3. Вчення про природне право після Другої світової війни.

Нагадаймо, що юридичний позитивізм значною мірою спричинився до того, що природноправова доктрина в середині XIX ст. занепала. Та вже на межі ХІХ-ХХ ст. багато політичних мислителів знову вдалися до активного розроблення сутнісних і аксіологічних аспектів держави і права. Звідси відродження вчення про природне право, яке завдало відчутного удару позитивістській юриспруденції, але не знищило її зовсім, вона існувала. Але безпорадність юридичного позитивізму перед фашистським позитивним правом значною мірою стимулювала чергове відродження вчення про природне право після другої світової війни. Відродження природного права в 50-60-х роках XX ст. полягало не тільки в поверненні у післявоєнні дні того, що було раніше, а й відродження, яке означало нове життя природного права.

Головне, що стало характерним для відродження теорії природного права - це те, що вона, згідно з ідеологією французької революції кінця XVIII ст., прямо повертається до людини, концентровано виражається в невід´ємних правах особи.

Відомо, однак, що в перші десятиліття XX ст. вроджені невід´ємні права людини ще не стали в демократичних країнах першоосновою демократичної правової системи. Мало того, в обстановці соціалістичних ілюзій вони почали затемнюватись уявленнями про пріоритет «прав трудящих», а потім були відсунуті на периферію суспільної думки грізними небезпеками, пов´язаними з гітлерівськими і комуністичними експансіями 30-40-х років, страхіттями сталінського і нацистського тиранічних режимів.

Але саме ці жахи та біди покликали до життя нову і, на щастя, продуктивнішу фазу відродження природного права в післявоєнний час, яка й стала світоглядною основою такого великого перелому в правовому розвитку, коли відроджене природне право набуває безпосереднього юридико-регулятивного значення. Можна сміливо сказати, що послідовний правовий поступ, який реалізував відроджену природноправову концепцію, підняту на високий рівень суспільного визнання після Другої світової війни, в розвинутих демократичних країнах Заходу насправді почав реально здійснюватися в 50-60-х роках. Усе це й вирізняє вирішальний аспект трансформації позитивного права на сучасній стадії демократичного розвитку, стадії, яка відображає найбільш значиму, за всіма даними, соціальну потребу післявоєнного часу, колиз усією гостротою далася взнаки необхідність такого перетворення чинного права в демократичних країнах, яке поклало б край самій можливості встановлення режиму тиранії та беззаконня. І саме тоді ідеї прав людини, які мали характер декларацій, перетнули межу тільки декларативних положень, почали набувати певної інституційності й виступати як регулятивні юридичні принципи - безпосередня основа наступу юридично значимих наслідків.

Важливий крок у цьому напрямку було зроблено вже в перші повоєнні роки, коли в грудні 1948 р. СОН прийняла Загальну декларацію прав людини, юридично на міжнародно-правовому рівні закріпивши цю, раніше в основному декларативну, категорію. Згодом конституції ряду європейських країн - Німеччини, Іспанії, Італії - надали правам людини, насамперед основним, фундаментальним, безпосередню юридичну дію, а ще до того - пріоритетне значення в усій національній державно-юридичній системі.

Отже, від 50-60-х років природне право в його сучасному розумінні поруч із його загальним «філософським буттям» у духовнім житті суспільства, перейшло в площину життєвої практики, практичної свободи людей. Це проявилося в невід´ємних правах людини, в їхній прямій юридико-регулятивній дії. Такий підхід до прав людини не тільки дозволяє якоюсь мірою «інституціона-лізувати» природне право, подолати його певну невизначеність, багатозначимість, а й, з іншого боку, надати категорії невід´ємних прав людини необхідне філософське обґрунтування і в цьому зв´язку усунути саму можливість їх статичної (владно-державної) інтерпретації, коли права людей розуміються не як дані самою природою, самим людським буттям, незалежні від розсуду влади, а як щось таке, що дається державою, обумовлене її «доброю волею», дарується владою.

