етапі вони обмежилися, по суті, лише розширенням представництва місцевих жителів в органах колоніальної адміністрації. Колоніальні конституції Індії 1919 і 1935 рр.., Бірми 1935 р. і Цейлону 1931 передбачали, зокрема, створення центральних і провінційних рад. У 20-х рр.. були створені Народна рада (Фольксраат) в Голландської Індонезії й консультативні асамблеї в країнах Французького Індокитаю. Всі ці місцеві представницькі органи не мали реальну владу, а виконували дорадчі функції при губернаторів, які очолювали колоніальну адміністрацію.

   Після Першої світової війни Британська імперія значно розширила свою територію за рахунок німецьких колоній і турецьких володінь. В Африці Великобританія захопила німецькі колонії: Того, Камерун, Танганьїку, Південно-Західну Африку. До Британії відійшла також німецька частина Нової Гвінеї, архіпелаг Бісмарка.

      Від Турції були відторгнуті Месопотамія (Ірак), Палестина і територія за р. Йордан. До складу Британської імперії входили домініони, колонії, протекторати і мандатні території. В найсприятливіших умовах знаходилися домініони Канада, Австралія, Південно-Африканський союз і Нова Зеландія. Саме вони і розпочали боротьбу за визнання своєї самостійності у внутрішніх і зовнішніх справах.

      У 1926 і 1930 роках були проведені імперські конференції, які визначили, що домініони є “автономними державними одиницями в середині Британської імперії”, рівними за статусом, що вони вільно об’єднуються “як члени Британської співдружності націй”. Юридичним закріпленням рішень імперських конференцій став акт парламенту Великобританії - Вестмінстерський статут 1931 р., який ще називають Конституцією Британської співдружності націй. Відтепер дія законів, що були прийняті британським парламентом поширювалася на домініони лише за їх згодою. Ніякі закони, прийняті парламентами домініонів, не могли вважатися недійсними на тій підставі, що вони суперечать англійському законодавству. Парламенти домініонів отримали можливість самостійно вирішувати питання зовнішньої політики. Генерал-губернатор у домініонах віднині призначався короною з місцевих уродженців за порадою уряду домініону. Так, ще до Другої світової війни Канада, Австралія, Південно-Африканський союз, Нова Зеландія домоглися значної незалежності від метрополії, але повністю не поривали зв’язків з Великобританією, оскільки їм було вигідно залишатися у складі Британської співдружності, у зоні фунта стерлінгів.

      У боротьбу за незалежність вступали й інші члени Британської колоніальної імперії.

 - 1921 р. - Англо-африканський договір визнав незалежність Афганістану;

 - 1922 р. - формально визнаний суверенітет Єгипту;

 - 1930 р. - незалежність Іраку;

 - 1921 р. - статус домініону отримала Ірландія;

 - 1937 р. - Ірландський уряд відмовився від статусу домініана;

 - 1949 р. - Ірландія виходить з Британської співдружності націй.

Новий, ще відчутніший підйом національно-визвольного руху відбувається після Другої світової війни:

 - 1957 р. - здобула незалежність Гана (колишня колонія Золотий Берег);

 - 1961 р. - здобула незалежність Танганьїка;

 - 1962 р. - Уганда;

 - 1963 р. - Кенія;

 - 1964 р. - Замбія;

 - 1953 р. - Єгипет проголошений Республікою;

 - 1972 р. - о. Цейлон проголошений Республікою Шрі-Ланка.

      Колоніальна імперія, яку століттями вибудовувала Британія, була остаточно зруйнована.

      З прийняттям Конституції Франції 1946 року відбулися зміни в структурі Французької колоніальної імперії. Конституція проголошувала створення Французького Союзу, до якого входила метрополія з “заморськими територіями і департаментами” і “території та держави, що приєдналися”. Управління “заморськими територіями” (Французька Західна Африка, Нова Зеландія та ін.) зосереджується в руках губернатора, який призначається французьким урядом.Так, Нова Каладонія управлялася верховним комісаром, призначеним урядом Франції.Комісар очолює Урядову раду, яка обирається Територіальною асамблеєю, що є дорадчим органом, а її члени обираються населенням строком на п’ять років.”Території та держави, що приєдналися”,-це французькі протекторати.

      Конституція Франції 1958 р. утворює іншу схему об’єднання-Спілку, до складу якої увійшли сімнадцять африканських колоній, що отримали місцеву автономію. Решта територій зберігала свій колишній статус. Конституція проголошувала самоврядування для держав, що входили до Спілки, одночасно обмежуючи їх у питаннях зовнішньої політики, оборони, грошової системи тощо. Президентом Спілки був президент Франції, який мав верховних комісарів у кожній державі, що входила до Спілки. Держава - член Спілки, після рішення законодавчих зборів і референдуму могла стати незалежною і вийти з об’єднання. Однак зробити це пощастило лише Гвінеї в 1958 році.

      Іншим був шлях визволення Алжиру.У1954 році тут спалахнуло повстання, яке очолив Фронт національного визволення.Важка кровопролитна боротьба закінчилася в 1962 році проголошенням незалежності Алжиру.

      На початку ХХ століття в Індії починають розвиватися капіталістичні відносини. З’являються своя буржуазія, свій пролетаріат, діють політичні партії - Індійський національний конгресі Мусульманська ліга, формується вимога “свараджу” - самоврядування. Опір колонізаторам набирає організованих форм, перетворюючись на національно-визвольний рух. Перша світова війна загострила ці суперечності в індійському суспільстві і Англія була змушена маневрувати. Парламент Великобританії приймає “Акт про державний лад Індії” 1919 року.

 - створювався парламент (але він був тільки дорадчим органом при генерал-губернаторі);

 - виборчі права отримали буржуазія і поміщики;

 - фінанси, армія, суд, поліція-залишились в руках англійських чиновників.

Така “конституція” не задовільнила народу Індії і тому 1920-1922 роки “громадянської непокори”.

      Під час Другої світової війни боротьба ще більше посилилась. Однак виникли розбіжності в позиціях Індійського національного конгресу і Мусульманської ліги. Якщо Конгрес закликав до об’єднання всіх сил у боротьбі за негайну незалежність, то Мусульманська ліга приймає на своєму з’їзді рішення про поділ Індії і утворення окремої мусульманської держави-Пакистану. Протистояння закінчилось 15 серпня 1947 р., коли набрав чинності Акт про незалежність Індії. Впродовж 1947-1949 років відбувся розподіл князівств: 555 приєдналися до Індії, 10

- до Пакистану. 26 січня 1950 р. в День незалежності, Індія була проголошена суверенною, демократичною республікою. Була введена в дію Конституція Індії, затверджена в листопаді 1949 року.