Процеси відродження й модернізації природного права у другій половині XX ст. знову продемонстрували обновленський потенціал природноправового підходу.

Відродження природного права, доволі інтенсивне в перші повоєнні десятиліття, супроводжувалася як посиленням інтересу до природно-правових концепцій минулого (до доктрин античних і середньовічних авторів, з особливою увагою католицьких досліджень до вчення Ф. Аквінського), так і пошуками способів поновлення природноправових уявлень і аргументів.

Особливість тогочасних теорій природного права полягає в їхній тенденції до модифікації, винаходиться новий науковий понятійний апарат, минулим поняттям надається новий сенс, сучасний зміст.

Однією з характерних рис тенденції до модифікації в тогочасних концепціях природного права було прагнення осучаснити ці концепції за рахунок внесення до них проблем вивчення реальнихявищ суспільного життя. Так, на Базельському конгресі Міжнародної асоціації правової та соціальної філософії у плані модернізації природноправової доктрини висувались ідеї функціональної концепції природного права, прогностичних функцій природнопра-вового підходу та ін. Ці ідеї передовсім торкаються проблем, які розроблялися в тодішніх концепціях, функцій природного права щодо чинного права і дійсності права, яке розумілося як питання про джерела обов´язковості та ефективності позитивного права. Мова йшла про те, що в багатьох тодішніх законодавчих актах, які формально відповідали природноправовим принципам, містилося багато загальних формул, які допускали доволі широке тлумачення. Тому багато прихильників природного права визнавали, що справедливість на той час фактично виявилася залежною лише від діяльності судових та іншиіс правозастосовних органів, а не від норм позитивного права. Справедливо в тодішніх концепціях природного права звучали голоси, які вважали таке становище перекрученням сутності права і які закликали до критики чинного законодавства як позитивістських функцій.

У проблемі функцій природного права центр ваги дослідників було перенесено в галузь правотворчості. Зокрема, на перший план вийшла критична функція: наука природного права повинна мати ту позицію, з якої здійснюється критика чинного права і розробляються принципи формування правопорядку, який значною мірою враховує гідність особи, свободу людини, самовизначення та ін.

Характерною рисою тенденції до модифікації є також прагнення деяких авторів витлумачити саме поняття природного права як оцінну категорію щодо чинного права або як наявні в суспільній свідомості уявлення про етичні цінності в політико-правовій сфері. Висуваються положення, що в реальному праві повинно бути вміщено щось таке, від чого воно стає дійсним. Ця внутрішня основа і є природне право, яке набуває реальне існування лише тоді, коли воно осягається й виражається людиною. Природне право, вважають прихильники цього положення,- це ще не право, але позитивне право без природного - це вже не право.

У другій половині XX ст. тенденція до модифікації теорії природного права нерідко проявляється у формі спроб подолання дилеми «природне право чи юридичний позитивізм?». Один із варіантів подолання: створення синтетичних концепцій права «по той бік» названої дилеми і з´єднання протилежних напрямків в юриспруденції як таких, що не суперечать одна одній. З´єднанняприродного права з елементами юридичного позитивізму було б, на думку деяких авторів, доказом закінчення «ворожнечі» між ними.

На противагу західноєвропейській науці, в юридичній літературі колишнього Радянського Союзу, до складу якого входили Україна та інші держави, де монопольно панувала марксистська ідеологія, природноправова школа впродовж тривалого часу не сприймалася або просто відкидалася. Права людини, її інтереси нерідко залишалися за рамками досліджень. Це пояснюється, значною мірою, по-перше, тим, що все те, що виникло до Радянської держави і не було сприйнято або визнано нею офіційно, не розглядалось як складова частина правового статусу особи. По-друге, само поняття права навіть у теоретичному плані суворо вводилося до сукупності норм, отже, про визнання невід´ємних природних прав людини годі було й казати. Вони трактувались як пам´ятка історії, яка давно втратила практичне значення, або як метафізична категорія, якій немає місця в реальному державно-правовому житті.

Що ж протиставлялося вродженим, невід´ємним природним правам людини? Насамперед, стверджувалося, що за соціалізму права і свободи людини відображають принципи соціально-економічного і політичного ладу на кожному етапі розвитку суспільства. Така обумовленість припускала, що межі прав і свобод людини визначалися лише згідно з тим, хто і як закріплював і тлумачив ці принципи. Ніяких визначених наперед величин не було та бути не могло. Відзначмо й те, що індивід розумівся головно як громадянин, статус якого залежав тільки від держави. Про людину як суб´єкта прав і свобод майже нічого не говорилося.

По-друге, розвиткові прав і свобод громадян серйозно перешкоджало приниження ролі права в цілому. Ідеї верховенства закону, правової держави наражалися на спротив із тієї причини, що несли з собою обмеження, ліміти влади авторитарної системи. А така система прагнула забезпечити для себе вседозволеність, розв´язати руки для адміністративного командування, яке часто переходило у відкрите свавілля. Головний інтерес авторитарної системи полягав у тому, щоб декларовані нею ж принципи демократії та законності залишалися ідеологічним прикриттям, а реальнасистема управління будувалася на відомчих розпорядженнях та інструкціях, які були реально діючим правом.

Подібне ставлення до устоїв права, фактична підміна закону відомчими актами посилювали настрої правового нігілізму як у керівних сферах, так і серед населення. Адміністративні вказівки приймалися до виконання без огляду на норму закону, громадяни звикли до того, що захист своїх інтересів і прав їм треба шукати насамперед у компартійному апараті, роль судових органів зводилася нанівець.

По-третє, підхід до прав і свобод людини звужувався спрощеним трактуванням співвідношення класових і загальнолюдських інтересів. Спершу це йшло від того, що формація, в даному випадку соціалістичне суспільство, яке сприймалося до того ж нерідко доволі приблизно, перебувало в ієрархії теоретичних розробок дещо вище загальнолюдської цивілізації, штучно виривалося з неї, а іноді навіть протиставлялося їй. Відповідно відмінності між правами і свободами за соціалізму, з одного боку, і за капіталізму - з іншого розцінювались як «біле - чорне». Вважалося, що за капіталізму свобода людини обов´язково обмежена самою сутністю експлуататорського ладу, права мають формальний характер. Вивчення, а тим паче використання закордонного досвіду, стримувались ідеологічними рамками.

Класові інтереси подавалися як якісь нормативи, еталони, що визначали права і свободи людини, її поведінку в суспільстві.

У кращому разі ці нормативи були в своїй основі близькими до ідеалів, але заперечувалися реальностями життя країни. У гіршому разі вони використовувались як прикриття, обґрунтування порушень принципів гуманізму, порядків цивілізованого суспільства. Хиба вузькокласового підходу полягала і в тому, що він з самого початку ставив перешкоди міжнародній співпраці в галузі прав і свобод людини.

По-четверте, розвиток прав і свобод людини серйозно стримувався концепціями і поглядами, які виходили з необхідності тотального одержавлення суспільного життя. Критерії соціаліс-тичності помилково ототожнювалися з масштабами націоналізації виробництва, питомою вагою державної власності в економіці країни. Це підштовхувало процеси обмеження кооперативного руху, індивідуальної трудової діяльності. Централізація та бюрократизація управління обернулися звуженням демократії на виробництві, обмеженням реальної участі народу. Держава привласнювала явно завищену частку додаткового продукту. Економічні наслідки одержавлення були тісно пов´язані з політичними, щоособливо відчутно і негативно зачепило сферу народовладдя і становище людини в суспільстві.

За останні роки є характерними позитивні зрушення в дослідженні природних прав людини, висунутих школою природного права. Це пояснюється, насамперед, зміною суспільного клімату, можливостями об´єктивного наукового підходу. Багато дало переоцінювання попередніх цінностей, координація власних теоретичних розробок із загальносвітовим процесом розвитку людської цивілізації.